Як вона захищала мале, щоб не нападали на велике 4 страница

— Я тебе прошу!

Пізніше Лєна казала, що ненавидить словоблудство так само сильно, як несправедливість. Бо є якась стала об’єктивна правда. Є розум, який розуміє, і є серце, яке відчуває. Навіщо плутати людей, ускладнюючи такі прості речі? Як може серце розуміти, коли його природа — відчувати? Заєць не загавкає, а пес не почне їсти капусту!

— Ти мені подобаєшся, — сказала йогові Лєна, — але мені не подобаються твої спроби надати своєму життю якогось більшого сенсу, ніж воно має. Твоя справа, звичайно, але я вважаю це боягузтвом.

— А який сенс має твоє життя? Хіба ти не робиш те саме? Хіба не надаєш йому більшого значення?

Лєна згадала про великих людей, які мали з неї вийти, і про голубого пластилінового лебедя, що перейшов їй у спадок від виховательки в дитячому садку, і про чорного вершника на чорному коні, який роз’їжджає безлюдним містом під час великих травневих гроз, і про райдугу, і про м’ясорубку.

— Я завжди думала, що моє життя особливе, — зізналася Лєна вперше і востаннє (на цьому особливо наголошував В. Чубенко). — Думала, що живу заради особливої, визначної мети. Що я краща і мудріша за інших людей, що я розумію і відчуваю щось більше, ніж вони, і тому можу їм допомогти. Я вірила у свого бога, бо мій бог не міг бути богом інших, мій бог розумніший за богів інших людей. У мене була власна думка, яка не могла бути думкою інших людей. Бо я не хотіла бути такою, як вони. Але справа в тому, що я і не є ними. Я така сама інша, як інші. Ти мене розумієш?

— Не зовсім.

Рано чи пізно настає такий момент, наполягав у своєму дослідженні В. Чубенко, коли люди із синдромом героя раптом розчаровуються у власному геройстві й більше в нього не вірять. Це називається крахом засадничих ілюзій. Крах ілюзій і для здорової психіки дуже небезпечний, вів він далі. Тому більшість людей оберігають себе від таких травм і воліють узагалі не мати ілюзій. Щоб уникнути невдачі, люди просто нічого не роблять, бо коли ти не граєш, то й не програєш. Бездіяльність — звичайний захисний маневр. У суспільстві вже давно сформувалися певні стереотипи поведінки, як треба жити і чого хотіти, щоб не програти. Ви їх усі знаєте: народитися, вчитися, працювати, одружитися, народити дітей, а діти щоб народили онуків, а онуки — правнуків. Мати свій дім, мати трьох друзів, які не забувають привітати з черговим днем народження, вірити так, як вірить решта, любити так, як любить решта, і померти тоді, коли прийде час.

Таку модель життя, хочемо ми того чи не хочемо, треба вважати здоровою, стверджував юний науковець, як завжди, без посилання на першоджерело. Лєна відійшла від цієї моделі і, зіткнувшись із великим розчаруванням, уже фактично не мала шансу реанімуватися. Простіше кажучи, відтоді можна вести відлік її стрімкого падіння вниз.

Йог Павло, до речі, був єдиним чоловіком, який грав за Лєниними правилами і щодня тричі повторював їй, що любить. Здавалося, Лєна повинна була відчувати щастя. І деякий час вона його відчувала. (Йог Павло і потому від Лєни не відхрещувався, казав, що любив її і продовжує любити. Тепер він одружений, виховує сина, керує доволі престижною і успішною у Сан-Франциско школою східних практик. Від дружини нічого не приховує, вона теж йог, три роки прожила в Непалі, знає чотири мови, за освітою — математик).

— Ти мені теж подобаєшся, — казав Лєні йог Павло, — мені не подобається тільки твоя маніакальна потреба всім допомагати.

— Я ще нікому не допомогла.

— Але хочеш.

— Я хочу тільки, щоб Пес отримала свій інвалідний візок. Це законне право безногих людей.

Ми забуваємо, закінчував В. Чубенко, що «законне право» — це насправді нісенітниця. Існують закони, а існують права, часто, майже завжди, вони заперечують одні одних. Суспільство не будується і ніколи не будувалося за принципами рівності й справедливості. Ідеального суспільства не існує, як не існує ідеальних людей. Проте існує ідеальна рівновага. Якщо хтось мудріший — значить, хтось інший дурніший. Якщо хтось щасливий — значить, хтось інший нещасний. Якщо десь ліпше — значить, деінде гірше. Лєна з цим не була згодна, бо герої за природою не погоджуються з усталеним станом речей і працюють на те, щоб його зруйнувати, нічого не пропонуючи натомість. Вони борються проти, а не за. Якби на планеті жили лише герої, то від планети залишилось би тільки каміння і кістки.

Лєна ніколи не читала цієї характеристики своїх психологічних проблем. Невідомо, чи змінилися б її погляди й дії, якби вона все-таки її прочитала. Можливо, Лєна знала чи принаймні здогадувалася, що нею керує і чого хоче її заколотницький дух. Єдина відмінність між автором дослідження і Лєною була та, що В. Чубенко знав кінець Лєниної історії, а Лєна поки що ні. Навряд чи вона взагалі думала, чим закінчиться її безстрокова війна із соціальними службами Сан-Франциско. Подруга Лєни, Пес, яку, між іншим, юний психолог без вагань зарахував до категорії людей зі стійким комплексом жертви, мляво просила:

— Може, не треба, Лєно? Мені здається, я вже починаю потрохи відчувати свої ноги. Мені снилося недавно, що я бігаю.

Пес лукавила, бо ніг вона не відчувала і, між іншим, не відчуває досі.

— Назад відступати вже ніяк, — авторитетно заперечувала Лєна. — Ми виграємо, бо правда на нашому боці. Не можна казати на біле, що воно чорне. Ми покажемо нелюдам, де раки зимують.

— А я хотіла би знати, — говорила Пес, — де вони зимують.

— От і дізнаєшся.

Протягом місяця після відмови Псові в інвалідності вони з Лєною подали заяву на опротестування висновків МСЕК. Апеляція, однак, не мала успіху. Власне, її взагалі не розглядали, оскільки «не було надано всіх необхідних для цього документів».

Тим, хто хоче відмовити, згодом казала Лєна, ніколи не вистачить документів. У цій країні просто неможливо зібрати їх усі. І чого вони досі не вимагають довідок, які підтверджували би смерть заявника, наприклад? Виглядала б ця довідка так: «Видано такому-то такому-то в тому, що він справді помер».

Також з’ясувалося, що Лєна не мала права водночас працювати і опікуватися Псом. Опікуни повинні лише опікувати. За цю милість держава сплачувала їм місячну допомогу у розмірі п’яти гривень.

— Як можна прожити на п’ять гривень на місяць? — дивувалася Лєна. — І як я можу бути опікуном, якщо Пес офіційно не є інвалідом?

Відповіді на свої питання Лєна не отримала. Їй казали:

— Ми діємо лише в рамках закону.

— Та ваші закони — це якесь мракобісся! Їх придумали не для того, щоб допомагати громадянам, а для того, щоб якраз не допомогти!

Тоді Лєна розпочала пікетування білого дому Сан-Франциско. Вона називала його білим, бо він справді був таким. Білим. Висока громіздка біла будівля у формі півмісяця. Там засідали всі місцеві органи влади, тому пікетувати його було дуже зручно. Лєна не могла визначитися, до якої саме гілки влади в неї були претензії.

Вона принесла Пса на площу перед будинком, посадила її на постамент монументального пам’ятника трьом бандуристам і розгорнула плакат із написом «ВОНИ КАЖУТЬ, ЩО ВОНА НЕ ІНВАЛІД».

Пояснювальна записка

Керівника департаменту соціальної політики

Богдани Іванівни Бігун

заступнику міського голови

Т. М. Мовчану,

м. Сан-Франциско,

для внутрішнього користування, не для преси

14.07.2006

Я, Богдана Іванівна Бігун, хочу в письмовій формі пояснити Вам, Тарасе Миколайовичу, свою позицію у зв’язку з нещодавніми гучними подіями, які, без сумніву, кинули тінь на мій департамент і на мою професійну діяльність. Прочитавши цю записку, Ви зрозумієте, Тарасе Миколайовичу, що ніякої моєї вини в тому, що трапилося, нема. Я діяла лише відповідно до Конституції України, законів України, указів Президента України, постанов Верховної Ради України, актів Кабінету Міністрів України, наказів Міністерства праці та соціальної політики України, розпоряджень голови обласної держадміністрації, наказів начальника головного управління праці та соціального захисту населення облдержадміністрації, рішень органу місцевого самоврядування, розпоряджень міського голови, Положень про департамент, а також відповідно до інших нормативно-правових актів.

Ви знаєте мене, Тарасе Миколайовичу, як порядного і виваженого працівника міськвиконкому. Ніколи у своїй роботі я не давала підстав засумніватися у власній компетенції. Мій стаж роботи на благо громади перевищує тринадцять років. За ці роки я бачила різне і зустрічалася з різними людьми, але, чесно зізнаюся, ТАКЕ відбулося зі мною вперше.

Наш департамент робить усе для того, щоб забезпечити мірою наших можливостей усіх мешканців Сан-Франциско тим, чим, відповідно до перелічених законів і т. д., ми повинні їх забезпечувати. Основну нашу увагу звернено на малозабезпечених громадян, а їх у Сан-Франциско 35 % від усього міського населення. Це дуже велика цифра, і Ви знаєте її не гірше за мене, пане Тарасе. Ми робимо все можливе, щоб нікого не залишити без допомоги, але наші сили і ресурси не бездонні. Я особисто, хоч це й не входить до моїх прямих обов’язків, п’ять годин на день п’ять разів на тиждень приймаю громадян і намагаюся тут же вирішити їхні проблеми. Щоб ви знали, за роки моєї діяльності у моїй шафі вже зібралося сотні й навіть тисячі подяк від громадян, яким я допомогла. Але ці подяки не є предметом моїх гордощів. Я працювала і працюю на благо міста. Це моя робота.

Доводжу до Вашого відома, пане Тарасе, що з громадянкою О., яка, проте, завжди називала себе Л., мені вже доводилося спілкуватися раніше. Вона приходила до мене у справі бездомних тварин. Запис про цю зустріч і про її результат за бажання можна знайти у моєму журналі відвідувань. Уже тоді, мушу сказати, в мене з’явилися сумніви щодо її адекватності. Поводилася ця громадянка дуже агресивно, відмовлялася мене почути, кидала необґрунтовані звинувачення, сама висловлювалася плутано і навряд чи знала, чого конкретно хоче. Мені все ж вдалося владнати конфлікт, і, як Вам, напевно, відомо, факт неприпустимого знущання над бездомними собаками, про який ця громадянка повідомила, було негайно ліквідовано. Департамент не зупинився на досягнутому і влітку минулого року в місті було відкрито перший у регіоні притулок для чотирилапих братів наших менших. Тоді ми засвідчили наше щире прагнення будувати міську політику за принципом гуманного співіснування людини і природи.

Але, судячи з усього, що відбулося, громадянка Л. на собаках тільки тренувалася.

Знаєте, пане Тарасе, вибачте за крик душі, але особисто мене глибоко ображає така однозначна позиція деяких громадян. Що, мовляв, влада вже тому погана, що влада. Влада тільки краде і наживається. Ми з Вами знаємо, якими далекими від правди є такі звинувачення.

Уже пізніше я навела довідки і дізналася, що громадянка Л. виросла у неблагополучній сім’ї, її батьки розлучилися. В ранньому віці вона пережила психологічну травму: вихователька дитсадка трагічно загинула в неї на очах. Найкраща шкільна подруга Л. вийшла заміж у 15 років! Це, погодьтеся, багато що говорить і про саму Л. Університет вона з невідомих причин не закінчила, хоча вступила туди за державним замовленням, напевно, по блату. Декан факультету в особистій розмові повідомив мені, що Л. була безвідповідальною студенткою, вчитися їй заважала або байдужість, притаманна теперішньому молодому поколінню, або брак розумових здібностей. Це не мої слова, а слова декана факультету, людини поважної та авторитетної.

А тепер конкретніше про той випадок.

Громадянка Л. уперше з’явилася на площі перед виконкомом десь на початку березня цього року і розпочала своє несанкціоноване одноосібне пікетування. Із собою вона привела вже згадувану шкільну подругу, ту, котра вийшла заміж у п’ятнадцятирічному віці. Внаслідок трагічного випадку ця дівчина втратила здатність ходити. Тож громадянка Л. привела свою скалічілу подругу, яку, до речі, сама називала Псом, — подумайте тільки! — і посадила її просто на холодний постамент пам’ятника, що входить до декораційного ансамблю площі Михайла Грушевського. Невідомо, чи дівчина-інвалід давала свій дозвіл на такі дії. Можливо, там також були злочинний намір і побутове насильство. Я вже звернулася до правоохоронців, щоб з’ясувати це. Інваліди в нашому регіоні, до речі, не маючи змоги за себе постояти, найчастіше стають жертвами побутового насильства.

Мене тільки одне цікавить: чому громадянка Л. не прийшла спершу до мене? Навіщо було відразу вдаватися до радикальних дій і розпочинати пікет виконкому, ні з ким напередодні не поговоривши? Я присягаюся Вам, пане Тарасе, що знайшла би вихід із будь-якої ситуації. Моя єдина провина в тому, що я не мала найменшого уявлення про претензії громадянки Л.

На її плакаті було написано: «Вони кажуть, що вона не інвалід».

Хто таке каже, пане Тарасе?! Неозброєним оком видно, що Іванка — так насправді звати скалічілу дівчину — не може ходити. Поговоривши, ми негайно знайшли би спосіб їй допомогти. Але мені як працівникові соціальної служби досі, наприклад, незрозуміло, чому ми повинні були взагалі говорити з громадянкою Л. Хто вона така потерпілій? Кум? Брат? Сват? Звідки ми можемо знати, який був її особистий інтерес? Можливо, Л. хотіла за допомогою пільг подруги-інваліда розпочати злочинну діяльність. Зараз, правду кажучи, я майже зовсім у цьому не сумніваюся.

Протягом декількох тижнів на пікет громадянки Л. ніхто не звертав уваги. Це, звичайно, неприпустимо. Ми повинні реагувати на такі речі блискавично. Пікетування дискредитує міську владу і підриває до неї довіру. Я не вжила негайних заходів лише з однієї причини: я не знала про цей пікет. Коли по горло завалений роботою, з восьмої ранку до шостої вечора, тяжко, знаєте, за всім встежити.

Вирішальну роль у цій історії відіграли журналісти. Такого кричущого непрофесіоналізму місто ще не бачило. Замість того, щоб прийти до мене, розпитати, в чому справа, вислухати обидві сторони конфлікту і дати глядачам самостійно зробити висновок (такими є загальноприйняті правила журналістської роботи у цивілізованому світі!), ці люди обійшлися брехливими свідченнями неврівноваженої жінки і в результаті налаштували проти нас тисячі людей.

Ви знаєте, з чого все почалося. Із тієї злощасної статті в газеті та фотографії на першій сторінці. Дві молоді жінки, присипані мокрим снігом на безлюдній площі перед виконкомом, замерзлими руками тримають плакат, на якому вже нічого не можна прочитати, і великими буквами згори дано напис: «Байдужість доби — краще вмерти, ніж вижити». Я не сумніваюся, що саме з цієї фотографії все почалося. От вам яскравий приклад маніпулювання громадською свідомістю. Люди вже наступного дня після виходу газети почали збиратися на площі. Тоді, власне, я й побачила пікет уперше. Люди просто стояли перед центральним входом виконкому, не тримали ніяких плакатів, нічого не викрикували, просто стояли і мовчали. Моторошне видовище, скажу вам чесно.

Я тому й розгубилася, не знала, в чому справа. Зрозумійте, мені потрібно було спершу з’ясувати суть громадського невдоволення, щоб знати, як поводитися. За тринадцять років роботи я вже на сто відсотків переконалася, що догодити громадськості неможливо. Їм завжди мало. Тому я витримала паузу. Думала, наступного дня стихійний мітинг розсмокчеться. Але, визнаю, помилилася. Наступного дня на площі зібралося ще більше людей. Додалися інваліди на милицях, візках, навіть на каталках, на дитячих колясках деякі. А журналістам тільки подавай черговий скандал. Вони злетілися сюди, як мухи на мертвечину. Із камерами, найновішою апаратурою. Досі, як згадаю, мурашки по тілу.

Усі ці матеріали на телебаченні! «Сан-Франциско повстало проти несправедливості!», «Інваліди Сан-Франциско оголошують голодування», «Війна за інвалідний візок триває». Жах. Від часів Помаранчевої революції я не бачила на площі більшого натовпу.

Тоді я отримала прямий дзвінок із Києва, з міністерства. У не зовсім ввічливій формі мені наказали ліквідувати мітинг якомога швидше. Разом із двома своїми заступниками я вийшла до мітингувальників. Я сказала: «Шановні, що ви хочете? Які ваші претензії?» А юрба у відповідь почала вигукувати на мою адресу образи і неприпустимі звинувачення в корупції. Ось вам справжнє обличчя протесту: люди самі не знають, чого вони хочуть, просто пару випускають. Знаєте, як то воно, коли власне життя не вдалося, то хто винен? Правильно, влада. Щось не так, хто винен? Влада. Завжди винна влада.

Нормально поспілкуватися з мітингувальниками мені не вдалося. Тому я ввечері, у позаробочий час, пішла до дівчини-інваліда додому, за місцем її прописки. Самої дівчини я там не знайшла, спілкувалася з її батьками. Люди це чесні й працьовиті. Родина багатодітна, живуть скромно. Словом, крутяться, як можуть, щоб виховати дітей і дати їм дорогу в життя. Так, як ми всі.

Я говорила переважно з матір’ю дівчини-інваліда, пані Марією, трудящою і врівноваженою жінкою. Я пояснила їй, що все, що відбулося з її донькою, — це наслідок великого непорозуміння з обох сторін, що держава опікується своїми громадянами і що ми зробимо все можливе, щоб виправити ситуацію. Я сказала пані Марії, що за законом держава не повинна і не може вести переговори з громадянкою Л., яка ніким потерпілій не є. Законними опікунами Іванки є її батьки, її родина, ті, кому вона справді небайдужа. Пані Марія зі мною цілком погодилася. Вона зізналася, що ніколи не любила Л. і теж підозрювала за нею психічні відхилення. Вона, як і я, засумнівалася в тому, що донька прийшла на площу Грушевського добровільно. Іванка просто стала жертвою авантюристки. Ну, подумайте, хіба це нормально — називати людину Псом?!

Упродовж важкої багатогодинної розмови ми з матір’ю потерпілої дійшли компромісу. Іванці пожиттєво було присвоєно першу групу інвалідності й, відповідно, всі пільги, встановлені законом України для цієї групи інвалідності. Інвалідний візок вона могла забрати з відділку соціального забезпечення вже завтра. Протягом місяця департамент соціальної політики зобов’язався провести у квартиру, де мешкає інвалід, телефонний зв’язок, а протягом наступних трьох років родина інваліда отримає автомобіль, що також входить до пакета пільг громадян, які не здатні самостійно пересуватися.

Коли я йшла з квартири пані Марії, вона потисла мені руку і сердечно подякувала.

Я вирішила конфлікт і вважаю, що вчинила правильно. Я навіть пишаюся собою. Справедливість, як то кажуть, восторжествувала.

Батьки потерпілої забрали доньку з площі перед виконкомом, і пікет розсмоктався сам по собі. Громадянка Л., до речі, чинила батькам шалений опір, перешкоджала їм забрати нещасну каліку додому, кричала несусвітні дурниці, звинувачувала їх у всіх смертних гріхах, і мені довелося вдатися до допомоги міліціонерів. Повторюю, вона ніким інвалідові не була. Я вважаю, що Л. можна було — і варто було! — притягнути до кримінальної відповідальності за статтею «викрадення особи». Можливо, тоді вдалося б уникнути біди.

Я звертаюся до Вас, Тарасе Миколайовичу, як до колеги і як до професіонала: що я зробила не так?