Процес формування показань

Розділ 16 Допит

Поняття та види допиту

Допит— це процесуальна дія, яка являє собою регламентований кримінально-процесуальними нормами інформаційно-психологічний процес спілкування осіб, котрі беруть у ньому участь, спрямований на одержання інформації про відомі допитуваному факти, що ма­ють значення для встановлення істини у справі.

Допит є найбільш поширеним способом одержання доказів. У той же час допит — одна з найбільш складних слідчих (судових) дій; його проведення вимагає від слідчого високої загальної та професійної культури, глибокого знання психології людини. Мета допиту полягає в одержанні повних показань, що об’єктивно відображають дійсність. Ці показання є джерелом доказів, а фактичні дані, які в них містять­ся, — доказами.

Процесуальний порядок допиту регламентовано нормами КПК (ст. ст. 107, 143-146, 166-171, 201, 300, 303, 304, 307, 308, 311), до­держання яких є обов’язковим. Недодержання процесуальних правил проведення допиту є порушенням закону і тягне за собою недійсність проведеної дії та неприпустимість одержаних показань як джерела доказів.

Згідно зі ст. ст. 143, 167 КПК допит можна проводити у місці про­вадження досудового слідства або за місцем перебування допитуваного, як правило, у денний час. Допитувані дають показання віч-на-віч зі слідчим, за винятком випадків, прямо передбачених у законі (присутність захисника, педагога, законних представників неповнолітнього та ін.).

Перед допитом слідчий у разі необхідності упевнюється в особі допитуваного, роз’ яснює йому його права та обов’ язки, з’ ясовує відо­мості анкетного характеру. Свідок попереджається про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань та за давання завідомо неправдивих показань. Конституція України у ст. 63 проголошує імунітет свідка: «Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом».

Допит свідка по суті справи розпочинається з пропозиції розповісти все відоме йому про обставини, у зв’язку з якими він викликаний на допит. На початку допиту обвинуваченого слідчий повинен запитати його, чи визнає він себе винним у пред’ явленому обвинуваченні, після чого пропонує йому дати показання по суті обвинувачення. Після вільної розповіді свідка або обвинуваченого слідчий має право поста­вити свої запитання. Показання заносяться до протоколу і викладають­ся у першій особі та по можливості дослівно. Допитуваному може бути надана можливість власноручно написати показання.

Коло тих обставин, які слідчий має намір з’ ясувати шляхом допиту, називається предметом допиту. До їх числа належать обставини, пов’язані з самою подією злочину (його способом, місцем вчинення, часом, наслід­ками та ін.), які підтверджують або спростовують винність у його вчинен­ні певних осіб та мотиви їхніх дій. Практично предметом допиту можуть бути будь-які обставини, що мають значення для встановлення істини у справі. Предмет допиту залежить як від процесуального становища до­питуваного, так і від того, яку інформацію він може мати у своєму розпо­рядженні. Слідчий визначає предмет допиту під час підготовки до його проведення. Предмет допиту конкретно виражається у плані допиту у вигляді переліку обставин, які підлягають з’ясуванню.

Допит являє собою процес спілкування, в якому слідчий завжди повинен зберігати ініціативу в регулюванні процесу обміну інформа­цією. Він зобов’язаний керувати особами, які беруть участь у справі.

Залежно від різних підстав допит може бути поділений на ті чи інші види. Так, залежно від процесуального становища допитуваного роз­різняють допит таких осіб, як свідок, потерпілий, підозрюваний, об­винувачений, підсудний, експерт. За віковими особливостями допиту­ваного допит поділяється на допит неповнолітнього, допит дорослого, допит особи похилого віку. За послідовністю проведення — допит первинний, повторний (з’ясовуються обставини, про які допитуваний вже давав показання під час попереднього допиту); додатковий (одер­жання показань щодо обставин, про які не йшлося під час попередніх допитів). За суб’єктом проведення — допит, який проводиться слідчим, дізнавачем, прокурором, суддею. Особливими різновидами допиту є допит під час очної ставки (слідча (судова) дія, яка передбачає одночасний допит раніше допитаних осіб про обставини, щодо яких були дані істотно суперечливі показання) та перехресний допит.

Процес формування показань

Сприйняття, запам’ятовування та відтворення є взаємопов’язаними етапами формування показань. Правильне розуміння цих процесів сприяє ефективному застосуванню тактичних прийомів допиту, пра­вильній оцінці показань.

Першим етапом у формуванні показань є сприйняття. Це не тіль­ки сума відчуттів, а й діяльність мислення. Відчуття є суб’єктивним за змістом джерелом, а тому відчуття і сприйняття певним чином залежать від розвитку нервової системи, стану організму в цілому, рівня розвит­ку людини.

Сприйняття має різноманітні відтінки і характер залежно від особи сприймаючого (емоційного ставлення, інтересу до того, що сприймається, спрямованості уваги). До чинників, які в той чи інший спосіб впливають на сприйняття, його емоційне забарвлення, належить темперамент. Пра­вильність сприйняття залежить від суб’єктивних та об’єктивних чинників: суб’єктивні — це стан органів відчуття людини, її суб’єктивна можливість правильно сприймати дійсність, а об’єктивні— умови сприйняття, по­года, освітлення, тривалість події, за якою спостерігають.

Розглядаючи об’єктивні чинники, що впливають на правильність сприйняття, не можна відокремити їх від суб’єктивних особливостей особи, які «забарвлюють» сприйняття дійсності. До таких особливостей належать спрямованість сприйняття та його емоційність. Спрямованість сприйняття залежить від того, було воно умисним чи ні. Неумисне сприйняття характеризується тим, що людина не готується попередньо до нього, воно виникає раптово і триває доти, доки діє відповідний по­дразник. Умисне ж сприйняття характеризується цілеспрямованістю, а тому є повнішим і пов’язаним з так званою професійною увагою. Сприй­няття особою предметів чи явищ, пов’язаних з її професією, часто є більш правильним і містить найменший відсоток помилок.

Другим етапом формування показань є запам ’ятовування як здат­ність утворювати умовні зв’язки, зберігати та відновлювати їхні сліди. Як і сприйняття, воно має вибірковий характер: людина запам’ятовує не все, що сприймає, а тільки те, що викликає в неї глибокі пережи­вання чи має для неї істотне значення.

Експерименти з перевірки пам’яті людини свідчать про те, що вона з часом може перекручувати сприйняту подію. Повну розповідь про те, що спостерігалося, можна одержати тоді, коли свідок допитується через найкоротший від події проміжок часу.

Дослідження мимовільного запам’ятовування, як і досвід прове­дення допитів, показують, що особи запам’ятовують не тільки те, що справляє яскраве враження, а й фонові обставини, на які не спрямова­на безпосередня увага.

Тут доцільно застосовувати тактичні прийоми допиту з використанням асоціативних зв’язків, до яких належать:

а) постановка додаткових запитань, заснованих на аналізі показань осіб і використанні можливих асоціацій у допитуваного в момент спо­стереження події;

б) постановка нагадуючих запитань (витяги з показань допитува­ного чи відомостей з інших матеріалів справи з метою відновлення в пам’яті обставин події, що спостерігалася);

в) пред’ явлення під час допиту речових доказів;

г) допит на місці події.

Третім етапом формування показань є відтворення сприйнятого, яке залежить від певних умов, у тому числі фізичного і психічного стану особи в момент відтворення. Особливого значення тут набуває здатність особи висловлювати свої думки. Ця здатність у кожної лю­дини є індивідуальною і залежить від її культурного рівня, інтелекту, словникового запасу. При цьому значну роль відіграють вислови, які використовує слідчий при допиті, окремі фрази, слова, формулювання запитань.

У психології відомі два типи відтворення: а) вільне відтворення смислового змісту з відхиленням від форми та б) відтворення змісту із збереженням його форми. Цей поділ важливо встановити в показан­нях з метою їх правильної оцінки і визначення тактики допиту. Так, відтворення змісту із збереженням форми виявляється в детальному і послідовному викладі події, без виділення її головних і другорядних рис. Відтворення ж змісту без форми полягає у викладі суті події.

Підготовка до допиту

Ретельна і всебічна підготовка до допиту є необхідною умовою одержання повних та достовірних показань. У процесі підготовки до допиту слідчий здійснює комплекс організаційних і тактичних заходів.

Підготовку до допиту можна поділити на три основні рівні:пізна­вальний, прогностичний та синтезуючий. Пізнавальний рівень полягає у вивченні матеріалів кримінальної справи, ознайомленні з оперативно-розшуковими даними, збиранні відомостей про особу допитуваного, вивченні спеціальних питань. Інформація, яка буде одержана на цьому рівні, дозволяє прогнозувати різні ситуації допиту, визначати можли­вість виникнення у допитуваного реакцій на застосування того чи ін­шого тактичного прийому або небажаного психічного стану, обирати найдоцільніші способи встановлення психологічного контакту. Під­готовка до допиту завершується на синтезуючому рівні і охоплює складання плану допиту, а також вирішення питань, пов’язаних з ви­значенням доцільного місця, часу та режиму його проведення.

Під час підготовки до допиту велике значення має цілеспрямоване вивчення матеріалів справи, що дозволяє встановити коло осіб, які підлягають допиту, визначити його предмет, сформулювати запитання допитуваному. Вивчення матеріалів справи слід розпочинати з первин­них даних, покладених в основу порушення кримінальної справи. У цьому сенсі цікаву інформацію для проведення допиту можна одер­жати з пояснень опитуваного, в яких відображаються його позиція, ставлення до того, що трапилося. Такі пояснення нерідко містять дані, що допомагають спрямувати перебіг допиту, перевірити відомості, одержані від опитуваного.

Вивчення матеріалів кримінальної справи передбачає аналіз даних, які містяться у протоколах слідчих дій, що дає змогу виявити супереч­ності або прогалини з деяких обставин. Важливе місце в процесі ви­вчення матеріалів справи посідає аналіз результатів таких слідчих дій, як огляд місця події та обшук. Їх дослідження може бути корисним для висування версій про механізм злочину та осіб, які його вчинили.

Вивчення даних, що містяться у протоколі огляду місця події, дає змогу виявити окремі психологічні риси особи допитуваного: його рішучість або обачливість, сміливість або боягузтво, навички та звич­ки, жорстокість, цинізм, схильність до афективних спалахів, патоло­гічні відхилення психіки тощо. Вивчення матеріалів справи дозволяє дійти висновку про характер дій допитуваного і скласти його «кримі­нальний» портрет.

Вивчення матеріалів кримінальної справи передбачає необхід­ність:

1) предметної систематизації матеріалів про факти, події, особу тощо;

2) виявлення суперечностей і прогалин у досліджуваних матеріа­лах;

3) одержання контрольних відомостей, які можна використовувати на допиті.

Деякі слідчі розпочинають допит, не вивчивши добре матеріали справи, і тому забувають з’ ясувати істотні обставини. Це призводить до необхідності проводити повторні допити, що є небажаним.

Підготовка до допиту передбачає необхідність вивчення соціально-психологічної характеристики особи допитуваного, яка складається з даних про його характер, темперамент, рівень інтелекту, спосіб мис­лення, схильність до референтної групи, спосіб життя, виховання в сім’ї тощо. Вивчення особи допитуваного дозволяє обрати доцільний момент для допиту, визначити послідовність допиту декількох свідків або обвинувачених, встановити психологічний контакт з допитуваним, обрати найефективніші прийоми, способи виховного впливу, а також оцінити одержані показання.

Вивчення особи допитуваного здійснюється на підставі певних методів: спостереження, бесіди, аналізу результатів діяльності, уза­гальнення незалежних характеристик. Обсяг цього вивчення залежить від таких чинників, як процесуальне становище допитуваного, харак­тер злочину, мета допиту, організаційні можливості слідчого та його професійні знання.

Під час вивчення особи допитуваного істотну допомогу слідчому може надати спеціаліст-психолог. Використання спеціальних знань у галузі психології в процесі підготовки і проведення допиту є досить ефективним. Психолог може допомогти визначити особливості пси­хічних процесів, властивостей і станів допитуваного, встановити тип темпераменту, риси характеру, інтелектуальні здібності тощо, а також рекомендувати способи, за допомогою яких можна виявити окремі психологічні якості допитуваного, запропонувати запитання, які до­цільно поставити з метою встановлення контакту.

Заключним етапом підготовки до допиту є його планування, яке передбачає визначення порядку проведення допиту, здійснення про­гностичної функції.

При плануванні слідчий прогнозує поведінку обвинуваченого або свідка на допиті, а також можливість виникнення різних ситуацій до­питу та їх зміни під час його проведення. Планування допиту перед­бачає прогнозування можливих реакцій допитуваного на той чи інший доказ та можливі зміни лінії поведінки слідчого в процесі допиту.

Планування допиту потребує використання можливостей рефлек­сивного мислення (імітації можливого перебігу міркувань іншої особи). За допомогою рефлексивного мислення слідчий прогнозує варіанти відповідей, які може дати допитуваний на поставлені йому запитання, і визначає відповідну тактику. Рефлексивне управління являє собою конкретне запровадження слідчим напрямів прогнозу.

Результати розумової діяльності слідчого при підготовці до допиту концентровано виявляються у плані допиту — усному або письмовому, короткому або розгорнутому. Розгорнутий письмовий план може бути складений за такою схемою:

Зміст тактики допиту

Тактика допиту складається з найбільш ефективних прийомів, що сприяють одержанню повних та об’єктивних показань. Під час допиту застосовують різноманітні тактичні прийоми: постановку тих чи інших запитань, пред’явлення речових і письмових доказів, оголошення по­казань інших осіб, допит на місці події, роз’яснення суті наслідків вчиненого злочину, переконання у необхідності надання допомоги органам розслідування тощо.

У теорії криміналістики існує певна класифікація запитань, які можуть бути поставлені допитуваному. За своєю спрямованістю запи­тання поділяються на основні (спрямовані на з’ ясування головних відо­мостей у справі) та доповнюючі (спрямовані на з’ясування фактів, про­пущених допитуваним у вільній розповіді). Відповідно до цільового призначення запитання можуть бути: уточнюючими— спрямовані на найповніше і найточніше з’ ясування питань, що мають значення для справи; нагадуючими — переслідують мету оживити пам’ять допитуваного, викликати ті чи інші асоціації; контроль­ними — спрямовані на перевірку даних, що були повідомлені допитува­ним, з’ясування джерел одержання фактів (наприклад: «На підставі чого Ви стверджуєте, що злочин було вчинено о 16-й годині?»).

Під час допиту як тактичний прийом застосовується пред’явлення доказів. Криміналістична тактика передбачає певні способи пред’ явлення доказової інформації. Найдоцільнішою є класифікація способів пред’явлення доказів за декількома підставами.

1. За характером використання доказів у розслідуванні:

а) пред’явлення доказів на одному допиті;

б) пред’явлення доказів під час декількох допитів однієї особи.

2. За характером взаємозв’язку доказів у кримінальній справі:

а) роздільне пред’явлення одиничних доказів;

б) пред’явлення комплексу взаємопов’язаних доказів;

в) пред’явлення всієї системи доказів.

3. За характером демонстрації доказів на допиті:

а) згадування про наявні докази на допиті;

б) перерахування доказів, що мають місце, із зазначенням джерел їх походження;

в) показ доказів допитуваному неповністю, мимохідь;

г) надання допитуваному можливості розглядати, вивчати докази;

ґ) підкреслена демонстрація ознак об’єкта, що пред’являється.

4. За характером послідовності пред’явлення доказів:

а) пред’явлення доказів у послідовності «зростання сили»;

б) пред’явлення доказів у послідовності «зменшення сили».

5. За характером додаткових умов, що посилюють вплив на допи­туваного доказів, які пред’являються:

а) несподіване пред’явлення доказів;

б) пред’явлення доказів після попереднього з’ясування обставин, пов’ язаних з ними;

в) пред’явлення доказів і роз’яснення їх значення у кримінальній справі;

г) використання науково-технічних засобів для роз’яснення допи­туваному особливостей доказів, що пред’являються;

ґ) супроводження пред’явлення доказів описом передбачуваного перебігу розслідуваної події та її обставин (пропонована система пред’явлення доказів досліджена В. С. Комарковим^[1]).

Використання тактичних прийомів у процесі допиту повинно мати не хаотичний характер, а логічну доцільність їх реалізації. Тактичні прийоми можуть бути впорядковані відповідно до ситуації допиту. До­слідження типових ситуацій допиту дозволяє встановити такі їх види:

1) повідомлення правдивих показань;

2) добросовісна помилка допитуваного;

3) суперечності у показаннях допитуваного;

4) відмова від давання показань;

5) повідомлення неправдивих показань.

Побудова і використання систем тактичних прийомів допиту зале­жать не тільки від ситуаційної зумовленості, а й від мети допиту, його виду, процесуального становища допитуваного та інших чинників.

Можна запропонувати системи тактичних прийомів (тактичні комбінації), що мають на меті:

1) встановлення психологічного контакту з допитуваним;

2) спонукання його до давання показань;

3) уточнення свідчень і усунення в них суперечностей;

4) актуалізацію забутого в пам’яті допитуваного;

5) викриття неправди;

6) усунення перекручень при добросовісній помилці допитуваного.

Системи тактичних прийомів допиту можуть місти­ти у своєму складі підсистеми прийомів, що зумовлено можливістю конкретизації мети тієї чи іншої системи і відмінністю в процесуаль­ному становищі допитуваного.

Після використання системи тактичних прийомів, спрямованої на встановлення психологічного контакту з допитуваним («Контакт»), можливе виникнення двох видів ситуацій: безконфліктної або конфліктної.

Як безконфліктні ситуації на схемі запропоновано:

1) повідомлення достовірних показань допитуваним;

2) виникнення перекручень у показаннях;

3) виникнення суперечностей у показаннях;

4) неможливість повідомлення певної інформації внаслідок забу­вання окремих моментів.

Конфліктні ситуації передбачають наявність двох ситуацій:

1) відмови допитуваного від показань;

2) повідомлення неправди у показаннях.