Тема 2: історія розвитку менеджменту.

План:

1. Теоретичний погляд на природу, сутність та розвиток управління.

2. Еволюція теорії менеджменту:

2.1. Школа наукового управління (1885 – 1920-ті рр.).

2.2. Адміністративна школа (класична теорія організації) (1920-ті – 1950-ті рр.).

2.3. Школа людських стосунків (теорія руху за гуманні стосунки) (1930-ті – 1950-ті рр.).

2.4. Школа поведінкових наук (школа біхевіоризму) (з 1950-тих рр.).

2.5. Школа науки управління (теорія кількісного підходу) (з 195-тих рр.).

3. Основні напрямки розвитку менеджменту в сучасний період.

4. Розвиток менеджменту в Україні.

1. М. як наука і мистецтво виник в результаті суспільного поділу праці. Як управлінська діяльність М. налічує багато тисячоліть. Археологічні дані свідчать про е, що в давній Шумеро-Вавилонській державі у ІІІ тис. до н.е. існував певний регламент управлінської діяльності, пов’язаний з комерційними операціями і управлінням державою.

До першої праці з теорії і практики управління соціальними системами слід віднести дослідження давньогрецьких філософів Платона («Політичні діалоги», «Республіка», «Закони», Аристотеля («Афінська політія», «Нікомахова етика»), римським філософом Марком Цицероном («Три трактати про ораторське мистецтво») тощо.

Як галузь управлінських знань, М. почав формуватися в другій половині 18 ст., а його становлення відбувалося наприкінці 19 – на початку 20 ст. Причиною тому були зміни, які внесла промислова революція у виробничий процес та середовище функціонування організацій. Остаточно ідея управління як наукової дисципліни, професії та галузі досліджень сформувалася у США. Це пояснюється такими обставинами:

1) досягнення успіхів у бізнесі в США визначалося компетентністю та здібностями будь-якого громадянина, незалежно від його походження, національності, статусу тощо;

2) підтримка урядом США системи освіти сприяла зростанню кількості людей, здатних виконувати різні ролі в бізнесі, в тому числі й в управлінні;
3) незначне регулювання бізнесу з боку уряду США у ті роки дозволяло швидко збільшувати обсяги виробництва та сприяло виникненню великих компаній, управляти якими без формалізованих засобів було неможливо.
На відміну від інших наук розвиток управлінської думки не був системою знань, які накопичувалися послідовно. Навпаки, на першому етапі (до середини XX ст.) наука управління розвивалася одразу за кількома відносно самостійним напрямкам (або, як кажуть, підходам до управління), кожний з яких концентрував увагу на різних аспектах менеджменту.

2. Провідні американські фахівці вважають, що сучасний М. базується на досягненнях 5 наукових шкіл (або теорій): школи наукового управління, класичної (або адміністративної) школи, школи руху за гуманні стосунки (або школа людських стосунків), школи поведінкових наук (або школи біхевіоризму), школи науки управління. Розглянемо кожну з цих шкіл детально.

2.1. Наукове управління було спрямовано на дослідження проблем підвищення продуктивності праці робітників (безпосередніх виконавців) шляхом удосконалення операцій ручної праці. Засновниками школи наукового управління були Френсіс Тейлор («Принципи наукового управління», 1911р.), Френк та Ліліан Гілбрейт, Генрі Форд, Генрі Ганнт. Концепцію наукового управління сформулював Ф. Тейлор як необхідність послідовної реалізації наступних чотирьох кроків управління:

1) аналіз робочої ситуації (у будь-якій робочій ситуації можна виділити три основні елементи - загальне завдання, робітники-виконавці, менеджер.
2) аналіз змісту загального завдання: розподіл загального завдання на більш дрібні задачі; визначення якостей та навиків, необхідних для їх виконання; визначення необхідної кількості робітників-виконавців;

3) підбір робітників для виконання окремих задач;
4) продовження управління - встановлення взаємозв’язків, планування, координація та узгодження дій усієї робочої групи.

Цікавим фактом було те, що і Гілбрейт, і Тейлор були починали свою кар’єру простими робітниками, тому їхній досвід був дійсно безцінний.

Приклад: «Еще будучи учеником каменщика, Гилбрейт заметил, что люди, которые учили его класть кирпич, использовали три основные связки движений. Он задумался над тем, какое из этих движений было самым эффективным; поэтому он методично изучил эти движения, а также используемые инструменты. В результате появился усовершенствованный способ, который сократил количество движений, необходимых для кладки одного кирпича, с 18 до 4 с половиной, увеличив тем самым производительность на 50%.

В начале 1900-х годов Френк и его жена Лилиан начали изучать рабочие операции, используя кинокамеру в сочетании с микрохронометром. Микрохронометр — это часы, которые изобрел Френк и которые могли записывать интервалы продолжительностью до 1/2000 секунды. С помощью стоп-кадров Гилбрейты смогли выявить и описать 17 основных движений кисти руки. Они назвали эти движения терблигами. Это название произошло от фамилии Гилбрейт, если ее прочитать «задом наперед».

2.2. Адміністративна школа (класична теорія організації) опрацьовувала підходи до удосконалення управління організацією в цілому. Представники цієї школи (Анрі Файоль, Макс Вебер, Діндалл Урвік, Джеймс Муні) намагалися виділити загальні характеристики та закономірності управління організацією в цілому. Метою їх досліджень було виділення «універсальних принципів» управління, дотримуючись яких організація досягатиме успіху. Набільш чітко «універсальні принципи управління» сформулював А.Файоль. М.Вебер сформулював «концепцію ідеальної бюрократії».

Загальним недоліком цих двох класичних шкіл було недооцінювання соціально-психологічних та емоційних потреб працівників у процесі виконання своїх службових функцій. Тому наступні, неокласичні теорії, або школи, робили акцент сме на людському, емоційному чинникові М.

2.3. Школу руху за гуманні стосунки, або школу (теорію) людських відносин заснували Мері Паркер Фоллет та Ельтон Мейо. Мері Фоллет першою визначила М. як «забезпечення виконання роботи за допомогою інших осіб». Шляхом експериментів дослідники показали, що зростання продуктивності праці перебуває під впливом значної кількості чинників, серед яких провідне місце займають потреби людей та соціально-психологічний клімат у колективі.

2.4. Розвиток таких наук, як психологія і соціологія, призвели до появу ще однієї школи М. – школи біхевіоризму, або школи поведінкових наук. Її основні представники – Кріс Арджиріс, Ренсіс Лайкерт, Дуглас МакГрегор, Фредерік Герцберг. Вони вивчали різні аспекти соціальної взаємодії, мотивації, характеру влади і авторитету, організаційної структури, комунікації в організації, лідерства, зміни в змісті роботи і якості трудового життя.

Ця школа відрізнялася від школи людських стосунків, яка, преш за все, зосереджувалася лише на методах налаштування між особових відносин. Школа поведінкових наук намагалася допомогти робітнику усвідомити свої власні можливості на основі використовування концепцій поведінкових наук до будови і управління організаціями. Основною метою цієї школи було підвищення ефективності організації за рахунок підвищення ефективності її людських ресурсів.

2.5. Теоретики школи науки управління, або школи кількісного підходу, розглядали управління як систему математичних моделей та процесів.
В основу кількісної школи покладено ідею про те, що управління є певним логічним процесом, який можна відобразити за допомогою математичних символів та залежностей. В центрі уваги цієї школи знаходиться математична модель, тому що саме за її допомогою управлінську проблему можна відобразити (передати) у вигляді основних її цілей та взаємозв’язків.

Інтереси представників кількісної школи практично повністю пов’язані з застосуванням математики в управлінні. Основний внесок цієї школи в теорію управління - це ідея про спрощення управлінської реальності за допомогою математичних моделей.

Загальним для усіх ранніх теорій менеджменту було те, що вони пропонували кожна свій єдиний «рецепт» підвищення ефективності управління. Кожна з них не була помилковою та зробила важливий внесок у розуміння сутності менеджменту. Проте кожна з них одночасно обмежена з точки зору вузького погляду на багатомірність управління. Наприкінці 1961р. Гарольд Кунц опублікував статтю, у якій охарактеризував диверсифікацію підходів до вивчення менеджменту та назвав цей стан «джунглями теорій менеджменту». Він зробив висновок, що диверсифікація теорій управління є наслідком намагань кожної школи, кожного напрямку створити якусь завершену теорію менеджменту. Поведінковий та кількісний підходи не еквівалентні усьому полю менеджменту. Це скоріше інструменти, які має використовувати менеджер.

3. Сучасний М. використовує надбання всіх вищезазначених теорій М., проте вносить і своє, нове.Зазначені недоліки ранніх теорій менеджменту певною мірою долаються сучасними інтегрованими підходами до управління (процесний, системний, ситуаційний).

1. Процесний підхід розглядає управління як серію взаємопов’язаних дій (функцій управління). Кожна функція управління, в свою чергу, складається з взаємопов’язаних підфункцій. Таким чином, процес управління є загальною сумою усіх функцій та підфункцій.

2. Системний підхід. Його представники стверджують, що організацію слід розглядати як систему у єдності частин, з яких вона складається та зв’язків з її зовнішнім середовищем. Тільки такий підхід дозволяє отримати цілісне уявлення про сутність управління.

3. Ситуаційний підхід визнає, що хоча загальний процес управління і є однаковим, специфічні прийоми, які використовує керівник повинні змінюватися залежно від ситуації. Сутність ситуаційного підходу можна краще усвідомити у процесі співставлення принципового та ситуаційного мислення.
Об’єктом досліджень ситуаційного підходу виступають найбільш значущі в управлінні ситуаційні зміни, зокрема у сферах лідерства, побудови організаційних структур, кількісних оцінок тощо.

4.Фахівці в галузі М. виділяють 7 періодів розвитку управлінської науки в Україні за радянського і пострадянського періодів.

1. 1917-1921 р..: розроблення форм і методів державного централізованого управління виробництвом.

2. 1921-1928 рр.: здійснення подальшого вдосконалення адміністративного управління виробництвом.

3. 1929-1945 рр.: організація індустріальної бази суспільного виробництва.

4. 1946-1965 рр.: здійснення пошуку нових форм функціонування і взаємодії державних органів управління.

5. 1965-1975 рр.: здійснення спроби проведення господарської реформи через посилення ролі економічних методів М.

6. 1975-1985 рр.: дедалі глибше усвідомлення неможливості реформування адміністративно-командної системи, яка склалася в економіці СРСР.

7. 1985 р. – по сьогодні: проведення економічних реформ. Можна виділити 5 етапів:

- робота підприємств за першою моделлю госпрозрахунку.

- впровадження другої моделі госпрозрахунку, побудованої на нормативному розподілі прибутків, розвиток орендних відносин.

- впровадження прогресивних форм організації праці, посилення кооперативного руху, збільшення економічної свободи.

- початок та розвиток ринкових реформ в умовах незалежної національної економіки України.