Классификация доказательств

Для виявлення особливостей окремих доказів вони класифікуються за видами. За характером зв'язку фактичних даних (змісту доказів) з фактами, які підлягають встановленню (з фактами, які підлягають доказуванню), докази поділяються на прямі і побічні. Прямі докази більш вагомі для пізнання, оскільки вони дають можливість зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доказуванню. Побічні — характеризуються численністю зв'язків з фактами, які підлягають встановленню, тому в процесі пізнання дають можливість зробити декілька вірогідних висновків про них. Отже, в доказовій діяльності, в процесі пізнання істини вони спричинюють труднощі.

За процесом формування даних про факти (характерами створення доказів) докази класифікуються також за двома видами — первинні і похідні. Первинні (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню (безпосередніх фактів), від носія інформації (джерела доказів). Похідні (опосередковані, копії) — відтворюють (копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел. Значення цієї класифікації в тому, що вона розкриває процес формування доказів і цим саме сприяє правильному веденню їх дослідження і оцінці в процесі судового розгляду цивільної справи.

В юридичній літературі обґрунтовується також третя підстава для класифікації доказів — за джерелом, за допомогою якого суд їх одержує: на особисті і речові, і за цими ж підставами на первинні і похідні3; на особисті, речові і змішані4. Такий поділ доказів за однією підставою на три різні види зводить нанівець саму ідею класифікації. До складу особистих доказів включається не тільки пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків і висновки експертів, а й різні документи, оскільки вони виходять від відповідних осіб. Дійсно, пояснення сторін є особистим доказом і воно не перестає бути таким незалежно від того, чи буде воно одержано в усній або письмовій формі. Експерт дає висновок виходячи з своїх спеціальних пізнань, тому його висновок стосується не змішаних, а особистих доказів. Отже, носіями даних про факти виступають особи і речі (предмети), які можуть відтворити закріплену і збережену в них інформацію про відомі обставини, що мають значення для справи. В особистих доказах носієм інформації про факти завжди виступає людина, яка мусить правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, зберегти їх в пам'яті і відтворити. Особисті докази носять суб'єктивний характер, тому в пізнавальній діяльності необхідно враховувати психологію особи, наявність матеріально-правової заінтересованості у справі та особливих стосунків з сторонами.

Оценка доказательств

Стаття 212. Оцінка доказів

1. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

2. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

3. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

4. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

1. Оцінка доказів є заключною та найбільш відповідальною стадією процесу доказування. Вона полягає у визначенні судом вірогідності та сили доказів. Як стверджував Джон Локк, розум ніколи не дозволить відкинути більшу очевидність на користь меншої або підтримати вірогідність проти достовірності.

2. Встановлення вірогідності передбачає перевірку доброякісності джерела доказів (компетентності експерта, дійсності документа і т. ін.) та процесу формування доказів (стан здоров'я свідка, час доби, погодні умови тощо).

3. Перевірити силу доказів означає перевірити, чи можна на підставі даного доказу, цієї сукупності доказів зробити висновок про наявність чи відсутність шуканого юридичного факту.

4. Відповідно до коментованої статті і судової практики можна навести такі принципи оцінки доказів: а) докази оцінюються судом (кожний окремо й усі в сукупності); б) докази оцінюються за внутрішнім переконанням суддів; в) внутрішнє переконання має бути не беззвітним, не інтуїтивним, а заснованим на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні обставин справи;

г) при оцінці доказів судді повинні керуватися законом. О.Т. Боннер

висловив цікаву і правильну думку про те, що внутрішнє переконання - це явище, що являє собою нерозривний зв'язок об'єктивного і суб'єктивного. Тому це поняття є досить суперечливим, оскільки

не може бути зовнішнього переконання. У зв'язку з зазначеним, застосування цього поняття у законодавстві, юридичній літературі і судовій практиці слід виправдувати тим, що переконання суддів має

формуватися без втручання зовні, без зовнішнього впливу.

5. Оцінка доказів здійснюється не тільки у нарадчій кімнаті при винесенні рішення. Вже у стадії відкриття справи й у стадії її підготовки, вирішуючи питання про прийняття чи витребування

доказів, суддя оцінює їх з погляду належності до справи. Докази оцінюються також у процесі їх дослідження в судовому засіданні. Суб'єктами оцінки доказів є й особи, які беруть участь у справі,

однак їх оцінка, що озвучується в судових дебатах, не має таких правових наслідків і безпосереднього впливу на характер рішення, як оцінка доказів судом.