Розділ 3. Психоаналітичне первинне інтерв'ю

У кожної проблеми, ситуації, явища, так само як і у кожної людини, є своя персональна історія, що починається від моменту виникнення цієї проблеми та відображується на всіх етапах її вирішення. Відродження психоаналізу у нас в країні теж має свою історію, яка заслуговує на окрему книгу. Перша хвиля психоаналізу на теренах тоді ще царської Росії, зазнала нищівного краху через всім відомі історико-соціальні причини. В подальшому психотерапія в СРСР і зокрема на Україні розвивалась, як і багато чого іншого, “своїм неповторним шляхом”, безжально відкидаючи все, що йшло урозріз з ідеологією тоталітарного суспільства. Власне, залишками тоталітарної ідеології і пояснюється нинішнє тяжіння широкого загалу до магічних, “шаманських” методів зцілення. Але чимдалі більше ми наближуємось до європейських традицій, тим ближчою є перспектива сучасних методів психотерапії, одним з найповажніших і найбільш поцінованих безумовно є психоаналіз. За той час, поки радянська психотерапія переважно "навіювала і раціоналізувала”, теорія і практика світового психоаналізу розвивалась і вдосконалювалась, створювались нові напрямки і відгалуження, висувались і піддавались перевірці гіпотези, нароблялась потужна теоретична і клінічна база. Сьогодні ми маємо змогу знайомитись з досягненнями світового психоаналізу безпосередньо з праць видатних аналітиків минулого і сучасності, створюючи таким чином необхідний каркас для успішного застосування психоаналітичної концепції в психотерапевтичній практиці. Саме цей потужний доробок видатних за глибиною думки та стилістикою психоаналітичних праць примушує нас так часто вдаватись до цитування[1] при написанні розділу про психоаналітичне первинне інтерв’ю, що власне і є тим пунктом відправлення, від якого психоаналітичний вітрильник з аналітиком і пацієнтом на веслах виходить в сповнену несподіванок мандрівку по бурхливому і загадковому океану людської душі. Вдале закінчення цієї подорожі багато в чому залежить від вправності і кваліфікованості аналітика. Слід зазначити необхідність та важливість фактору часу для формування професійної ідентичності психотерапевта. Незалежно від інтенсивності та якості навчальної програми, психотерапевтів неможливо “випікати”, як млинці. Для становлення професійної ідентичності, так само як для народження здорової доношеної дитини, потрібен час. Є відоме прислів’я, яке доречно тут нагадати: “Дев’ять жінок за один місяць дитину не вродять”. Тюбінгенський психоаналітик Йозеф Дантльграбер розповідав історію з власного досвіду. Коли він був початківцем в психоаналізі та звертався за порадами до свого вчителя професора Вольфганга Лоха, той відповідав: “Для того, щоб зрозуміти, як працює психоаналітик з пацієнтом, потрібно років з десять”, але коли і через десять років учень продовжував звертатись до нього із запитаннями, вчитель відповідав: “Ну що ж, я помилявся, десять років недостатньо - потрібно років з двадцять.” Якщо ми спробуємо образно зрозуміти вищесказане, то можна прийти до наступних висновків: (1) для народження дитини потрібна лише одна зріла подружня пара, що прагне мати дитину; (2) щоб дитина народилась здоровою і доношеною, потрібно дев’ять місяців; (3) коли дитина вже народилась, клопоти лише починаються, бо вона постійно росте і змінюється.

Ця преамбула має подвійне призначення:

вона пояснює власне психоаналіз, бо формування професійної ідентичності психотерапевта, так само як і терапевтичне зцілення пацієнта, є безперервним процесом зростання, переходом від однієї стадії розвитку до іншої, процесом утворення чогось нового та розпаду чогось старого, закінченням та новим початком (Freud 1998, Loch 1998, Gutwinski-Jeggle 2001, та ін.). Th. Ogden (1992а) писав з цього приводу: “Я розглядаю аналітичний процес як такий, в котрому аналізанд постійно створюється шляхом інтерсуб’єктивного діалогу... Аналіз – це не просто метод відкриття чогось ще невідомого, значно більш важливим є процес створення аналітичного суб’єкту, якого досі ще не існувало. Наприклад, історія аналізанда не стільки “розкривається” в аналізі, скільки створюється в переносі-контрпереносі, до того ж вона знаходиться в стані постійних змін, оскільки інтерсуб’єктивність аналітичного процесу безупинно еволюціонує та інтерпретується аналітиком і аналізандом.” (с. 230);

по-друге — ця преамбула спрямовує ваше розуміння психоаналізу, адже використання метафор та створення історій є невід’ємною частиною психоаналізу (Thomä H., Kächele H., 1996). “Ці “історії” часом нагадують байки про пацієнтів та відповідно позначаються поняттям з області літератури – “новела”, тобто прозаїчна розповідь невеликого розміру в якій повідомляється про незвичний новий результат” (M. Leuzinger-Bohleber, 2000, с. 184). Ще Фрейд нарікав на цю незвичність та “ненауковість” психоаналізу: “Я не завжди був психотерапевтом. Я був вихований на засадах топічної діагностики та електропрогностики, як й інші неврологи. Тому мене й самого дуже непокоїть те, що історії хвороб, які я пишу, читаються як новели, а не як наукові дані. Я втішаюсь лише тим, що за цей результат більш відповідальною є сама природа предмету дослідження, аніж мої уподобання; топічна діагностика та електрофізіологічні реакції не мають дуже великої ваги при вивченні істерії, проте детальні зображення душевних процесів, які ми зазвичай отримуємо від письменників, дозволяють мені, використовуючи незначні психологічні формули, досягати зрозумілого способу зображення перебігу істерії. Напевно, такі історії хвороби повинні б мати таку ж саму вагомість, що і психіатричні, проте вони мають перевагу перед останніми, а саме: тісний зв’язок між історією страждань та симптомом хвороби.” (Freud, 1895, S. 227).

До речі, на дверях навчальних кімнат у відділі психоаналізу, психотерапії та психосоматики Тюбінгенського університету написано: “Ласкаво просимо у країну розмовної медицини!”