За два місяці до 24 серпня 2 страница

- Дякую, це для мене дуже конструктивна ідея, - зрадів Рамірес. - Так би мовити, і житло, і харчування. Два в одному.

- Три в одному, - поправила його Орися. - Ще ж і лікування.

- Це, мабуть, не згодиться: я і теоретично, і практично здоровий. А от харчування не завадить. Щоправда, мабуть, обідати не випадатиме. Цей профілакторій десь на околиці Києва розташований?

- Так, доволі далеко від центру.

- Але вранці і ввечері поснідати і повечеряти - те що лікар, як кажуть, прописав. Як там годують?

- Нічого такого вишуканого, до чого ви, мабуть, звикли в Іспанії, немає, але цілком пристойна їжа, як для студентів. З голоду не вмрете.

- Ви мене врятували, - посміхнувся Хосе. - Хотів би віддячити вам чимось. Чи не міг би я запросити вас до ресторану в найближчу суботу? Ви ж в цей день не навчаєтеся? Якщо ваш кавалер ревнивий, давайте запросимо і його.

- Він зараз на стажуванні у США. Але відвідини ресторану в Києві обійдуться вам у копієчку. Це доволі дорогий заклад, а ви ще не влаштувалися на роботу.

- Якось викручусь. Погоджуйтесь.

- Ну, добре. - відказала Орися. - Давайте обміняємося номерами телефонів. Якщо не передумаєте, зателефонуйте мені у п’ятницю ввечері. Тоді і домовимося конкретніше.

Чоловік і дівчина обмінялися номерами мобільних телефонів. Перетелефонували один одному, перевіряючи, чи не помилилися в наборі, і повернулися до купе, де літня жінка вже вклалася спати. Хосе і Орися ще трохи погомоніли тихцем і теж вирішили лягати спати. Четвертий пасажир в купе з’явився лише десь по дорозі, коли всі вже давно спали.

Вранці потяг прибув до другої колії центрального залізничного вокзалу Києва. Хосе ніс свою валізу і одну з двох сумок Орисі. Задерши голову, він оглядав величезну споруду вокзалу, спускаючись ескалатором за студенткою до вестибюлю. На гамірній привокзальній площі Хосе винайняв таксі, і вони поїхали вдвох до кампусу університету імені Тараса Шевченка. Таксі майже одразу потрапило до затору, який супроводжував їх практично до самого кінця маршруту слідування. З усіх боків, за ними, назустріч їхали майже суцільно дорогі автомобілі.

«Нічого собі, - подумав Рамірес, - а на Заході вважають Україну бідною державою. Така кількість наддорогих авто! Можливо, треба було вимагати від замовника подвоєння гонорару», - посміхнувся він власним думкам.

- Ну як, подобається місто? - запитала Орися, витлумачивши його посмішку по-своєму. - Тут є такі гарні місцинки, що просто дух захоплює. Якщо буде час, рекомендую їх відвідати.

- Я не проти системно і систематично відвідувати їх щовихідних, але з однією умовою: гідом будете ви, - запропонував він студентці. - Може перейдемо на «ти»? Не знаю, що там каже вам ваша біологічна освіта, але суто зовні я старший за тебе десь лише років на десять.

Хосе, у дійсності, був старший за дівчину на всі двадцять з гаком років, але зовні в це ніхто б не повірив.

- Я згодна, Романе, - просто відповіла дівчина.

- А як же наречений у США? - посміхнувся Хосе.

- Ніякого нареченого, насправді, немає. Це я видумала, щоб ти від мене відчепився. Але, схоже, в мене нічого не вийшло. Я маю на увазі спровадити тебе куди подалі. Я тільки в навчанні відмінниця, а в житті - дурепа-дурепою.

Вони надовго замовкли, думаючи кожен про своє. Машина рухалася Голосіївським проспектом, і ця місцевість одразу сподобалася кілеру. З одного боку вулиці тяглися будинки, а з іншого - на багато кілометрів проносився повз вікна чи то парк, чи то ліс.

- Красиві місця, - сказав Рамірес, показуючи ліворуч.

- Так, вони мені теж подобаються. Он там, на горі видно будівлі аграрного університету. У них увесь кампус міститься в лісі.

Таксі проїхало повз величезний білий шестиповерховий корпус, де, за словами Орисі, вона навчалася і де знаходилися, окрім її факультету, ще й географічний, а також науково-дослідний інститут фізіології і віварій. Орися весь час звертала увагу свого попутника то в правий, то в лівий бік. Навпроти величезного корпусу факультету студентки височіли будівлі Національного виставкового центру, споруджені у типово радянському архітектурному стилі. Це місце вже було знайоме Раміресу ще з часу його першого візиту до Києва десять років тому. З того часу місто сильно змінилося. Таксі ще трохи проїхало далі і, звернувши праворуч, почало підстрибувати на вибоїнах поганенької дороги, що вела вглиб університетського кампусу. Нарешті машина зупинилася біля великої будівлі, праворуч від дверей якої висіла скляна табличка з надписом «Гуртожиток №7». Всюди снували студенти, не звертаючи ніякої уваги на Орисю і Раміреса, котрий якраз витягав валізи з багажника і зупинився, запитально дивлячись на дівчину.

- Давай занесемо наші речі до мене в кімнату, - запропонувала дівчина, - а потім я проведу тебе до санаторію-профілакторію. Це зовсім близько від мого гуртожитку. Пішли.

У вестибюлі на місці чергової сидів якийсь знуджений студент, котрий скептично і, як здалося Раміресу, ревниво оглянув кілера, хмикнув і звернувся не дуже ввічливо до Орисі.

- Орисю, що це за один? Він до тебе? А документи в нього є?

- Не заводься, Колю, - остудила його Орися. - Він зі мною, попутник з потяга, тільки й того. Він лише допоможе мені занести речі до кімнати і залишить на схов свої. Більше ти його не побачиш. Може, обійдемось без формальностей?

- Проходьте, - невдоволено буркнув Коля.

- Закоханий в тебе? - запитав Рамірес біля дверей її кімнати.

- Однокурсник і одногрупник. Профспілковий діяч. Такий зануда, і руки любить розпускати.

- Бачу, з тобою такі штучки не проходять.

- Це точно. Деякі хлопці думають, що раз дівчина живе в гуртожитку, то вона легкодоступна.

- А ти вважаєш себе важкодоступною? - посміхнувся Хосе.

- Ти хочеш мене образити або розсердити?

- Та ні. Просто пожартував невдало.

- Ну, от і моя кімната. Я зараз попереджу дівчат, якщо вони вже приїхали.

Але в Орисиній кімнаті нікого не було, і Хосе заніс валізи. Майже одразу вони вийшли у довгий коридор гуртожитку і, спустившися сходами на перший поверх, прослизнули повз похмурого Колю, який провів чоловіка таким поглядом, ніби той був його особистим ворогом.

Кілер і студентка оминули ще один гуртожиток, і Хосе побачив з другого боку вулиці велику споруду, архітектура якої дещо відрізняла її від інших університетських, що знаходились поряд. Очі Хосе-Романа горіли якимось дивним жовтим полум’ям. Так завжди бувало з ним, коли необхідно було діяти. Операція, заради якої він приїхав до Києва, розпочиналась.

- Це і є знаменитий профілакторій? - запитав він в Орисі.

- Точно так, ти не помилився.

- Ти зі мною зайдеш?

- Ні, мушу йти на заняття. Ти сам все, що треба знайдеш. Зателефонуй, коли влаштуєшся або не влаштуєшся, і я видам тобі твою валізу. Бувай.

- До зустрічі.

Орися пішла на заняття, а Хосе зайшов у двері профілакторію і звернувся до чергової з проханням показати кабінет головного лікаря. Та показала рукою праворуч по коридору і повідомила, що Антоніни Григорівни ще немає. На запитання Раміреса, коли головний лікар зазвичай приходить на роботу, чергова відповіла, що по-різному. Чоловікові нічого не лишалося, як всістися в зачовгане крісло під стіною і чекати появи керівництва лікувально-оздоровчо-профілактичного закладу.

За півгодини двері черговий раз відчинилися, і до вестибюлю швидко зайшла висока, нехудорлява і доволі симпатична молодиця «років за 35» - на око визначив Рамірес. Чергова одразу повідомила лікарку, що її чекають. Хосе пружньо підхопився, подарувавши головній лікарці найкращу посмішку з власного арсеналу.

- Ви до мене? - запитала Антоніна Григорівна.

- Так. Чи можу я потрапити до вас зараз на прийом?

- Ви представляєте якусь організацію чи є приватною особою?

- Сьогодні я суто приватна особа і в мене особиста справа, - встиг ще сказати Хосе до того, як вони наблизилися до кабінету.

- Сідайте на вибір, - вказала, приязно посміхнувшись, дама на кілька стільців біля кабінету. - А я зараз перевдягнуся в медичну уніформу і тоді покличу вас.

Вона зникла за дверима, а кілер роздивився довкола. На стінах висіли плакати з розповідями про різні хвороби, пандемії, а також інструкції про правильне чищення зубів і безпечні статеві відносини. Більшість з тих папірців вочевидь провисіла тут не один рік. На деяких веселі студенти дописали і домалювали щось явно сороміцьке. Нарешті двері відчинилися, і звідти визирнула головна лікарка, яка вже встигла не лише перевдягтися в білосніжний халат, який, до речі, дуже гарно підкреслював жіночність її фігури, але й підмалювати обличчя.

«Для мене старається», - вирішив Рамірес.

Він стрімко підвівся і рушив до кабінету.

- Що вас привело до нас? - запитала головна лікарка. - Чим я можу допомогти?

- Буду з вами абсолютно відвертим, як пацієнт з лікарем, - посміхнувся Хосе. - Декілька років працював в Іспанії помічником нотаріуса. Трохи заробив грошей, володію кількома мовами. Мене переконали, що зараз в Києві я можу заробити грошей більше, ніж там, на чужині. Волів би спробувати тут. Мені потрібно десь перебути, поки влаштуюся на роботу. Тоді зможу винайняти квартиру. А зараз я просто дезорієнтований. Зовсім не знаю Києва. Місто величезне, в Іспанії я жив у невеликому провінційному містечку і не звик до таких масштабів. Чи не домогли б ви мені влаштуватись у вашому санаторії-профілакторії на місяць-два, поки не знайду роботу? Я людина дуже спокійна, горілки не п’ю, дівчат приводити не буду. У вас не виникне через мене жодних проблем. Готовий платити за проживання та харчування, і окрім офіційної платні - ще й вам особисто, скільки скажете. Щоб ви не думали, що я якийсь там засланий козачок, ось, прошу, ознайомтесь з моїми іспанськими паперами з дозволом на проживання і працевлаштування.

Головна лікарка взяла документи. Було помітно, що вона зблизька майже нічого не бачить, але одягти окуляри, очевидно, посоромилась.

- Я іспанської мови не знаю, - сказала вона, відсуваючи документи. - Думаю, ми вам допоможемо. - Потім додала, витримавши довгу, майже театральну паузу. - Місяць-два - це саме в моїй компетенції. А там, можливо, знайдете собі якусь жіночку з квартирою. Дехто з приїжджих чоловіків непогано таким чином влаштовується в столиці. Тут стільки самотніх жінок…

- Вибачте, - Хосе вирішив йти напролом, - а ви одружені?

- Ні, але в цьому сенсі на мене не розраховуйте. Знаємо ми таких «іспанців»...

- Ви себе просто недооцінюєте, - Рамірес черговий раз зобразив на обличчі фірмову посмішку. - Не треба бути іспанцем, щоб це помітити. Я, наприклад, в Іспанії таких гарних жінок не зустрічав.

Це вже були відверто грубі лестощі, і головна лікарка вирішила закінчувати розмову.

- Ви тут посидьте, а я піду дам розпорядження, щоб вас прийняли належним чином. Український паспорт у вас, сподіваюсь, є?

- Ось, будь ласка, - Рамірес простягнув жінці свого паспорта.

- Роман-Мар’ян Ткачук, - вголос прочитала головна лікарка. - Народився в місті Самборі Львівської області. Ха-ха! А моє дівоче прізвище теж Ткачук. Щоравда, родом з Київської області.

- Може, це доля? - стиха промовив лагідним тоном Хосе.

Головна лікарка не відповіла і, вибачившись, з паспортом у руках вийшла до коридору. За декілька хвилин вона повернулася і повела Раміреса поселятися. Конверт з євро кілер залишив у неї на столі. Його поселили на другому поверсі в кімнаті, де окрім нього нікого не було. Вікнами вона виходила в тихий двір. На столі вже лежали талони на харчування і перепустка до профілакторію. В день приїзду Хосе відпочивав, а вже наступного дня почав активні дії з рекогносцирування місця проведення запланованого замовлення.

Посередник ще в Лондоні наділив Раміреса даними про Бенгалурова. Де мешкає, зазвичай відпочиває, з ким спілкується, хто коханка, на які хвороби страждає. Вбити найбагатшу людину України було справою нелегкою. Окрім того, що Бенгалурова стерегла ціла армія охоронників, олігірх був людиною достатньо розумною і обережною, до того ж з неабияк розвиненим інтуїтивним складом мислення. Саме інтуїція не раз рятувала його від небезпеки. Рамірес також добре володів інтуіцією, тому усвідомлював всю складність завдання. Крім того, однією з вимог замовника було не просто вбити Бенгалурова, а знищити його страшно, вкинувши тіло в Дніпро, річку, яку багато українців підсвідомо сприймали, так само, як індуси - Ганг, священним символом нації. І після такого, напевно, ніхто в Україні вже не зміг би почуватися в безпеці, чого, власне, й добивався замовник. Адже якщо вбивають мільярдера, та ще й розчленовують його тіло, що вже говорити про інших?

Рамірес володів безліччю методів і способів знищення людини, арсенал яких періодично поповнювався. Наприклад, Бенгалуров страждав гемороєм і постійно користувався свічками. Саме у свічки можна було ввести отруту... Ще було відомо, що олігарх надзвичайно пестив свої руки. Він постійно їх намащував спеціальними кремами, які його дружина замовляла в одному з інститутів краси в Києві. Можна було б додати до крему якусь сильнодіючу отруту, тим більше, що проникнути до інституту було зовсім неважко. Мав олігарх і улюбленого собаку, ротвейлера Макса, який мав персонального кухаря, ветеринара і навіть масажистку. Рамірес знав декілька способів впливу на тварину, внаслідок яких улюблений пес загризе свого хазяїна. Але як викрасти і вивезти тіло? Це була головна проблема, яку кілер мусив вирішити впродовж наступних двох місяців. Рамірес розумів, що саме за кінцевий результат і платить такий величезний гонорар замовник, котрий, певно, й сам спромігся б грохнути олігарха, але от як викрасти тіло, придумати не зміг. Тому і вирішив звернутися до Раміреса.

Хосе чудово влаштувався в Києві і навіть трохи розслабився, розуміючи, що до виконання замовлення його і пальцем ніхто не зачепить. Головна лікарка виписала йому якусь п’яту дієту, і він цілком пристойно харчувався, виконував щодня на подвір’ї профілакторію складні вправи з розтяжкою. Вечори поперемінно проводив то з Орисею, то з головною лікаркою. Грошей вистачало, тому він водив своїх нових знайомих до дорогих ресторанів і просто на науково-організованому рівні провадив над бідними жінками свої психолого-сексуальні експерименти. Врешті-решт, переспав спочатку з Орисею, а потім і з головною лікаркою. І невдовзі саме через Орисю змушений був покинути насиджене місце у профілакторії.

Одного місячного вечора, коли Хосе повертався з чергового експедиційного дослідження околиць маєтку Бенгалурова, неподалік профілакторію його зустріла група студентів. Попереду стояв уже відомий кілеру профспілковий діяч Коля. Хосе відразу зрозумів, чого вони хочуть, і відступив у тінь крислатого клена, який розкинув свої гілки біля самісінької будівлі санаторію. Був початок липня, і в кампусі лишалося зовсім небагато студентів. Завтра на практику до Канева мала від’їжджати і Орися. Довкола нікого. Рамірес міг вбити їх усіх, але це не входило в його плани.

- Якщо ти, падло, не припинеш морочити голову Орисі, ми тебе зараз же заб’ємо як мамонта, - пообіцяв Коля, заїкаючись від хвилювання.

- А в чому справа? - спокійно запитав Хосе. - Я кілька разів зустрівся з цією дівчиною. У нас суто ділові відносини. В неї були проблеми з англійською мовою, намічалася перша четвірка. А дякуючи мені, вона склала іспит на відмінно.

- Ах ти ж, сука! - не тямлячи себе закричав Коля. - Суто ділові стосунки! Та вона вже мабуть вагітна. Саме дякуючи тобі! Я думав одружитися з нею, а тепер що мені робити? Вбивайте його, хлопці!

Але хлопці нічого не встигли зробити, бо Хосе вже був на дереві. Всі спроби поплічників Миколи вилізти слідом, нічого не дали. Кілер майстерно бив ногами по руках, збиваючи студентів з дерева, немов якісь грушки. Він просто насолоджувався комізмом ситуації, уявляючи собі, як все це виглядає зі сторони. Хтось запропонував знайти цеглини і збити ними чолов’ягу, і було б Раміресу непереливки, якби на вулиці неподалік не з’явився міліцейський патруль. Хлопці кинулись тікати, а Рамірес, як кіт, зліз з дерева і зайшов до профілакторію.

«Все. Це моя остання ніч у цьому райському куточку, - думав він лежачи в ліжку. - Якщо хочеш мати неприємності, зв’яжися з жінками. Точніше не так - з гарними жінками».

Наступного дня він зібрав свої речі і зателефонував Орисі.

- Я не зможу прийти тебе проводжати, - сказав він. - Вчора Коля з групою друзів вирішили полічити мені ребра. В них, звісно, нічого не вийшло, але спроб вони не припинять. Мені не хотілося б, щоб я когось вбив і через це загримів до в’язниці. До речі, він сказав мені, що ти, можливо, вагітна.

- От дурний! - хмикнула Орися. - Ким це треба бути, щоб вийти за такого заміж. А відносно моєї вагітності - то його хвороблива фантазія. Не турбуйся за мене. Телефонуй.

- Щасливої дороги.

Треба було знову шукати житло. Рамірес невипадково осів у кампусі Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Їздити через усе місто через постійні затори на шляхах виявилося надзвичайно складно і довго. А вілла Бенгалурова розміщувалася по Одеській трасі, яка брала початок майже біля самого студмістечка. Цим кілер постійно користався, досить швидко і комфортно потрапляючи у місце, де розмістилася садиба олігарха. Він уже мав декілька варіантів організації викрадення і вбивства Бенгалурова, і тепер необхідно було розпочинати теоретико-методологічне забезпечення акції. Він здійснював це у доволі оригінальний спосіб. Виїжджав до лісу і у швидкому темпі рухався в якомусь напрямку по стежці. Через певний час кров збагачувалася киснем, інтенсивно прямуючи до мозку. Моментально виникало безліч ідей, варіантів вирішення проблем і навіть народжувались різноманітні теорії. Рамірес одразу надиктовував їх на диктофон у мобільному телефоні, продовжуючи рухатися. Він вже знав, що якщо не зафіксувати міркування, вони швидко забудуться і з’являться знову нескоро, а інколи взагалі пропадали назавжди. Це був і божий дар, і прокляття Раміреса. Він мусив постійно думати, як акула плавати, через відсутність у неї повітряного міхура. Робити щось руками в принципі набагато легше, ніж міркувати, планувати і прогнозувати. Саме в прогностиці і полягав найсильніший бік Раміреса. Здійснити правильний прогноз не на день, а на рік чи десятиліття здатні лише декілька людей на всій нашій планеті. Саме до когорти цих обраних і належав Хосе. Його життєвим кредо в сенсі прогностики був вислів: «Коли нам здається, що ми щось знаємо, то це саме той момент, коли треба поглянути якомога глибше».

Рамірес з кожним днем все більше «вмонтовувався» в реалілії українського середовища. Але багато чого він так і не зміг второпати. В очі кидалися очевидні несправедливості, які відбувались в українському суспільстві. Скажімо, на виборах люди голосували за партію комуністів, які в свій час влаштували в Україні декілька голодоморів. Сьогодні ж керівництво компартії майже повністю складалося з мільйонерів. Кілер не міг уявити собі, щоб лейбористська партія у Великій Британії підвищувала, як це зробили комуністи, ціну на газ або пенсійний вік для літніх людей. Подібні дії в будь-якій іншій країні моментально призвели б до масових протестів і відставки уряду.

В Україні все було інакше. Хосе знав, що в країні немає жодного олігарха, який би національністю належав до українського етносу. У будь-якій іншій державі це було б неможливим явищем. Найбільшою в світі тридцятимільйонною діаспорою, до якої належав і Рамірес, виступала українська. І якщо можна було б зібрати з кожного діаспорника хоч би по 100 доларів, то отримані 3 млрд ох як допомогли б батьківщині. Але діаспора була абсолютно неорганізована. Він бачив необроблені українські поля з чудовим родючим чорноземом. В той же час 100 тисяч українських заробітчан валили в Аргентині ліс, щоб звільнені там поля засіяти пшеницею. Чому ці люди не в змозі працювати на своїй історичній батьківщині? Хто виштовхує українців на чужину, заважаючи обробляти власну українську землю?

Ще будучи в Лондоні й аналізуючи інформацію з різних українських ЗМІ, Хосе зрозумів, що правдиву і політично незаангажовану інформацію найлегше знайти на сайті «Народний оглядач», а філософські засади розвитку українського суспільства найкраще висвітлює журнал «Перехід-ІV». Приїхавши до України для виконання замовлення, снайпер і тут регулярно читав ці видання, намагаючись вникнути в дійсні, а не віртуальні процеси, які відбуваються в українському суспільстві. Він знав, що реальна інформація коштує шалені гроші, а все інше, що безкоштовно «вішається на вуха» людям, є лише брехливою рекламою і промиванням мізків. Мешкаючи в доволі комфортних умовах університетського студентського профілакторію, Рамірес частенько розмірковував стосовно землі своїх батьків, тобто України. І згодом в його уяві вималювалися два проекти, втілення котрих в життя він вирішив розпочати одразу після виконання замовлення.

По-перше, він додумався до абсолютно простої і навіть елементарної ідеї. Мова йшла, не більше й не менше, як про створення Світової української корпоративної держави. Вона мала складатися з держави України і української діаспори з усіма її ресурсами, перш за все, інтелектуальними й інформаційними. «Тут і видумувати нічого не треба, - міркував Рамірес, - ця корпоративна держава буде організована на кшталт найбільших міжнародних економічних корпорацій, скажімо, «Кока-коли» або «Дженерал моторс». Адже реальну конкуренцію глобальним транснаціональним корпораціям здатні скласти лише такі ж глобальні національні держави-корпорації. Українська нація вже нині є глобалізованою. Сьогодні немає в світі держави, де б не було української діаспори. А в таких країнах, як Польща і Росія, особи українського походження навіть здатні реально впливати на державну політику. Їм просто треба нагадати про їхнє походження і моральні зобов’язання перед своєю батьківщиною. І тут нічого вигадувати не треба. Всі методики вже відпрацьовані, хоча б тими ж євреями і державою Ізраїль. Там використовується навіть «сьома вода на киселі» єврейської крові. І дуже ефективно».

По-друге, Рамірес вирішив сформувати з української діаспори різних країн цілу бригаду снайперів. Перебуваючи в Україні, він уже зрозумів, що без внутрішнього її очищення не може бути й мови про будь-який поступ і розвиток української нації. Хосе вже давно переріс виконавчі функції і дозрів до організаційних і навіть ідеологічних. Для початкового етапу реалізації своїх задумів гонорар за вбивство Бенгалурова був надзвичайно доречним. «Однією своєю смертю «інородець» Бенгалуров послужить розвитку української справи, - розмірковував Рамірес. - Хоча за все своє життя цей олігарх не виділив жодної гривні зі своїх мільярдів, награбованих в українців, на видання української книжки, постановку українського фільму або хоча б на порятунок однієї української дитини від хвороби».

Рамірес належав до того рідкісного типу людей, авторитет котрих з роками лише зростав. Він був талановитий багато в чому. Стосовно ж проекту створення підрозділу українських снайперів, він часто думав про того українського снайпера, власного візаві. За його задумом, саме Андрій Орос мав очолити українську філію світової корпоративної снайперської бригади. Але поки що треба було виконати замовлення.

Поряд з будівлями університетського кампусу розташувалась автостанція «Південна», з якої відправлялися автобуси в південному напрямку, який саме і цікавив кілера. Повз станцію проходило також безліч маршрутних таксі, котрими їздили як місцеві жителі, так і велика кількість дачників.

«А це ідея, - подумав Хосе, сидячі на лавці біля автостанції. - Неподалік будинку Бенгалурова міститься декілька дачних кооперативів. Дачний сезон у самому розпалі. Кожен кооператив має власну охорону. Рамірес уже з’ясував, що проблема з охоронниками на дачах - доволі гостра. Платня пропонувалась невелика, тому важко було знайти бажаючих на таку роботу. Щоб зацікавити у такій роботі всіляких приїжджих або бездомних, їм пропонували навіть житло на території кооперативу. У багатьох охоронних сторожках був проведений газ, отож там можна мешкати й зимою. Дачі постійно грабувались, тому найняти охоронників було значно дешевше, аніж періодично втрачати майно і ремонтувати зламані двері, вікна тощо. Тим більше, що в останні роки на дачних ділянках з’явилися справжні палаци. Проблема їх охорони стала ще актуальнішою. «Треба буде знайти дачний кооператив, розміщений найблище до садиби Бенгалурова - прикинув Рамірес, - і, чергуючи там вночі у якості офіційного охоронника, ні в кого не викликаючи підозри, слідкувати і за денним і за нічним життям олігарха». - Кілер інтуїтивно відчував, що саме цей варіант є найбільш продуктивним. Та й до зими лишатися тут було не обов’язково. Він уже розробив план, яким чином «заляже на ґрунт» і як вибереться з України після виконання замовлення.

Рамірес перейшов на інший бік вулиці і спинився на тролейбусній зупинці. Повз нього проносилися численні маршрутні таксі, представлені переважно жовтими автобусами «Богдан». Деякі з них зупинялися на заклично підняті руки пасажирів. Своїм орлиним зором Хосе за півкілометра побачив, що в правому ряду повільно рухається маршрутне таксі з номером 726. Це був саме його напрямок, і кілер теж підняв руку. Автобус зупинився, і з нього вийшло двоє пасажирів. Зайшовши всередину, Рамірес навіть знайшов вільне місце і, передавши гроші за проїзд водієві, всівся біля якоїсь бабусі. Її порожні кошики вказували на те, що бабця вже встигла спродатися на ринку.

«Оперативна бабуся - хто рано встає, тому Бог дає», - подумав він.

Не пройшло і півгодини, як Рамірес вже йшов лісопосадкою вздовж залізничної колії у напрямку великого скупчення дач, які височіли попереду на підвищенні. Далі, за дачами, здіймалося, як собор, сховане в лісі обійстя Бенгалурова. Підійшовши до входу в дачний кооператив, Хосе помітив, що біля двоповерхової сторожки лежало не менше шести великих собак. Побачивши чоловіка, вони з гавкотом кинулися до нього, але, не добігши до Раміреса якихось кілька кроків, передній пес раптом зупинився, заскавучав і кинувся геть. За ним дременули й інші. Люди часто-густо просто не розуміли хижого виразу, котре міг напускати на обличчя кілер, але собаки відчували його внутрішній стан готовності одразу вбивати і тікали чимдуж.

Двері сторожки були відчинені, і Рамірес зайшов у середину. За столом сиділа жінка і щось писала.

- Чи не потрібен вам тут сторож? - запитав Хосе.

На його обличчі вже не було його фірмової посмішки, але і хижий вищир теж зник. Воно набуло оманливо нейтральним.

- Дуже потрібен, - жінка відклала в бік ручку і поглянула пильніше на Хосе. - Ми тут навіть змушені були створити охоронцям такі-сякі умови для проживання. Ось у сусідній кімнаті поставили душову кабінку. А що поробиш? Цим літом уже шосту дачу обчистили. Оголошення давали скрізь, та ніхто не бажає в охоронці. Ми ж не можемо багато платити за таку роботу. Я - Надія Федорівна, бухгалтер цього кооперативу. А ви звідки?

- Я приїхав зі Львівської області. Там у нас взагалі роботи немає, навіть такої. То мені дуже вибрикувати не доводиться. Але якщо я стану тут сторожувати, гарантую - крадіжки припиняться.

- Ми маємо одного охоронника з місцевих дачників, але він дуже полюбляє горілку, і ми вже його кілька разів звільняли. До нього кілька місяців взагалі охорони не було. Крадіжки моментально зросли втричі. А так хоч знають, що в сторожці хтось є.

- Я зовсім не вживаю, - запевнив бухгалтерку Рамірес. - У мене алергія на спиртні напої.

- Можемо домовитись: якщо крадіжки припиняться, випишемо вам якусь премію. Та й тут можна підробляти на будівництві й ремонті дач. Володієте якоюсь будівельною професією?

- Я практично можу робити все, - запевнив жінку Рамірес. - Декілька місяців взагалі не мав роботи, то добре відіспався. Тому згоден чергувати вночі. Когось одного впіймаю, побалакаю з ним по-своєму, і крадіжки припиняться. Запевняю вас.

- Тільки без насилля, будь ласка, - злякалася бухгалтерка. -У нас тут, знаєте, дачний кооператив Академії наук. Не вистачало нам ще, щоб тут когось скалічили чи вбили.

- Не хвилюйтесь, все буде дуже інтелігентно, - пообіцяв кілер. - Я нікого й не обіцяв убивати чи калічити. Лише поговорити зі злодієм, і він мене обов’язково зрозуміє. А якщо не зрозуміє, йому ж гірше, бідоласі.

- Якщо ви згодні, давайте оформляти документи. Маєте паспорт?

- Звичайно. Ось, візьміть.

- А ви напишіть, будь ласка, заяву. От вам аркуш паперу і ручка.

Після залагодження формальностей, Рамірес взяв свою валізу й услід за бухгалтеркою піднявся гвинтовими сходами на другий поверх. Тут розміщувались дві кімнати і туалет.

- Ось тут будете спати, - показала жінка на продавлене ліжко біля вікна. - На жаль, у нас навіть випраного і випрасованого простирадла немає.

- Нічого страшного, все необхідне я привіз з собою, - сказав Рамірес.

Коли жінка пішла, він зазирнув до туалету. Тут знаходився невеличкий рукомийник із облупленим дзеркалом над ним. Рамірес склав під дзеркало предмети гігієни і витягнув з валізи камуфляжну уніформу. Одягнув і припасував до паска гумовий кийок. Хоч він і не бачив себе у дзеркалі, але вирішив, що вигляд у нього доволі грізний. На дачах вправляється переважно дрібна шпана. Ця публіка дуже ляклива, і через переляк здатна на відчайдушні вчинки. У валізі були м’ясні консерви, галети, твердий упакований сир і ще чимало всілякої їжі. Кілер поїв і спустився вниз.

- Запам’ятайте, наш кооператив зветься «Калинівський-2», - нагадала жінка. - Я вже піду додому, а ви тут управляйтеся самі. Ось ключі від сторожки. Тут на столі лежить свисток. Якщо щось трапиться, свистіть.