Форми та функції спілкування

Організація спільної діяльності

Керування поводженням і діяльністю

Контроль

Психологічні функції спілкування

Функція забезпечення психологічного комфорту особистості

НЛП

Нейролінгвістичне програмування, або скорочено НЛП - це мистецтво і наука про досконалість, результат дослідження того, як видатні люди врізно манітних областях діяльності досягали своїх видатних результатів. Цими коммунікативними вміннями може оволодіти кожний, хто хоче підвищити свою особисту і професійну ефективність.
НЛП - це модель того, як окремі люди структурують свій унікальний життєвий досвід. Це лише один з багатьох засобів розуміння і організації фантастично складної і тим не менше прекрасної системи людських думок і комунікації.
НЛП представляє певну позицію світорозуміння і засіб існування в цьому світі, що не можуть бути викладені в одній книзі, але поняття про які можна отримати шляхом читання між рядків. Задоволення від прекрасного музичного твору виникає від прослуховування цього твору, а не від того, що ми прочитаємо ноти. НЛП - річ практична. Це набір моделей, вмінь і технологій для того, щоб мислити і діяти ефективно в цьому світі. Мета НЛП - бути корисним, поширювати ваші вибори і робити життя кращим. Найважливішими питаннями про те, що ви знайшли для себе в тій книзі, є: |Чи це корисно? Чи це працює?| Знайдіть те, що виявляється корисним, і те, що працює, випробувавши це на собі. Важливіше виявити, де це НЕ працює, і змінювати це до тих пір, доки воно не стане працювати. В цьому дух НЛП.
Краще пережити НЛП самому. Тому читайте меню, і якщо вам сподобається те, про що ви прочитали, спробуйте саму страву.
Так що ж це таке - НЛП? НЛП - це мистецтво і наука про особисту майстерність. Мистецтво, тому що кожний вносить свою унікальну індивідуальність і стиль в те, що він робить, і це неможливо відобразити в словах або технологіях. Наука, тому що існує засіб і процес відкриття паттернів, видатними особистостями в будь-який області для досягнення видатних результатів ,що використовуються. Цей процес називається моделюванням, і виявлені з його допомогою паттерни, вміння і техніки знаходять все більш широке застосування в консультуванні, утворенні і бізнесі для підвищення ефективності комунікації, індивідуального розвитку і прискореного навчання.
Чи траплялося вам зробити що-нибудь настільки вишукано і ефективно, що ви навіть самі собі здивувалися? Чи було так, щоб ви справді захоплювались тим, що зробили, і дивувалися тому, як ви це зробили? НЛП показує вам, як зрозуміти і змоделювати ваш власний успіх з тим, щоб ви змогли мати значно більше таких моментів. Це засіб відкриття і розкриття вашого індивідуальної геніальності, засіб виявлення того кращого, що є в вас і в інших людях. НЛП - це практичне мистецтво, що дозволить добитися тих результатів, яких ми щиро прагнемо в цьому світі. Створюючи цінності для інших людей. Це - дослідження того, що створює відмінність між видатним і звичайним. Воно також залишає після себе цілий вєєр надзвичайно ефективних технік в області створення, консультування, бізнесу і терапії.

28. Психолінгвістика – це наука про мовленнєву діяльність людей у психологічних та лінгвістичних аспектах, зокрема експериментальне дослідження психічної діяльності суб'єкта в засвоєнні та використанні мови як організованої та автономної системи. Адже значення будь-якого знака полягає, насамперед, у активізації когнітивних процесів індивіда.

Мета психолінгвістики − опис та пояснення особливостей функціонування мови і мовлення як психічних феноменів із урахуванням взаємодії зовнішніх і внутрішніх чинників соціально-культурної діяльності особистості.

У фокусі уваги психолінгвістики – індивід у комунікації. Одним із основних положень психолінгвістики як когнітивної дисципліни є когнітивна обробка інформації, що надходить з органів чуття, яка відбувається на основі сформованих у індивіда ментальних репрезентацій.

Психолінгвістика займається не лише нормальними, а й патологічними психічними станами.^[1]

Т. Е Харлі пропонує визначати психолінгвістику як науку про психологічні процеси, що зумовлюють функціонування мови, зокрема розуміння, породження, запам’ятовування мови ^[2]. О. О. Леонтьєв уводить тлумачення психолінгвістики як науки, що вивчає, з одного боку, співвідношення особистості зі структурою і функціями мовленнєвої діяльності, а з іншого, – особистості з мовою як основною складовою частиною образу світу людини ^[3].

Основними завданнями психолінгвістики як когнітивної науки є дослідження:

• процесів планування мовлення;
• механізмів та процесів сприйняття, інтерпретації, розуміння та породження мовлення;
• структури та системи представлення знань індивіда та стратегії їх використання для когнітивної обробки дискурсу;
• механізми засвоєння та оволодіння мовою в ході розвитку дитини;
• проблеми білінгвізму, перекладу та механізми оволодіння іноземною мовою.

29. Герменевтика (від грец. ερμηνεύειν — тлумачити) — у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії — з тлумаченням Біблії, екзегезою; у протестантських теологів — з інтерпретацією священних текстів у їх полеміці з католицькими богословами.

Герменевтика є допоміжною дисципліною тих гуманітарних (і насамперед історичних) наук, які займаються писемними пам'ятками (історії літератури, історії філософії, історії релігієзнавства, мовознавства та ін.). У XX ст. набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-якої інтерпретації.
Існують різні теорії щодо виникнення, дехто бачить кабалістичне походження, дехто християнське. Теоретичним фундаментом герменевтики кінця ХХ ст. стали твори Мартіна Гайдеґґера.

Основи герменевтики як загальної інтерпретації закладені протестантським теологом, філософом і філологом Ф. Шлейєрмахером (1768—1834). В. Дільтей (1833—1911) розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання, акцентуючи увагу на психологічному аспекті розуміння; основою герменевтики, за В. Дільтеєм, є «психологія, що розуміє», — безпосереднє осягнення цілісності душевно-духовного життя. М. Гайдеґґер (1889—1976) онтологізував герменевтику: з мистецтва тлумачення, з методу інтерпретації історичних текстів, яким вона була у Ф. Шлейєрмахера, В. Дільтея, герменевтика стає «здійсненням буття». Підтримує цю тенденцію учень Мартіна Гайдеґґера Ганс-Георг Гадамер. Саме він став основоположником філософської герменевтики, вихідним пунктом якої є онтологічний характер герменевтичного кола.

Звідси випливають тези Гадамера:

1. інтерпретація є принципово відкритою й ніколи не може бути завершеною;
2. розуміння тексту є невіддільним від саморозуміння інтерпретатора.

Ці та інші положення філософської герменевтики (а в 70—80-ті нові положення сформулювали П. Рікер, Е. Корет та ін.) справили великий вплив на представників літературної герменевтики (Г.-Р. Яусс, В. Ізер та ін.), яка застосувала філософію інтерпретації до тлумачення художніх текстів.

30. Зако́н «Про мо́ви в Украї́нській РСР», прийнятого 28 жовтня 1989, ще до проголошення незалежності України. Закон став першим вагомим здобутком національно-демократичних сил і закріпив позиції, які на той час здобули українська інтелігенція та національний рух.

Приписи. Згідно зі Статтею 2. Державною мовою Української РСР встановлювалася українська мова:

«Відповідно до Конституції Української РСР державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова. Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Республіканські і місцеві державні, партійні, громадські органи, підприємства, установи і організації створюють всім громадянам необхідні умови для вивчення української мови та поглибленого оволодіння нею».

Разом з тим у Законі зазначено, що держава створює необхідні умови для розвитку і використання мов ін. національностей, які проживають в Україні.

Значення. Прийняття Закону «Про мову в Українській РСР» є фактом утвердження демократичних досягнень на території колишнього СРСР. Схожі закони прийняли Грузія, парламенти балтійських країн. На черзі була Україна. Закон про мову дав національному відродженню друге дихання. Він, правда, дещо різнився від радикальнішого законопроекту, який пропонували Спілка письменників, Товариство української мови. І все-таки закон був прогресивний, бо визнав, — і це головне, — що українська мова є державною.

Водночас закріплювалося вагоме значення російської мови в Україні. Зокрема, службові особи зобов'язані володіти як українською, так і російською мовами, акти найвищих органів мають публікуватися обома мовами, вивчення в усіх загальноосвітніх школах української і російської мов є обов'язковим. Останній пункт всупереч Закону послідовно не виконується в незалежній Україні, коли вивчення лише української мови є обов'язковим, а російської — добровільним.

31. К.У. Стаття 10. Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території У.
В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.
Стаття 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.
Стаття 12. Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

32. Держ. мова та її функції. Держ. мова— закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах держ. управління та діловодства, громад. органах та організаціях, на підприємствах, у держ. закладах освіти, науки, культури, в сферах зв’язку та інформатики. Державна мова – це інструмент держави, який покликаний виконувати наступні функції:
- функцію державного управління;
- функцію міжнаціонального спілкування;
- функцію загального інформаційного еквівалента;
- функцію державного кордону в інформаційному просторі;
- функцію обєднання народу країни.

Мо́ва міжнаро́дного спілкува́ння — мова, використана представниками різних народів або лінгвістичних груп для спілкування серед носіїв різних неоднакових мов.

Мовою міжнародного спілкування, як правило, є мова поширена в межах певного регіону або навіть усієї Землі. В основному у світі статусом міжнародної користується мова англійська, — і також найзагальнішпоширені мови землі: іспанська, французька, та частково — німецька.

В окремих регіонах Землі роль мови міжнародного спілкування на регіональному рівні відігравати французька, арабська, й іспанська. У Центральній Африці таку ж функцію прийняла мова хауса.

Мова набуває статусу мови міжнародного спілкування, як правило, завдяки історичним передумовам. Так, мовою міжнародного спілкування стає мова:

• панівного етносу на певній території (так було з давньоруською мовою у Великому Князівстві Литовському, де найбільшим етносом був давньоруський);
• колонізатора (так було з російською, французькою, англійською, іспанською, арабською).

Державний апарат використовує єдину, спільну для всіх мову з метою забезпечення адекватності комунікацій між усіма суб’єктами державного управління: законодавчою, виконавчою, судовою владою, органами місцевого самоврядування.

33. функції мови в суспільстві. Про те, що мова є явищем суспільним, засвідчують її функції. Так, основними функціями мови є комунікативна і мислетворча, які мають виразний соціальний характер.

Комунікативна функція (від лат. communicatio "спілкуван­ня") — функція спілкування. Мова й створена для того, щоб спілкуватися, а спілкування можливе лише в суспі­льстві. Спілкуючись за допомогою мови, всі люди приблизно однаково розуміють висловле­не. Тому мову вважають найважливішим засобом люд­ського спілкування. До того ж комунікативну функцію виконує не тільки звукове мовлення, а й написані чи на­друковані тексти.

Мислетворча функція мови — функція формування й фор­мулювання думки.

Мислення (думка) не тільки виражаєть­ся словом, але й здійснюється в ньому

Обидві ці функції дуже тісно пов'язані між собою: для того, щоб спілкуватися, по­трібно мислити й уміти передавати свої думки за допомо­гою мовних засобів.

Усі інші функції мови, про які йдеться в мовознавчій літературі, похідні від головних, вони є ніби уточнен­ням, детальнішою видовою класифікацією їх. Так, з ко­мунікативною функцією пов'язані такі конкретні функ­ції: фатична (від гр. phatos "розказане"), тобто контактоустановлювальна; репрезентативна (від фр. representa­tion "представництво") — функція позначення світу ре­чей; емотивна — функція вираження почуттів, емоцій; експресивна (від лат. expressio "вираження") — функція самовираження, створення образу мовця, автора; волюнтативна (від лат. voluntas "воля") — функція волевияв­лення; прагматична (від гр. pragma "дія") — функція, що вказує на ставлення мовця до висловленого; естетич­на (від гр. aisthetikos "такий, що стосується чуттєвого сприйняття") — функція вираження прекрасного, вихо­вання естетичного смаку; метамовна (від гр. meta "піс­ля, за, між"; у сучасній термінології вживається для по­значення таких систем, які використовують для дослі­дження чи опису інших систем) — функція використан­ня мови для опису іншої мови, тобто спеціальної науко­вої мови (метамова фізики, хімії, кібернетики, логіки тощо).

Із мислетворчою функцією пов'язані когнітивна (від лат. cognitus "знання, пізнання"), або гносеологічна (від гр. gnosis "знання, пізнання"), тобто пізнавальна, й акумуля­тивна (від лат. accumulatio "нагромадження") функції. Ми­слячи з допомогою мови, людина пізнає навколишній світ, нагромаджує (акумулює) знання про нього. Мова зберігає всі інтелектуальні здобутки попередніх поколінь, фіксує досвід предків. Засвоюючи мову, людина засвоює знання про світ, що значно скорочує і спрощує шлях пізнання, обе­рігає людину від зайвих помилок.

Деякі часткові функції, наприклад, інформативна, або референтна (від лат. referens "такий, що повідомляє"), по­в'язані з обидвома головними. Інформація спершу осмис­люється (формується і формулюється), а відтак передає­ться.

34, 35,36,37,38.У діловому мовленні складне речення, як і просте, обслуговує потреби мовного спілкування. Різні типи синтаксичних структур дають надзвичайно багаті можливості для якнайточнішого вираження змісту ділових паперів та передачі різноманітних логічних відношень.

Складні синтаксичні структури відрізняються від простих речень своєю будовою: членами простого речення є слова або словосполучення, а членами складних конструкцій є кілька моделей речень (прості речення поєднуються і стають частинами складних речень).

Одна з основних вимог до речень будь-якого типу у діловому мовленні є вимога чітко й містко виражати значний за обсягом і складний за змістом матеріал. Речення має бути цілісним і передавати інформацію в усій складності залежностей і зв'язків.

З метою пов'язання компонентів думки, у діловому мовленні найчастіше серед різних типів синтаксичних одиниць використовують займенникові зв'язки. Для встановлення різних відношень між однорідними членами використовуються сполучники типу: якщо не ... то, не тільки ... а й та ін. Логічний зв'язок між компонентами думки, послідовність цих компонентів виражаються за допомогою вставних слів по-перше, по-друге, отже, таким чином та ін. З цією ж метою використовуються синтаксичні конструкції типу незважаючи на..., завдяки... та ін.

У діловій документації переважає розповідна форма викладу. Присудок ставиться здебільшого у формі теперішнього часу, перевага надається пасивним конструкціям (прибуток — одері жується, система освіти — перебудовується та ін.). Синтаксис ділових паперів характерний вживанням інфінітивних конструкцій (перебудувати), дієприслівникових і дієприкметникових зворотів; використанням серед дієслівних форм першої особи множини теперішнього і майбутнього часу (розглянемо), розщепленого присудка (виявити увагу).

Серед синтаксичних структур складних речень у ділових паперах широко вживаються сполучники /, але, а, зв'язки між простими реченнями в межах складного синтаксичного цілого здійснюються за допомогою сполучників через те що, перш ніж, після того як та ін., а для позначення складних логічних зв'язків використовуються багатослівні сполучники типу відповідно до того,у зв 'язку з тим.

Досить рідко вжив. у діл. стилі модальні частки ніби, начебто, неначе, а також питальні конструкції.

Загалом, використовуючи різні синтаксичні структури у діловому мовленні, слід добиватися, аби виклад був простим і зрозумілим.

Офіційно-діловий стиль юридичних документів характеризується такими мовними особливостями:

1. Мова юридичного документа має бути літературною, без складних граматичних конструкцій та стилістичних зворотів, ясною, зрозумілою, змістовною та доцільною. Усі дії, предмети, явища позначаються словами, які дають про них з граничною чіткістю точне уявлення.

2. В юридичному документі використовуються такі граматичні засоби мови, які за умови стислого викладення надають максимум інформації (прості закінчені речення, відокремлені дієприслівникові звороти тощо), лаконічно передають потрібні відомості.

3. Думки мають викладатися в такій послідовності, щоб одне положення виходило з попереднього та готувало б до розуміння наступного. Синтаксичні зв'язки формулюються в залежності від логічних зв'язків (виразна логізація викладу).

4. Переважно використовуються стилістично нейтральний, одноманітний тон мовлення без засобів образності і прояву особистих почуттів, нейтральні з точки зору емоційного забарвлення літературні вирази. Наприклад, «розкрадач», а не «крадій», «заподіяв тілесні ушкодження», а не «побив до крові», «вчинив хуліганство», а не «зчинив бешкет», тощо. З лексичних синонімів вибирається слово, яке має мінімальну експресію, найменше емоційне забарвлення, є домінантою синонімічного ряду.

5. В офіційно-діловому мовленні, в тому числі і в юридичних документах, зазвичай не використовуються метафори, гіперболи, елементи просторіччя, жаргонні слова.

6. Не рекомендується вживати маловідомі та неоднозначні для розуміння терміни, в тому числі слова іноземного походження («плюралізм», «консенсус», «нонсенс», «дефініція», «ініціація») тощо.

7. У синтаксисі ділового стилю поширеним є прямий порядок слів у реченні: підмет стоїть здебільшого на початку речення та найчастіше передує присудку; означення стоять перед значуваними словами, доповнення – після керованого ними слова, обставинні слова (прислівники) – якомога ближче до слова, яке вони пояснюють, вставні слова та звороти ставляться на початку речення.

8. Кількісна перевага надається складним реченням над простими, а кращим є чергування простих і складних речень з дотриманням правил ритміки мови.

9. Широко вживаються дієприкметникові та дієприслівникові звороти, які надають мові лаконізму, влучності та динамічності («Громадянка Сиротенко, працюючи бухгалтером заводу «Богатир», зловживаючи своїм службовим становищем...»; «На підставі викладеного, керуючись ст. 130 КПК України, постановив...»).

10. Використовується професійна термінологія, яка вживається в нормах права (наприклад, «об'єктивна істина», «цивільний позивач», «амністія», «речовий доказ», «касаційна скарга»).

11. Широко вживаються слова – організатори думки («на підставі викладеного», «між тим», «однак», «таким чином», «крім того», «але», «безумовно», «більш того», «виходячи з викладеного», «при цьому» тощо).

12. Діловий стиль визначається зростаючою стандартизацією й уніфікацією мови, широким вживанням сталих словосполучень, трафаретів, застосуванням типових текстів. Поширені мовні кліше, стандартні звороти та вирази (наприклад, «провести особистий обшук затриманого», «здійснити привід свідка»).

58. Лексикологія – (від гр.lexikos – словниковий, logos - вчення) - розділ мовознавства, в якому вивчається словниковий склад мови, тобто лексика.

Лексика - це словниковий склад мови з фразеологією включно.

Словниковий склад, чи лексику,мови становлять усі слова, що є в тій чи іншій мові.

Лексика української літературної мови дуже багата. Так, найбільший із словників української мови – одинадцятитомний „Словник української мови” – містить понад 134 тисячі слів, але й він не охоплює всього багатства української літературної мови.

Словниковий склад характеризується великою рухомістю, він перебуває в стані майже безперервних змін, відбиваючи ті зміни, що відбуваються в навколишньому світі.

Лексикологія пов’язана з іншими розділами мовознавчої науки, зокрема з етимологією (вивчає походження слів), семасіологією (вивчає смисловий бік, значення лексичних одиниць), морфологією (вивчає форми слова, граматичні категорії, лексико-граматичні класи слів). Усі вони пов’язані між собою об’єктом вивчення – словом як мовною одиницею.

Лексикологія– розділ науки про мову, який вивчає лексику (словниковий склад мови).
Лексикологія суттєво відрізняється від фонетики і фонології. Якщо фонетика і фонологія вивчають односторонні одиниці, що мають лише план вираження, то лексикологія – двосторонні одиниці, які мають план вираження і план змісту.
Розрізняють загальну, конкретну, історичну, зіставну й прикладну лексикологію.
Важливою лексичною одиницею, яка становить сукупність усіх слів є лексика.
Сучасна українська мова, як і всяка інша, формується на протязі багатьох епох, поступово розвиваючись і удосконалюючись у всіх своїх компонентах. Лексика сучасної української мови неоднорідна за своїм походженням. Значна частина її через давньоруську мову успадкувала ще від спільнослов’янської мови-основи.

Те́рмін (від лат. terminus — межа, кордон) — слово або словосполучення, яке точно і однозначно визначає чітко окреслене спеціальне поняття будь-якої галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя тощо і його співвідношення з іншими поняттями в межах спеціальної сфери.

На відміну від слів загальної лексики, які часто є багатозначними та мають емоційний відтінок, терміни в межах сфери застосування є однозначними і позбавлені експресії.

Терміноло́гія — це:

1. Сукупність термінів, тобто слів або словосполучень, що висловлюють специфічні поняття з певної галузі науки, техніки чи мистецтва, а також сукупність усіх термінів, наявних у тій чи іншій мові. Від звичайних слів терміни відрізняються точністю семантичних меж.
2. Розділ лексикології, який вивчає терміни різних галузей знань.

60. У лексиці української мови за походженням виділяють слова: успадковані з попередніх періодів розвитку нашої мови, власне українські та запозичені з інших мов.

Серед успадкованих найдавнішими є слова індоєвропейського походження. Вони поширені у певних фонетичних і словотворчих видозмінах майже в усіх європейських мовах. Це назви частин тіла, явищ природи, рослин, тварин, найнеобхідніших дій і процесів: мати, син, брат, сестра, кров, жінка, дочка, око, зуб, робота, язик, ніс, сонце, дерево, дім, день, небо, сидіти, життя, стояти, їсти, олень, свиня, журавель тощо.

Слова спільнослов'янського походження вживаються в усіх слов'янських мовах, зазнаючи певних фонетичних змін: плем'я, чоловік, чоло, шия, рот, тіло, мило, весло, дар, душа, дума, кінь, пес, віл, ведмідь, пшоно, вікно, холодний, гіркий, кислий, сад, межа, берег, сторона, борода, там, тут та ін.

Назви абстрактних понять мають також спільнослов'янське походження: диво, гріх, душа, правда, кривда, честь.

Спільнослов'янське походження мають слова, що є в українській мові спільними з російськими та білоруськими: білка, кішка, собака, соловей, мішок, сорок, батько, снігур, жайворонок, дешевий тощо.

Власне українська лексика - це слова, що витворилися в українській мові після спільнослов'янської мовної єдності й були засвідчені в історичних пам'ятках, художніх творах українського народу. Вони складають основу української лексики і формують національні ознаки мови. До них можна віднести: людина, держава, громада, приміщення, борщ, чай, минути, гопак, будинок, кучерявий, чоботи, свита, смуга, хустина, оранка, сіяч, зайвий, вщерть, віхола, щоденник та багато інших. Їх легко виділити в такий спосіб: якщо слово не має виразних ознак запозичення і в російській мові перекладається іншими, то є підстави вважати його власне українським: хвиля, мрія, гарний, нишком, крадькома, навпростець тощо.

Українська мова запозичувала з інших мов слова та окремі елементи. Запозичення йшли усним та писемним шляхом і в різні історичні періоди. Тому багато запозичень уже втратили ознаки своєї первісної мови й стали цілком українськими словами. Такими є грецизми вишня, огірок, лимон, м'ята, левада тощо. Тільки науковий етимологічний (за походженням) аналіз може показати, з якої мови прийшло слово і що воно в тій мові означало.

Більшість сучасних українських імен осіб є також запозиченнями. Втративши своє первісне значення, з грецької мови прийшли до нас і стали іменами слова: Анатолій (схід сонця), Андрій (сміливий, мужній), Артем (здоровий, повний сили), Афанасій (безсмертний), Василь (царський), Геннадій (благородний), Євген (благородний), Зоя (життя), Галина (спокій), Катерина (чиста), Ірина (мирна), Настя, Анастасія (воскресіння), Микола (переможець), Олександр (захисник), Палажка (морська), Параска (п'ятниця), Петро (камінь), Тарас (бунтар). З латинської мови запозичено імена: Валентин (сильний), Вікторія (перемога), Віталій (життєздатний), Марина (морська), Павло (малий). Від скандинавських народів прийшли до нас імена Гліб (нащадок бога) та Ігор (захисник).

Визначити іншомовне слово можна за фонетично-граматичним оформленням та лексичним значенням. Скажімо, звук і літера ф не характерні для слов'янських мов, і всі слова в українській мові, що мають цей звук і відповідно літеру, за походженням є грецизмами та латинізмами: фізика, фігура, фокус, фея, факт тощо. Тюркізми ж характеризуються наявністю кількох звуків а: сарай, базар, баклажан, байрак, кабан, сазан, чабан, барабан, аршин, аркан.

Початковий звук і літера а взагалі характерні тільки для іншомовних слів, зокрема для арабських (алгебра, алкоголь), латинських (аудиторія, абітурієнт, ангіна), грецьких (алфавіт, автор, архів, азот, афоризм, анемія, автономія).

Крім початкових звуків а, ф, грецькі запозичення можуть позначатися наявністю звукосполучень пс, кс (психологія, ксерокс, скелет), кореневих частин бібліо, гео, біо, люк, фон (бібліотека, бібліографія, геологія, біологія, філолог, фонетика). Такі запозичення є термінами з різних сфер суспільного та наукового життя: демократія, космос, ідея, метод, аналіз, історія, філософія, граматика, педагогіка, діалог тощо.

Специфічними, невластивими українській мові, є поєднання приголосних звуків у словах німецького походження: штаб, шахта, кран, крейда, ландшафт, бутерброд, верстат, лозунг, ланцюг, солдат, майстер, сигнал. Цією ж ознакою характеризуються слова англійського походження: комбайн, спонсор, менеджер, трамвай, тролейбус, ескалатор.

Якщо слово не схоже на власне українське, то значення його також може підказати, звідки прийшло до нас це слово. Так, відомо, що музичні терміни наша мова запозичувала з італійської: анданте, акорд, композитор, піаніно, опера, соната, віолончель, соло, тріо, а назви предметів туалету, страв, побуту - переважно з французької: пенсне, жабо, кашне, манжет, пюре, рагу. Багато саме французьких слів стали в українській мові незмінюваними, вони мають у кінці наголошені голосні: бюрó, купé, шасí, лотó, мантó, турнé, гофрé. Для французьких слів характерні наголошені кінцеві звукосполучення -ер, -ор, -аж, -анс: шофéр, режисéр, актóр, гарáж, тирáж.

Для англійських слів характерне звукосполучення дж та інг (инг): джем, джемпер, джентельмен, джин, мітинг, пудинг, ринг тощо. З англійської мови запозичено чимало спортивних і технічних термінів: матч, старт, фініш, теніс, хокей, футбол, аут, трест, тент. З німецької мови запозичувалися військові, технічні терміни: фронт, штат, штаб, шпигун, слюсар, рубанок, стамеска, клейстер.

У сфері української науки, юриспруденції багато латинізмів: консиліум, акваріум, радіус, конус, конституція, еволюція, республіка, вектор, спектр.

Терміни мореплавства прийшли до нас із голландської мови: флот, трос, трап, шлюпка, баркас, каюта, лоцман, бакен, матрос, гавань.

На фоні української лексики легко виділяються старослов'янізми. Вони мають:
а) звукосполучення ра, ла, ре, ле, що відповідають українським звукосполученням оро, оло, ере, еле: врата, глава, брег, благо, град, злато;
б) початкове звукосполучення йе: єдиний, єдність;
в) іменникові суфікси -тель, -ство: учитель, мислитель, братство;
г) префікси воз-, со-, перед-: воздвигнути, возлюбити, воздати, возрадуватися, соратник, премудрий, преподобний;
д) суфікси -ущ, -ащ, -ящ: трудящий, грядущий.

Старослов'янізми належать до стилістично забарвленої лексики, вони створюють урочисто-піднесений колорит мовлення: істина, благодать, владика, глашатай, благословення, предтеча, властолюбець тощо.