Психологічні основи ресоціалізації засуджених

Ресоціалізація особи засудженого полягає у форму­ванні законослухняної поведінки для життя на волі, зміні особистісної спрямованості, відновленні раніше по­рушених соціальних якостей особи, здійсненні необ­хідної психокорекції. Важливим завданням пенітенціар­них установ є підготовка засуджених до повернення на волю, включення їх у нормальне життя суспільства.

Ресоціалізуюча функція установ з виконання пока­рань передбачає перебудову насамперед принципів діяль­ності самих установ. Необхідно усунути умови, що спри­яють криміналізації особи, асоціальній її поведінці. Існує проблема негативного «впливу в'язниці» на особу засудженого. У цьому плані може відбуватися негативна ресоціалізація особи (залучення її до тюремних звичаїв і традицій, бажання стати блатним, криміналізуватися). М. І. Єнікєєв справедливо зазначає, що ієрархія тюрем­ного співтовариства, його «закони», звичайно, добре відомі тюремній адміністрації. Нерідко механізми кри­мінального середовища використовуються нею для «ефективності» тюремного управління. Звідси негативне ставлення тюремної адміністрації до диференційованого утримання ув'язнених. Про моральну ресоціалізацію, як і про інші тонкощі людської психіки, воєнізована адмі­ністрація здебільшого просто не замислюється.

Важливим елементом ресоціалізації засуджених є комплексна програма їх підготовки до життя на волі.

Складовими такої програми є: 1) правовий аспект (поля­гає у правовій регламентації процесу підготовки до звіль­нення з місць позбавлення волі); 2) психологічний аспект (урахування психологічних особливостей особистості за­суджених); 3) соціальний аспект (побудова позитивних модулів вирішення соціальних проблем після звільнен­ня); 4) професійний аспект (можливість одержати спе­ціальність за допомогою навчання в умовах відбування покарання); 5) освітній аспект (можливість підвищувати свій освітній рівень); 6) медичний аспект (передбачає збереження здоров'я шляхом певних профілактичних за­ходів); 7) фізкультурно-оздоровчий аспект (можливість займатися фізкультурою і спортом).

Необхідно зазначити, що у виправних колоніях діють школи підготовки засуджених до життя на волі, у яких передбачається проведення занять і соціально-психо­логічних тренінгів (підвищення впевненості у собі; ви­роблення навичок раціонального вирішення конфлікт­них ситуацій, аутогенні тренування; прогресивна релак­сація тощо). Фактично йдеться про формування психо­логічної готовності у засудженого до життя на волі.

Підготовка до життя на волі сприяє успішній соціалі­зації особи після її звільнення з місць позбавлення волі. Слід зазначити, що фактично кожна третя особа, яка звільнилася з колонії, потребує спеціальної психологічної допомоги. Суспільство здебільшого не бажає «приймати» осіб, які відбули покарання. Виникають в осіб, які звільнилися, про­блеми соціально-побутового характеру: не наявність житла, роботи, медичного обслуговування й ін.³.

Опитування засуджених свідчить про таке. На запи­тання: «З якими труднощами Ви побоюєтеся зіштовхну­тися після звільнення?» — 12,5 % опитаних відповіли: «З упередженим ставленням за місцем роботи»; 11,3 % зазначили те ж, але за місцем проживання; 19,6 % указа­ли на труднощі входження в нормальне життя.

Опитування також показало, що населення обстеже­них регіонів з упередженням ставиться до колишнього злочинця. Близько 50 % респондентів не бажає бачити осіб, які відбули покарання, як своїх сусідів, друзів, ро­дичів, колег по роботі. Незначна кількість законослухня­них громадян (5 %) припускає можливість спілкування з колишніми злочинцями як друзями. Дуже мало людей (лише 3 % опитаних) згодні підтримувати відносини з та­кими особами у колі сім'ї.

[1] Щодо цього цікавою може бути стаття «Про те, як російський зек у німецькій тюрмі сидів». Ось деякі уривки: «Прізвище у нього німецьке. Це дозволило йому ще у 1990 р. емігрувати... Він вирі­шив, що працювати йому все одно не дадуть, до того ж не дуже й хотілося... Результат — чотири роки тюрми. Слід віддати належ­не його співкамерникам... Вони одразу зрозуміли, що їм краще мовчати... Тому що перше, що зробив І., — роздягнувся. І всі поба­чили філію Третьяковської галереї. Один із співкамерників ви­явився поляком. Він таки примудрився перекласти значення його наколок. Значення перекладу зводилося до того, що І. сидів у яко­мусь страшному радянському таборі під назвою Івдельлаг. У в'язниці вирішили, що він ватажок російської мафії у Гамбурзі. Скориставшись такими чутками, І. конфіскував у наляканих від­чайдушних німецьких злочинців «енну» кількість марок... У цій тюрмі був тенісний корт, більярд і пристойний спортзал. І багато хто займався спортом. Адміністрація їх навіть заохочувала. У нас по-іншому: зайнявся спортом, значить, готується до втечі, на твою особову справу тут 'же наклеюють червону смугу. І ось один з гладіаторів-спортсменів спробував «розкачати пра­ва»... Та куди йому, товстобрюхому бюргерові, проти російського зека з Івдельлагу. Як говорять, «і слонам ламають бивні». І. взяв гладіатора «на понт». Тикнув пальцями в очі. І. прокусив шию, адже фікси у нього були зроблені з спецскладу — такими фіксами у нас у зонах дріт перекушують. Потім популярно пообіцяв випи­ти у гладіатора всю кров. І хоча все це говорилося виключно російською «фенею», «гладіатор» і всі інші чудово зрозуміли і повірили» (Иванов А. О том, как российский зек в немецкой тюрь­ме сидел // Криминальная хроника. — № 6 (81). — С. 12).