Рівненський державний гуманітарний університет

Міністерство освіти, науки, молоді на спорту України

РЕФЕРАТ

Об'єктивні перешкоди контакту оратора й аудиторії та їх урахування в організації аудиторії

студентки групи У-35

Ткачук Валерії

Рівне2012
Організація аудиторії за допомогою збудження в неї певного емоційного стану, як правило, ускладнюється пере­шкодами при встановленні інформаційного (передавально­го і сприймаючого) контакту між реципієнтом і комунікатором, тобто оратором і аудиторією.

Перешкод існує багато — і суб'єктивних, і об'єктивних.

Суб'єктивні — це такі, виникнення яких залежить від рівня підготовки оратора, знання ним предмета виступу, уміння визначати характеристику аудиторії тощо. Тобто ці перешкоди якби задаються самим оратором, і для того, щоб їх здолати, треба краще готуватися до виступу.

Об'єктивні — це такі, які змінити оратор не може, адже вони походять з наших психологічних властивостей, їх змінити неможливо, можна лише враховувати і знаходити єдино можливі способи організації аудиторії.

Першою з об'єктивних психологічних перешкод є інер­ція оключеності. Це такий стан людини, аудиторії, коли вони ще знаходяться у своїх думках, проблемах і не можуть зразу активно слухати, сприймати виступ оратора. Це озна­чає, що ораторові потрібно звільнити на час виступу свідо­мість слухачів від тих життєвих обставин, які могли б не­гативно вплинути на їхнє відношення до одержуваної інформації. Інерція включеності заважає людині переклю­чити увагу на оратора, породжує навіть консерватизм по­глядів, може привести і до звуження поля зору.

Друга перешкода — висока швидкість розумової ді­яльності. Людина думає в 4 рази швидше, ніж викладає свої думки і знання. Коли оратор говорить, інтелект слуха­чів велику частину часу вільний і може відключатися від промови оратора.

Третя — нестійкість уваги. Увагу може відвернути і зовнішність оратора, його голос, манера говорити, оформ­лення приміщення, звук дверей, що відчиняються, шепо­тіння тощо.

Четверта перешкода — антипатія до чужих думок. Люди часто звикають до своїх точок зору. їм зручніше і легше додержуватися логіки свого міркування, тому у них утворюється стійке несприйняття точки зору оратора, а іноді це породжує репліки, вигуки й ін. реакцію незгоди.

Які знання допоможуть опанувати ці перешкоди та які існують психологічні і педагогічні прийоми усунення пере­шкод у психологічній організації аудиторії?

Перш за все, знання того, що можливість стійкого сприй­няття без розсіювання уваги не перевищує тридцяти секунд. Тому треба при підготовці до виступу підібрати квантовий викид інформації в аудиторію, суть якого втому, щоб через визначені часові інтервали пропонувати слухачам нові фак­ти, нетрафаретні висловлення, оригінальну ідею тощо.

Важливо також уміло застосовувати такі педагогічні принципи дидактики, як наочність, систематичність, по­слідовність, посильність. Для концентрації уваги слухачів необхідно опанувати такі соціально-психологічні способи, як зараження, наслідування і навіювання — внутрішні ме­ханізми контакту. Зараження — це несвідома, мимовільна схильність людини до визначеного психологічного стану. Воно здійснюється як передача особистості психічного на­строю іншої особистості, що володіє великим емоційним зарядом. При цьому емоційне співпереживання оратора й аудиторії в процесі виступу виступає одночасно і як фон, і як основний пусковий механізм їхнього контакту. Варто підкреслити, що емоційне співпереживання аудиторії ви­кликається в першу чергу самою особистістю оратора. Його зацікавленість, переконаність, емоційний підйом неминуче породжують відповідну емоційну реакцію слухачів, їх ми­мовільний інтерес до того, що хвилює оратора. У силу цього ставлення оратора до виступу як би стає ставленням до нього аудиторії, що і забезпечує у певній мірі взаєморозуміння і погодженість з обох боків. У соціальній психології сформу­льований закон емоційного зараження, відповідно до якого «сила наростання накалу пристрастей», що створює психічний фонзараження, знаходиться в прямій пропорційній залежності від величини аудиторії і ступеня емоційного на-калу індуктора. Чим можна забезпечити зараження? Знан­ням і використанням найбільш співпадаючих інтересів і настроїв людей, емоційною яскравістю викладу, виразністю прикладів, манерою поведінки оратора.

Складніші справи щодо механізму наслідування, що грало завжди велику роль в історії ідей, смаків, моди, зви­чаїв. Наслідування — це імітація людиною якихось зов­нішніх рис і зразків поведінки, манер, учинків, що харак­теризуються визначеною раціональною й емоційною спря­мованістю. Тобто значення і зараження, і наслідування в тому, щоб забезпечити такий стан аудиторії, коли підсилю­ється момент єдиного співпереживання слухачів і оратора. А це допомагає кращому засвоєнню інформації.

Навіювання — це словесний вплив особистості на людей. Це такий спосіб комунікативного впливу, що розрахований на некритичне, бездоказове сприйняття інформації. Воло­діння «ефектом навіювання» припускає знання двох основ­них груп умов. Перша група пов'язана з тим, кому вселяють, друга — з тим, хто вселяє. Сприйнятливість навіювання за­лежить від віку, від індивідуальних особливостей людини, її переконань, волі, емоцій і т. ін.

«Ефект навіювання» багато в чому залежить від внутріш­нього стану особистості. Одна і та сама людина в один час може піддатися навіюванню, а в інший — не може. Це тра­пляється, коли людина стомлена або переживає розгубле­ність, страх. У такі хвилини треба вміти «перекрити» цей стан і привернути до сприйняття необхідної інформації.

Переконання — логічно обґрунтоване впровадження у свідомість слухачів певних положень. За допомогою пере­конань можна досягти перебудови свідомості, мотивів ді­яльності, сформувати бажання, змінити спосіб життя осо­бистості. Як видно, саме переконання — провідний метод виховання і навчання.

Існує ряд педагогічних прийомів переконання. Один з них — показ і роз'яснення наслідків якого-небудь учинку. Оцінка вчинку, обґрунтування його правомірності (або не­правомірності) впливають на почуття і розум, сприяють переосмисленню людиною своєї поведінки. Інший при­йом — порівняння дій того або іншого індивіда з поведінкою авторитетних людей, літературних героїв тощо.

Отже, перші хвилини оратором виграні. Як забезпечити увагу аудиторії протягом усього виступу? Для цього необ­хідно дотримуватися трьох психолого-педагогічних вимог: новизни, доказовості й експресивності.

Перша вимога представляє сьогодні для оратора дуже І серйозну психологічну і методичну проблему. Новий мате­ріал, природно, задовольняє пізнавальні потреби слухачів. Але, як відомо, оратор часто не може повідомити тим, що зібралися, щось абсолютно нове. Це пояснюється тим, що сучасні люди одержують сьогодні великий обсяг інформації з каналів масової комунікації. Дає про себе знати і високий культурний і освітній рівень слухачів. Виходить, потрібно шукати інші засоби підвищення ефекту новизни.

Одним з підходів до вирішення цієї задачі є виклад уже відомого аудиторії під новим кутом зору. У такому випадку слухач буде обов'язково зацікавлений, буде думати проте, чи зміг би і він сам вибудувати таку систему викладання матеріалу, може, і зміг би, але раніше над цим не думав. Виходить, те, що сказав оратор, для нього нове.

Іншим важливим підходом служить виявлення оратором свого ставлення до розглянутого питання. У кожному ви­ступі він повинен бути особистістю, що має і висловлює свою думку з тієї або іншої проблеми. Адже не в кожному виступі відкриєш істину. Це завжди важко і дається не кожному. Але завжди можна і варто висловити своє став­лення до предмета. Слухач думає так, але йому цікаво, як думає оратор. Йому важливо зіставити свою думку з думкою оратора. Це допомагає аналізувати, уточнювати, прийти до необхідних висновків.

Отже, новизна — не обов'язково нові дані з розглянутої проблеми, але і нові уявлення про раніше відомі факти, події, положення, і зіставлення того, що відомо слухачам під новим кутом зору, і прояв власного ставлення до того, про що говорить оратор.

Доказовість — це логіка викладу й аргументація вису­нутих положень. Адже задача оратора — не просто дати нову інформацію. Його обов'язок — показати те, що він захищає, у чому переконує і переконаний. Без ґрунтовної доказовості оратор не зуміє передати свою переконаність слухачам. Звідси задача — допомогти слухачам опанувати наукові поняття, логіку міркування, що представляють собою відбиття знань і досвіду.

Експресивність — це візуальний і звуковий прояв став­лення оратора до того, про що він говорить: обурення, ра­дість, жаль, упевненість, подив і т.п. Цицерон стверджував, що без серцевого хвилювання і запалу мова оратора буде непридатна. Тон, тембр голосу, характер інтонацій говорять про певне ставлення оратора до проблем іноді більше, ніж інші прийоми ораторського мистецтва. Інтонація може до­нести до 40% інформації. Міміка і жести також впливають на сприйняття. Є. Вахтанов говорив: «Руки доводять дум­ку» . Емоційна яскравість виступу багато в чому забезпечує увагу аудиторії, ефективність засвоєння. При емоційно яскравому, експресивному виступі зростають розумова ді­яльність слухачів, їхнє прагнення міркувати по ходу ви­ступу оратора, вносити корективи у свої знання.

Безпосередній контакт зі слухачами дозволяє викорис­товувати у виступі новизну, доказовість і експресивність найбільш комплексно, а значить і оптимально. Важливо володіти тому не тільки логічністю викладу своїх думок, вірно будувати фрази, але і правильно інтонувати слова, користуватися модуляцією голосу, мімікою, жестами. Вони активізують сприйняття інформації, більш поглиблену її обробку.

Перейдемо тепер до розгляду однієї з основних психоло­гічних умов ефективності процесу взаємодії оратора й ауди­торії, до аналізу такого виду контакту, як інтелектуальне співпереживання. Розумове сприяння визначається включеністю обох сторін у єдину активну діяльність по розгляду тієї або іншої проблеми і спрямовану на розв'язання певних розумових задач. Оратор, викладаючи свою точку зору, як би привселюдно мислить, і аудиторія, стежачи за розвитком його думки, робить ту ж розумову роботу. У результаті такої спільної розумової діяльності, співмислення між оратором і слухачами виникає контакт у повному змісті цього слова.

Важливо підкреслити, що інтелектуальне співпережи­вання викликається переважно усною формою мови, зро­зуміло, при ясній постановці проблеми обговорення, строгій логіці і послідовності її викладу оратором. Саме такими особливостями — незламною логікою, ясністю і гостротою постановки питання, значимістю і важливістю предмета обговорення — відрізнялися виступи видатних ораторів минулого і сьогодення. 1 це завжди приводило до встанов­лення найтіснішого контакту між оратором і аудиторією. Деяких ораторів аудиторія могла слухати впродовж бага­тьох годин.

Зовнішнім проявом наявності або відсутності контакту між оратором і слухачами с їх поведінка під час виступу. Так, увага слухачів, погляди і жести схвалення, робоча, регульована самим оратором тиша в залі, напружене мов­чання аудиторії під час пауз оратора й інших показників свідчи. ь, що слухачі включені в загальну з оратором актив­ну розумову діяльність. Якщо ораторові вдається устано­вити контакт з аудиторією, він говорить природно, у звич­ній для себе манері. У цьому випадку в мові почувається впевненість, бажання вести довірчу бесіду. Він часто корис­тується прямими звертаннями до слухачів (товариші, па­нове), питаннями-звертаннями (Чи ясно?), риторичними питаннями. Його вільна манера триматися, міміка, жести, прагнення зменшити дистанцію, як би наблизитися до слухачів, свідчить, що він сам одержує задоволення від спілкування з аудиторією.

Розглядаючи контакт як умову і результат успішного виступу оратора, варто зупинитися на передумовах його спільної з аудиторією мисленнєвою діяльністю, що є основ­ним психологічним механізмом цього контакту. В якості такої передумови й у той же час показником розумової активності слухачів виступають їхня увага й інтерес до ви­ступу оратора.

Відомі три види уваги: мимовільна, довільна і післядовільна.

Мимовільна увага — це спрямованість свідомості люди­ни на об'єкт без будь-якого вольового зусилля, поза метою, тобто мимоволі. Така увага викликається несподіваним, яскравим, що контрастує, цікавим подразником, або тим, що відповідає визначеному станові людини. Цікавий, ін­тригуючий незвичайний початок виступу оратора, як пра­вило, викликає мимовільну увагу аудиторії.

Але цей вид уваги нестійкий — будь-який інший більш сильний або цікавий подразник (жарт сусіда, яскрава де­таль обстановки і ін.) може привести слухача до переклю­чення, відвернути слухача від його виступу.

Більш стійким видом уваги є увага довільна. Вона ви­никає в результаті зосередженості, вольового зусилля спрямованого на досягнення заздалегідь поставленої люди­ною мети. Як правило, такий вид уваги характеризує по­чаток, на перший погляд, нецікавого виступу, тобто момент, коли аудиторія уважна, тому що знає, що їй потрібно ввій­ти в роботу. Під час виступу оратор часто апелює саме до довільної уваги слухачів, говорячи: «Товариші, послухай­те, зверніть увагу, постарайтеся запам'ятати і т.д.». Став­лячи перед слухачами визначену мету, оратор припускає і їх певне вольове зусилля, що вони повинні зробити для її реалізації. При довільній увазі у слухача формуються при­ватні цілі слухання, виникає інтерес до сприйняття інфор­мації. У цьому випадку довільна увага переходить в інший специфічний вид уваги — післядовільний. При такій увазі слухач, затаївши подих, стежить за думкою оратора. Він цілком захоплений нею.

Природно, що всі зусилля оратора повинні бути спрямо­вані на формування саме цього виду уваги. Щоб його ви­кликати, необхідно дотримуватися основного психологіч­ного правила: важливо, насамперед, створити умови для активної розумової діяльності слухачів в аудиторії.

Велике значення для оратора має також урахування особливостей, властивостей уваги, що виявляються як у його власній діяльності, так і в поведінці аудиторії. До основних з них відносяться стійкість, розподіл, переклю­чення й обсяг.

Стійкість уваги визначається часом зосередження сві­домості на якому-небудь об'єкті. Експериментально дове­дено, що якщо на одному одиничному об'єкті увага утри­мується не більш 1,5-2,5 сек (відбувається його коливання), то на діяльності в цілому (на її предметі, меті, способах і засобах досягнення мети) увага дорослої людини може утримуватися досить довго — до 40-45 хв. Таким чином, стійкість уваги аудиторії обумовлюється характером і структурою самої діяльності оратора, значимістю теми ви­ступу, правильністю її мовної побудови, чіткістю логічної побудови. Інакше кажучи, стійкість уваги залежить від того, наскільки органічно всі ці елементи утворюють єдине ціле, один глобальний об'єкт уваги аудиторії — смислове значення виступу.

Важливо при цьому знати, як розподіляється увага ау­диторії впродовж виступу оратора. Усвідомити такий роз­поділ допоможе схема «Фази стану уваги аудиторії впро­довж виступу оратора» (рис. 1).

It ні ЗО 20 10 О

D

А В

А — В (до 5 хв.) — фаза адаптації:

В — С (до 45 хв.) — фаза оптимальної активності;

С — D (до 15 хв.) — фаза втомлення;

D — Е (решта часу) фаза дуже вираженого стомлення.

Рис. 1. Емоційно-психологічне сприйняття.

Розподіл уваги означає одночасну спрямованість свідо­мості на кілька різнорідних об'єктів (або дій), об'єднаних однією діяльністю. Ця властивість уваги професійно зна­чима для оратора. Так, він одночасно пам'ятає про зміст виступу, стежить за часом, за поведінкою слухачів, за їх­ньою реакцією і т.д. Порівнюючи діяльність оратора і ди­ригента, герой оповідання А.П. Чехова «Нудна історія» говорив: «Хороший диригент, передаючи думку компози­тора, робить відразу двадцять справ: читає партитуру, махає паличкою, стежить за співакам,робить рух то убік барабана, валторни та ін. Те ж саме і я, коли виступаю».

Необхідно відзначити, що увага оратора зосереджується в основному на змістовній стороні діяльності, наприклад, на смислі власного висловлення, на ознаках, що свідчать про розуміння або нерозуміння виступу слухачами. І hi форму висловлення він звертає увагу лише тоді, коли сві­домо вибирає той або інший засіб для кращої передачі думки. Форма привертає до себе увагу й у тому випадку, якщо вона сама є подразником, як, наприклад, поведінка, вигуки окремого слухача.

Переключення уваги — це зміна спрямованості свідо­мості з одного об'єкта на інший. Воно вимагає певного часу, причому, різного для різних людей. Оратор, що вдається до демонстрації репродукцій, схем, використання діапозити­вів, або переходить від одного стилю і жанру до іншого, від теоретичних положень до життєвих епізодів, повинен вра­ховувати цю особливість слухачів. Наприклад, при пере­ході від однієї думки до іншої доцільно використовувати вставні сполучні фрази, типу: «Як ми вже переконалися...», при демонстрації засобів наочності — робити паузи і т.д.

Обсяг уваги визначається кількістю однорідних пред­метів, що може одночасно утримувати людина при зорово­му чи слуховому сприйнятті. Установлено, що обсяг уваги не перевищує п'яти — семи об'єктів. Увага спрямовується насамперед на зміст, припускає активну розумову діяль­ність людини, що формує потребу в такій діяльності, піз­навальний і практичний інтерес до неї. А інтерес — це емоційний прояв пізнавальних потреб людини. Це той сти­мул , що по більшій частині і приводить їх до зали послуха­ти оратора. Інтерес може з'явитися й у ході самого виступу, тоді ним обумовлюється внутрішній механізм післядовільної уваги в загальній діяльності оратора і слухачів — в ді­яльності спілкування.

Таким чином, увага й інтерес тісно пов'язані між собою і разом визначають активну розумову діяльність слухача.

Для поглиблення дидактичного аспекту, тобто повної і точної передачі змісту, забезпечення його засвоєння слуха­чами ораторові варто згадати принципи пізнавальної діяль­ності, що ввійшли в золотий фонд педагогіки, такі, як: принцип наочності, свідомості, активності, принцип доступ­ності і посильності, систематичності і послідовності, зв'язку теорії з практикою, принцип науковості, міцності засвоєння. Треба зупинитися більш докладно на питанні щодо проблем­ності навчання. Сутність його зводиться до використання особливих засобів для підвищення пізнавальної активності, стимулювання самостійного пошуку відповіді слухачами. Досягається це їх залученням до розв'язання пізнавальних задач, ядром яких служить так звана проблемна ситуація. Виникає вона з протиріччя між задачею і незнанням слуха­чами шляхів її вирішення. Проблемності виступові можна додати, якщо показувати, як з'явилася та або інша задача в науці і на практиці; які існують точки зору поданому питан­ню; у чому і де маються розбіжності між різними, протилежними положеннями в науці; які видимі протиріччя і невідповідності спостерігаються в ході розвитку визначено­го явища і яке пояснення можна їм дати? При цьому може бути і пряме запрошення слухачів знайти своє пояснення рішення, що відрізняється від пропонованих.

Правда, слід зазначити, що перебудова для проблемного викладу — справа важка. Але витрати праці виправдують­ся, тому що такий виступ збуджує думку, допомагає вста­новленню контакту оратора й аудиторії.

Література

1. Томан Іржі. Мистецтво говорити. – К., 1998.

2. Дейл Карнегі. Учись виступати публічно і впливати на широке коло людей. – К., 2000.

3. Культура ведення дебатів. – Харків, 1988.

4. “Історія світової культури” Л.Т.Левчук. – Київ: “Либідь”, 1994 р. – ст. 168-192, всього 310 ст.

5. С.І. Радциг «Історія Давньогрецької літератури», Москва, у «Вища школа», 1999 р.;

6. М. Гаспарова, В. Борухович «Ораторське мистецтво древньої Греції», Москва, «Художня література», 1985 р.;

7. «Антична література», м. Москва, у «Освіту», 1986 р.

8. Історія красномовства. – к., 2000.

9. Українська та зарубіжна культура. Підручник. – к., 1999.