Фактори, перешкоджаючі проведенню первинного інтерв'ю

Всі фактори, що можуть стати на заваді ефективному проведенню первинного інтерв'ю, походять або з боку терапевта, або з боку пацієнта. Перешкоди, що походять від терапевта усуваються, здебільшого, в три кроки побудови ситуації бесіди, що описані у пункті 3. Всі ж перешкоди, що походять з боку пацієнта, являють собою опір. Для подолання опору, що заважає інтерв’юванню, інтерв’юер може вдатися до однієї з двох наступних технік: (1) чіткої орієнтації на збір даних від пацієнта. Пацієнтові при цьому випадає роль інформатора, в той час як інтерв’юер поводиться максимально стримано, маючи справу лише із запропонованим матеріалом. Незважаючи на зручність в користуванні, ця модель не завжди дозволяє отримати розуміння хворобливого процесу, тому більш доцільною є друга модель (2) проведення інтерв’ю, коли інтерв’юер розробляє матеріал разом з пацієнтом, шукаючи для кожної інтерпретації необхідне безсвідоме підтвердження з боку пацієнта. “При цьому він не конфронтує пацієнта із всебічними роз’ясненнями свого розуміння хвороби..., але обмежується коментарями, інтерпретаціями або запитаннями, що рефлектують сьогочасну фазу бесіди. Кожна окрема фаза бесіди, включаючи ситуативні моменти, досліджується на рахунок безсвідомого змісту. Пацієнт навіть тут подає необхідну інформацію через свої повідомлення та свою поведінку. Більше того, пацієнт спрямовує увагу інтерв’юера до своєї поведінки завдяки безпосереднім реакціям та спонтанному продовженню бесіди, що тепер поряд зі своїм інформативним характером набуває корегуючого та валідизуючого характеру. Пацієнт засвоює діалектичну форму бесіди, що є передумовою для нашого розуміння хвороби. Розглянемо приклад так званого “непродуктивного” пацієнта, котрий мовчки сидить перед нами, гадаючи, що розповів вже все, що міг, про себе і свою хворобу. Він мовчить в очікуванні активності з боку інтерв`юера. Тут можна було б підіграти ситуації, задаючи пацієнту питання, на які він, згідно нашому досвіду, радо і з полегшенням відповідатиме. В такий спосіб ми отримаємо інформацію лише у вигляді відповідей на питання і не більше того. За допомогою цих даних ми можемо спробувати пояснити дещо відносно походження хвороби, яке поза тим залишиться для нас незрозумілим. Спробуємо ж натомість надати можливість цій непродуктивності вплинути на нас, не залишаючи непоміченим жодного супутнього душевного поруху, що виникає у зв`язку з цією “безплідністю”. Тоді раптом можуть висвітлитися стежки, що відкривають новий доступ до заблокованого розуміння. Ми починаємо почувати різницю між впертим, байдужим чи переляканим мовчанням, робимо з цього приводу певні коментарі і з подивом виявляємо, що це мовчання зовсім не є таким безплідним, як нам гадалось досі. На питання, що не залишає осторонь ситуативний феномен, а навпаки, вміщує його в себе, ми отримуємо несподівану відповідь, що стає для розуміння хвороби пацієнта набагато важливішою, ніж відповіді на цілу низку запитань. Часто нарікання інтерв'юерів на те, що вони отримали надто мало матеріалу, є абсолютно безпідставним. Зовсім навпаки, величезна кількість інформації може переобтяжувати інтегративну здатність інтерв'юера і він стає неспроможним осягнути всю багатошаровість цих даних задля отримання більш-менш ясної картини пацієнта і його хвороби.” (Н.Argelander, 1992, c. 57-58).

Ще однією перешкодою ефективному проведенню первинного інтерв'ю, що походить від терапевта, може стати те, що інтерв'юер окремі свої висловлювання та дії не включає в рамки аналітичної ситуації. “Часто на початках своєї практики терапевт має спонукання “розрадити хворого”, “повестись максимально гуманно”, йдучи з пацієнтом із приймальні до кабінету. Наприклад, терапевт, задля розрядки напруженості на шляху до кабінету говорить пацієнтові “Сподіваюсь, ви не мали проблем із паркуванням? Місце для паркування тут просто жахливе!” Таке зауваження в термінах аналітичного процесу є недоречним або навіть шкідливим. Дійсно, з перспективи, що нами тут розглядається, терапевт тут скоріше нашкодив у кілька способів. По-перше, він повідомив пацієнту своє безсвідоме побоювання щодо того, що пацієнт – безпорадне маля, яке потерпає, прокладаючи собі шлях в ворожому світі, і що він, терапевт, почувається винним і відповідальним через те, що не зробив життя пацієнта менш важким. Таке зауваження негайно переводять пацієнта в давальницьку позицію щодо терапевта і зобов’язує його до зустрічної люб’язності, аби допомогти аналітику уникнути почуття незручності. Також коментар терапевта містить натяк на його невпевненість у тому, що терапія, яку він надає пацієнтові, варта тих незручностей, що той зазнає. Далі, коментар такого кшталту, є чимось на зразок крадіжки: він позбавляє пацієнта можливості репрезентувати себе аналітику в той спосіб, який свідомо і безсвідомо обирає він сам. Пацієнту слід надати необмежену кількість шляхів початку аналітичної бесіди. Шлях, який він обере, щоб зробити це, є неповторним жодним іншим аналізандом. Не слід позбавляти його можливості вільно і відкрито змалювати свою власну аналітичну драму, обтяжуючи його безсвідомими змістами аналітика ще до того, як він влаштується в кабінеті. (Для цього ще буде досить часу згодом, коли аналітик невідворотно стане мимовільним актором в безсвідомих фантазіях пацієнта)” (Th. Ogden, 1992b, с.229-230).