Причини виникнення протестантизму

Протестантизм виник у Німеччині в ХVI столітті. Започаткував цей рух августинський монах Мартін Лютер (1483-1546 рр.) 31 жовтня 1517 р., коли прибив до дверей віттенбергської церкви 95 тез проти індульгенцій. Скоро Реформація (так називався рух, започаткований Лютером) охопила Німеччину, а потім й всю Західну Європу. Видатними діячами Реформації були також Филип Меланхтон (1497-1560), Ульрих Цвінглі (1484-1531), Жан Кальвін (1509-1564).

Основні принципи протестантизму:

1. Спасіння особистою вірою в спокутуючу жертву Христа. Добрі справи, пожертвування на користь церкви несуттєві.

2. Принцип загального священства. Рятівна сила церкви заперечується. Стверджується пряме спілкування віруючого з Богом.

3. Спирання виключно на Біблію. Визнання Священного Писання єдиним авторитетом у справах віри.

4. Принцип "дешевої церкви": визнання тільки двох обрядів – хрещення й причастя, які діють не автоматично, а силою віри. У більшості протестантських конфесій хрещення проводиться у повнолітньому віці. У протестантизмі заперечується іконовшанування, культ святих, целібат духівництва.

5. Учення про божественне передвизначення: Бог споконвічно прирік одні душі до спасіння, а інші до загибелі. Людина не в змозі змінити приречення. Знаком божої благодаті є успіх у світських справах, у тому числі матеріальне процвітання. Кальвін навіть вважає, що, якщо людина пропускає нагоду заробити більше грошей, вона грішить перед Господом: адже Господь повернувся до неї, а вона, так би мовити, відвертається від благодаті.

6. Протестантизм у тій чи іншій мірі розділяє загальнохристиянські уявлення про троїчність Бога, про безсмертя душі, про рай і пекло (учення про чистилище відкидається).

2. Основні напрями протестантизму та їх характеристика.

Протестантизм розділяється на велику кількість напрямків. До протестантизму відносяться лютеранство (Німеччина, країни Скандинавії), цвінгліанство й кальвінізм (Швейцарія та Нідерланди), анабаптизм, менонітство (Німеччина, Нідерланди), англіканство (Англія), пресвітеріанство (Шотландія). До пізнього протестантизму належать течії, більшість з яких виникли в США: баптизм, методизм, квакери, адвентизм, свідки Єгови, п’ятидесятники та інші.

Лютеранство сформувалось в епоху Реформації завдяки діяльності Лютера та його сподвижників, у першу чергу Меланхтона. Для лютеранства характерні всі особливості "класичного "протестантизму. Особливе місце займає учення про виправдання вірою. Зараз у світі нараховується близько 75 млн. лютеран.

Засновником кальвінізму є Жан Кальвін (1509-1564 рр.). Центральне місце в кальвіністській ідеології займає вчення про передвизначення, згідно з яким долі людей визначені Богом і людина не владна змінити присуд. Зараз кальвінізм представлений реформатськими, пресвітеріанськими церквами, конгрегаціоналізмом.

Англіканствовиникло в XVI столітті. Щодо культу й організаційних принципів англіканська церква ближча до католицької, ніж інші напрямки протестантизму. Обрядовий бік католицизму в англіканстві майже не зазнав змін. Зберігається ієрархія, яка нагадує католицьку. Головою церкви є британський король, який призначає єпископів. Примас англіканської церкви – архієпископ Кентерберійський.

Баптизм(від грец. "баптизо" – "занурювати", "хрестити у воді") заснований на початку XVII ст. видатним англійським конгрегаціоналістом Дж. Смітом, який переселився в Нідерланди. Одна частина баптистів ("окремі" або "партикулярні", що наслідує традиції кальвінізму) вважає, що Бог до створення світу прирік одних людей до спасіння, а інших до загибелі. Інша частина баптистів ("спільні") дотримується армініанської традиції та вважає, що Бог визначив до спасіння всіх, хто увірував в Христа. Зараз у світі 50 млн. баптистів.

П’ятидесятництво виникло на початку ХХ ст. у США. Основою вчення є догмат про зішесття Святого Духу на апостолів на п’ятидесятий день після воскресіння Ісуса Христа, завдяки чому вони отримали дар пророцтва, мовлення іншими мовами й т. ін. Тому центральним елементом культу п’ятидесятників є особливе хрещення Духом Святим.

На даний час нараховується понад 50 млн. п’ятидесятників.

Адвентизм (від лат. adventus – пришестя) виник у 30-ті роки XIX ст. у США. Його засновник У. Міллер предрік друге пришестя Христа в 1844 р. Але коли цього не сталося, адвентисти висунули ідею про те, що Христос дійсно прибув, але не на землю, а в небесне святилище, й звідти тепер вершить "суд дослідження". Адвентисти вірять у близьке друге пришестя Христа й становлення на Землі його тисячолітнього царства. Адвентисти заперечують безсмертя душі, заявляючи, що душа помирає разом з тілом, щоб воскреснути в день пришестя Христа. Вважаючи тіло "сосудом божим", адвентисти надають велике значення так званій "санітарній реформі" – зводу правил щодо охорони здоров’я. Найбільш великим напрямком адвентизму є адвентизм сьомого дня, заснований пророчицею Е. Уайт.

Свідки Ієгови – одна з пізніх течій протестантизму.

Цей напрямок виник у 1870 р. у США як група по вивченню Біблії. Його заснував Ч. Рассел. В основі його вчення лежить віра в близькість останньої битви Христа й сатани – армагедону. Після перемоги над сатаною буде встановлений рай на землі, де будуть вічно жити праведники. Згідно зі свідченням Єгови, Христос не Бог, а син Єгови, що не є рівнозначним, і цар Божого Царства. Така позиція дає підстави багатьом християнським конфесіям не вважати свідків Єгови християнами, однак самі свідки Єгови зараховують себе до християнства.

3.Протестантизм у сучасному світі.

Зараз у світі нараховується близько 500 млн. протестантів.

У цілому ж кількість християн на землі досягає 1,5 млрд. осіб. Таким чином, християнство є найбільшою світовою релігією.

ЛІТЕРАТУРА

Основна література

Академічне релігієзнавство. Підручник. За наук. ред. А.Колодного. – К.: Світ Знань, 2000.

Библия - Любое издание.- Новый Завет

Ерышев А.А. Религиоведение. – К., 2001.

Закон Божий. - Любое издание.

Калінін Ю.А., Харьковщенко Е.А. Релігієзнавство: Підручник. – 5-те доопрац. вид. К.,2000.

Религии мира.Культура. Традиции. - М., 2005.

Релігієзнавство: Навчально-методичний посібник / В.Х.Арутюнов та ін.- К., 2001.

Релігієзнавство: Навч. посібник. За ред. Бубліка С.А. - К., 2000.

Релігієзнавство: Навч. посібник. / О.М.Єременко, Н.С.Звонок, О.М.Литвинов та ін. – Луганськ, 2005.

Релігієзнавчий словник. - К., 1996.

Религиоведение: Учеб. Пособие. Под ред. проф. Лобазова П.К. – Х., 2006.

Религиоведение: Хрестоматія: учеб. Пособие. Под ред. Красикова А.Н. – М., 2000.

Самыгин С.И., Нечипуренко В.Н., Полонская И.Н. Религиоведение: социология и психология религии. - Ростов-на-Дону, 1996.

Додаткова література

Еременко А.М. Боязнь пророков // Независимость. 31.05.96.

Заглада Л. Именно массовое самоубийство « братьев» и «сестёр» было конечной целью эксперимента // Факты и комментарии. – 2003. - № 202. – С.9-10.

Хто такі методисти? //Релігійна панорама. – 2004. - № 4. – С. 66-77.

Лекція № 5. Основні етапи релігійного життя в Україні в ХХ – ХХI ст.

Мета лекціії: розкрити основні етапи релігійного життя в Україні в ХХ - ХХI ст.; сучасну релігійну ситуацію в Україні.

Опорні поняття:секуляризація, свобода совесті, церковна свобода, релігійна община, церковна община, парафія.

ПЛАН

1. Політика большевіків щодо релігії та церкви.

2. Політика радянської держави щодо релігії у 40-80-х рр. ХХ ст.

3. Сучасна ситуація в релігійному житті України.

1. Політика большевіків щодо релігії та церкви.

ХХ ст. війшло в історію не тільки як століття жорстоких свтових війн і глобальних екологічних катастроф, але й як час наступу на релігію. Процес секуляризаціії в минулому столітті набув величезного розмаху і привів до поступового витесненню релігії із багатьох сфер людського життя.

Значний внесок у формування релігійної політики більшовиків зробив

В. И. Ленин.

З приходом до влади більшовики за кілька міся­ців створили цілу низку законів, спрямованих протии Російської православної церкви (РПЦ) як могутньої опори царату. Конституційно-правова база держав­ної релігійної політики перевалено сформувалася в перші п'ять років комуністичного панування. Біль шовицький уряд відокремив церкву від держави та школу від церкви, що законодавче було закріплено декретом від 23 січня 1918 року та радянською

конституцією.

Більшовики проголошували, що правова санкція відокремлення церкви від держави в конституції мала стати умовою забезпечення дійсної свободи совісті. Про повну свободу мова може йти лише тоді, коли кожному громадянинові надаються: 1) свобода вибо­ру релігії, що передбачає й свободу заснування но­вих віровчень; 2) свобода сповідань, зокрема свобо­да здійснення релігійних обрядів і свобода пропага­нди; 3) користування громадськими та політичними правами незалежно від релігійних вірувань і 4) свобода не мати ніякої релігії.

Окрім свободи совісті складовим елементом релі­гійної свободи радянські юристи називали церковну свободу. Під цим поняттям вони розуміли свободу заснування нових релігійних громад, свободу цер­ковної організації й управління та повну рівність перед законом усіх релігійних об'єднань, чиї цілі не суперечать чинному законодавству.

Насамперед більшовики прагнули підірвати еко­номічну могутність православної церкви, що, на їх думку, мало призвести до занепаду православ'я. У 1920 році церкву в Україні було позбавлено права юридичної особи. Руйнування матеріальної бази продовжилося в 1922 - 1923 роках, коли було проведено кампанію з вилучення церков­них коштовностей.

Великих втрат церква зазнала в 1932 - 1933 ро­ках, коли в Україні стався голодомор, улаштований кремлівською верхівкою, що зітнув життя 3-5 мільйонів селян. Таким чином було значно підірвано соціальну базу церкви на селі.

Наслідки антирелігійної війни виявилися трагіч­ними для народу. Викоренення релігії дуже швидко призвело до дегуманізації суспільства й установлен­ня кривавого сталінського режиму, жертвами якого стали мільйони радянських людей.

2. Політика радянської держави щодо релігії у 40-80-х рр. ХХ ст.

В цьому питанні треба розглянути політику радянського уряду під час ІІ світової війни, повоєнний час, в період хрущовської відлиги і до сьогодення.

В 1988 році радянське керівництво взяло курс на нормалізацію державно-церковних відносин. Атеїстична політика в СРСР зазнала повного краху. 1 жовтня 1990 року був прийнятий Закон СРСР "Про свободу совісті і релігійних організацій". 23 квітня 1991 року аналогічний закон був ухвалений Верховною Радою УРСР. Ст. 13 Закону України закріпила за релігійними організаціями права юридичної особи. Важливе значення мало положення, яке містилося у ст. 6, яка хоча і не скасовувала принципу відокремлення школи від церкви, але надавала можливість організовувати релігійне навчання дітей.

Для релігійних організацій в Україні настала нова доба. Найбільшою й найвпливовішою церквою в країні залишалася Руська православна церква. Однак з кінця 80-х років починає набирати сили рух за автокефалію Української церкви. 25 червня 1992 року відбулося об’єднання частин УПЦ, яку очолював митрополит Філарет, і УАПЦ, що підтримувала єпископа Антонія (Масендича), в Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ КП). З жовтня 1995 року церкву очолює патріарх Філарет. Частина кліру УАПЦ не погодилася з рішеннями Об’єднавчого собору і не підпорядкувалася УПЦ КП.

3. Сучасна ситуація в релігійному житті України.

Після проголошення самостійності України, в сучасних церковних виданнях українські землі продовжують називатися "південним заходом Росії". А прагнення створити Українську помісну православну церкву викликає у російських церковних діячів спротив.

Це спонукало українські власті у першій половині 90-х рр. ХХ ст. піти на більш рішучі кроки. Слід зазначити, що при розв’язанні цієї проблеми тогочасне керівництво України допустило чимало таких дій, котрі вірні УПЦ сприйняли як грубе втручання у внутрішньоцерковні справи.

До більш гостріших висловлювань щодо релігійної політики української держави вдалося священноначалля Руської православної церкви, до складу якої входить УПЦ. У Визначенні архієрейського собору РПЦ 1994 р. зазначалося, що "на Україні в багатьох випадках мають місце грубі порушення прав людини й релігійної свободи, у результаті яких громадяни України страждають тільки за те, що належать до єдиної канонічної Православної Церкви на Україні – Української Православної Церкви".

Не все добре складалося й у відносинах між державою та Українською автокефальною православною церквою. Після створення у червні 1992 р. УПЦ КП, до складу якої повинна була ввійти УАПЦ, релігійні організації автокефальної церкви були зняті з реєстрації. Патріарх УАПЦ Мстислав не визнав УПЦ КП і подав заяву на ім’я президента, прем’єр-міністра та генерального прокурора з вимогою скасувати рішення про ліквідацію УАПЦ. Однак статути релігійних організацій УАПЦ були зареєстровані лише у червні 1995 р., тобто церква протягом трьох років в Україні існувала напівлегально.

Найболючішою проблемою в українському православ’ї на сьогоднішній день залишається церковне роз’єднання. За церковним правом ані УПЦ КП, ані УАПЦ не є канонічними церквами. А тому обидва церковних згромадження не визнаються православним світом. Шлях до єдності тільки один – через суворе дотримання Передання і канонів Церкви. У законній державі повинна бути і законна Церква". УПЦ не піде на переговори з неканонічними церквами доти, доки їх прибічники не визнають себе винними у вчиненні розколу і не покаються в порушенні ними церковних законів. Лише після цього можна буде ставити питання про об’єднання.

Проте такий сценарій неприйнятний для УПЦ КП і УАПЦ, які намагаються знайти інший вихід з цієї складної ситуації. Найбільш оптимістично були настроєні автокефальні архієреї. З переходом в юрисдикцію Вселенського патріархату керівництво УАПЦ прагнуло об’єднати всі українські православні громади, які існують у світі. Проте на початку 2003 р. в УАПЦ стався розкол, який поклав кінець таким сподіванням.

Україна вступила в ХХІ сторіччя з розколотою Православною церквою. За станом на 1 січня 2004 року найбільшою є УПЦ, котра має 10384 громад, 151 монастир, 15 навчальних закладів, 3746 недільних шкіл. УПЦ КП належить 3465 парафій, 34 монастирі, 16 навчальних закладів, 1086 недільних шкіл. УАПЦ об’єднує 1190 громад. В Україні діє також Російська православна старообрядницька церква білокриницької згоди (59 громад), Російська істинно-православні церкви (30 громад), Російська православна вільна церква (закордонна) та ін.

Другою за кількістю громад після УПЦ є Українська греко-католицька церква (УГКЦ), якій належить 3480 громад, 92 монастирі, 13 навчальних закладів, понад 1132 недільні школи. За понад 40 років репресій греко-католицька церква не припинила свого існування. З березня 1991 року до дня своєї смерті УГКЦ очолював кардинал Любомир-Мирослав Любачивський. З січня 2001 року її главою став митрополит Любомир Гузар.

Греко-католики Мукачівської єпархії на Закарпатті не ввійшли до складу Києво-Галицької митрополії УГКЦ. Її опікує Апостольський нунцій (посол Ватикану) в Україні.

В українській державі швидко поширюються протестантські організації. Їхня кількість за станом на 1 січня 2004 року склала понад 7,2 тисяч громад. Усеукраїнський союз об’єднань євангельських християн-баптистів налічує 2788 громад. 2061 громада об’єднана в Союз християн віри євангельської (п’ятидесятники). 965 громади належать Адвентистам сьомого дня. Свідки Єгови заснували 919 громад.

За останні десять років майже вдвічі зросла кількість громад Римсько-католицької церкви. Мають тенденцію до зростання мусульманські громади.

Сьогодні в Україні діють три зареєстровані самостійні духовні центри мусульман (в Києві, Донецьку та Сімферополі). Іудаїзм в Україні представлений вісьмома своїми течіями (Об’єднання хасидів Хабад Любавич, Об’єднання іудейських релігійних організацій, релігійні громади прогресивного іудаїзму та ін.).

Останнім часом в Україні з’явилася ціла низка новітніх релігійних течій або так званих нетрадиційних релігій.

ЛІТЕРАТУРА

Основна література

Академічне релігієзнавство. Підручник. За наук. ред. А.Колодного. – К.: Світ Знань, 2000.

Історія релігії в Україні. – К., 2000. – Т. Х.

Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. - К., 1992.

Дудар НП., Филиппович Л.О. Нові релігійні течії: український контекст ( огляд, документи, переклади). – К., 2000.

Єленський В.Є. Релігія після комунізму. Релігійно-соціальні зміни в процесі трансформацій центрально – і східноєвропейських суспільств: фокус на Україні. – К., 2002.

Ерышев А.А. Религиоведение. – К., 2001.

Історія християнської церкви на Україні (Релігієзнавчий довідковий на

рис). - К., 1992.

Калінін Ю.А., Харьковщенко Е.А. Релігієзнавство: Підручник. – 5-те доопрац. вид. К.,2000.

Новітні релігії в сучасній Україні. Збірник матеріалів / Ред кол.: В.Д. Бондаренко – головний редактор та ін. – К, 2000.

Огієнко І.І. Українська церква. - К., 1993.

Петрик В.М.,Ліхтенштейн Е.В., Сьомін С.В. та ін. Новітні та нетрадиційні релігії, містичні рухи у суспільно-політичній сфері України. Монографія ( Навч. Посібник). – К., 2002.

Полоненики релігійного екстазу: Психологія релігійних сект/ Авт.-упор. О.В.Тимченко, В.Б.Шапар. – Х., 1998.

Релігієзнавство: Навчально-методичний посібник / В.Х.Арутюнов та ін.- К., 2001.

Релігієзнавство: Навч. посібник. За ред. Бубліка С.А. - К., 2000.

Релігієзнавство: Навч. посібник. / О.М.Єременко, Н.С.Звонок, О.М.Литвинов та ін. – Луганськ, 2005.

Релігієзнавчий словник. - К., 1996.

Религиоведение: Учеб. Пособие. Под ред. проф. Лобазова П.К. – Х., 2006.

Религиоведение: Хрестоматія: учеб. Пособие. Под ред. Красикова А.Н. – М., 2000.

Додаткова література

Бондаренко В., Єленський В., Журавський В. Релігійне життя в Україні: стан, проблеми, шляхи оптимізації. – К., 1996.

Здіорук С. Релігійні організації у виборчий кампанії 2004 року та перспективи їхнього розвитку в Україні // Релігійна панорама. – 2005. - № 2. – С.40-50.

Липківський В. Релігія і церква в історії України. - К., 1995.

Примак В. Релігійні громади крізь призму права // Юридичний вісник України. – 2001. - №18.- С.4.

Релігійна організація в областях України, Києві та Криму // Людина і світ. – 2004. - № 1. – С. – 35-38.

Релігійне життя в Україні : основні тенденції та протиріччя // Юридичний

вісник України. – 2000. - № 22. – С. 7.

Релігійні організації в Україні станом на 1 січня 2004 року // Людина і світ. – 2004. – С.30-34.

Релігійне життя в Україні : хроніка подій // Релігійна панорама. – 2001. - № 11. – С.4-21.

Сильченко В. Як влада боролась з храмом, або ж прочіє коло історії нетерпимості // Науковий світ. – 2002. - № 31.- С.2-5.

Филипович Л. Релігійна ситуація в Україні: стан і головні проблеми першого півріччя 2004 р. //Людина і світ. – 2004. - № 9. – С. 2-12.

Форостюк О.Д. Відносини між Православною церквою та німецькою окупаційною владою на Донбасі у 1941-1943 роках // Вісник ЛІВС МВС України. – 2001. – № 1. – С. 3-15.

Форостюк О.Д. Зміна курсу державної політики в СРСР щодо релігії в 1943 р. та правове становище Православної церкви //Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. Збірник наукових статей. – Донецьк: ДІВС. – 2002. – № 1. – С. 38-44.

Форостюк О. Православная Луганщина в годы гонений и трагических испытаний (1917-1988 рр.). – Луганськ: РВВ ЛІВС, 1999.

Лекція № 6. свобода совісті і правове регулювання відносин між державою та релігійними організаціями

Мета лекції:розкрити значення понять „ свобода совісті”, „свобода світогляду і віросповідання”, положень українського законодавства відносно взаємодії між державою та релігійними організаціями.

Опорні поняття:свобода переконань, совісті, віросповідань, релігійна організація, релігійна громада, альтернативна (невійськова) служба.

План

1. Поняття „Свобода совісті”.

2. Основні принципи взаємовідносин між державою та релігійними організаціями.

3. Правове положення релігійних організацій.

4. Обмеження прав на свободу совісті.

1. Поняття „Свобода совісті”.

Усі правовідносини, пов’язані із свободою совісті та діяльністю релігійних організацій в Україні, регулюються українським законодавством, яке складається з відповідних норм Конституції України, Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та виданих відповідно до них інших законодавчих актів. Положення про релігійні права, що увійшли до Конституції України, вироблялися з урахуванням міжнародних правових стандартів. У разі встановлення міжнародними договорами, в яких бере участь Україна, інших правил, ніж ті, що їх містить українське законодавство про свободу світогляду і віросповідання, застосовуватимуться правила міжнародних договорів.

Дія ст. 35 Конституції забезпечується Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації", ухваленим 23 квітня 1991 р. з наступними змінами і доповненнями. Законодавство України надає право на свободу світогляду і віросповідання кожній людині. Це право означає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи колективно сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти релігійні культи й ритуальні обряди, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

2. Основні принципи взаємовідносин між державою та релігійними організаціями.

Основним принципом у сфері відносин між державою та релігійними організаціями українське законодавство проголошує відокремлення церкви й релігійних організацій від держави.

Відповідно до законодавства України державна система освіти має світський характер. Школа відокремлена від релігійних організацій (ст. 35 Конституції України). Пункт 2 ст. 17 "Про загальну середню освіту" наголошує, що "у загальноосвітніх навчальних закладах забороняється утворення і діяльність… релігійних організацій… Примусове залучання учнів (вихованців)загальноосвітніх навчальних закладів до вступу в будь-які об’єднання громадян, релігійні організації … забороняється".

Україна докладає чимало зусиль на подолання негативних наслідків політики тоталітарного режиму щодо релігії, які призвели до міжконфесійних і міжцерковних конфліктів. Одним з основних завдань у релігійній сфері держава бачить у деполітизації релігійного середовища, недопущенні спроб перетворення релігійного чинника на знаряддя етнічного чи територіального сепаратизму та обмеженні діяльності тих релігійних утворень, що несуть загрозу здоров’ю людей і порушують громадський порядок.

Реалізації всієї повноти релігійних свобод сприяє гармонізація відносин між державою та релігійними організаціями; зміцнення взаєморозуміння між релігійними організаціями різних віросповідань; удосконалення законодавчої бази відносин між державою та релігійними організаціями; повернення релігійним організаціям незаконно вилучених з релігійного вжитку будівель та іншого майна; сприяння релігійним організаціям у виконанні їхніх статутних завдань; розвиток притаманних їм форм суспільно значущої діяльності; урегулювання проблем, пов’язаних з діяльністю новітніх релігійних рухів тощо.

Дотримуючись принципу розділення держави і релігійних організацій, Україна водночас прагне поглибити партнерські взаємовідносини між державою та релігійними організаціями.

3. Правове положення релігійних організацій.

У законодавстві УРСР для означення спільноти віруючих використовувався термін "релігійне об’єднання". Залежно від кількості своїх членів релігійні об’єднання ділилися на релігійні громади, що складалися з 50 (згодом 20) і більше повнолітніх віруючих громадян, і релігійні групи з числом менше 50 (згодом 20) віруючих осіб.

У нормах українського законодавства був закріплений термін "релігійна організація". Стаття 7 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" визначає релігійні організації як об’єднання громадян, що утворюються з метою задоволення їхніх релігійних потреб сповідувати і поширювати віру. До релігійних організацій в Україні відносяться релігійні громади, управління й центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні організації діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями). З цього випливає, що представляти релігійні організації в їхніх правовідносинах мають право лише повноважні представники, обрані або призначені відповідно до статутних вимог.

Згідно зі ст. 16 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" діяльність релігійної організації може бути припиненою у зв’язку з її реорганізацією або ліквідацією, а також у разі порушення нею чинного законодавства.

4. Обмеження прав на свободу совісті.

. Міжнародні правові норми визначають не тільки обсяг релігійної свободи, але й рамки її обмежень.

Згідно із Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" до правопорушень, за які діяльність релігійних організацій припиняється у судовому порядку, відносяться:

- вчинення дій, які спрямовані проти громадської безпеки та порядку, здоров’я і моралі, а також прав і свобод інших громадян;

- поєднання обрядової чи проповідницької діяльності релігійної організації з посяганнями на життя, здоров’я, свободу і гідність особи;

- порушення принципу відокремлення церкви від держави і школи від церкви;

- проповідування у будь-якій формі ворожнечі, нетерпимості до невіруючих і віруючих інших віросповідань;

- порушення правил користування майном, яке є власністю держави, громадських організацій або громадян;

- систематичного порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо);

- спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов’язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посяганням на права і майно державних, громадських або релігійних організацій.

Справа про припинення діяльності релігійної організації розглядається судом порядком позовного провадження, передбаченого ЦПК України, за заявою реєструючого органу або прокурора.

ЛІТЕРАТУРА

Нормативна література

Закон України “Про альтернативну (невійськову) службу” від 12 грудня 1991// Відомості Верховної Ради України, 1999, № 15, ст..86.

Закон України № 2232 – ХІІ від 25 березня 1992 р. „ Про загальний військовий обов’язок і військову службу” // Відомості Верховної Ради України,1992, №27, ст..385.

Закон України № 334/94- ВР від 28 грудня 1994 р. „ Про оподаткування прибутку підприємств” // Відомості Верховної Ради України, 1995, №4, ст..28.

Закон Української РСР від 23 квітня 1991р.№ 987. ХІІ. “Про свободу совісті та релігійні організації” // Відомості Верховної Ради України, № 20, ст.277.

Конституція України. - К., 1996.

Основна література

Академічне релігієзнавство. Підручник. За наук. ред. А.Колодного. – К.: Світ Знань, 2000.

Гомьен Д., Харрис Д., Зваак Л. Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия: право и практика. – М., 1998.

Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. / Упоряд. Т.Яблонської. – К.: Сфера, 1999.

Релігієзнавство: Навчально-методичний посібник / В.Х.Арутюнов та ін.- К., 2001.

Релігієзнавство: Навч. посібник. За ред. Бубліка С.А. - К., 2000.

Релігійна свобода і права людини: Богословські аспекти. У 2т.– Львів, 2001.

Релігійна свобода: релігія і церква в Україні : уроки минулого і проблеми сьогодення. Науковий щорічник /За загальною ред. д.філос. н. А.Колодного і к.філос.н.М.Бабія. – К., 2003.

Релігійна свобода: свобода релігії і національна ідентичність – світовий досвід та українські проблеми. Науковий щорічник / За загальною ред. д.філос. н. А.Колодного і к.філос.н. М.Бабія. – К., 2002.

Релігійна свобода: функціонування релігії в умовах свободи і буття. Науковий щорічник / За загальною ред. д.філос. н. А.Колодного і к.філос.н.М.Бабія. – К., 2004.

Религиоведение: Учеб. Пособие. Под ред. проф. Лобазова П.К. – Х., 2006.

Чернышев В.М. Религиоведение. – К., 2004.

Додаткова література

Бабій М. Державно-конфесійні відносини: сутність, проблеми // Науковий вісник Чернівецького університету. 36 наук. Праць. – Чернівці, 2003.

Бабій М. Свобода совісті в творчому і практичному здобутку сучасного українського релігієзнавства// Українське релігієзнавство, № 23, 2000. – С.97.

Бабій М. Функціональність релігії: сутність і проблеми // Релігійна панорама. – 2005. - № 3. – С. 53-58.

Здіорук С. Релігійні організації у виборчий кампанії 2004 року та перспективи їхнього розвитку в Україні // Релігійна панорама. – 2005. - № 2. – С.40-50.

Міма І. Визначення поняття та змісту релігійних норм в релігійні системи // Право України. – 2005. - № 10. – С. 107-110.

Примак В. Релігійні громади крізь призму права // Юридичний вісник України. – 2001. - №18.- С.4.

Рибачук М. Політико-правові аспекти державно-церковних відносин в сучасній Україні // Право України. – 2000. - № 12. – С.90-93.

Савченко Н. Свобода совести и вероисповедания // Юридична практика. – 2000. - № 3. – С.5-14.

Сильченко В. Як влада боролась з храмом, або ж прочіє коло історії нетерпимості // Науковий світ. – 2002. - № 31.- С.2-5.

Форостюк О.Д. Правове регулювання державно-церковних відносин на Донбасі у 1917-1941 роках. – Луганськ: РВВ ЛІВС, 2000.

Ярмол Л. Законодавство України про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації // Право України. – 2001. – № 2. – С.73-76.

Лекція № 7. Новітні релігійні рухи (НРР)

Мета лекції: розкрити проблеми класифікації і визначення НРР; познайомитися з НРР в Україні.

Опорні поняття: неохристиянство,синкретичні рухи, орієнталістські рухи, неоязичництво.

План

1. Причини виникнення і поширення НРР.

2. Основні види НРР та їх класифікація.

3. НРР в Україні.

1. Причини виникнення і поширення НРР.

У другій половині ХХ ст. спостерігається справжній вибух новітніх релігійних рухів (НРР). Єдиної точки зору щодо того, який релігійний рух називати новітнім немає. Одні дослідники пропонують вважати НРР ті рухи, які зародилися у 1960-1970-ті рр., другі – у 1940-1950-ті рр. Нарешті, треті наполягають віднести до неорелігій течії, які з’явилися за останні 150-200 років. Це дозволить, на їхню думку, занести до НРР Свідків Єгови і мормонів.

На думку В.Єленського, зростанню НРР сприяє загальна орієнтаційна криза західної цивілізації, криза традиційних інститутів, синтез західних і східних духовних традицій, втома від раціональності й утилітаризму, незадоволеність відповідями на животрепетні питання, отриманими у традиційних суспільних рамках.

Окрім зовнішніх чинників не треба забувати про внутрішні, які штовхають людей до пошуку нових духовних орієнтирів. Виділяють кілька мотивів приєднання богошукачів до НРР:

1. Соматичні – проблеми фізичного здоров’я, тяжкі психічні травми, нещасні випадки.

2. Соціальні– самотність, відсутність теплої дружньої підтримки, любові, вікові кризи, конфлікт поколінь, раптова зміна соціального статусу, соціальна адаптація колишніх в’язнів, наркоманів тощо.

3. Соціально-духовні – прагнення здобути сталу світоглядну систему, нову ідентичність, досягти значущості власного індивідуального існування.

4. Моральні (регулятивні) – потреба у сталій системі моральних норм, цінностей і принципів, що регламентуються і визначаються певним колом однодумців, стають основними у життєдіяльності.

5. Інтелектуальні (пізнавальні)– прагнення тлумачення істин за допомогою онтологічних, теологічних, космологічних знань і досягнень нових наукових здобутків й елементів світської культури.

6. Практичні– можливість отримати матеріальну, гуманітарну допомогу, навички володіння новою технікою, вивчити іноземну мову, оздоровити дітей.

7. Психологічні– потреба сильного, авторитетного керівника, прагнення перекласти вирішення проблем на інших (пастора, гуру, проповідника), отримати від них настанови, відповіді на важливі буттєві питання.

8. Духовні (світоглядні) – пошук Бога, сенсу життя.

НРР поширені по світу неоднаково. Деякі з них не виходять за межі ареалу їх виникнення, як, наприклад, різні незалежні, месіанські, хіліастичні, синкретичні церкви й секти тубільців Тропічної і Південної Африки, Латинської Америки, Океанії. Більшість з них називає себе християнськими. Хоча через те, що у їх віровченні й обрядах багато запозичених елементів з тубільних культів, вони радше належать до традиційних вірувань, ніж до християнства.

Інші НРР не визнають державних кордонів і поширюють свої віровчення по всім континентам і відтак перетворюються на новітні світові релігії.

2. Основні види НРР та їх класифікація.

Існують різні види класифікації НРР. Найбільш поширеним є поділ новітніх релігійних рухів на:

- неохристиянство;

- орієнталістські релігійні рухи;

- синкретичні релігійні рухи;

- неоязичництво.

До НРР можна також додати сайєнтологічні (Церква сайєнтології Л. Рон Хаббарда); теософські та езотеричні (громади Живої етики (Агні-йога), послідовники М.Реріха, О.Блаватської); психотерапевтичні та психо-спирітуальні рухи (різні практики йоги, послідовники Порфирія Іванова).

Неохристиянство – релігійні течії, які виникають у рамках християнської традиції..

До неохристиянських течій з певними зауваженнями можна віднести Церкву Ісуса Христа святих останніх днів (ЦІХСОД), відому як церкву мормонів.

Найбільш динамічно у світі розвиваються харизматичні церкви. Харизматичний (від грец. – Божа благодать) рух виник у 1906 р. у Лос-Анджелесі (США).

До орієнталістського (від лат. - східний) напряму належать нові індуські та буддистські рухи, які виникли у рамках релігійних систем Сходу. Для цих течій характерно запозичення положень з різних релігій. Буддистське або індуське вчення поєднується з елементами даосизму, конфуціанства, синтоїзму, тощо.

В основі синкретичних рухів лежать еклектично поєднані елементи західних і східних релігійних систем. Прихильники деяких з цих течій визнають основні релігії світу лише як різні шляхи до одного Бога, але тільки свою релігію вважають найбільш істиною, здатною подолати конфесійні розбіжності й об’єднати всі релігійні традиції. До синкретичних рухів належать Віра Багаї, Церква уніфікації, Велике біле братство, АУМ Сінрікьо, Церква “Останнього заповіту”.

Термін неоязичництво об’єднує різні групи новітніх релігійних рухів, котрі, як правило, постають у наслідок спроб відродити первісні вірування перед християнської доби і сакралізувати за їхньою допомогою національну ідею.

Новий язичницький рух виник як реакція на модерні суспільні процеси, руйнування етнічної культури.

3.НРР в Україні.

В Україні склався надзвичайно сприятливий клімат для поширення новітніх релігійних рухів. Серед головних причин цього процесу слід назвати соціально-економічну і політичну нестабільність; значну відірваність людей від церковних традицій; ослабленість історичних церков та їхніх місіонерських структур; потужний фінансовий тиск закордонних релігійних місій; брак високих ідеалів. Окрім того, НРР постають на хвилі протесту проти традиційних цінностей і пов’язані з молодіжною субкультурою. Часто до новітніх релігійних рухів прилучається юнацтво, яке розчарувалося в інших формах бунту (вживання наркотиків, секс-революція, контркультура тощо). Привабливою рисою НРР для деяких богошукачів є їхня екзотичність.

На думку Л.Філіпович, ідея поєднання Сходу і Заходу упала в Україні на добрий ґрунт, оскільки її розташування на межі різних цивілізацій спричинило формування у нашого народу світоглядного плюралізму, терпимого ставлення до інакомислення.

В Україні харизматизм з’явився на рубежі 80-90-х рр. ХХ ст. і тісно пов’язаний з іншими протестантськими напрямами, переважно з п’ятидесятництвом.

Нині в Україні нараховується понад однієї тисячі громад харизматичних течій. Найбільше з них належать до Церкви повного Євангелія. Переважна більшість харизматів складає молодь віком до 30 років.

З кінця 1980-х рр. орієнталістські рухи починають проникати до України. На населення країни вони не справили значного впливу і складають сьогодні незначну частку від загальної кількості релігійних громад.

Серед усіх східних течій в Україні найбільш помітним є Міжнародне товариства свідомості Крішни (МТСК), відоме також під назвою рух “Харе Крішна”.

Неоязичники України представлені кількома релігійними організаціями неоязичницької основи, зокрема громадами Рідної української національної віри (РУНВіра), слов’янсько-ведичного руху “Хара-Хорс” та ін.

В Україні за станом на січень 2003 р. представлено понад однієї тисячі нетрадиційних для нашої країни і новітніх релігійних рухів. Утім хоч кількість НРР постійно зростає, чисельність їх прихильників незначна.

Література

Єленський В. Біле Братство як підручник соціології релігії // Людина і світ, № 5-6, 1996. – С.23-27.

Дудар Н.П., Пилипович Л.О. Новітні релігійні течії: український контекст ( огляд, документи, переклади). – К.: Наук. Думка,2000.

Новітні релігії в сучасній Україні. Збірник матеріалів / ред.кол.: В.Д.Бондаренко – гол.ред. та ін. – К., 2000.

Петрик В.М., Ліхтенштейн Е.В., Сьомін С.В. та ін. Новітні та нетрадиційні релігії, містичні рухи у суспільно-політичній сфері України. Монографія( Навч. Посібник) . – К., 2002.

Література до навчального курсу „Релігієзнавство”

Нормативна література

Закон України “Про альтернативну (невійськову) службу” від 12 грудня 1991// Відомості Верховної Ради України, 1999, № 15, ст..86.

Закон України „Про вищу освіту” від 17 січня 2002 року № 2984-ІІІ. //Збірник основних нормативних актів про вищу освіту, наукову діяльність, підготовку та атестацію наукових кадрів. – Харків, 2003. – С. 37-95.

Закон України № 2232 – ХІІ від 25 березня 1992 р. „ Про загальний військовий обов’язок і військову службу” // Відомості Верховної Ради України,1992, №27, ст..385.

Закон України „Про освіту”. – К.: Генеза, 1996.

Закон України № 334/94- ВР від 28 грудня 1994 р. „ Про оподаткування прибутку підприємств” // Відомості Верховної Ради України, 1995, №4, ст..28.

Закон Української РСР від 23 квітня 1991р.№ 987. ХІІ. “Про свободу совісті та релігійні організації” // Відомості Верховної Ради України, № 20, ст.277.

Конституція України. - К., 1996.

Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 року № 565 – ХІІ. Довідник працівника міліції: Книга 1.- К, 2003. – С.48-67.

Основна література

.Академічне релігієзнавство. Підручник. За наук. ред. А.Колодного. – К.: Світ Знань, 2000.

.Ахмедов А. Социальная доктрина ислама. - М., 1982.

Васильев Л.С. История религий Востока. - М., 1983.

Беленький Л.С. О мифологии и философии Библии. - М., 1977.

Библия - Любое издание.

Брайчевский М.Ї. Утверждение христианства на Руси. - К., 1989.

Вебер М. Религиозное неприятие мира // Религия и общество. Хрес

томатия. - М., 1996.

Гомьен Д., Харрис Д., Зваак Л. Европейская конвенция о правах че

ловека и Европейская социальная хартия: право и практика. – М.,

1998.

Історія релігії в Україні. – К., 2000. – Т. Х.

История религии: (2-х томах) – Т.1. / Под общ. ред. Яблокова И.Н. –

2002.

Григулевич И.Р. Инквизиция. - М., 1985.

Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. - К., 1992.

Дандекар Р.Н. От вед к индуизму. Эволюционируюшая мифология. – М., 2002.

Дудар НП., Филиппович Л.О. Нові релігійні течії: український контекст ( огляд, документи, переклади). – К., 2000.

Єленський В.Є. Релігія після комунізму. Релігійно-соціальні зміни в процесі трансформацій центрально – і східноєвропейських суспільств: фокус на Україні. – К., 2002.

Ерышев А.А. Религиоведение. – К., 2001.

Закон Божий, составленный по Священному Писанию изречениям

Святых Отцов как практическое руководство в духовной жизни. -

М.: «Ковчег», 1998.

Закон Божий. - Любое издание.

Історія християнської церкви на Україні (Релігієзнавчий довідковий

нарис). - К., 1992.

Калинин Ю. А. Модернизм русского православия. К., 1983.

Калінін Ю.А., Харьковщенко Е.А. Релігієзнавство: Підручник. – 5-те доопрац. вид. К.,2000.

Карнацевич В.Л. 50 знаменитых сект. – Х., 2004.

Киреевский И.Р. Мифы древних славян. – Х., 2006.

Коран. - Любое издание.

Косидовский 3. Библейские сказання. - М., 1968.

Косідовський 3. Оповіді євангелістів. -К., 1981.

Кочетов А. Буддизм. - Ì., 1983.

Крывелев И.Л. Библия: историко-критический анализ. - М., 1983.

Васильев Л.С. Культы, религии, традиции в Китае. 2-е изд. – М.,

2001.

Лобовик В.А. Религия как социальное, явление. - К., 1982.

Лосский Н.О. Бог и мировое зло. - М., 1992.

Массэ А. Ислам. Очерки истории. - М., 1983.

Мень А. История религии: В поисках Пути, Истины и Жизни: В 7 т.

- М., 1991.

Мифы народов мира. Т. 1-2.- М., 1991.

Неоязычество на просторах Евразии. – М., 2001.

Новітні релігії в сучасній Україні. Збірник матеріалів / Ред кол.: В.Д. Бондаренко – головний редактор та ін. – К, 2000.

Огієнко І.І. Українська церква. - К., 1993.

Петрик В.М.,Ліхтенштейн Е.В., Сьомін С.В. та ін. Новітні та нетрадиційні релігії, містичні рухи у суспільно-політичній сфері України. Монографія ( Навч. Посібник). – К., 2002.

Полоненики релігійного екстазу: Психологія релігійних сект/ Авт.-упор. О.В.Тимченко, В.Б.Шапар. – Х., 1998.

Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. / Упоряд. Т.Яблонської. – К.: Сфера, 1999.

Религии мира. Культура. Традиции. - М., 2005.

Релігієзнавство: Навчально-методичний посібник / В.Х.Арутюнов та ін.- К., 2001.

Релігієзнавство: Навч. посібник. За ред. Бубліка С.А. - К., 2000.

Релігієзнавство: Навч. посібник. / О.М.Єременко, Н.С.Звонок, О.М.Литвинов та ін. – Луганськ, 2005.

Релігієзнавчий словник. - К., 1996.

Релігійна свобода і права людини: Богословські аспекти. У 2т.– Львів, 2001.

Релігійна свобода: релігія і церква в Україні : уроки минулого і проблеми сьогодення. Науковий щорічник /За загальною ред. д.філос. н. А.Колодного і к.філос.н.М.Бабія. – К., 2003.

Релігійна свобода: свобода релігії і національна ідентичність – світовий досвід та українські проблеми. Науковий щорічник / За загальною ред. д.філос. н. А.Колодного і к.філос.н. М.Бабія. – К., 2002.

Релігійна свобода: функціонування релігії в умовах свободи і буття. Науковий щорічник / За загальною ред. д.філос. н. А.Колодного і к.філос.н.М.Бабія. – К., 2004.

Религиоведение: Учеб. Пособие. Под ред. проф. Лобазова П.К. – Х.,

2006.

Религиоведение: Хрестоматія: учеб. Пособие. Под ред. Красикова А.Н. – М., 2000.

Рижский М.И.. Библейские пророки и библейские пророчества. - М.,

1987.

Самыгин С.И., Нечипуренко В.Н., Полонская И.Н. Религиоведение: социология и психология религии. - Ростов-на-Дону, 1996.

Тертицкий К.М. Китайские синкретические религии в ХХ веке. – М.,

2000.

Томпсон М. Философия религии. – М: Гранд, 2001.

Уотс А.В. Путь Дзэн. - К., 1993.

Христианство. Словарь. - М.,1994.

Чернышев В.М. Религиоведение. – К., 2004.

Энгельс Ф. Анти - Дюринг. - К.Маркс, Ф.Энгельс. Сочинения.Изд.

2-е. - Т.20.

Энгельс Ф. Бруно Бауэр и первоначальное христианство. - К.Маркс, Ф.Энгельс. Сочинения.Изд. 2-е. - Т.19.

Яблоков И.Н. Религиоведение. – М., 2000.

Додаткова література

Апокрифы древних христиан. - М., 1989.

Арестов В.Н. Религиозный экстремизм: содержание, причины и формы проявления, пути преодоления. - Харьков, 1987.

Афонин Е., Мартинов А. Архетипи світових релігій в умовах глобалізації // Віче. – 2002. - № 3. – С.70-74.

Бабій М. Державно-конфесійні відносини: сутність, проблеми // Науковий вісник Чернівецького університету. 36 наук. Праць. – Чернівці, 2003.

Бабій М. Свобода совісті в творчому і практичному здобутку сучасного українського релігієзнавства// Українське релігієзнавство, № 23, 2000. – С.97.

Бабій М. Функціональність релігії: сутність і проблеми // Релігійна панорама. – 2005. - № 3. – С. 53-58.

Бондаренко В., Єленський В., Журавський В. Релігійне життя в Україні: стан, проблеми, шляхи оптимізації. – К., 1996.

Бутинова М.С. Как возникла религия. - М., 1987.

Гарнак А. Восточное и западное христианство // Религия и общество. Хрестоматия. - М., 1996.

Гелей Г. Біблійний довідник. - Торонто, 1985.

Головин В. Ортодоксальные капиталисты // Бизнес. – 2005. - № 25. – С. 62-64.

Грабовець О., Яковенко Ю. Релігія як соціальна технологія консолідацій соціуму //Соціологія: теорія, методи. – 2001. - № 3. – С.111-122.

Грейвс Р. Мифы Древней Греции. -М., 1988.

Гречанюк С.В. Мусульманське право: сучасні погляди та концепції

// Держава та право. – 2005. № 1. – С.97-103.

Губман Б.Л. Современная католическая философия: человек и история.- М., 1988.

Деревій В. Наука і релігія: „ Розлучення чи єднання? ” // Історія України. – 2006. - № 11. – С. 11-15.

Еременко А.М. Боязнь пророков // Независимость. 31.05.96.

Заглада Л. Именно массовое самоубийство « братьев» и «сестёр» было конечной целью эксперимента // Факты и комментарии. – 2003. - № 202. – С.9-10.

Здіорук С. Релігійні організації у виборчий кампанії 2004 року та перспективи їхнього розвитку в Україні // Релігійна панорама. – 2005. - № 2. – С.40-50.

Идрис Шах. Суфизм. - М., 1994.

Ислам в истории народов Востока. - М., 1981.

Ларін М. Свобода віросповідання як фактор стабільності // Юридичний вісник України. – 2002. - № 3. – С.13.

Липківський В. Релігія і церква в історії України. - К., 1995.

Міма І. Визначення поняття та змісту релігійних норм в релігійні системи // Право України. – 2005. - № 10. – С. 107-110.

Мойсеєнко В. Хрест із півмісяцем – вічні символи // УК. – 2005. - № 112 ( 17 черв.). – С.8-9.

Примак В. Релігійні громади крізь призму права // Юридичний вісник України. – 2001. - №18.- С.4.

Релігійна організація в областях України, Києві та Криму // Людина

і світ. – 2004. - № 1. – С. – 35-38.

Релігійне життя в Україні : основні тенденції та протиріччя // Юридичний вісник України. – 2000. - № 22. – С. 7.

Релігійні організації в Україні станом на 1 січня 2004 року // Людина і світ. – 2004. – С.30-34.

Релігійне життя в Україні : хроніка подій // Релігійна панорама. – 2001. - № 11. – С.4-21.

Рибачук М. Політико-правові аспекти державно-церковних відносин в сучасній Україні // Право України. – 2000. - № 12. – С.90-93.

Савченко Н. Свобода совести и вероисповедания // Юридична практика. – 2000. - № 3. – С.5-14.

Сильченко В. Як влада боролась з храмом, або ж прочіє коло історії нетерпимості // Науковий світ. – 2002. - № 31.- С.2-5.

Тер – Акопов А. Законодательство Моисея: общая характеристика // Российская юстиция. – 2003. - № 9. – С.40-42.

Филипович Л. Релігійна ситуація в Україні: стан і головні проблеми першого півріччя 2004 р. //Людина і світ. – 2004. - № 9. – С. 2-12.

Форостюк О.Д. Відносини між Православною церквою та німецькою окупаційною владою на Донбасі у 1941-1943 роках // Вісник ЛІВС МВС України. – 2001. – № 1. – С. 3-15.

Форостюк О.Д. Зміна курсу державної політики в СРСР щодо релігії в 1943 р. та правове становище Православної церкви //Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. Збірник наукових статей. – Донецьк: ДІВС. – 2002. – № 1. – С. 38-44.

Форостюк О. Православная Луганщина в годы гонений и трагических испытаний (1917-1988 рр.). – Луганськ: РВВ ЛІВС, 1999.

Форостюк О.Д. Правове регулювання державно-церковних відносин на Донбасі у 1917-1941 роках. – Луганськ: РВВ ЛІВС, 2000.

Хлименко В. Київський митрополит Петро( Могила) та його духовна спадщина // Іменем Закону. – 2002. - № 21. –С.7.

Ходькова Л.П. Релігієзнавство: Підручник. Вид. 2-е, доп. – Львів: Афіша, 2001.

Хто такі методисти? //Релігійна панорама. – 2004. - № 4. – С. 66-77.

Юнг К. О психологии восточных религий и философии. - М., 1994.

Ярмол Л. Законодавство України про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації // Право України. – 2001. – № 2. – С.73-76.

Наши рекомендации