Романтизм в україні головні особливості

Велика роль в усіх родах літератури національно-історичної тематики;

Ідеалізація патріархальних відносин;

Не характерне в цілому для романтизму поєднання національного і соціального начал(зокрема, наявність соціальної детермінованості характерів);

Ліричний герой перебуває в гармонії з природою і природним життям;

“світова туга” набуває характеру національної туги за минулою славою і волею України

Літературні форми романтизму

1)Романтики зруйнували класицистичну ієрархію жанрів та поєднали в цілісні художні структури лірику, епос і драму.

2)Вони утвердили в літературі жанри побутової й історичної балади, історичної поеми, драми і трагедії, ліро-епічної поеми, любовної і громадянської лірики, “думи”,медитації

Левко Боровиковський-перший український поет-романтикСвоїми національно-виразними й художньо-майстерними баладами Л. Боровиковський прилучив українську поезію до розвитку європейського романтизму. Він був першим справжнім романтиком нової української літератури, який хоч і не досягнув(та й не міг досягти)рівня геніального Т. Шевченка, однак на шляху до появи Шевченківського романтизму здійснив важливу творчу працю .

2. Епітет (від грец. έπίθετον — дода­ток) — це слово, що вказує на одну з ознак того предмета, який називається, і має на меті кон­кретизувати уявлення про нього. один із основних тропів поетичного мовлення, призначений підкреслювати характерну рису, визначальну якість певного предмета або явища і, потрапивши в нове семантичне поле, збагачувати це поле новим емоційним чи смисловим нюансом. епітет інакше ще називають образним або поетичним означенням, підкреслюючи в такий спосіб його протиставленість логічно­му означенню предмета, завдання якого також полягає в тому, щоб конкретизувати уявлення про предмет, про який ідеться. Проте, на відміну від логічного, поетичне означення не має на меті вказати на такі ознаки предмета, які могли б відокремити його в нашому уявленні від інших, подібних до нього предметів. Епітет, що підкреслює найхарактернішу ознаку того предмета, про який ідеться, можна назвати характеро­логічним або пояснювальним. Епітет інколи не просто виді­ляє характерну рису предмета, а ще й посилює її. Такі епітети можна назвати посилювальними. Наприклад: «вечір стальовий» (М. Рильський), «з неба бризки злотозоряні» (Т. Осьмачка), «Прокинеться кривава зрада, // і стисне віроломний ніж» (Є. Маланюк). Особливу групу становлять так звані прикрашальні епітети. Прикра­шальні епітети не мотивовані в реалістичному стилі, але в романтичному і класичному стилях, що передували йому, прикрашальні епітети були в широкому вжитку. За ознакою вживаності епітети можуть бути поділені на постійні та контекстуально-авторські. Історично більш ранньою формою епітета є постійний епітет. Постійним називається епітет, який традиційно супроводжує означен­ня предмета, закріплюючись за ним постійно, в межах певного художнього стилю. Наприклад, у фольклорній поезії, якщо згадується степ, то він майже завжди — широкий, море — синє, вітер — буйний. Контекстуально-автор­ським називається епітет, який виділяє не постійну — супро­відну, канонізовану в межах літературного або індивідуаль­ного стилю ознаку предмета, а таку рису, яка видається характерною в предметі за певних обставин у тому конкретному контексті, в якому про цей предмет згадується. Контекстуально-авторський — це епітет, що є переважною прикметою реалістичного стилю, який вимагає точності.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ №15

1. Реалізм.

2. Порівняння і його види.

1. Реалізм (франц. realisme — мате­ріальний, предметний) — літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основною для реалізму стає проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості. Замість інтуїтивно-почуттєвого світосприйняття на перше місце в літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення. Визначальні риси реалізму:
- раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);
- правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;
- принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;
- характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;
- конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;
- вільна побудова творів;
- превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;
- розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

XIX ст. дало світовій літературі таких видатних письменників-реалістів, як Стендаль, П. Меріме, О. Бальзак (Франція); Ч. Діккенс, У. Теккерей, Т. Гарді, Ш. Бронте (Англія); Ф. Достоєвський, Л. Толстой, А. Чехов (Росія).
Серед українських реалістів — Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко.

2. Порівнянням(лат. comparatio) називається словесний вираз, в якому уявлення про зображуваний предмет конкретизується шляхом зіставлення його з іншим пред­метом, таким, що містить у собі необхідні для конкретизації уявлення ознаки в більш концентрованому вияві. На­приклад, в уривку з вірша В. Стуса: «У цьому полі, синьому, як льон, // де тільки ти — і ні душі навколо, // уздрів і скляк — блукало серед поля // сто тіней. В полі, синьому, як льон» — уявлення про синій колір поля конкретизується шляхом зіставлення його з льоном, в якому ознака синяви виявлена в концентрованішій формі. Порівняння має три­членну будову:

1) те, що порівнюється, або «предмет» порівняння (лат.comparandum),

2) те, з чим порівнюється, «образ» (лат. comparatum),

3) те, на основі чого порівнюється одне з іншим, ознака, за якою відбувається зіставлення (лат. tertium comparationis).

В системі засобів поетичного увиразнення мовлення порівняння виступає, чи, точніше, психологічно сприй­мається як форма ускладнення епітета, свого роду розгор­нутий епітет. Розрізняють такі основні типи порівнянь — просте, поши­рене, приєднальне, заперечувальне.

Простим називається порівняння, в якому порівню­вані предмети зіставляються за однією або кількома одно­рідними ознаками, наприклад: «Ніжна, вразлива, немов мі­моза, з сумовитими очима...» (О. Кобилянська).

Поширеним називається порівняння, в якому порів­нювані предмети зіставляються одночасно за кількома ознаками. До особливого різновиду належить таке поширене порівняння, в якому «образ», тоб­то те, з чим зіставляється предмет, розгортається в окрему образну картину, яка може становити й самостійний інте­рес.

Суть приєднального порівняння полягає в тому, що «...спочатку подається пред­мет, а потім, коли вичерпана тема, яка стосується предмета, після сполучникового слова „так" подається образ»; Приєднальна форма порівняння вживана майже виключно в індивідуально-авторській поезії:

Заперечувальне — це порівняння, побудоване не на зіставленні, а на протиставленні предметів. Ця форма по­рівняння найбільш типова для фольклорної поезії; в інди­відуально-авторській поезії вона найчастіше використову­ється з метою стилізації:

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ №16

1. Модернізм і його різновиди (символізм, імпресіонізм, експресіонізм, аванґардизм, футуризм, необароко та ін.).

2. Іронія як троп. Сарказм. Іронія як вид емоційної тональності

1.Модернізм (від франц. moderne — новітній, сучас­ний) — сумарний термін, що позначає сукупність літературних напрямів та шкіл XX століття, яким притаманні формотвор­чість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Саме похідне слово «модерн» пов'язане з ідеєю чогось нового та нетрадиційного. І новизна разом з антитрадиціоналізмом є визначаль­ними рисами модернізму. Не існує одностайної думки щодо виникнення модер­нізму. Тривалий час вважалося, що зародився він у Франції в 70-х роках XIX століття, а найпершими проявами мо­дернізму були імпресіонізм і символізм. Модер­ністів не цікавить предметний світ — він завжди ними деформується та абсурдизується. І ця «нова дійсність» є для митців-модерністів абсолютно реальною. Чим неправдо­подібнішою є картина світу, тим вірогіднішою вона стає для модерністів. Загалом вони виступили проти реалістич­ного, здебільшого життєподібного відтворення дійсності. Реалізм для модерністів — це лише один з можливих за­собів відображення світу. Але справжньої реальності — ірраціональної, метафізичної, непізнаванної та, врешті-решт, ірреальної — реалізм не досягає.

Символізм (фр.

symbolisme, з грец. симболон — знак, ознака, прикмета, символ) — літературно-мистецький напрям кінця ХІХ — початку ХХ ст., основоположники якого, базуючись на ідеалістичній філософії Шопенгауера, «теорії несвідомого» Едуарда Гартмана і поглядах Фрідріха Ніцше, проголосили основою мистецької творчості символ — таємну ідею, приховану у глибині всіх навколишніх, а також і потойбічних явищ, що її можна розкрити, збагнути й відобразити тільки з допомогою мистецтва, зокрема музики й поезії. Зумовлена цією установою поетика символізму вирізнялася глибоким культом «слова, як такого» («світ слова»), , ускладнених образів й асоціацій, нахилом до таємничості, а то й містичності, що виявлявся особливо у використанні натяків і недомовок, в уживанні великих літер у деяких словах для підкреслення їх особливого значення тощо. Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ. Елементи і впливи символізму помітні у творчості Миколи Вороного, Миколи Філянського, Грицька Чупринки, у драматичних творах Олександра Олеся,

Імпресіоні́зм (від фр. impression — враження) — художній напрям, що заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Мистецька течія виникла в 1860-х роках та остаточно сформувалася у другій половині 19 століття у Франції. Засновники імпресіонізму діяли на противагу реалізму (особливо неокласицизму, а також і натуралізму). Імпресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла — проте на відміну від неокласицизму не зобов'язувалися об'єктивно відображати реальність, а натомість поділитися власними почуттями з спостерігачем твору, вплинути на нього.

Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст. · зацікавленість глибинними психічними процесами;

· заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;

· оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;

· суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою.

Авангардизм. У літературі сформувався принцип мозаїчності, колажу, монтажу, багато в чому зобов'язаний кінематографічній техніці (Аполлінер). Сюрреалісти ввели поняття “автоматичного письма

", сенс якого полягає у спробах відокремити творчий процес від контролю розуму. У тому ж напрямкові йшли пошуки творців потоку свідомості (М.Пруст, Джойс. В.Вулф), які прагнули відтворити засобами літератури складний процес асоціативного мислення, репродукувати роботу механізмів пам’яті.

Футуризм— це мистецтво антигуманізму, яке має відбити настання часу техніки. Спрямування футуризму можна виразити трьома «М»: місто, машина, маса. Дві головні ознаки футуризму: по-перше, нове мистецтво зовсім не цікавиться людиною. Психологізм оголошується анархізмом. Психологізм — характерна риса міщанської літератури, яка вмирає. Якщо цікавить душа — пізнай машину. По-друге, для цього мистецтва характерний виключний динамізм, опоетизування руху, швидкості, зорові пошуки засобів зображення руху. Зупинка є злом, отже — футуристи вживали такі принципи динамізації («прискорення») свого художнього тексту: тексти записувалися без розділових знаків, без великих і малих букв. На думку футуристів, найбільше перешкод для руху роблять прикметники й прийменники. На перший план висувається дієслово. Футуризм — це тотальне заперечення, у тім числі й естетства. Музикою міста вважався шум міста. Панувала поетизація потворного, антиестетизм: деякі футуристи, наприклад, видавали свої твори на шпалерах.

2.іронія (гр. “прихована насмішка”) – художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення. Іронія є засобом висміювання життєвих явищ. ронічна інтонація виявляє себе в контексті, більш-менш близькому сусідстві з іншими висловлюваннями автора, загальний тон яких дає змогу вловити в кожному окремо­му випадку невиявлену прямо іронічну інтонацію. Іронія звичайно вказує на відношення мовця до зображуваного й може мати багато смислових відтінків. Інколи для позна­чення слів, що мають протилежний буквальному зміст, використовують термін «антифразис». Антифразис — найпоширеніший різно­вид іронії як тропа. Рідше трапляються вирази, що мають форму так званого астеїзма, тобто схвалення у вигляді осуду.

Сарказм (від грец. σαρκασμός, від грец. σαρκάζω, буквально «розривати [м'ясо]») — зла й уїдлива усмішка, вищий ступінь іронії, троп і засіб комічності, в основі якого лежить гострий дошкульний глум, сповнений презирства. Сарказм заснований не лише на посиленому контрасті між тим, що мається на увазі і тим, що висловлюється, але і на безпосередньому навмисному оголенні того, що мається на увазі. На відміну від іронії сарказм нічим не прикритий. Це аморальні речі, різко негативні. Завжди містить негативне забарвлення і вказує на недолік людини, предмета або явища, тобто того, щодо чого відбувається. Як і сатира, сарказм містить в собі боротьбу з ворожими явищами дійсності через осміяння їх. Нещадність, різкість викриття — відмітна особливість сарказму. На відміну від іронії, в сарказмі знаходить своє вираження вища ступінь обурення, ненависть.

У творах 17—18 століття розвивається її особлива форма — самоіронія, самонасмішка. У творах «мандрованих дяків» автори прикидаються простаками, дурниками, говорять нібито нісенітниці, але насправді — про серйозні речі, несумісні із довколишнім світом абсурду. Іронія-запитання — улюблений прийом Григорія Сковороди. Вона виражається в глузванні засобом іносказання, але завдання іронії та алегорії різні. Алегорія показує схожість між окремим, конкретним і чимось іншим, що є якоюсь загальною ідеєю чи принципом, і в іронії значення відмінне від сказанного, протилежне йому. Романтичну іронію розробили німецькі романтики (Ф. Шлегель, А. Мюллер), спрямовуючи її на літературну форму і використовуючи як засіб заперечення всього нерухомого і закостенілого. Г.-В.-Ф. Гегель вважав іронію романтиків суб’єктивною грою свідомості. В Україні розвивалася концепція заперечної іронії