Авторитет у військовому колективі

Авторитет – це своєрідна форма взаємин. Під авторитетом прийнято розуміти соціально-психологічний вплив однієї людини (або групи осіб) на інших людей, наприклад, керівника на підлеглих, вчителя на учнів, командира на солдатів, колективу на особу, вищого органу на підлеглу організацію і т.п.

Авторитет є невід'ємним елементом спілкування людей. Його зміст, психологічний механізм дії залежать від соціальних умов, які визначають характер прояву авторитету. В одному випадку це може бути авторитет, заснований на пригнічуванні волі одних людей іншими, в інших випадках він може спиратися на відносини співпраці, пошану чести і гідності іншої людини.

Основною психологічною характеристикою авторитету є те, що він володіє силою навіювання. Авторитетна людина робить великий вплив на тих, що її оточують. Довіра членів колективу до авторитетної людини збільшує можливість об'єднання людей.

Слід мати на увазі, що в будь-якому колективі може бути не один, а декілька авторитетних людей: керівник, фахівці, громадські діячі, спортсмени і т.п. Кожен авторитет привносить у колектив щось своє, особливе. Разом з тим за наявності декількох авторитетів можлива і негативна ситуація: суперництво із дрібних, другорядних питань, що ослаблює єдність колективу, постійні конфлікти. Подібні явища виникають тоді, коли особи, що вважаються авторитетами, насправді такими не є. В даному випадку йдеться про виникнення помилкового авторитету, який завжди недовговічний.

Особливо велике значення в житті кожного колективу має авторитет керівника. Тільки авторитетний керівник може організувати життя і діяльність колективу, направляти його зусилля на вирішення головних завдань, запобігати негативним явищам у психології колективу, навчати і виховувати людей. Тому в ЗС авторитету командира належить виняткова роль, яка за своїм призначенням і за специфікою організації немислима без підпорядкування всіх фізичних і духовних сил, високої оперативності в ухваленні рішень і швидкості їх втілення в життя. В цих умовах велике значення мають тверда воля командира, його майстерність, організаторські здібності, уміння впливати на підлеглих.

У соціальній психології існують різноманітні класифікації стилю керівництва. Відносно офіцерів ЗС найчастіше використовується наступна класифікація: дійсно авторитетний, такий, що поєднує риси єдиноначальності і демократичності; переважно авторитарний; переважно ліберальний; псевдоавторитетний. Кожному з цих стилів керівництва властиві свої специфічні риси. Так, для дійсного авторитетувластиві принциповість, активність у суспільному житті, високий рівень професійної підготовленості, глибоке знання військової справи, любов до своєї професії, чесність, працьовитість, скромність, хороші організаторські здібності, ділові якості, практична кмітливість, уміння своєчасне відмітити і підтримати все нове, передове, дисциплінованість, старанність, цілеспрямованість, ініціативність, витримка, самовладання, наполегливість, сміливість, уміння зазнавати тяготи і злигодні військової служби, тактовність, висока вимогливість у поєднанні з турботою, справедливістю і вшанування ним особистої гідності підлеглих, відсутність недовірливості, дратівливості, запальності і зарозумілості, педагогічна майстерність.

До основних особових якостей, які визначають можливість формування дійсного авторитету офіцера, слід віднести його здатність у критичну хвилину складної бойової або службової обстановки своєчасно ухвалити обґрунтоване рішення. У свою чергу, здатність ухвалити правильне рішення значною мірою залежить від таких якостей, як твердість, цілеспрямованість і наполегливість, сильна воля, уміння зажадати від підлеглих беззаперечного виконання своїх обов'язків, наказів і розпоряджень, вдумливість, прагнення зрозуміти психологію колективу і кожного солдата, сержанта. Важливо і те, щоб офіцер не боявся вчитися у своїх підлеглих, переймати їх досвід і знання.

До істинно авторитетного стилю керівництва близькі переважно авторитарний і переважно ліберальний стилі. Переважно авторитарний керівникволодіє всіма основними рисами дійсного авторитету, але відрізняється від нього тим, що при ухваленні рішень більше покладається на свій досвід, домінуючим в його рішеннях є вольовий момент. У свою чергу, керівник, для якого характерний переважно ліберальний стиль управління,навпаки, схильний до переоцінки сил громадськості, до деякої боязкості в ухваленні власних рішень.

Проте в практичній діяльності військових колективів, коли офіцери, що не мають деколи достатніх знань і досвіду керівництва людьми, припускаються серйозних помилок, зокрема через побоювання втратити контроль за підлеглими, такі керівники прагнуть використовувати методи, які призводять до формування помилкового авторитету. Найчастіше зустрічаються такі види помилкового авторитету, як псевдоавторитет пригнічування, псевдоавторитет відстані, псевдоавторитет чванства, псевдоавторитет педантизму, псевдоавторитет резонерствування і псевдодемократичний авторитет.

Суть псевдоавторитету пригнічуванняполягає у прагненні начальника шляхом демонстрації переваги в правах тримати підлеглого в постійній напрузі перед можливістю покарання. Подібний стиль керівництва породжує відчуженість між начальником і підлеглими, стимулює формування в одних військово-службовців відчуття особистого приниження, а в інших – відчуття протесту і неповаги до керівника.

Наступний тип помилкового авторитету – псевдоавторитет відстані,що виявляється в прагненні керівника завжди тримати підлеглих на певній дистанції, якомога рідше і лише офіційно спілкуватися з ними, бути для них малодоступним і загадковим. Прихильники такого авторитету прагнуть закріпити його шляхом створення штучних, бюрократичних бар'єрів між собою і підлеглими, встановлення для себе різного роду привілеїв.

Псевдоавторитет чванстваполягає в тому, що керівник формально або підкреслено поблажливо відноситься до підлеглих, не вникає в їх потреби і запити. Всім своїм виглядом, удаваною важливістю він принижує підлеглих, підкреслюючи винятковість своєї персони. Як правило, такі люди особливо нетерпимо відносяться до критики.

Деякі начальника створюють навколо себе, у частині, у підрозділі цілу систему непотрібних умовностей, штучно насаджуваних дріб'язкових традицій і прагнуть перетворити ці умовності на саму суть вимогливого відношення до людей. Все це відноситься до так званого псевдоавторитету педантизму. Подібний тип псевдоавторитету породжує атмосферу дріб'язковості, постійних причіпок, що не узгоджуються з вимогами статуту і здоровим глуздом, що примушує людей відчувати невпевненість у своїх діях, скутість, напруженість.

У прагненні завоювати авторитет окремі офіцери намагаються показати себе всезнаючими і докучають своїм підлеглим нескінченними повчаннями. Не зважаючи на те, що підлеглим ясна суть тієї або іншої ситуації, такі начальники прагнуть завжди вести довгі, нудні бесіди, щиро вважаючи, що ці нотації і є головний засіб виховання. Подібна поведінка характерна для псевдоавторитету резонерства.

Псевдодемократичний авторитетможна підрозділити на псевдоавторитет доброти (який, зазвичай, виявляється в прагненні керівника сформувати уявлення про себе як про „рубаху-парня”) і псевдоавторитет підкупу. Помилковість даного стилю керівництва полягає в тому, що керівник вважає за можливе завойовувати авторитет і пошану своїх підлеглих потуранням, зниженням вимогливості. Проте практика свідчить, що позитивного відношення до себе такий керівник може добитися тільки на перших порах, а потім справи різко погіршуються, а відношення підлеглих до начальника з прийнятного перетворюється на украй негативне. Розпорядження таких керівників перестають виконуватися і піддаються критиці.

У повсякденній діяльності офіцер завжди повинен пам'ятати, що авторитет, як і інші явища суспільній психології, динамічний, рухомий. Він може розвиватися, посилюватися, а за певних умов навпаки, знижуватися і навіть зовсім втрачати силу. При цьому слід мати на увазі, що легше зберегти і зміцнити авторитет, що склався, ніж наново відновити втрачений.

Також слід мати на увазі, що авторитет у військовому колективі властивий не тільки офіцерам. У всякому військовому колективі (мікрогрупі) разом із командирами і начальниками авторитет мають люди, рівні за службовим положенням і військовим званням. Авторитет рядового воїна – це його впливове положення серед товаришів по службі, засноване на визнанні переваг у досвіді, знаннях, здібностях, моральних, фізичних і психологічних якостях. Тим часом в ужитку прийнято говорити лише про авторитет начальників, керівників. Такий односторонній погляд на авторитет суперечить принципу виховання військовослужбовців у колективі і через колектив. Подібне відношення призводить до того, що офіцер у своїй виховній роботі не враховує впливу інших військовослужбовців на формування особи конкретного члена військового колективу, випускає з уваги той факт, що сила цього впливу може бути різною, а його характер – суперечливий і не завжди позитивний. От чому у своїй практичній діяльності офіцер повинен враховувати, що крім нього певний авторитет у підрозділі можуть мати й інші військовослужбовці.

Психологічний механізм авторитету рядових військовослужбовців значною мірою обумовлений прагненням кожного до самоствердження в колективі. Особа прагне самовизначити себе серед членів колективу на основі своїх особливостей і якостей, які усвідомлюються нею як найбільш сильні і соціально цінні. Разом з тим людина прагне маскувати свої слабкі, негативні властивості і риси. Істотну роль при цьому відіграє зміст цих критеріїв, пошана, яка існує в думці безпосереднього оточення або колективу.

Як правило, основою авторитету рядових військовослужбовців є повага, якою вони користуються з боку своїх товаришів по службі. Повага приходить до військовослужбовця разом з успіхами в тій або іншій області діяльності: з оволодінням бойовою майстерністю, з наявністю службового досвіду, з підвищенням класності, досягненнями в спорті, раціоналізаторській роботі тощо.

Проте і серед рядових військовослужбовців зустрічаються випадки помилкового авторитету. Значною мірою це пов'язано з тим, що у свідомості окремих солдатів помилкові поняття соціальних або психологічних достоїнств беруться за істинні. Пояснюється це тим, що у деяких хлопців немає життєвого досвіду, їм бракує уміння розбиратися в людях і оцінювати їх у справах, а не за словами, немає й уміння виділити головне в особі товариша по службі. Тому в тих колективах, де у громадській думці превалюють спотворені поняття достоїнств і помилкові критерії вчинків, існують передумови до виникнення і прояву особистого авторитету. У подібних колективах окремі солдати намагаються користуватися фізичною силою для досягнення визначеного, хоч і помилкового, авторитету серед товаришів по службі, егоїстичних цілей. Інша частина військовослужбовців, особливо старшого періоду служби, прагнуть до розумового або етичного переважання над іншими, напускають на себе ореол „романтичної бувалості”.

Разом з тим слід зазначити, що вірогідність прояву помилкового авторитету визначають не тільки особливості військового колективу. Існують ще і суб'єктивні причини для виникнення помилкового авторитету. Так, серед призваних на військову службу зустрічаються особи з негативними звичками і схильностями. Потрапивши у військовий колектив, такі люди зазвичай займають ту або іншу негативну позицію. Не викликає сумніву, що командир зобов'язаний боротися з помилковим авторитетом, оскільки в екстремальній ситуації подібний негативний лідер стає не тільки перешкодою, але дуже часто і причиною невиконання військовим підрозділом свого завдання.

Як правило, боротьба з уявним авторитетом – справа складне, така, що вимагає вдумливого підходу, педагогічної майстерності. Невмілі дії керівника відносно осіб, що мають помилковий авторитет, нерідко призводять до посилення їх позицій. Ті або інші конкретні виховні заходи залежать від виду помилкового авторитету, причин його виникнення і основ утвердження. Тому у кожному конкретному випадку офіцер повинен уважно розібратися в характері негативної ситуації і лише після цього вживати відповідних заходів. Але головне у вирішенні цієї складної педагогічної проблеми – формування у військовослужбовців адекватних уявлень про життєві цінності і відповідної колективної думки.