Анатомо-фізіологічне представництво в мозку психічних процесів і станів людини

Кожен психічний процес, стан або властивість людини певним чином пов'язані з роботою всієї центральної нервової системи. Хоча проблема локалізаціонізму - антилокализационизма до теперішнього часу не вирішена і нам відомо не так вже й багато про характер зв'язків, що існують між психічними явищами до роботою окремих ділянок та структур мозку, проте інформація на цей рахунок є. В даному розділі підручника ми спробуємо уявити що, що відомо, так як зрозуміти психологію і поведінку людини без знання їх анатомо-фізіологічного субстрату важко.

Відчуття виникають в результаті переробки ц. н. с. впливів на різні органи чуття різних видів енергії. Вона надходить на рецептори у формі фізичних стимулів, перетвориться, передається далі в ц. н. с. і остаточно переробляється, перетворюючись на відчуття, в к. г. м. (якщо мова йде про усвідомлюваних відчуттях; є, однак, такі, що не усвідомлюються, і пов'язана з ними інформація, ймовірно, не досягає до. г. м., хоча може викликати виразну мимовільну автоматичну реакцію організму).

В табл. 3 представлені основні органи чуття, що є у людини, їх анатомо-фізіологічний субстрат, якості відчуттів, які вони породжують, і рецептори, здатні сприймати відповідні їм види енергії. Модальністю відчуттів називають зазвичай їх вид, а терміном «якість» характеризують різні параметри відповідних відчуттів. Дані, представлені в табл. 3. вказують на основні анатомічні елементи тіла, які, крім ц. н. с., беруть участь у формуванні відчуттів відповідної модальності і якості.

Показані коркові зони основних систем аналізаторів людини, робота яких спільно з органами почуттів і рецепторами породжує безліч відчуттів різних модальностей і різної якості.

В цілому фізіологічний механізм формування відчуттів, включаючи неусвідомлювані, з урахуванням ролі і дії ретикулярної формації, бачиться так. На численні интеро і екстерорецепції щомиті впливає маса різноманітних стимулів, причому лише незначна частина з них викликає реакції в рецепторах. Потрапляючи на спеціалізовані рецептори, вони збуджують їх; рецептори перетворять енергію впливають стимулів в нервові імпульси, які в закодованому вигляді несуть в собі інформацію про життєво важливих параметрах стимулу. Далі ці імпульси потрапляють в ц. н. с. і на різних її рівнях - спинного, проміжного, середнього і переднього мозку - багаторазово переробляються.

В к. Г. м. Надходить вже перероблена, відфільтрована і відсіяна інформація, де, досягаючи проекційних зон кори, вона породжує відчуття відповідної модальності. За допомогою асоціативних волокон, що зв'язують між собою окремі частини до. Г. м., Ця інформація, спочатку представлена ??на рівні окремих відчуттів, інтегрується, ймовірно, в образи. Образ, що складається в результаті сприйняття як психофізіологічного процесу, передбачає узгоджену, координовану діяльність відразу кількох аналізаторів. Залежно від того, який з них працює активніше, переробляє більше інформації, отримує найважливіші ознаки про властивості сприйманого предмета, розрізняють і види сприйняття. Відповідно виділяють зорове, слухове, дотикове сприйняття, при яких домінує один з наступних аналізаторів: зоровий, слуховий, тактильний (шкірний), м'язовий.

Зорове сприйняття має найбільш важливе значення в житті людини, а його орган - око та пов'язані з ним відділи мозку представляється найбільш складно влаштованим з усіх аналізаторів, Наведемо деякі дані, що стосуються анатомо-фнзнологіческого пристрою зорової системи.

Внутрішня оболонка очного яблука - сітківка. У ній знаходяться особливі световоспринимающие елементи, звані відповідно їх формі, паличками і колбами.

Центральна частина сітківки, звана фовеа, є її найбільш чутливим місцем. У ній зосереджені лише колбочки (близько 50 000). сконцентровані на площі розміром менше ніж 1 см2. В решті частини сітківки є як палички, так і колбочки, причому від центру до периферії їх концентрація поступово зменшується.

З головним мозком палички і колбочки з'єднані що йдуть від них нервами, які мають перемикання через ще два шари розташованих в сітківці нервових клітин. Крім того, через спеціальні горизонтальні з'єднувальні клітини, також наявні в сітківці, ряд паличок і колбочок безпосередньо з'єднується один з одним. Така структура забезпечує багаторівневу вертикально-горизонтальну передачу, переробку і інтеграцію стимулів, які сприймаються світлочутливими елементами: паличками і колбами. Чим ближче до центру сітківки, тим менше паличок і колбочок горизонтально з'єднане один з одним; чим далі від центру, тим крупніше системи взаємно об'єднаних один з одним паличок і колб.

Завдяки такому анатомо-фізіологічного влаштуванню частини зорового аналізатора сприймає система отримує відразу два корисних властивості. По-перше, з'єднання світлочутливих елементів дpуг з одним в системи, що охоплюють значні площі і простору сприйманого світу, дозволяє вловлювати і посилювати (шляхом їх підсумовування) порівняно невеликі впливу світла, відчувати їх і звертати на них увагу. По-друге, велика кількість світлочутливих елементів, сконцентрованих на невеликій площі ближче до центру сітківки і мають окремі незалежні виходи в мозок, дозволяє при необхідності краще розрізняти тонкі деталі зображень, виділяти і уважно розглядати їх.

Інтеграція зорової інформації по вертикалі забезпечується також двома властивостями анатомо-фізіологічного пристрою зорового аналізатора. Перше з них - наявність багатьох рівнів перемикання надходить з периферії інформації, перш ніж вона потрапить в кору головного мозку. Це дозволяє багаторазово аналізувати одну й ту ж інформацію з різних сторін, а також відбирати з неї найбільш корисні відомості, відсіваючи непотрібні і другорядні.

Інша властивість пов'язано з наявністю рецептивного поля. Рецептивним полем нейріна кори головного мозку, наприклад, називається система периферичних рецепторів, вплив на які викликає збудження одного і того ж нейрона кори головного мозку (або одного і тoго ж нейрона більш високого рівня в нервовій системі). Схема рецептивного поля нейрона кори головного мозку. З неї видно, що, перш ніж нервове збудження від рецептора потрапляє в кору, воно перемикається на двох проміжних рівнях. По відношенню до нейронів кожного з виділених рівнів є сенс говорити про власні рецептивних полях, що включають всі нейрони нище рівня, які мають вихід (синаптический контакт) на даний нейрон.

На наведеній схемі показано, що рецептивні поля різні за того, яка кількість рецепторів або нейронів з нижележащих рівнів вони включають. За сучасними даними формування образу забезпечується злагодженою роботою безлічі рецептивних полів, які в свою чергу об'єднані в так звані клітинні ансамблі. «Найменшими одиницями сприйняття повинні бути результати збудження клітинних ансамблів, а не специфічних рецепторних нейронів» . Кожен такий клітинний ансамбль включає безліч взаємопов'язаних рецептивних полів різного рівня і повинен відповідати простому елементу сенсорного образу: розі чи нахилу лінії в зорі, фонемі або помітні звуки в мові, визначеній формі тиску в осязании. Вже знайдені нейрони, які приходять у стан збудження при стимулюванні всього поля сетчаточного рецепторів певної конфігурацією, наприклад лінією чи краєм специфічної орієнтації й нахилу. Вони не збуджуються, якщо стимулюється не весь «клітинний ансамбль» , а окремі палички і колбочки окремими світловими точками в тій же області сітківки. Ці клітини, чутливі до країв і лініях, розташовані в сенсорної проекційної зоні зору.

На закінчення обговорення нервових механізмів зору відзначимо, що внесок в їх роботу вносить вже відзначена нами функціональна асиметрія мозку. Обидві півкулі, ліве і праве, грають різну роль у сприйнятті і формуванні образу. Для правої півкулі характерні висока швидкість роботи з упізнання, його точність і чіткість. Такий спосіб пізнання предметів можна визначити як інтегрально-синтетичний, цілісний по перевазі. структурно-смисловий. Права півкуля, ймовірно, виробляє звірення образу з деяким наявним в пам'яті еталоном на основі виділення в сприйманому об'єкті деяких інформативних ознак. За допомогою ж лівої півкулі здійснюється в основному аналітичний підхід до формування образу, пов'язаний з послідовним перебором його елементів за певною програмою. Але ліва півкуля, працюючи ізольовано, мабуть, не в змозі інтегрувати сприйняті і виділені елементи в цілісний образ. З його допомогою виробляється класифікація явищ і віднесення їх до певної категорії через позначення словом. Таким чином, в сприйнятті з різними функціями одночасно приймають участь обидві півкулі головного мозку.

Розглянемо тепер фізіологічні механізми уваги. Як загальний стан зосередженості воно пов'язане з підвищенням збудливості к. Г. м. В цілому або її окремих ділянок. Це в свою чергу співвідноситься з активністю окремих частин ретикулярної формації. Ті її відділи, які своєю діяльністю породжують загальний ефект збудження, входять в структури, пов'язані з орієнтовним рефлексом, автоматично виникають при будь-яких несподіваних і помітних змінах стимулів, що впливають на організм. У свою чергу ті відділи ретикулярної формації, які викликають специфічний ефект збудження, функціонують, мабуть, в рамках анатомо-фізіологічної системи домінанти. З нею ж швидше за все співвідносимо у своїй дії і виборчий механізм регуляції уваги через актуалізацію потреб, а також механізм вольового управління увагою через кортикально-підкіркові зв'язку.

Багато суперечок в науці було навколо питання про фізіологічні-основах уваги. Органічна інтерпретація процесів уваги приваблювала дослідників протягом усього часу його вивчення. Т. Рибо одним з перших намагався представити фізіологічну схему довільного уваги, пов'язаного з вольовим зусиллям, які виникають в процесі пригадування. Розглянемо його концепцію.

М - центр, де зберігаються спогади про колись скоєних діях (передбачуваний центр довгострокової пам'яті на рухи); S1 і S2-центри, де зберігаються сенсорні образи (центри сенсорної пам'яті). Ті й інші локалізовані в корі головного мозку, представленої на малюнку дугоподібної заштрихованої областю. Ці центри між собою з'єднані волокнами асоціативного типу, R - центр, розташований нижче кори і пов'язаний з регуляцією рухів; C1, С2, С3 - сукупність сенсорних центрів різного рівня, передавальних корі великих півкуль інформацію про стан м'язової системи М («м'язове почуття» , по Т. Рибо); Т - область таламуса.

Припустимо, що в кортикальних центрах М, S1 і S2 існує деякий рівень збудження, т. Е. Вони знаходяться в стані, пов'язаному з увагою, суб'єктивно бувши ряд спогадів сенсорного і рухового характеру про предмет А . Моторне порушення з центру М далі поширюється вниз до центру R і через нього виробляє скорочення м'язів Р. Це скорочення по нервовим доцентрових волокнах через ряд проміжних сенсорних центрів C1, C2 і С3 знову потрапляє в центр М кори. В результаті «моторне спогад» буде посилено також і іннерваціонного імпульсом, явівшімся в Т через рефлекторне збудження висхідний від R. Відбудеться подвійне додаткове посилення активності в центрі М, яке далі по асоціативним волокнам поширюється в корі великих півкуль до сенсорних центрів S1 і S2 і порушить їх додатково. В результаті весь комплекс спогадів, моторних і сенсорних, пов'язаних з предметом А, посилиться у свідомості, т. Е. Інтенсивність уваги до нього зросте.

Т. Рибо запропонував так звану моторну теорію уваги, згідно з якою основну роль в процесах уваги грають руху. Саме завдяки їх виборчої і цілеспрямованої активізації відбуваються концентрація і посилення уваги на предметі, а також підтримку уваги на даному предметі протягом певного часу. Користуючись наведеною вище схемою, Т. Рибо наступним чином пояснює участь руху в описаному процесі.

Увага до предмета А починається з блідого пригадування про нього. За допомогою руху М ми посилюємо цей спогад. Посилення спогади за асоціацією викликає в свою чергу спочатку слабке пригадування про предмет В, яке ми далі посилюємо рухом М, і т. Д. «Процес вольового уваги протікає саме зазначеним шляхом, т. Е. Кожен член цього ряду на момент посилюється і в цей же момент викликає наступний член асоціації. Звичайнісіньким поруч рухів служить при цьому те, що називається внутрішньою (про себе) промовою; кожен член ряду фіксується нами проголошенням про себе його імені або відповідного судження, і цим моментальним посиленням його ми користуємося для переходу до наступного члену ряду » .

Аналогічну думку про фізіологічному механізмі уваги висловлював А. А. Ухтомський. Він вважав, що фізіологічною основою уваги є домінантний осередок збудження, що посилюється під впливом сторонніх подразників і викликає гальмування сусідніх областей.

В останні кілька десятиліть у зв'язку з розвитком генетики та молекулярної фізіології, а також кібернетики привернули до себе увагу дослідження біологічних основ і фізіологічних механізмів пам'яті. Частина цих досліджень була проведена на нейронних рівні, т. Е. На рівні вивчення роботи окремих нервових клітин та їх ансамблів у процесі запам'ятовування (навчення). Було показано, що сліди пам'яті виявляються в змінах, які в процесі навчення відбуваються в нервових клітинах окремих внутрішніх структур головного мозку. Це виражається, зокрема, у підвищенні пластичності (откликаемости на стимули) нейронів гіпокампу, ретикулярної формації і рухової кори в процесі навчення.

Склалися гіпотези про роль гліальних елементів, молекул РНК і ДНК в процесах пам'яті. Деякі вчені вважають, що глия - клітини в головному і спинному мозку, що заповнюють простору між нейронами і кровоносними судинами, - пов'язана з роботою довготривалої пам'яті. Передбачається також, що пам'ять співвідноситься зі змінами в структурі молекул рибонуклеїнової кислоти - РНК, а також з вмістом РНК в тих чи інших утвореннях мозку.

В корі головного мозку сліди пам'яті або научения виявляються у вигляді змін в клітинах ц. н. с., найбільш типовими з яких є збільшення діаметра аферентних закінчення, збільшення числа і довжини терминалей аксона, зміна форми клітин до. г. м., збільшення товщини волокон в клітинах до. г. м. I і II шарів.

Втрати пам'яті найчастіше за все можна спостерігати при ураженнях лобових і скроневих часток мозку, поясної звивини, а також ряду підкіркових структур: маміллярних тел, передніх відділів таламуса н гіпоталамуса, амігдолярного комплексу і особливо гіпокампу. Його поразка веде до порушення процесу виявлення слідів минулого досвіду, але не до втрати самих слідів. Має Значення в процесах пам'яті, ймовірно, і роль ретикулярної формації, пов'язаних з нею активизирующих структур мозку.

Д.О. Хебб запропонував гіпотези про фізіологічні механізми короткочасної і довготривалої пам'яті. Таким механізмом для короткочасної пам'яті, на його думку, є реверберація (обертання) електричної активності в замкнутих ланцюгах нейронів, а довготривала пам'ять пов'язана з морфофункціональними змінами стійкого характеру, що відбуваються в синапсах, що збільшують або зменшують їх провідність. З короткочасної в довготривалу пам'ять інформація переходить в результаті процесу «консолідації» , який розвивається при багаторазовому проходженні нервових імпульсів через одні й ті ж синапси. Цей процес тривалий і вимагає не менше декількох десятків секунд реверберації. Консолідація являє собою полегшення і зміцнення синаптичної провідності. У підсумку описаних процесів утворюються нервові моделі стимулів або клітинні ансамблі, причому будь-яке збудження, що зачіпає відповідні нейронні структури, може привести в стан активності весь ансамбль. Передбачається, що психологічно така активізація може відбуватися під впливом різних стимулів, відчуттів, образів, емоцій і т.п. За припущенням Хебба, нейронні ланцюги і структури, про які йде мова, можуть утворюватися з включенням у взаємодію кори, таламуса і гіпоталамуса. Нейрони, які в процесі навчення виявляють пластичні зміни, крім названих мозкових структур, маються на гіпокампі, мигдалині, хвостатом ядрі, ретикулярної формації і рухової корі.

Г. Хіден була запропонована гіпотеза про роль РНК у процесах довготривалої пам'яті, що допускає зміну внаслідок навчання послідовності основ у молекулі РНК. Однак носієм самої міцної, найглибшій пам'яті людини є, мабуть, ДНК, яку до того ж вважають що входить в механізм спадковості.

С рухової пам'яттю людини, і особливо зі складними формами автоматизованих рухів, здійснюваних на підсвідомому рівні, пов'язана робота мозочка. Встановлено, що при порушеннях роботи мозочка людина змушена свідомо контролювати кожен елемент порівняно простих рухів, які раніше здійснював автоматично, не замислюючись. Наприклад, для того щоб взяти в руки і відкусити яблуко, йому доводиться спочатку окремо здійснити і повністю завершити акт хапання, зробивши після цього зупинку, потім підняти таким же чином руку на рівень рота і тільки після цього піднести яблуко до рота. З мозочком, ймовірно, пов'язана і пам'ять на безліч умовних рефлексів.

Функція гіпокампа в процесах пам'яті досі точно не відома, хоча є дані, що свідчать про те, що він якось пов'язаний з короткочасною пам'яттю, а також, ймовірно, з оперативною пам'яттю. Люди з мозковими порушеннями, локалізованими в області гіпокампу, не можуть зберігати в пам'яті те, про що дізналися зовсім недавно, або забувають про те, що вже почали або мали намір зробити після того, як справа вже розпочато. Наприклад, їм нелегко згадати обличчя й ім'я недавно баченого людини, з яким їх познайомили, проте пам'ять на давні минулі події у них зазвичай буває збереженою.

Можна також припустити, що робота гіпокампа якось пов'язана з іншим процесом пам'яті - впізнаванням. Є також відомості про те, що активність гіпокампа співвідноситься з перекладом інформації на короткочасною в довгострокову нам'яти. В одному описаному в літературі разі, коли в результаті неминучого хірургічного втручання у людини був видалений гіпокамп, з'ясувалося, що ця людина зберігає в пам'яті лише те, що з ним відбувається зараз. Спогади про недавнє минуле стерлися, а події сьогодення надовго теж не запам'ятовувалися.

Крім гіпокампу у формуванні та організації слідів пам'яті бере участь, очевидно, медійна скронева область мозку.

Л. Сквайр висловив припущення про те, що скронева область мозку не є сховищем інформації, що знаходиться в довготривалій пам'яті, але бере участь в реорганізації нервових структур і у встановленні зв'язку з місцями зберігання такої інформації, перш за все з корою головного мозку. Така реорганізація може бути пов'язана з фізичним перебудовою нервових процесів.

Таламических область, як припускають, потрібна для початкового кодування деяких видів інформації, одержуваної через органи почуттів. Що стосується кори головного мозку, тобто дані про її зв'язок з довготривалою пам'яттю.

Крім відчуттів, уваги, сприйняття і пам'яті великий інтерес до себе традиційно викликають дослідження фізіологічних механізмів потребностних станів. Цей інтерес пов'язаний також з тим, що в мотиваційних процесах бере участь не тільки ц. н. с., але організм в цілому. Що ж до мозкових структур, то, ймовірно, не можна назвати жодної з них, яка не мала б прямого чи непрямого відношення до задоволення потреб. Але більш за все з ними, мабуть, пов'язані таламус, через який проходять майже всі нервові шляхи, що йдуть в к. Г. м. Й назад, підкірка, древня, стара і нова кора.

Вважається, що фізіологічно потреба являє собою стан відхилення від норми у внутрішніх тканинах і органах, яке суб'єктивно виражається у формі відчуттів та емоцій. Виділити і назвати яку-небудь одну чи кілька мозкових структур як загальну основу мотивації і емоцій практично неможливо.

Проте в психології розрізняють елементарні емоції і вищі почуття, причому перші вважаються в основному вродженими, а другі - набутими внаслідок навчання. Анатомо-фізіологічної основою нижчих або найпростіших емоцій є лімбічні структури ц. н. с., а також процеси, що відбуваються в таламусі і гіпоталамусі. Нервовим субстратом вищих почуттів людини швидше за все є к. м. м.

Широку популярність в психології отримала теорія, що пояснює функціонування і походження емоцій їх тісним зв'язком з органічними процесами. Таку теорію майже в один і той же час запропонували американський психолог У. Джемс і датський вчений К. Ланге. В історію науки вона увійшла під подвійною назвою як теорія Джемса - Ланге.

Відповідно до цієї теорії першопричинами виникнення емоційних станів є зміни фізіологічного характеру, що відбуваються в організмі. Виникнувши під впливом зовнішніх або внутрішніх стимулів, вони потім відображаються в голові людини через систему зворотних нервових зв'язків і породжують відчуття певного емоційного тону. Спочатку, відповідно до теорії Джемса - Ланге, повинні відбутися відповідні органічні зміни у відповідь на впливи стимулів, і тільки потім як їх суб'єктивно відбите наслідок виникає емоція.

Різниця, яка виявилася в поглядах У. Джемса і К. Ланге, була невеликою. Джемс вважав, що тілесні зміни безпосередньо слідують за сприйняттям збудливих стимулів, а емоція є не що інше, як наше відчуття вже сталися змін. К. Ланге таки вважав, що сенсорні стимули виникають безпосередньо в рецепторах кровоносних судин, що ці судини в першу чергу реагують на зовнішні впливи, а емоції виявляються потім як відображення відбулися в них змін.

Концепція походження емоцій, запропонована Джемсом і Ланге, поряд з схваленням зустріла ряд заперечень. Найбільш серйозні зауваження на її адресу були висловлені У. Кенноном. який одним з перших звернув увагу на ту обставину, що тілесні реакції, що виникають при різних емоціях, дуже схожі один на одного і як такі недостатні для того, щоб цілком задовільно пояснити якісне різноманіття існуючих у людини емоцій. Крім того, внутрішні органічні структури, зокрема кровоносні судини, із змінами яких К. Ланге співвідносив виникнення емоційних переживань, інертні і малочутливі, дуже повільно приходять у стан збудження. Що ж стосується емоцій, то вони з'являються як суб'єктивні стану майже миттєво при виникненні емоціогенной ситуації, принаймні набагато швидше, ніж на неї своїми змінами внутрішнього порядку реагує організм.

Найсильнішим запереченням У. Кеннона проти теорії Джемса - Ланге стало наступне: штучно викликані у людини спеціальними фармакологічними засобами органічні зміни, ті самі, існуванню яких Джемс і Ланге приписували виникнення емоцій, далеко не завжди супроводжуються емоційними переживаннями. Але навіть і в тому випадку, коли в умовах штучної органічної стимуляції подібні емоціям переживання все ж з'являються, вони суб'єктивно сприймаються людиною зовсім не так, як справжні емоції.

В результаті У. Keннон запропонував альтернативну теорію походження емоцій.

У. Кеннон вважав, що емоційні переживання і відповідні їм органічні зміни породжуються одночасно і виникають з єдиного джерела. Таким джерелом - емоціогенним центром, на думку У. Кеннона, - є таламус, який грає важливу роль в регуляції основних органічних процесів. Виникнення емоції є результат одночасного збудження через таламус симпатичної нервової системи і кори головного мозку.

Висловлені У. Кенноном положення були далі розвинені П. Бардом. Він показав, що насправді як тілесні зміни, так і пов'язані з ними емоційні переживання виникають майже в один і той же час. Власне з емоціями з усіх структур головного мозку найбільше пов'язаний не сам таламус. а гіпоталамус і центральна частина лімбічної системи. В експериментах, виконаних на тваринах, вдалося довести, що електричними впливами на ці структури певною мірою можна управляти емоційними станами, такими, наприклад, як страх і гнів. В результаті цих доробок концепція У. Кеннона отримала нову, сучасну назву теорії Кеннона - Барда. Заключним даний параграф підручника, в інтегрованому вигляді представлені основні структури головного мозку, що беруть участь у пізнавальних і емоційно-мотиваційних процесах, розглянутих вище.

ВИСНОВКИ

Психіка виступає як властивість високоорганізованої живої матерії, мозку.

Нервова система- центр діяльності всього організму. Формування нервової системи, спинного і головного мозку починається з третього тижня після запліднення яйцеклітини; після восьмого тижня нервова система починає функціонувати, в результаті з'являються перші рухи ембріона. До моменту народження всі нервові клітини (нейрони) сформовані і більше протягом життя не оновлюються і не формуються. Загальна кількість нейронів у головному мозку досягає 100 млрд. Мозок новонародженої дитини важить у п'ять разів менше, ніж мозок дорослої людини. Індивідуальні відмінності ваги мозку дорослої людини варіюють від 900 до 2000 м, причому більшу вагу мозку не гарантує високий рівень інтелектуальних можливостей.

Нервова система поділяється на центральну,представлену спинним і головним мозком, і периферичну,яка включає нерви та нервові вузли, розташовані у внутрішніх органах (вони іннервують серце, легені, травний тракт, судини, м'язи). Периферійна вегетативна нервова система керує роботою організму та практично не залежить від вольових зусиль людини.

Основними компонентами головного мозку є дві півкулі, мозочок та стовбур мозку. Кора півкуль відповідає за мову, мислення, пам'ять, прийняття рішень. Мозочок в основному допомагає координувати рухи тіла. Стовбур мозку управляє фізіологічними процесами в організмі: ритм серця, дихання, рівень артеріального тиску і т. п.

Нервова система виконує дві головні функції:

а) функцію передачі інформації, за яку відповідальні периферична нервова система і пов'язані з нею рецептори (чутливі елементи, що знаходяться в шкірі, очах, вухах, у роті тощо) і ефектори (залози і м'язи);

б) функцію інтеграції та переробки одержуваної інформації та програмування найбільш адекватної реакції. Ця функція належить центральній нервовій системі.

Мозок складається із сірої (скупчення нервових клітин) і білого (скупчення нервових волокон) речовини. У кожному кубічному сантиметрі кори головного мозку людини міститься близько 1000 км нервових волокон, що з'єднують нервові клітини між собою.

Професор Річард Хайєр з університету Каліфорнії (США) виявив, що чоловіки і жінки використовують різні частини мозку для роздумів. Чоловіки більше думають сірим речовиною, відповідальним за обробку інформації, жінки ж у процесі мислення задіють в 10 разів більше білої речовини, відповідального за зв'язки різних інформаційних структур.

Пошкодження або неадекватне функціонування будь-якої ділянки нервової системи викликає специфічні порушення у функціонуванні організму і психіки. Найбільш сильно впливає на психіку характер повноцінності та адекватності функціонування головного мозку, особливо його кори. У корі головного мозку виділяють:

- сенсорні зони,куди надходить і де обробляється інформація від органів відчуттів і рецепторів;

- моторні зони,керуючі скелетної мускулатурою тіла і рухами, діями людини;

- асоціативні зони, які служать для переробки інформації. Асоціативні зони, розташовані в лобовій частині мозку, особливо тісно пов'язані з розумовою діяльністю, мовленням, пам'яттю і усвідомленням положення тіла в просторі.

При народженні дитина має вродженими рефлексами смоктання, мигання, реагування на світло і звук. Втім, ці рефлекси функціонують вже з семи місяців внутрішньоутробного розвитку, тобто плід смоктати свій великий палець, реагує на гучні звуки, здатний чути голос своєї матері і розмовляють з нею людей. Подальший розвиток мозку, рефлексів і психіки відбувається протягом життя і залежить від умов існування. Розвиток мозку дитини завершується до шести років. Відомо, що дитина народжується з невеликою кількістю синапсів (місця зіткнення відростків нервових клітин один з одним і передачі нервових імпульсів, інформації). До шести років кількість синапсів різко збільшується, стабілізується, більше вже не змінюючись протягом життя людини. Функціональної зрілості мозок досягає до 18 років (так як популяція нейронів вже повністю сформована до народження, то подальше дозрівання нервової системи пов'язана тільки з розгалуженням відростків у кожного нейрона, миелинизацией нервових волокон, освітою різних багаторівневих мозкових функціональних систем, розвитком клітин, відповідальних за харчування нейронів).

Починаючи з 25-річного віку щодня відмирають десятки тисяч нервових клітин, однак на початку цей процес не призводить до серйозних наслідків, оскільки в корі головного мозку їх налічується близько 40 млрд. Функції загиблих нервових клітин беруть на себе їх залишилися в живих "колеги". Так, одна жива нервова клітина може замінити дев'ять загиблих (вона збільшується в розмірах, формує нові відростки і зв'язку з іншими нейронами). Після 45 років процес загибелі нейронів посилюється (кожен день можуть гинути сотні тисяч нейронів), що призводить до зниження швидкості сприйняття, засвоєння нової інформації, уповільнення швидкості і точності реакцій, порушень пам'яті, послаблення інтелекту (аж до старечого недоумства), до розладу рухів, емоційним і особистісним змінам. При нездоровому способі життя, під впливом стресів, алкоголю, наркотиків, поганої екології процеси загибелі нервових клітин мозку різко прискорюються і посилюються, що призводить до деградації психіки та інтелекту, до деменції (недоумства) і летального результату.

Повноцінне функціонування нейронів підтримується гліальними клітинами (їх в дев'ять разів більше, ніж нейронів), які транспортують поживні речовини з кровоносних судин в нейрони, підтримують нормальний баланс іонів в мозку, знешкоджують хвороботворні мікроби, що впливають на утворення синапсів і встановлення нервових зв'язків між зонами мозку, обмінюються сигналами з нейронами та іншими гліальними клітинами. Є гіпотеза, що високі концентрації гліальних клітин у мозку перетворюють деяких людей у геніїв.

Слід враховувати, що, незважаючи на високу пластичність людського мозку, пошкодження або видалення частини мозку змінює особистість людини, впливає на його психіку, а загибель певних зон мозку (центри дихальної і серцевої діяльності) здатна приводити і до летального результату. При пошкодженні зони Брока (у задній третині нижньої лобової звивини) у людини порушується мова, але якщо пошкоджена зона Верніке (у задній третині верхньої скроневої звивини), хворий може говорити, проте його мова стає беззмістовною. Якщо уражена лобова кора мозку, то реальне сприйняття зовнішнього середовища і самооцінка порушуються, людина не може інтегрувати інформацію сприйняття, пам'яті з емоціями і мотиваціями, не може виробляти програмудій з урахуванням бажаних наслідків.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. http://sdo.bsu.edu.ru/Resource/eBook/Psicholog/files/base/10.htm - вклад вітчизняних психологів у розвиток психологічної науки.

2.http://defacto.examen.ru/db/Examine/catdoc_id/FC0D7F5D57B9E585C3256A02003D2F55/rootid/9327995FB7A6D40FC3256A02002CE0D5/defacto.html - Стаття «І. М. Сєченов ».
3. Л. М. Веккер «ПСИХІКА І РЕАЛЬНІСТЬ». Глава 4.
4. Людина, 1998, № 2.
5. http://www.infran.ru/Pavlov.htm