Кримінально-політична й економічна профілактика наркотизму
Діяльність правоохоронних органів (виконавчої влади) спрямована не тільки на кримінальну репресію наркотизму, а й на його попередження. Але все ж основним методом для правоохоронних органів є карно-репресивні заходи щодо наркотизму.
Необхідно згадати і законодавчу владу, що встановлює економічні санкції щодо адиктивних речовин, які не підпадають під карні заборони, але поширення яких спричиняє соціальні проблеми (алкоголь, тютюн). Основними для цього класу агентів також є бар’єрні методи, що включають різноманітні заходи обмеження доступності адиктивних речовин, метою яких є зниження їх пропозиції. Обмежувальні заходи належать до загальної законодавчої політики держави щодо наркотизму і містять у собі обмеження виробництва, контроль над поширенням і контроль над ціноутворенням і стимулюванням збуту (рекламою) тощо.
Антинаркотична політика
Політика, як її визначає європейська конференція ВООЗ, це згода, консенсус серед партнерів про те, які проблеми необхідно вирішити, і про те, яким способом або за допомогою яких стратегій це треба робити. Контроль над адиктивною поведінкою сьогодні виходить за рамки власне медичної проблематики. Політика в цій сфері перетворюється на самостійний напрям діяльності державних структур і органів місцевого самоврядування, у її реалізації усе більш помітну роль відіграють громадські організації. Вона реалізується на трьох рівнях: міжнародному, державному і регіональному. Політика може також реалізуватися на рівні громадськості, котра об’єднує свої зусилля не тільки в масштабі країни, а й у рамках транснаціональних організацій, таких як «Анонімні алкоголіки» й «Анонімні наркомани».
Політику стосовно наркотиків можна також умовно розділити на три типи:
- Ліберальна.
- Репресивна.
- Рестриктивна (стримувальна).
Українська антинаркотична політика найбільш близька до рестриктивної.
На міжнародному рівні антинаркотична політика визначається міжнародними угодами. Зараз у світовому співтоваристві йде процес уніфікації підходів до проблем поширення наркотичних засобів і попередження захворюваності на наркоманію. Історично перші міжнародні ініціативи відносяться до початку XX століття. Першим міжнародним форумом була «Шанхайська опіумна комісія» (1909 р.), у роботі якої взяли участь 13 держав. З 1921 р. міжнародний контроль за наркотиками здійснювався в рамках Ліги Націй. У 1925 р. були ухвалені Женевська угода про заборону виробництва, внутрішньої торгівлі і використання очищеного опіуму та Міжнародна конвенція з опіуму. У 1931 р. була прийнята Міжнародна конвенція з обмеження виробництва і регулювання розподілу наркотиків, а також Бангкокська угода. У 1936 р. у Женеві було укладено Міжнародну конвенцію про заборону незаконної торгівлі наркотичними речовинами. З 1946 р. міжнародний контроль за наркотиками здійснюється в рамках і під егідою ООН. Дотепер ООН розробила систему двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів, що регулюють різноманітні сторони протидії наркотизму, деякі з них підтримує Україна. Це, насамперед, Єдина Конвенція про наркотичні речовини 1961 р., Конвенція про психотропні речовини 1971 р. і Міжнародна Конвенція про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 р.
Аналіз міжнародних документів дає змогу виокремити два основні напрями української політики щодо попередження поширення наркотиків і їх немедичного вживання.
- Рішуча і жорстка боротьба з незаконним поширенням наркотиків, із їх нелегальним ринком. У цій частині Конвенції вважають за необхідне введення до національних законодавств численних складів злочинів, що передбачають відповідальність за операції з наркотиками. Сюди також можна віднести систематичне нарощування міжнародних зусиль з контролю над потоками наркотиків, розробку і впровадження різноманітних розвідувальних та охоронних систем на усіх видах транспорту, проведення пошукових, оперативних заходів тощо.
- Гуманізація ставлення до осіб, які страждають на наркоманію. Тут рекомендуються різноманітні види заміни кримінального покарання лікуванням, розробка і застосування реабілітаційних та профілактичних заходів. Проте цей напрям визначений як бажаний; тут державам надана свобода у прийнятті рішень.
На національному рівні українська антинаркотична політика реалізується у формі законодавчого регулювання суспільних відносин. Відмітною рисою подібного регулювання є те, що відповідні законодавчі норми розкидані по різних галузях права. Сюди входять різноманітні кодекси (кримінальний, адміністративний тощо) та інструкції, що регламентують широкий спектр діяльності, так чи інакше пов’язаної з адиктивними речовинами, а також комплексні програми, прийняті Верховною Радою України.
На регіональному рівні антинаркотична політика реалізується у формі місцевих програм і заходів, до яких належить діяльність численних державних установ, у першу чергу — це Комітет у справах сім’ї та молоді, і громадських організацій, фондів і реабілітаційно-профілактичних центрів.