СУЧАСНА ЛІНГВІСТИКА: НАПРЯМИ ТА ПРОБЛЕМИ. Проблема онтогенезу мовлення.
Проблема онтогенезу мовлення.
Проблема генетичної спадковості мовної здатності здавна привертала
увагу людини. І. Горєлов і К. Сєдов у книзі «Основы психолингвистики»
наводять приклад описаного у «Загальній історії імперії монголів»
експерименту хана Акбара, який хотів дізнатися, якою мовою заговорять діти,
що ніколи не чули ніякої мови, оскільки вважав, що саме ця мова буде
найбільш давньою. По досягненні дітьми дванадцяти років вони взагалі не
розмовляли, а висловлювали свої бажання жестами [2005, 202]. Так само
поводилися і дівчата, що з раннього дитинства тривалий час перебували в лігві
вовчиці в індійських джунглях. Подібні факти переводили проблему
оволодіння мовою у ракурс впливу на дитину комунікативного середовища і її
предметної діяльності в суспільстві. Однак всі намагання навчити тварин мові
не мали успіху, тому не можна було усунути того факту, що саме людина має
схильність до вербальної комунікації. Нейрофізіологічні дослідження ще
у другій половині XIX ст. довели існування в головному мозку людини
спеціальних зон, відповідальних за моторну реалізацію мовлення (зона Брока,
що знаходиться в лобній частині лівої півкулі) і за сприйняття й розуміння
мовлення (зона Верніке - у скроневій частині лівої півкулі). До того ж
голосовий апарат людини налаштований на вокалізацію з народження, про що
свідчать стадії гуління як попередньої розминки, своєрідного тренінгу мовного
апарату (такої стадії позбавлені тварини) і стадія лепету як імітації
різноманітних звуків, наявних у різних мовах.
У психолінгвістиці проблема онтогенезу мовлення передбачає
дослідження процесів виникнення й формування в дитини мовної здатності.
В. фон Гумбольдт уважав, що онтогенез мовлення є «розвитком мовної
здатності з віком і вправами». Підґрунтям розробки цієї проблеми є доробок
генетичної психології, основоположником якої є швейцарський психолог і
педагог Ж. Піаже. Він був учнем знаменитого французького психіатра П. Жане,
який відстоював концепцію зв’язку розвитку розумової діяльності дитини
з розв’язанням нею практичних завдань у процесі взаємодії з іншими
індивідами. Під впливом цієї концепції Ж. Піаже розробив власну конструктивну
теорію мисленнєво-мовленнєвого розвитку, згідно з якою розвиток мовлення
дитини здійснюється на підставі його «діалогу» з іншими людьми, самим
собою та світом об’єктів, проте при народженні у дитини наявні деякі
«недиференційовані схеми», завдяки котрим через досвід формується інтелект,
а далі на його підставі створюються абстрактні граматичні знання й
відбувається оволодіння мовою.
Починаючи із 30-х p. p. XX ст. Ж. Піаже обстоює положення про роль дії
на початковому сенсомоторному етапі розвитку мислення в дитини, про
підготовчу роль сенсомоторних операцій у формуванні інтелекту й
подальшому оволодінні мовленням. Дослідник спільно з іншими колегами,
зокрема, Б. Інельдер і А. Шемінською, здійснив аналіз процесів формування
уявлень дитини щодо числа, кількості, простору, часу, руху тощо, на підставі
чого були виокремлені операційні логічні структури, розвиток яких відповідає
стадіям формування інтелекту.
ПСИХОЛІНГВІСТИКА
У 1955 р. Ж. Піаже сформулював гіпотезу стадіальності інтелектуального
розвитку дитини як єдності процесів асиміляції, акомодації, адаптації і т. ін.,
згідно з якою дитина проходить у своєму розвитку такі стадії: 1) сенсомоторну
як відділення предмета від себе й набуття навичок категорійно оперувати з
ним (допонятійне мислення), тривалість якої приблизно до 1,5 років
(початковий період центрації суб’єкта на власному тілі триває 7 -9 місяців);
2) період репрезентативного інтелекту, початковою стадією якого є створення
мисленнєвих образів предмета, картинок (гештальтів), а з 7-8 років
починається формування операційних груп; 3) період пропозиційних, або
формальних операцій (11-13 років) [2003, 733-734]. Мова та семіотична
функція з ’являються лише наприкінці першого періоду, коли дитина може
розрізняти звуки і чисто рефлекторно надавати селективні вербальні або інші
реакції на фонетичні стимули. Ж. Піаже вважав, що мовлення на цій стадії
неможливе через відсутність найбільш істотної лінгвістичної структури
(моноїда), яка б дозволила здійснити узагальнення та збереження правил,
відповідальних за аналіз й упізнання необмеженої кількості організованих
послідовностей звуків. Р. Фрумкіна зазначає: «Потрібно мати на увазі, що
стадії Піаже - це насамперед модель, адже не можна довести, що розвиток
дитини відбувається саме згідно з такими етапами, а не інакше; стадії Піаже є,
очевидно, однією з можливих моделей розвитку мислення» [2006, 135].
Дослідник розробив також новий метод психологічних досліджень - клінічну
бесіду на підставі особливого типу завдань, результатом якої є загальна
картина розвитку дитячого мислення. Важливими умовами інтелектуального
розвитку він уважав наявність розумових структур (сенсомоторних
координацій, конкретних і формальних операцій), які разом із діями суб’єкта
перетворюють їх на інтелектуальні операції і на яких будуються етапи
інтелектуального розвитку з народження до 13-14 років. Ж. Піаже у 1955 р.
створив Міжнародний центр генетичної епістемології у Женеві.
Проблема онтогенезу мовлення перебувала й у полі зору австрійського
психолога й лінгвіста К. Бюлера, який ще до розробки концепції Ж. Піаже
опублікував дві книги з питань розвитку дитини: «Духовний розвиток дитини»
(1918 р.) і «Нариси духовного розвитку дитини» (1919 p.). Основою концепції
К. Бюлера є ідея трьох ступенів розвитку дитини: інстинкту, дресури й
інтелекту.
У сучасній психолінгвістиці альтернативними є дві концепції онтогенезу
мовлення: нативізм і діяльнісна теорія розвитку мовлення. Як уже зазначалося,
нативізм є концепцією вродженості певної мовної бази, яка дає змогу дітям
оволодіти мовою до чотирьох років, засвоївши величезний масив знань, норм і
правил про мовні механізми, зважаючи на те, що ніхто не коригує граматичної
правильності її мовлення. Головні постулати нативізму були представлені
у книзі Н. Хомського «Аспекти теорії синтаксису» (1965 p.). Послідовники
вченого продовжили розробку його теорії (Дж. Катц «Філософія мови», 1966 p.,
Д. МакНейл «Засвоєння мови», 1970 р., П. Меньяюк «Мовний розвиток, знання
й використання», 1988 р.; С. Пінкер «Здатність до мовного засвоєння і мовний
розвиток», 1984 р. й ін.). Згідно з концепцією генеративістів, база вроджених