Етнопсихологічні риси українців як підґрунтя української культури.

Дмитро Чижевський – Етнопсихологічні риси українців:

Емоційність та чутливість	Співчуття, зацікавлене ставлення до справ	Нехтування детальних раціональних обґрунтувань
Сентиментальність та естетизм	Любов до краси, бажання прикрасити життя	Поверховість, схильність до пишнот та декоративізму
Психічна рухливість	Вміння швидко адаптуватись до різних ситуацій життя	Психічна нестабільність, схильність до панікування
Шанування індивідуальної свободи	Небажання коритися іноземному пануванню	Розбрат, невміння обєднати сили для вирішення проблем життя
Релігійність	Духовна основа	Восновному теоретично не заглиблена, теологічно не деталізована
своєрідний культ Землі та природи	Хліборобський характер ментальності	Факт знищення лісів, забруднення річок

Український вчений М. Шлемкевич у праці «Загублена українська людина» пропонує метафоричну типологію українців (можна провести паралелі зі стадіальною концепцією С. К’єркегора): 1. «старосвітський поміщик» (філістер), що знаходить себе у щасті, як правило, біологічного існування та обивательського матеріального добробуту; 2. «сковородянська людина», сенсом життя якої є особисте самопізнання та духовне самовдосконалення, однак вона не включається у активний соціальний вимір буття; 3. «гоголівська людина» – особа, котра може і здатна щось зробити для спільноти, держави, проте або стала жертвою політичної кон’юнктури, або свідомо обрала шлях служіння національним інтересам іншої держави; 4. «шевченківська людина», котра стверджує цінності моральних ідеалів вільного духу, а також розуму та науки. Звісно, М. Шлемкевич великого значення надає саме «сковородянській людині», вважаючи, що такий тип українця є найбільш репрезентативним у нашому суспільстві, а духовне самозаглиблення й внутрішньо-іманентна саморефлексія є невід’ємними атрибутивними характеристиками української людини.

Серед провідних етнопсихологічних детермінант українців також виокремлюють: інтровертивність (спрямованість психіки на внутрішній світ), Зокрема, на «інтровертності» української культури наголошує В. Янів, вважаючи цю етнопсихологічну константу атрибутивною характеристикою української духовності. Виходячи з теорії інтровертності, можна стверджувати, що «лагідність, ніжність, м’якість, втеча від активного життя зумовили пріоритет так званого малого гурту, родини. Найбільш комфортно чутлива, емоційна людина відчуває себе в оточенні близьких людей, а не у великих об’єднаннях. Кордоцентричність (від латин. cordis - серце) – емоційність – превалювання почуттів над розумом, сентиментальність, надмірна вразливість, брак волі, впадання у крайнощі, непослідовність. Індивідуалізм українського менталітету отримав у працях дослідників найрізноманітніші епітети: «вибуялий» (В.Янів), «безмежний» (І.Мірчук), «самоізолюючий» (Д.Чижевський), «анархійний» (В.Липинський). Індивідуалізм українця не «доростає» до громадського рівня, а обмежений лише побутовою сферою. Про це свідчать характерні народні вирази: «моя хата скраю, нічого не знаю», «нижче трави, тихше води».

На переконання І. Лисяка-Рудницького, брак «логосу» – це «хронічна слабість української духовності». Цієї ж світоглядної позиції дотримувався В. Липинський. Однак, на думку відомого дослідника етнопсихологічних констант українців Я. Яреми, відсутність чітких раціональних установок та рецесивність зовнішніх виявів українців не вважається недоліком – це водночас ствердження внутрішньо-іманентних вимірів української людини, взірців високої духовності та прагнення моральної досконалості. Отож, незважаючи на «соціальне незацікавлення», українці володіють іншою цінною соціальною здатністю – «спочувати з другими» – здатність до емпатії, співпереживання, «здібність розуміти іншу природу, іншу людину, інший народ, – розуміти, що в кожного може бути свій шлях, для нього природніший, ніж нам» (В.Янів).