Загальна характеристика буддизму

Тема 1. Світогляд, його структура та історичні типи

План:

1. Пізні національно-державні релігії : індуїзм та конфуціанство.

2. Світові релігії : буддизм, християнство, іслам.

Пізні національні релігії

Специфіка індуїзму

як національної релігії Індії

Індуїзм – древня національна релігія Індії і за кількістю прихильників є третьою релігією у світі після християнства та ісламу, кількість індуїстів складає близько 900мільйонів прихильників.

Індуїзм виник на основі брахманізму в IV-VI століттях. Він утверджувався шляхом суперництва з буддизмом. Уже в ХІ-ХІІ століттях індуїзм утверджується як національна індійська релігія.

Індуїзм зберігає основний пантеон ведичної релігії, які очолює трійця вищих богів – Тримурті – Брахма, Шива і Вішну. Головним у божественній трійці у ведичній традиції вважався Брахма – творець Всесвіту, без нього нічого б не було, він створив світ у багатоманітті живого і минущого. Шива – дуже суперечливий Бог; головною його функцією вважають руйнівну (бог смерті, розорення, зміни), але водночас він є милостивим творцем життя. Тому він символізує протиріччя світу, вічну боротьбу протилежностей: добра і зла, світла і темряви, життя і смерті, миру і війни тощо. Вішну – виконує охоронну функцію, він м’який, несуперечливий, максимально близький людям, оберігає їх від зла і нещастя, слідкує за порядком на Землі.

Для індуїзму дуже важливим постає непохитна віра в те, що Веди є єдиним джерелом божественних істин. Саме із цього джерела він черпає свої ідеї та настанови, для позначення яких існує спеціальний термін "дхарма" – закон, обов’язок, норма життя, істина, причина, справедливість.

Релігійне вчення індуїзму має свої погляди на будову світу, яку пронизує єдність духовного і фізичного, взаємозалежність людини і космосу, людей і богів, чим пояснюється двоїста природа людини – нероздільна єдність духу й тіла. На цих засадах культивується одне із центральних вчень індуїзму: положення про переселення душ (реінкарнація), безмежне коло їх перевтілень (сансара) і закон карми (доля, призначення). Людина є творцем своєї долі, і їй не втекти від наслідків своїх попередніх вчинків. Усе, що має трапитись людині в певному віці або часі, неодмінно відбудеться саме тоді. Звідси схильність індуїстів до фаталізму (приречення, не­відворотності долі).

З ідеєю перевтілення душі та законом карми пов’язані найістотніші особливості індійської духовності: заперечення насильства, пере­вага розуму і почуттів над вірою, потреба у самозаглибленні, спогляданні світу, культ природи, гармонійний взаємозв’я­зок людини і природи. Характерною стає практика аскези, тобто змен­шення життєвих потреб до мінімуму, відходу від активного суспільного життя, політики, нехтування матеріальними цінностями. Утверджуєть­ся песимістичний погляд на земне буття, вартість матеріальних благ, доцільність службової кар’єри.

Прихильники індуїзму певний час намагались утвердити як ос­новний культ Брахми, проте, оскільки цей культ не був підтриманий, то вже у ранньому середньовіччі в Індії розповсюдились дві основні течії: вішнуїзм - шану­вання бога Вішну та шиваїзм - шанування Шиви. У даний час в Індії переважає культ Вішну; існує віра в те, що цей бог має численні земні втілення в людей-героїв і людей-богів, зокрема Раму і Крішну, яким присвячена багата епічна література ("Рамаяна" та "Махабхарата"), серед яких згадується й втілення у Будду.

Індуїзм, увібравши різні анімістичні та тотемічні уявлення, постає релігією абсолютного одухотворення природи і довкілля. Обожнюються всі предмети і об’єкти природи, численними духами наповнені ріки, гори, ліси тощо. Індус обожнює різних тотемів (тварин, дерева, каміння), покровителів людей, професій тощо. В кожній місцевій громаді існують специфічні культи і власні обряди, які мають давнє походження. На цій підставі індуїзм трактують як дуже строкату релігію, що є складним комплексом різних вірувань і культів великої кількості богів.

В етичному аспекті індуїзм сповідує терплячість, смирення і покірність долі, яку можна змінити лише в майбутньому. Звідси проповідь ненасильництва і миролюбності, неприпустимості платити злом за зло. Ненасильство – ахімса – фундаментальне поняття індуїзму, яке визначає спосіб мислення і щоденну поведінку людей, які не повинні вбивати жодної живої істоти і не застосовувати силу. На противагу деяким іншим релігіям індуїзм терпиміше ставиться до інших віровчень і є толерант­ним до інших релігійних конфесій.

Конфуціанство – національна релігія Китаю

Конфуціанство посідає виключно важливе місце в духовно-релігійному житті Китаю. Воно зародилося у VI ст. до н.е. і з того часу відіграє значну роль у суспільній свідомості цієї країни. Конфуціанство отримало свою назву за ім’ям засновника – Кун-цзи, тобто вчителя Куна, а в латинській версії – Конфуція (551-479 до н.е.). Конфуцій народився і жив в епоху великих соці­альних і політичних потрясінь, коли Китай перебував у тяжкій кризі. Влада правителя послабилася, руйнувалися патріархально-родові норми. З метою захисту суспільства від потрясінь Конфуцій розробив суспільний ідеал, створив вчення, котре освячує соціальний порядок у суспільстві. Це вчення, спрямоване на подолання соціального зла, виявлення його причин, пошуки засобів досягнення гармонії і щастя в суспільному житті, пронизано раціоналізмом. У той же час вчення Конфуція є релігійним за своєю формою. Воно стверджує, що всі суспільні установлення освячені Небом, яке вказує людині шлях правильної поведінки. Конфуцій твердив, що він не вчить нічому новому, а лише вчить дотримуватися давніх традицій, бо це єдине, що могло, на його думку, забезпечити порядок у сім’ї та державі.

Своє вчення він викладав усно. Власні твори Конфуція не збереглися. У VI-V ст. до н.е. учні Конфуція записали вислови учителя в книзі “Лунь юй” (Бесіди і судження) (Див. наведений уривок). У Китаї конфуціанство не вважається релігією, справді воно є більшою мірою етико-політичним вченням. Конфуціанство від початку негативно ставилося до різних форм містицизму, підкреслюючи, що перейматися треба земним, а не небесним. Якщо в більшості релігій присутнє поняття вищої духовної істоти – Бога, то в Китаї неможливо знайти поняття бога як такого, відсутня віра в божественне створення світу.

Світ китайської культури суто поцейбічний. У китайському світосприйнятті світ не розділений на дух і матерію, а являє собою органічну цілісність, потік станів життєвої сили. При цьому людина є співмірною космічним силам Неба і Землі і займає центральне місце у Всесвіті. У зв’язку з цим підхід до будь-якого явища здійснюється насамперед з позицій вчення про моральність. Тому воно є, перш за все, духовним вченням про удосконалення людини. В цьому вченні відсутні також риси есхатології – вчення про кінцевий смисл земної історії, про кінець світу і його переродження. Великих вчителів Китаю більше цікавило інше – суть людини, її внутрішня природа.

Тверезо мислячий китаєць мало задумувався над таємни­цями буття, проблемами життя і смерті, проте він завжди бачив перед собою еталон порядності і вважав за свій священний обо­в’язок йому слідувати.

Вчення конфуціанства багатогранне. Воно охоплює уявлення про людину, суспільство і державу в їх взаєминах. Коли Вчителя попросили в одній фразі виразити зміст свого вчення, він пояснив: «Мій Шлях – пронизувати Єдиним», тобто підкоряти все життя єдиній ідеї дотримання Ритуалу і проходження по Шляху – Дао. Головна мета людини, згідно з конфуціанством, полягає в прагненні досягти моральної досконалості. У зв’язку з цим Конфуцій основну увагу приділяв вихованню ідеальної людини – благородного мужа (цзюнь-цзи). Це виховання мусить здійснюватися в дусі поваги до старших (ді), відданості правителю (чжун), синівської шани (сяо), вірності обов’язку (і). Кожний повинен виконувати свої соціальні функції. Добропорядність, моральність людини полягає саме у її прагненні дотримуватися соціальних правил і настанов (лі). Важливий етичний принцип, проголошений Конфуцієм: “не роби іншим того, чого не бажаєш собі”, “допомагай іншим у тому, чого сам хотів би досягти”. Усе це і складає зміст центрального поняття конфуціанського вчення – гуманності, людяності (жень).

Отже, благородному мужу повинні бути притаманні такі риси, як скромність, справедливість, стриманість, гідність, безкорисливість, любов до людей, почуття обов’язку, обумовлене знаннями і вищими принципами, а також благопристойність і дотримання етикету. Шляхетний муж повинен поводити себе шанобливо перед вищими, бути прихильним до простих людей і обходитися з ними справедливо. Почуття обов’язку не може бути пов’язане з якимось розрахунком. “Благородна людина думає про обов’язок, низька людина піклується про вигоду”, – вчив Конфуцій. У поняття обов’язку входило також прагнення до знань, необхідність учитися і осягати мудрість древніх. Невід’ємним обов’язком кожної людини було шанування старших і померлих предків. Справжній “цзюнь-цзи” завжди чесний і щирий, прямодушний і безстрашний, всерозуміючий, уважний у словах і обережний у справах, байдужий до їжі, багатства, життєвого комфорту і матеріальної вигоди.

Ідеал “благородного мужа” повинен бути обов’язковим, перш за все, для правителя. Стосунки між правителем (Сином Неба, посередником між Небом і людьми) і підданими повинні будуватися за аналогією зі стосунками батька і сина: правитель мусить піклуватися про підданих, як батько, виховувати їх на власному прикладі. Його вищою метою повинні бути інтереси народу, він має бути правдивим, любити людей, заощаджувати кошти, слідувати традиціям. Конфуціанці розробили теорію так званого небесного мандату на управління країною, згідно з якою правитель має право керувати лише за умови, якщо він дотримується норм доброчинності. Якщо ж правитель порушує ці норми, то народ має право насильно його скинути.

Конфуціанство підтримує ідею непорушного соціального порядку, ієрархічної впорядкованості суспільства. Згідно з Конфуцієм, суспільний статус людини (поділ на “вищих” і “нижчих”) і її доля визначені Небом і не можуть бути змінені. Діяльність правителя повинна починатися з “виправлення імен” (“чжен мін”), тобто приведення усіх речей у відповідність до їх назви (син повинен бути сином, батько – батьком тощо), дотримання єдності слова і діла. Це означало, що кожний має знати своє місце в суспільстві і робити те, що йому належить. Такий соціальний порядок повинен лишатися незмінним. Але критерієм статусу людини в суспільстві повинні бути не багатство і знатність походження, а лише знання і доброчинність, тобто те, наскільки людина наближається до ідеалу “цзюнь-цзи”.

Соціальний порядок, що склався, освячувався культом предків – як мертвих, так і живих. Шанування предків, згідно з Конфуцієм, найперший обов’язок кожного. Повага до старших, синівська шана – найбільш важливий прояв “жень”, найефективніший метод правління країною, що розглядалась як велика сім’я.

В основі здійснення всіх суспільних норм, за Конфуцієм, має бути ритуал, який носить сакральний характер, є проявом волі Неба. Шанобливе ставлення до Неба, що виражається у виконанні ритуалу – основа єднання людей між собою і людини з космосом.

Протягом більше двох тисяч років конфуціанство формувало розум і почуття китайців, впливало на їхні переконання, психо­логію, поведінку, мислення, на їхній побут і спосіб життя. У цьому розумінні конфуціанство не поступається жодній з великих релігій світу, а де в чому навіть перевищує їх. Конфу­ціанство помітно зафарбувало у свої тони всю національну куль­туру Китаю, національний характер його населення.

У Китаї сформувалося раціональне світорозуміння, в основі якого лежало визнання єдності соціального і природного порядків як повноти буття. Завдання розуму вбачалося не в зміні і руйнуванні цього порядку, а в слідуванні загальному шляху – дао, виявленні його в людському житті, природі і залучення до нього людини. Цей порядок підтримується імператором, який подібний до глави великої сім’ї, і кожна людина теж повинна слідувати своєму обов’язку.

У конкретних умовах китайської імперії конфуціанство відігравало роль основної релігії, виконувало функції офіційної державної ідеології. Не будучи релігією у повному розумінні слова, конфуці­анство стало більшим, ніж просто релігія – це також і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів – основа всього китайського способу жит­тя, принцип організації китайського суспільства, квінтесенція китайської цивілізації.

Буддизм

Загальна характеристика буддизму

Найдревнішою з трьох світових релігій є буддизм, який існує понад 2500 років. Буддизм виник у північній частині півостро­ва Індостан, у долині ріки Ганг у VI-V столітті до н.е., тобто на п’ять століть раніше од християнства і на дванадцять століть раніше од ісламу. Буддизм відіграв важливу роль у культурно-історичному розвитку людства, він продовжує здійснювати значний вплив на спосіб життя значної частини населення Японії, Шрі-Ланки, Бірми, Таїланду, Китаю, Монголії та інших країн Південної, Східної та Південно-Східної Азії. У світі, за різними підрахунками, нараховується від 300 до 600 млн. буддистів.

Буддизм – це грандіозний соціокультурний комплекс, що включає як релігійний світогляд і культ, так і філософські та етичні погляди, традиції і звичаї, специфічні жанри мистецтва, духовні практики та ставлення до світу. Ця могутня культурна традиція довгий час розвивалася на власній основі, у відриві від християнської та мусульманської культур, тому людині Заходу важко розібратися в уявленнях і поглядах Давнього Сходу.

Буддизм виник на противагу брахманізму з його кастовістю, ритуалізмом та жертвоприношеннями. Буддизм здобуває підтримку, перш за все, серед нижчих станів суспільства як рух, що визнає принципову рівність усіх людей, що й дозволило буддизмові згодом набути статусу світової релігії.

Засновником буддизму був Сідхартха Гаутама, Шак’я-муні (Шак’я та Гаутама – родові імена, муні – мудрець), роки життя якого приблизно 567-480 рр. до народження Христа. На думку більшості дослідників, Сідхартха був реальною історичною особою, проте за багато століть розповіді про нього набули легендарного характеру.

Проповідь нової релігії мала широкий успіх в Індії. Буддійське вчення вказувало шлях позбавлення від страждань широким народним масам, котрі не бачили виходу з нужди та бідувань. Це вчення не вимагало дорогих жертвоприношень і складних обрядів.

Буддизм є особливою світовою релігією, воно в основному зосереджено на земному стражданні і звільненні від нього; він вказує шлях до порятунку, до подолання страждань. Головна увага була приділена індивідуальному порятунку кожної людини, її особистому, праведному шляху.

Головним у віровченні буддизму є вчення про чотири благородні істини: істину страждання (життя є страждання), істину причини (жага до життя), істину звільнення (можна звільнитися від страждання), істину шляху (існує восьмеричний шлях позбавлення від страждань).

Дотримуючись восьмеричного благородного шляху спасіння та вимог буддійської моралі, лю­дина досягає спочатку просвітлення (самадхі), а потім поринає у нірвану (заспокоєння, згасання) – ідеальний стан людського буття, який означає звільнення від страждань, бажань, незворушного спокою, вічного блаженства у житті і абсолютного спокою, своєрідного „безвітря душі”. Це внутрішнє згасання чуттєвості і тілесності має звільнити людину від її страждаючого „Я” і від жаги до життя, яке тягне всіх живих істот до нескінченних перероджень. Тим самим відміняється влада карми, просвітлений мудрець до кінця розчиняється в абсолютному спокої.

Людина, що побажала досягти звільнення від страждання на шляху, запропонованому буддизмом, повинна слідувати моральним приписам буддизму, не відчувати ні до кого злості й ненависті, бути дружелюбним, співчувати всім живим істотам(принцип ахімси), звільнитися від метушні, від нескінченних усе нових і нових бажань. У буддизмі існують свої моральні табу, дуже подібні до біблійних. Це лаконічно виразилося у так званих п’яти правилах (Панча-шила): не шкодити живим істотам; не красти; не перелюбствувати; не брехати; не вживати алкоголю та наркотиків. Будда вчив, що ніколи в цьому світі ненависть не припиняєтьсяненавистю, але відсутністю ненависті припиняється вона.

Буддизм, на відміну від брахманізму, заперечує існування вічної душі Всесвіту та вічної індивідуальної душі. Натомість стверджується, що основу всіх речей і явищ як матеріаль­них, так і духовних, становлять певні елементи – дхарми. За своєю при­родою дхарми пасивні і збуджуються відповідним видом енергії, дже­релом якої є усвідомлені вольові дії, думки і слова людини. Людина бажає володіти і насолоджуватися різними речами. Однак ці бажання, згідно з буддизмом, стимульовані невіглаством і призводять до вольової дії, яка утво­рює карму. Порятунок людини – це справа самої людини. Вона єдина відповідає за свою карму, ніхто не може її змінити, навіть боги. Згідно з вченням буддизму, людина посідає особливе місце в ієрархії всіх істот, тому що вона одна має можливість врятуватися від ланцюгів одвічної сансари (колеса життя) і досягнути нірвани. Взагалі нірвана порівнюється з вогнем світильника, який згас через те, що згоріло масло. Нірвана – це не смерть, це не самознищення, а стан звільнення від свого "Я", згасання емоцій, коли людина перебуває в абсолютному спокої. Усі прояви індивідуальності згасли: немає ні відчуттів, ні образів, ні свідомості. Чинність закону карми припиняєть­ся, після досягнення нірвани людина вже не відроджується і залишає сансару.

Будда відкинув визнання необхідності існування варн. Повний звід священних текстів буддизму іменується „Тіпітака” або “Трипітака” („три кошики”).

Основні напрямки буддизму

Послідовники Будди утворили два основних напрямки: тхераваду – вчення старійшин (його ще називають хінаяна – мала колісниця) та махаяну (велика колісниця). З махаяни виокремилася ваджраяна (алмазна колісниця), згодом сформувалися ламаїзм (синтез махаяни, ваджраяни і тибетської релігії), а також дзен-буддизм (особливий китайський і японський напрямок махаяни).

Тхеравада (південний буддизм) – вузький шлях спасіння. Цей напрямок набув поширення в Таїланді, Лаосі, Шрі-Ланці, частково в Індії. Особисті зусилля самого індивіда визнаються вирішальною умовою порятунку, якого можуть досягти лише ченці.

Махаяна – північний буддизм – широкий шлях спасіння. Послідовники махаяни – буддисти Китаю, Тибету, Монголії, Кореї та Японії. Махаяна виходить з того, що врятуватися може не тільки чернець, але й мирянин. Особливе значення тут надається культу бодхісатв. Бодхісатві притаманні дві головних якості – прояснена мудрість і жалість, співчуття, що дозволяють йому одночасно прямувати до вищого знання і продовжувати трудитися на благо всіх живих істот.

Один з різновидів далекосхідного буддизму – дзен-буддизм – в останні десятиліття набув значної популярності серед освічених прошарків західного суспільства. Дзен виходить з можливості досягнення просвітлення і припинення перероджень безпосередньо в цьому, земному житті. У кожній людині є природа Будди, її необхідно осягти, що може бути здійснено інтуїтивно і миттєво. Головна перешкода на цьому шляху – логічне мислення, яке лише огрубляє дійсність.

Буддійський культ

Ченці та миряни в буддизмі користуються на своєму шляху спасіння певними духовними вправами та практиками. На противагу складній обрядовості брахманізму, пов’язаної з жертвоприношеннями, буддизм відрізняється простотою культу.

До ритуальних дій перших послідовників буддизму входили медитація, молитви і поклоніння ступам – культовим спорудам, пов’язаним з пам’яттю про земне життя Будди. Перші вісім ступ були споруджені в різних місцях над тілесними залишками Шакья-Муні після його кремації. Прочани звичайно обходять навколо великих ступ, залишаючи в спеціальних посудинах пожертвування.

Інша культова споруда – храм. На вівтарі, а також на внутрішніх поверхнях приміщення знаходяться живописні і скульптурні зображення Будди й інших персонажів пантеону. Часто використовується мандала – своєрідна графічна діаграма Всесвіту, насичена магічними знаками і символами. Віруючі запалюють свічки і кладуть перед зображенням Будди квіти.

Широке поширення в північному буддизмі набула практика багаторазового повторення імені того чи іншого Будди. Розвитком цієї магічної практики стало використання в ламаїзмі спеціальних молитовних барабанів хурде. Обертаючи барабан, ламаїсти вірять, що кожен оборот рівнозначний прочитанню всіх текстів, що у нього вкладені, а також написані на його стінках. Таке ж значення має і багаторазове проголошення магічної формули-заклинання: «Ом мані падме хум!".

Найбільші свята буддійського календаря відзначаються в тра­вні, вони присвячені народженню Будди, його просвітленню та переходу до нірвани.

Місця народження, смерті, першої та останньої проповідей Будди відвідуються і шануються буддистами всього світу, як і храм Зуба Будди на острові Шрі-Ланка. Ще одне з місць паломництва буддизму – Лхаса, релігійний центр Тибету. Серед визначних пам’я­ток буддійської культури варто назвати й Боробудур – храмовий комплекс VIII ст. н. е. на о. Ява (Індонезія) з кількома сотнями статуй будд і бодхісатв.

Виникнення та еволюція християнства

Передумови виникнення християнства,