Особистість і суспільство у вченні Фрейда. Зміст Вступ 1. Особистість і суспільство у вченні Фрейда 2

Зміст

• Вступ
• 1. Особистість і суспільство у вченні Фрейда
• 2. Психоаналіз як метод нового аналізу людської свідомості. Критика і влив на філософію
• Висновок
• Література

Вступ

Без перебільшення можна сказати, що австрійський психолог і психіатр Зіґмунд Фрейд (1856-1939) є одним з тих учених, хто багато в чому вплинув на весь подальший розвиток сучасної психології і зокрема філософії.

Метою даної роботи є короткий аналіз психологічних основ та філософських витоків з вчення З. Фрейда.

Жоден психологічний напрямок не набув настільки широку популярність за межами цієї науки, як фрейдизм. Це пояснюється впливом його ідей на мистецтво, літературу, медицину, антропологію й інші галузі науки, пов'язані з людиною.

З. Фрейд назвав своє вчення психоаналізом - по імені методу, розробленого їм для діагностики і лікування неврозів.

Фрейд висунув на перший план життєві питання, які ніколи не переставали хвилювати людей, - про складність внутрішнього світу людини, про випробовувані нею щиросердечних конфліктах, про наслідки незадоволених потягів, про протиріччя між "бажаним" і "належним". Життєвість і практична важливість цих питань вигідно контрастували з абстрактністю і сухістю академічної, "університетської" психології. Це й зумовило той величезний резонанс, що одержало навчання Фрейда як у самій психології, так і далеко за її межами.

Особистість і суспільство у вченні Фрейда

Погляди Фрейда можна поділити на три області:

· метод лікування психічних захворювань

· теорія особистості

· теорія суспільства.

При цьому стержнем всієї системи вчень психолога є його погляди на розвиток і структуру особистості. Однак першоосновою і фундаментом всього його вчення був розроблений ним метод психоаналізу.

Відомо, що головним регулятором людської поведінки служить свідомість. Фрейд відкрив, що за покровом свідомості прихований глибинний "пласт" не усвідомлюваних особистістю могутніх прагнень, потягів, бажань. Будучи лікарем, він зіштовхнувся з тим, що ці неусвідомлювані переживання і мотиви можуть серйозно обтяжувати життя й навіть ставати причиною нервово-психічних захворювань. Це спрямувало його на пошуки засобів рятування своїх пацієнтів від конфліктів між тим, що говорить їхню свідомість, і потаємними, сліпими, несвідомими спонуканнями. Так народився фрейдівський метод лікування неврозів та істерії[2].

У своїй психотерапії Фрейд виходив з того, що лікар займає в очах пацієнта місце батька, домінування якого пацієнт визнає безумовно. При цьому встановлюється канал, через який відбувається безперешкодний обмін енергією між терапевтом і пацієнтом, тобто з'являється трансфер. Завдяки цьому терапевт не тільки проникає в несвідоме свого пацієнта, але і вселяє йому певні положення, насамперед своє розуміння, свій аналіз причин його невротичного стану. Цей аналіз відбувається на основі символічної інтерпретації асоціацій, снів і помилок пацієнта, тобто слідів його витісненого потягу.

Лікар не просто ділиться з пацієнтом своїми спостереженнями, але і вселяє йому своє тлумачення, яке пацієнт некритично розуміє. Це навіювання, на думку Фрейда, і забезпечує катарсис: приймаючи позицію лікаря, пацієнт як би усвідомлює своє несвідоме і звільняється від нього. Оскільки основа такого видужання зв'язана з навіюванням, ця терапія була названа директивною - на відміну від тієї, яка заснована на рівноправних відносинах пацієнта і лікаря.

На перший погляд вищеописаний метод здається дивним і позбавленим будь якого розумного підґрунтя. Саме тому для пояснення своєї праці Фрейд розробляв теоретичну базу, яка в подальшому продовжила уявлення самого психолога про об'єкт свого дослідження і навіть більше - вивела принципи його вчення на новий світоглядний рівень.

Розглянемо спочатку погляди Фрейда на організацію психіки, на так звану "топографічну модель". Відповідно до цієї моделі в психічному житті можна виділити три рівні:

· свідомість - рівень психіки, який складається із відчуттів та переживань, які ми усвідомлюємо в даний момент;

· предсвідоме(допізнаванне) - область "доступної пам'яті", включає в собі досвід, який хоч і не затребуваний в даний момент, але який може повернутися в свідомість спонтанно або з мінімумом зусиль. Допізнаванне є мостом між усвідомленими і неусвідомленими областями психіки.

· несвідоме - найглибша і найбільш важлива, за Фрейдом, частина розум. Воно являє собою сховище примітивних інстинктивних спонукань, емоції та спогади, які в результаті якихось причин були витіснені зі свідомості. Фрейд вважав, що саме ця область багато в чому визначає наше повсякденне функціонування.

На думку Фрейда, свідомість вміщує в себе тільки малий відсоток всієї інформації, що зберігається в мозку, і швидко опускається в область підсвідомого і несвідомого в міру переключення людини на інші сигнали. Виділені Фрейдом психічні рівні власне несвідомого і підсвідомого, об'єднуються автором в одну систему в тих випадках, коли аналізуються взаємовідносини несвідомого і свідомості в структурі психіки людини.

Розглядаючи питання про відносини між свідомістю і несвідомим, Фрейд виходить з того, що кожен душевний процес існує спочатку в несвідомому і тільки потім може виявитися в сфері свідомості. Причому перехід у свідомість - це аж ніяк не обов'язковий процес, бо, на думку Фрейда, далеко не всі психічні акти стають свідомими. Незалежно від того, з чим має справу людина, з зовнішньою дійсністю або з якими-небудь уявними продуктами діяльності, будь то фантазія, мрії або ілюзії, все це може сприйматися нею як психічна реальність.

Звертаючись до осмислення психічної реальності, Фрейд намагається переосмислити подання про тотожність людської психіки зі свідомістю. Він приймає гіпотезу про існування несвідомого шару людської психіки, у надрах якого відбувається особливе життя, ще недостатньо вивчена й осмислена, але тим не менш, реально значуща і помітно відрізняється від сфери свідомості. Він не тільки розглядає взаємини між двома сферами людської психіки, тобто свідомістю і несвідомим, але й прагне розкрити змістовні характеристики самого несвідомого психічного, виявити ті глибинні процеси, які протікають по ту сторону свідомості.

На початку 20-х років теорія особистості Фрейда знаходить своє завершення в тому вигляді, в якому вона набула поширення і стала основою для наступних дослідників психоаналізу. Анатомія особистості (або структурна модель особистості за Фрейдом, хоча сам вчений був схильний вважати їх якимись процесами, ніж структурами) містить три основні складові:

· ВОНО (ід) - область, яка охоплює все природжене, генетично первинне, підпорядковане принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство. Вона споконвічно ірраціональна й аморальна і є єдиним джерелом психічної енергії;

· Я (его) є свідомим початком, яке діє згідно з урахуванням реальності та виконує функцію посередника між низинними прагненнями та бажаннями ВОНО і вимогами людського співтовариства. Я, як сфера свідомого, порівнює інстиктивні вимоги несвідомого ВОНО з конкретною реальністю, доцільністю і необхідністю. Таким чином, Я дозволяє адаптуватися до середовища, до його функцій відноситься самозбереження організму, відкладення зовнішніх впливів у пам'ять, уникнення загрозливих впливів;

· ПОНАД-Я (супер-его) - є джерелом моральних і релігійних почуттів, зовнішній "контролюючий" і "караючий" агент.

Якщо ВОНО зумовлене генетично, а Я - продукт індивідуального досвіду, то ПОНАД-Я - продукт впливів від інших людей, втілює заборони і норми, навіяні в дитинстві, образи перших учителів і авторитетних для дитини дорослих. Виникнення ПОНАД-Я, згідно з Фрейдом, пов'язане з комплексом Едіпа, і воно залишається практично незмінним у наступні роки. У певному сенсі - це результат "дресирування" індивіда суспільством. У процесі розвитку ПОНАД-Я стало невід'ємною частиною, внутрішнім елементом особистості[3].

Положення Я істотно складніше, ніж становище (ВОНО). По-перше, Я повинно враховувати вимоги та умови реального навколишнього світу, тобто слідувати принципу реальності. По-друге, Я відчуває постійний тиск з боку потужного ВОНО, і цей конфлікт між вимогами зовнішнього світу і потребами глибинних рівнів особистості породжує у Я постійну внутрішню тривогу і занепокоєння.

По-третє, Я піддається окремому натиску ПОНАД-Я, як моральному пресу, совісті. І це, в свою чергу, викликає у людини глибинне відчуття провини. Ці конфліктні взаємовідносини рівнів особистості, на думку Фрейда, є по суті нерозв'язними, і саме в них лежить ключ до всіх психологічним і патологічним проблемам як особистості, так і суспільства. Оскільки ПОНАД-Я черпає енергію від ВОНО, то часом діє дуже жорстоко. Від напруг, випробовуваних під тиском різних сил, Я рятується за допомогою спеціальних захисних механізмів - витіснення, раціоналізації, регресії, сублімації та ін.

Витіснення означає мимовільне усунення зі свідомості почуттів, прагнень до дії. Переміщаючись в область несвідомого, вони продовжують мотивувати поведінку, справляють на нього тиск, переживаються у вигляді почуття тривожності. Регресія - зісковзування на більш примітивний рівень поведінки або мислення. Сублімація - один з механізмів, за допомогою якого заборонена сексуальна енергія розряджається у вигляді діяльності, прийнятної для індивіда та суспільства. Різновидом сублімації є творчість, наукові відкриття. В принципі Фрейд і вважав культуру продуктом сублімації і з цього погляду розглядав твору мистецтва, наукові відкриття. Найбільш успішним цей шлях є тому, що завдяки ньому відбувається повна реалізація накопиченої енергії, катарсис(очищення).

Слідуючи біологічному стилю мислення, Фрейд виділяв два інстинкти, що рухають поведінкою інстинкт самозбереження та сексуальний інстинкт, що забезпечує збереження не індивіда, а всього виду. Цей другий інстинкт був зведений Фрейдом у розряд психологічної догми і названий - лібідо. Несвідоме трактувалася як сфера, насичена енергією лібідо, сліпого інстинкту, що не знає нічого, крім принципу задоволення, яке людина отримує коли ця енергія розряджалася.

Задовго до Фрейда багато філософів замислювалися над тим, що саме визначає життєдіяльність людини і яку роль в цьому відіграють потяги.

Фрейд також поставив завданням визначитися щодо того, що він назвав "первинними потягами". У перших публікаціях як "первинних" він розглядав лише сексуальні потяги. Далі він приходить до висновку, що "первинні потяги" складають полярну пару творчої любові і потягу деструкції. Ці роздуми призводять до створення концепції про те, що діяльність людини обумовлена ??переплетенням сил "інстинкту життя" (Ерос) і "інстинкту смерті" (Танатос). Такі корективи він вносить у період першої світової війни. Сам Фрейд підкреслював, що ці думки є тільки лише гіпотезою.

Лиха, принесені людству першої світової війною, наштовхнули Фрейда на роздуми про схильність індивіда до агресії і деструктивності. Соціальні інститути, намагаючись регулювати відносини в суспільстві з метою самого суспільства, протистоять індивіду як чужа і стримуюча сила. Розвиток культури розглядається з цього періоду Фрейдом як боротьба суспільства з руйнівними тенденціями індивіда і безупинно протікає протиборство "інстинкту життя" (Ерос) і "інстинкту смерті" (Танатос)[2].

Енергія лібідо, що є проявом інстинкту життя, є також основою розвитку особистості, характеру. Фрейд говорив про те, що в процесі життя людина проходить кілька етапів, що відрізняються один від одного способом фіксації лібідо, способом задоволення інстинкту життя. При цьому важливо, яким саме способом відбувається фіксація і чи потребує при цьому людина в сторонніх об'єктах. Виходячи з цього Фрейд виділяв три великі етапи.

Енергію лібідо Фрейд вважав основою розвитку не тільки індивіда, але і людського суспільства і вбачав, що із виникненням основних заборон(табу) в історії первісного суспільства, за Фрейдом, і починається, власне культура суспільства.

В рамках психоаналізу будь-яке суспільство має два варіанти розвитку, залежно від переважаючої сторони відносини суспільної моралі до сексуальності індивіда, або відносини, які дозволяють її проявляти.

У першому випадку суспільство за допомогою всіх соціальних механізмів виховує людину в ханжовій атмосфері по відношенню до проявів сексуальності. Людина в такому суспільстві глибоко нещасна, невротична, а тому постійно блокує масу своїх потреб, внутрішніх імпульсів. Суспільство ж має багато шансів на прогресивний розвиток, тому що маса невідпрацьованої сексуальної енергії індивіда постійно перемикається (сублімується) на суспільно корисні види діяльності: наука, виробництво, мистецтво, бізнес і т.п.

Другий варіант дзеркально відображає описане. Завдяки дозвільним стосовно людської сексуальності настановам суспільства, індивід у цьому випадку щасливий, розкутий, позбавлений невротичної напруги. Саме ж суспільство приречене на застій, бо механізм сублімації не виражений, енергії, необхідної для розвитку суспільно-необхідних сфер діяльності фактично немає.

Психоаналіз ніколи не висував жодного постулату на захист розкріпачення суспільно шкідливих тенденцій особистості; навпаки, він завжди закликав до усвідомлення глибинних механізмів несвідомого, до свідомого оволодіння потягами людини, викриваючи всілякі міфи та ілюзії, будь то політичні, релігійні або психологічні.