Сучасгі тенденції психокорекції

Кінець 80-х для сімейної терапії був переломним моментом: критики закидали сімейній терапії в директивності та все частіше ставили під сумнів обґрунтованість права психотерапевта виконувати, започатковану ще Еріксоном, Хейлі та Мінухиним традицію "вказуючої правиці", яка має право вказувати іншим, що для них є корисним, а що шкідливим та вирішувати за когось його долю не поставивши його самого до відома того, що робиться ідля чого. Через це ставили під сумнів, заперечували самі засади сімейної терапії. Вже не стояло питання про те, яка школа сімейної терапії краща – стратегічна, структурна чи системна, – виникало запитання: чи не вичерпала себе сімейна терапія, чи не визначається новий лідер зі своєю теорією і новаторською практикою. З переходом в "класики" для нових поколінь «старої гвардії» колись революційні принципи (а єдиної теорії сімейна терапія так і не виробила) сімейної терапії – стали абсолютно повсякденними. Мистецтво ж, а засновники сімейної терапії, як і Еріксон, були радше артистами ніж технологами, було занадто невловиме і тому майже не надавалися до наслідування. Збирати всю сім'ю теж було не завжди просто. Одну ж ознаку сімейної терапії, а саме її відносну короткотривалість, уже відкинути не міг ніхто. Майбутній лідер теж мусив давати достатньо відчутні результати в доволі стислі терміни. Проте єдиного лідера так і не визначилось. Натомість називають сучасні тенденції в полі психокорекції.

Зокрема такі тенденції формулює Роберт Фіджеральд. Однією із прикмет нового напрямку, на його думку, є поступове нівелювання відмінностей, які існують між окремими школами та напрямками психотерапії. Деяка зневага до теорії виникла ще в рамках Еріксонівського методу, продовжилась у зневазі до теоретичних міркувань Ф. Перлзом (Ф. Перлз називав громіздкі теоретичні конструкції «слонячим послідом» від якого багато незручностей і мало практичноої користі так як його не використовують в землеробсті) та особливо проявилася вона в межах сімейної психотерапії, засновники якої не завжди були академічними психіатрами чи психологами. Сімейна психотерапія взагалі мала серед широкого списку своїх попередників і службу соціальної підтримки населення. Ще в 1890 році американська соціальна працівниця Зилпа Сміт критикувала своїх колег: «Більшість з Вас намагається спілкуватися з поодинокими бідними або хворими, без баченя їхніх сімейних взаємозв’язків. Необхідно ж лікувати сім’ю як щось ціле». Коли ж психотерапія звернула свою увагу на сім’ю, то число її послідовників значно розширилось за рахунок соціальних працівників та волонтерів.

Спеціалісти-практики, на відміну від теоретиків психотерапії, широко запозичували одне у одного використовувані методи роботи. Дуже багатообіцяючою, на думку Фіджеральда, є тенденція до формування певної спільної теоретичної платформи, яка дозволяє обґрунтовувати використання різних психотерапевтичних стратегій прийнятими у різних школах психокорекції.

Проте опоненти Р. Фіджеральда вважають, що ця думка є наслідком поверхневості мислення самого еклектика Фіджеральда і позиції його прихильників, які вважають проблему гетерогенності психотерапевтичних шкіл лише негативним явищем і станом який необхідно подолати. Однак, вважають ці опоненти, можна навести вагомі аргументи, що гетерогенність та певні розбіжності між окремими школами є необхідною умовою існування та розвитку психотерапії. Розвиток психотерапії таким чином, з їхньої точки зору, не пов'язаний із міфічним стиранням меж між окремими школами. Завдяки існуючому плюралізму учасники діалогу можуть зрозуміти та подолати обмеженість своїх позицій, яку не можливо побачити знаходячись у рамках теоретичних концептів однієї школи і усвідомити неабсолютну реальність своїх моделей. У той же час еклектизм стає цілком природнім та необхідним у випадках, коли спеціаліст намагається підібрати для пацієнтів ті форми терапії, котрі для них можуть стати найефективнішими і при цьому використовує широкий набір різних моделей психотерапії. Те, що Фіджеральд визнає як інтегративні теоретичні тенденції, вони називають просто подібністю емпіричних принципів діяльності, характерних для майстрів психотерапії, незалежно від методів якими вони користуються і теоретичних моделей, яких дотримуються. Ми вже згадували, що подібна тенденція була започаткована як наслідок впливу гуманістичної школи, котра запостулювала принципи екологічності психотерапевтичного втручання. Тобто можна вважати, що мода на психотерапію все більше заміщається модою на психокорекцію, якщо розмежовували ці терміни так, як ми це робили у першій лекції.

У той же час Р. Фіджеральд називає як сучасні тенденції і те, що в діагностиці та лікуванні психічних розладів тепер використовується не органічна, а біопсихосоціальна модель, наслідком якої є перехід психіатрів до нової багатоосьової класифікації психічних захворювань. За цією моделлю хворому не так однозначно прикріпляється «ярлик» певного діагнозу з однотипним медикаментозним лікуванням, а більше індивідуалізовано розглядаються аспекти його проблеми. Р. Фіджеральда доповнюють, вказуючи, що мають місце глибокі зміни і в організації лікувально-реабілітаційних програм, які передбачають зростання психотерапії та соціальної роботи з душевнохворими, орієнтації на підвищення якості життя цих хворих. Йдеться про заходи спрямовані на подолання стигматизації та дискримінації пацієнтів, на підвищення ролі волонтерів та сімей душевнохворих, а також про зростання інтересу до питань етики та захисту прав пацієнтів, вплив оточення, культури, економіки та політики на психічне здоров'я населення.

З іншого боку, на думку Фіджеральда, сучасна психокорекція і психотерапія навряд чи можлива без розуміння спеціалістом того, як ліки та хімічні речовини впливають на психічний стан людини. Якщо прихильники класичного психоаналізу та гештальттерапії вважали, що навіть філіжанка кави спотворює сприйняття клієнтом своїх проблем, і тому їх вживання є не допустимим при психокорекції, то сьогодні все частіше в психіатрії використовують психотерапію на фоні медикаментозного лікування антидепресантами та іншими психотропними препаратами. Адже психотерапія душевнохворих часто є наможливою без цього.Не можна не враховувати і того, що поширення таких проблем як хімічні медикаментозні узалежнення, чи з причини дісної необхідності тривалого лікування певними психотропними припаратами, чи через шкідливу звичку, яка стає дедалі розповсюдженішою, призводить до необхідності адаптації психокорекційних методів до роботи на фоні хімічних впливів для того, щоб не виключати певні групи населення з кола людей, яким може бути надана психологічна допомога.

Зі свого боку можу додати, що сучасні методи психокорекції все більше відходять від мистецтва та стають технологічними, що дозволяє освоїти їх без особливо тривалої теоретичної та практичної підготовки. Цьому також посприяв великий приплив у лави людей, що надають психологічну допомогу, соціальних працівників та волонтерів у часи моди на сімейну психотерапію.

Психотерапія стає все більше короткотривалою та все еклектичнішою. Але, нажаль, технологізація її процесу( тобто роби раз..., роби два… і не роздумуй чому власне так треба робити) супроводжується втратою цілісного бачення індивідуальних особливостей клієнта та часто призводить до втрати можливості індивідуального підходу при наданні йому психологічної допомоги. А інколи і до небезпеки нашкодити клієнту якраз через ігнорування цих індивідуальних особливостей.

Як наслідок в 70-80х рр. відбулася чергова революція психотерапевтичного світогляду (третя після аналітичної і гуманістичної). Щоб зрозуміти її суть звернемось до цитати із виступу сімейного терапевта з Німеччини Мітзлава (Mitzlaff) на симпозіумі в Ленінграді 1989р.

"Нові погляди все ще формуються в старих термінах провини та жертв (як до жіночого проекту в сімейній психокорекції). Пацієнта розглядають як жертву біологічного дефекту, його матері, сімейної системи, суспільства. Це спрощене розуміння є збідненою (вірніше деструктивною) платформою для співробітництва хворого, сім'ї, медиків та суспільства. Існують три професійні установки, які в немалій мірі визначають діяльність психотерапевтів, котрі виходять з класичної парадигми. По-перше, ми знаємо більше ніж запитуємо і ми уже до зустрічі з клієнтом наперед маємо свою власну відповідь хто винен і в чому причина проблем в залежності від наших теоретичних переваг. А треба розібратися в конкретному випадку клієнта і конретній його ситуації. По-друге, ми фокусуємося радше на відхиленнях від норми, слабких місцях аніж на перевагах, сильних місцях (в будь-якому контексті: хворий, його тіло, сім'я чи суспільство). А треба краще розуміти чого ми хочемо в ідеалі досягнути і в чому полягають наявні у цього клієнта ресурси. По-третє, ми разом із суспільством граємо у гру, згідно з правилами котрої обіцяємо, що тільки ми можемо усунути проблему і тільки за допомогою наших професійних навичок (образ всемогутнього доктора). Натомість може бути зовсім відмінний стиль професійних установок. Можна бачити хворого і його оточення як систему з хворобливо звуженим вибором взаємодії з життям, звуженим репертуаром комунікативних навичок, обмеженою гнучкістю і нерозпізнаними, недорозвиненими здібностями. В цьому разі фахівець має добре знати "як" і бути значно менше впевненим в тому "що" (конкретно змінити) і тому добре виконувати роль організатора співпраці оптимістично ставлячи і находячи нові запитання про силу і відповідальність учасників, а не їх провини." Такою є основна ідея революції, яка принесла новий термін «короткотривала позитивна психотерапія» і нову моду на психокорекцію. Далі розберемось, що значать ці терміни.

Висновки до 2-го питання

Отже: В 1956 році Бейтсон і його колеги опублікували свою знамениту доповідь «До теорії шизофренії», у якій була висунута думка, що пацієнти стають божевільними не просто так, а це є зрозумілим продовженням божевільного сімейного середовища, яке необхідно лікувати у першу чергу. Як наслідок, з’явилася нова форма психотерапії, названа сімейною.

В період з 1970-го по 1985 р. відбувся розквіт відомих шкіл сімейної терапії, коли засновники відкривали учбові центри та розробляли зміст своїх моделей. Три провідні парадигми ─ емпірична, психоаналітична та поведінкова сімейна терапія ─ виникли як похідні від провідних підходів до лікування окремих пацієнтів, тоді як інші три найбільше прославлені підходи до сімейної психотерапії ─ структурний, стратегічний і системний ─ стали унікальними продуктами сімейної революції.

В 80-х рр. інтерв’ю в "Координаторі" сконцентрувалися на тому, що внесло нову хвилю в сімейну терапію в 80-і. Однією із тем в цьому контексті виявився фемінізм. Критика зі сторони феміністок призвела до кардинальної зміни теорії і практики сімейної терапії.

Кінець 80-х для сімейної терапії був переломним моментом: критики закидали сімейній терапії в директивності та й засновники сімейної терапії, як і Еріксон, були радше артистами ніж технологами, було занадто невловиме і майже не надавалися до наслідування. Як наслідок в 70-80х рр. відбулася чергова революція психотерапевтичного світогляду (третя після аналітичної і гуманістичної). Вона принесла і новий напрямок психокорекції названий психотерапією «нової хвилі»

Одним із різновидів підходу до сімейної терапії, який вніс великий внесок у розвиток як всіх напрямків сімейної терапії і заклав підгрунтя для подальшої революції 70-80-х років, була, так звана, Міланська модель яка внесла схему особливого сеттінгу, який в подальшому став предтечею поняття, характерного для психотерапії «нової хвилі» і відомого під назвою «супервізія привселюдності» та короткотривалої позитивної психотерапії.

Проте єдиного лідера так і не визначилось. Натомість називають сучасні тенденції в полі психокорекції. Зокрема такі тенденції формулює Роберт Фіджеральд. Однією із прикмет нового віяння, на його думку, є поступове нівелювання відмінностей, які існують між окремими школами та напрямками психотерапії. Мода на психотерапію все більше заміщається модою на психокорекцію, яка є до більшої міри корткотривалою та допускає еклектичність у підборі методів. Сучасні методи психокорекції все більше відходять від мистецтва та стають технологічними, що дозволяє освоїти їх без особливо тривалої теоретичної та практичної підготовки. Сучасна психокорекція і психотерапія навряд чи можлива без розуміння психологом того, як ліки та хімічні речовини впливають на психічний стан людини, так як все частіше йому доводиться мати справу з клієнтами, що є під дією цих речовин. Крім цього, в західній традиції в межах якої і розвивалася наука і практика надання психологічної допомоги населенню термін психокорекція не набув особливої популярності , а з часом взагалі загубився. Натомість термін психотерапія набув тотальної популярності. Тому предметом психотерапії ми можемо вважати все те, що за більш ранніми традиціями був віднесений як до психокорекції, так і до психотерапії, ти м паче, що в сучасній науковій літературі відділити їх вже практично неможливо.

Доцент кафедри