Огляд основних напрямків сучасної віктимології

Сучасна віктимологія реалізується в декількох напрямках:

Загальна "фундаментальна" теорія віктимології, що описує феномен жертви соціально небезпечного прояву, його залежності від соціуму і взаємозв'язку з іншими соціальними інститутами і процесами. При цьому розвиток загальної теорії віктимології ведеться, у свою чергу, по двох напрямках:

Перша - досліджує історію віктимності і віктимізації, аналізує закономірності їх поведінки і розвитку слідом за зміною основних соціальних перемінних, з огляду на відносну самостійність феномена віктимності як форми реалізації девіантної активності;

Друга - вивчає стан віктимності як соціального процесу (аналіз взаємодії віктимності і суспільства) і як індивідуального прояву поведінки, що відхиляється, за допомогою загальнотеоретичного узагальнення даних, отриманих теоріями середнього рівня.

Частково віктимологічні теорії середнього рівня (кримінальна віктимологія, деліктна віктимологія, травматична віктимологія й ін.).

Прикладна віктимологія - віктимологічна техніка (емпіричний аналіз, розробка і впровадження спеціальних технік превентивної роботи з жертвами, технологій соціальної підтримки, механізмів реституції і компенсації, страхових технологій і ін.).

Загальнотеоретичне віктимологичне дослідження, будучи підгалуззю соціології, являє собою процес вироблення системи нових наукових знань про жертви соціально небезпечних проявів, визначення понять, аксіом (постулатів, законів), розробки мови теорії, формування методології і методики наукового аналізу на підставі виявлення й узагальнення типових закономірностей взаємодії жертв і соціально небезпечних проявів, що спостерігаються і вимірювані теоріями середнього рівня

Основна ідея загальної теорії віктимології складається в побудові системної моделі взаємодії "негативне соціальне явище - жертва", що описує і вивчає шляху нормалізації негативних соціальних, психологічних і моральних впливів на людину (соціальну спільність) з боку природного середовища, штучною жилою і робітничим середовищем, соціального середовища, а також кризового внутрішнього середовища самої людини (соціальної спільності) з метою їхньої корекції і нейтралізації, підвищення адаптивних здібностей людини, соціальної групи, організації.

Варіативність і мінливість соціальних відхилень припускає їхнє системне дослідження, у противному випадку будь-які прийняті нами міри ( чите програмування боротьби з чи злочинністю навчання індивіда мірам безпечного поводження) будуть лише паллиативом, здатним на недовгий час загнати хвороба усередину.

Природно, що зміст того, що в принципі в стані віктимизувати людину (спільність), буквально безмежно, оскільки продукується різноманітністю ролей, мотивів, функцій, прийнятих на себе індивідом у взаємодії із соціальним і природним середовищем.

Звідси емпіричний аналіз буття жертви соціально небезпечного прояву, описуючи розмаїтість сучасного світоустрою, практично відтворює приватні моделі і закономірності існування і взаємодії природного і соціального замість виділення глибинних, істотних ознак.

На жаль, у зазначених напрямках робота ведеться в основному на емпіричному рівні за допомогою створення прикладних методик і технік забезпечення соціальної й індивідуальної безпеки жертв соціально небезпечних проявів [1].

Зазначена обставина приводить до серйозних теоретичних прорахунків, до допуску визначених помилок у віктимологических дослідженнях. Так, наприклад, А.Г. Шаваев у роботі, присвяченої кримінологічної безпеки недержавних об'єктів економіки, проблемам загальної теорії безпеки приділив буквально кілька сторінок.

У результаті спроба створення концептуального підходу до забезпечення кримінологічної безпеки недержавних об'єктів економіки звелася до опису і класифікації погроз і заходів для боротьби з ними замість створення теоретично коштовної системної моделі [2].

Не можна не відзначити, що описовий підхід у стані задовольнити первинні потреби в організації соціального контролю. Разом з тим будь-яке емпіричне соціальне дослідження, не засноване на теоретично відпрацьованих поняттях, методологічно хибно.

Опис (без пояснення) об'єкта девіацій у статиці, перерахування конкретних видів девіацій (погроз) і мір їхній протидії - є ні що інше, як підтвердження влучне поміченої Б.С. Братусем старої істини: "Здоров'я одне, а хвороб багато".

Саме доповнення змістовного аспекту вивчення віктимності його сутнісними характеристиками, аналізом етіології і закономірностей виникнення і функціонування механізмів віктимної активності в змістовному, динамічному і сутнісному, суб'єктивному аспектах [3] дозволяє побудувати системну модель віктимної поведінки , що може служити ядром загальної теорії віктимології.

Природно, що на шляху розвитку основної ідеї віктимології існують об'єктивні утруднення.

По-перше, соціальні конфлікти завжди унікальні ("Усі щасливі родини схожі один на одного, кожна нещаслива родина нещаслива по-своєму"), тому побудова реальна діючої системної (тим більше єдиної) моделі віктимогенного конфлікту ускладнено концептуальними, гносеологічними і лінгвістичними труднощями [4].

Так, з концептуальної точки зору ми в стані побудувати тільки приблизний прогноз розвитку конфлікту, оскільки сфера моральних представлень і сфера, що має індивідуальне фарбування, психічного в сполученні з безупинно зростаючими ентропійними тенденціями розвитку технічного прогресу [5] складають пороги невідомості, певним чином, що впливають на адаптивні можливості людства і зв'язане з ними зміна соціальної форми.

З гносеологічної точки зору людські конфлікти не можуть бути предметом тотального експериментування: існування етичних обмежень, природно, зводить нанівець пізнавальну цінність будь-яких моделей штучно створюваних віктимогенних ситуацій.

Нарешті, формалізація відносин і понять у рамках загальної теорії віктимології повинна вестися не шляхом створення і конструювання нових понять (хоча заперечення неологізмів у становленні понятійного апарата будь-якої науки було б некоректним), а шляхом застосування і відпрацьовування вже існуючої мови соціологічних дисциплін.

По-друге, опис будь-якого соціального конфлікту дослідником буде вестися з позицій або заданої політичним пристроєм суспільства системи ідеологічних установок, або з позицій соціокультурних розпоряджень, інтеріоризованних ученими.

І в тім і в іншому випадку помилка культурологічного зсуву неминуча: суб'єктивно ми будемо змушені "підганяти" об'єктивну реальність під систему схвалюваних нами цінностей і нормативів. Модель же віктимогенного конфлікту і схеми його корекції будуть досить однобокими і фрагментарними.

"На жаль, досягнутий результат може зовсім не відповідати тому, чого насправді бажає жертва, - писав Е. Віано. - Інформація про цьому досить незначна. Більшість віктимологічних досліджень зосереджені на соціологічних проблемах (з позитивістської точки зору. - В.Т.) - хто найчастіше може стати жертвою, які інтенсивність і риси віктимизации, які послуги повинні бути запропоновані жертвам. У результаті, незважаючи на підсумовування безлічі даних про жертви злочинів, наші представлення, переконання і висновки можуть зовсім не відображати в реальності, що ж це значить - бути жертвою" [6].

У визначеному змісті зазначені утруднення "знімаються" при побудові заснованої на концепціях і парадигмах сучасної теорії синергетики гомеостатической ( щосамовідтворюється в "чувственно-сверхчувственном" сприйнятті), стійкої моделі віктимогенного конфлікту, що служить у наближеному виді аналогом процесів, що відбуваються, на мікрорівні і передумовою пізнання закономірностей взаємодії віктимизации і злочинності на макрорівні.

"Розвиток науки в останнім сторіччі ознаменувалося, зокрема, відкриттям фундаментальної ролі ймовірносно-статистичних закономірностей у багатьох явищах об'єктивної дійсності. У ряді досліджень розкривається діалектична природа статистичних систем-процесів, що укладають у собі нерозривне з взаимопереходами єдність необхідності і випадковості, упорядкованості і невпорядкованості, загальній і одиничного, стійкості і мінливості, автономії (незалежності, волі) і залежності, визначеності і невизначеності, твердої і вероятностной детермінації. При цьому підкреслюється, що жодна з названих полярностей не виявляється в чистому виді. Власне кажучи, у відношенні ймовірносно-статистичних систем-процесів можна говорити лише про ступінь, чи мері, упорядкованості, визначеності, необхідності (законообразности), детерминированности, стійкості і т.д. Абсолютна упорядкованість і абсолютний хаос можливі лише в абстракції", - писав В.Д. Плахов [7].

З огляду на вищевикладене, ми спробуємо представити диаду "злочинність - кримінальна віктимність" (як форму прояву більш загальної системи "негативний соціальний процесс-віктимність") у виді відкритої гомеостатической системи, що обмінюється один з одним і із середовищем речовиною, інформацією й енергією. Така модель, заснована на синергетических ідеях вітчизняних конфликтологов, відображає сутність багатобічного, разноуровневого взаємодії віктимності і негативних соціальних явищ (злочинності) на різних рівнях буття.

Як бачимо, стійкі взаємодії між злочинністю і віктимністью можуть існувати на різних рівнях соціального буття. При цьому, постійно роблячи вплив один на одного, визначаючи форми своїх майбутніх проявів і взаємодій, віктимність і злочинність знаходяться в безперервному конфлікті.

Звідси, аналізуючи конфліктні тенденції на:

соціальному, речовинному (агресія, придушення/ безпека, самозбереження),

психологічному, енергетичному (індивідуалізм/ взаємодопомога),

соционормативном, інформативно-регулятивному (антиправо/право) рівнях,

можна знайти, що дана система досить самоорганізована.

Залежності віктимності від злочинності, обумовлені складною каузальною взаємодією соціальних систем і процесів, - лише одна ланка в сфері гомеостазу надсистем злочинності і віктимності в системі соціальних відхилень, зв'язаних сукупністю об'єктивних соціальних умов.

Об'єктивні умови, у яких існує злочинність, опосредуют розвиток віктимності, у свою чергу симбиотично зв'язаної зі злочинністю як у межах соціального цілого, так і на індивідуальному рівні.

"Суспільство як система структурована, і в цьому змісті в злочинців як визначеної категорії людей (підсистеми), що є поряд з іншими категоріями складовою частиною цілого (системи більш високого рівня), є своє місце, своя чисельність, свої цикли розвитку, що визначені системними моментами, зокрема, і системами ще більш високого рівня (окрема країна, увесь світ у цілому)" [8].

Немає потреби говорити, що природа взаємодії злочинності і віктимності освітлена поки, скоріше, на рівні наукових гіпотез, чим устояних теорій. Проте, навіть з урахуванням визначеної довільності і суб'єктивності опису гомеостазу системи "преступность-віктимність", наявність генетичних зв'язків між зазначеними процесами на речовинному, енергетичному й інформаційному рівнях є досить очевидним.

Зазначена обставина виразна виявляється при відображенні даної системи стосовно до прийнятого в конфликтологии моделям і схемам соціальних конфліктів.

Філософи і системотехніки відзначають, що упорядковані, стійкі системи багато в чому залежать від викликаних зовнішніми факторами відхилень складових компонентів.

Флуктуації (тобто визначені відхилення величин, що характеризують системи, від їхнього середнього значення) у рівноважних системах послабляються і придушуються, а в нерівновагих, навпаки, підсилюються і тим самим "розхитують" колишній порядок і засновану на ньому структуру з природною непередбачуваністю подальшого розвитку.

Новий чи порядок динамічний режим з відповідною стійкою структурою, що приходять на зміну старої нестійкості, характеризуються вже цілком детерміністичним поводженням. Отже, процес самоорганізації відбувається в результаті взаємодії випадковості і необхідності і завжди зв'язаний з переходом від нестійкості до стійкості [9].

Так, у "роки застою", нечасто згадува нині всуе, усталена робота компонентів системи "суспільств-злочинність" залежала багато в чому від віктимного поводження знайомих злочинцям потерпілих (ситуаційно-побутовий, емоційний характер загалькарної злочинності, загнаної в кут у жорстких умовах тоталітаризму, а пізніше стійкого соціального контролю, підкреслювався більшістю вчених).

Однак ще в 1984 році Г.М. Миньковский указував: "Назріла необхідність розглядати самовідтворення злочинності в більш широкому контексті, чим це робиться зараз. Криміногенне середовище вже недостатньо зводити до мікрогруп, воно являє собою сукупність елементів, що у принципі деклассированни" [10].

Викликані соціальними змінами дезадаптивние флуктуації (маргинализация значної частини соціально активного населення, аномия, розпад соціальних зв'язків і структур) спричинили трансформацію найбільш активної частини віктимного утилітарного поводження в раціональне злочинне, і, відповідно, - зміна профілактичних характеристик усієї системи: від наступальних, активних, до пасивним, конформістської.

Політизація злочинності і криміналізація політики - от дві далеко не останні перемінні в загальній масі факторів, що визначають стабільність існуючих криміногенних систем у пострадянському геополітичному просторі. Стабільність, що до того ж найчастіше залежить від соціальної характеристики і правового положення потенційних і реальних потерпілих у суспільстві.

У цьому зв'язку акцент у питанні: "Чому ми допускаємо кримінальний беспредел?" - явно повинний бути зміщений з доповнення ("кримінальний беспредел") на підмет ("ми"). Подібний підхід відкриває визначені перспективи в організації профілактики всіляких злочинів.

Наприклад, для підвищення ефективності соціального контролю над організованою злочинністю з позицій віктимології необхідно не стільки поява чергових "рикаючих" указів і постанов, що підсилюють відповідальність учасників і організаторів злочинних угруповань, скільки продумана політика в області формування активної цивільної позиції потенційних потерпілих.

Стала, мабуть, тривіальної точка зору, відповідно до якої кількість звертань тих же комерсантів до "злодіїв у законі" і їхнє фінансування можна було б знизити за допомогою введення змін у порядок і розміри стягуваного мита по цивільних справах і організації нової системи виконання рішень арбітражних судів. Однак реальні кроки в цій області довгі роки приймалися дуже в'януло.

Так чи інакше, без здійснення подібної флуктуаційної зміни в політику соціального контролю, здається, говорити про обмеження кримінальної активності сьогодні було б трохи наївно.

Зазначене положення саме і випливає з основної ідеї сучасної віктимології, що укладається в тім, що диада "злочинність - кримінальна віктимність", як правило, реалізується в гомеостатическом взаємодії проявів злочинного і віктимного поводження, що соціально-відхиляється, формуючому відносно стійку криміногенну систему.

Зазначений процес протікає на рівні як соціального цілого, так і окремих груп і окремих особистостей. До речі, застосування концепції гомеостазу чітко просліджується й у сучасних кримінологічних дослідженнях причин індивідуального поводження.

Так, Ю.М. Антонян відзначає, що необхідною умовою пізнання справжніх причин убивств "є підхід до дослідження їхніх мотивів як виражають цілісну і глибинну сутність людини, що і в злочині вирішує свої актуальнейшие проблеми, при цьому цілісність містить у собі біологічну і духовну життя, тіло і психіку, фізіологію і психологію. Мотиви убивств нерозривно зв'язані з основами буття даного індивіда, вони завжди виражають болісні пошуки себе, його самоприйняття, визначення місця в житті і знаходженні змісту її. Він прагне в максимальному ступені досягти цілісності, яку можна розуміти не тільки як єдину у своєму роді тісно сплетену комбінацію структур і функцій організму й особистості, але і як відповідність людини тому, якої він представляється собі сам, і як відповідність себе своєму поводженню" [11] (виділена нами. - В.Т.).

Дуже часто жертву "зв'язують зі злочинцем міцні невидимі зв’язки, причому, як не дивно, і тоді, коли вони ледь знайомі. Нерозривність пари "вбивця-вбитий" теж має свої причини, зовсім неочевидні. По більшій частині, жертви ні в чому не винуваті, якщо взагалі дозволено говорити про яку-небудь провину убитої людини. Тим більше зацікавлені і навіть загадкові випадки, коли потерпілий як заворожений прагне до власної загибелі, хоча і не віддає собі в цьому звіту", - писав Ю.М. Антонян у своїй роботі "Психологія вбивства" [12].