Г.Косинка. Перед світом (уривок)

По хаті затанцювали сірі силуети, і кривава-кривава райдуга охопила в обійми вершки тополь: то коло Горлахи горіли скирди - ранком червоний огонь цілував білу зорю...

- Стріляють?:.

Так, десь недалеко цьовкнула куля, а коло зборні затупотіли об мерзлу землю коні.

- Ц-с-с! Що таке?! Хтось хрипло лається...

- Как говориш? Дмитрій Юрчик?

- Вони в нас учителюють... хороший чоловік, знаєте...

- Дурак ти, мерз-завец!

- Звєно, со мной!

Три сірі постаті вирівнялись на білому снігу, поправили затвори і рушили за молодим офіцером...

- Осторожно, прігатовсь!

Прикладом рушниці скочили з бігуна сінешні двері, і Юрчик зрозумів, що йдуть по його... так-так, перед світом прийшла його смерть...

- Митро Пилипович! Митро... - злякано гукала з печі баба, далі затихла. - Господи, знов люде мокнуть...

Юрчик устав і сів на ліжку.

Сірі постаті злякано, наставляючи рушниці, ввійшли до хати.

- Ви Юрчик?

П’яний нервовий голос.

- Так.

- Ви дєлалі українізацію школи, трудовиє прінціпи, сволоч-ч!

Голос офіцера затремтів, і він хрипло, як кудись поспішав, кинув до сірих людей:

- Большевізма, голубок, захотєлось?

- Я... - почав і не скінчив Юрчик.

- Айсь-ло!

Почулась якась дика команда... І перервалась тоді срібна нитка.

Три кулі впилися в тіло Юрчика, а він з кривою, іронічною посмішкою, коли падав на долівку, шептав:

- Вперед, вперед... Був ранок.

Світова зоря покотилася метеором в сизо-чорний дим скирт, і над тополями зійшло червоне, як кров, сонце...

Затихло, завмерло село; тільки далеко-далеко Треблянським шляхом було чути, як, весело гикаючи на коні, виїздила з села каральна експедиція армії генерала Денікіна.

Білі пушинки снігу легенько падали на землю, в ямки кіньських копит і, здавалось, хотіли замести і слід кривавих гостей...

№27

Як розкрито психологію героя? Простежити вчинки і душевні порухи. Виписати кілька деталей. Який композиційний принцип тут використано?

М.Хвильовий. Я (Романтика) (уривок).

Так, це була галюцінація: я давно вже стояв на порожнім узліссі напроти своєї матері й дивився на неї.

Вона мовчала.

... Панцерник заревів у бору.

Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять.

... Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню.

Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.

Я положив її на землю й дико озирнувся. - Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць. - Недалеко грохотіли орудія.

... Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.

«От дурень!» - подумав я.

... Потім скинувся:

- Де ж люди?

Ну да, мені треба спішити до свойого батальону! - і я кинувся на дорогу.

Але не зробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило.

Я здригнувся й побіг до трупа матері.

Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам’ятаю, текла темним струменем кров.

Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб. - Тьма.

І раптом чую:

- Ну, комунаре, підводься! Пора до батальону!

Я зиркнув і побачив:

- переді мною знову стояв дегенерат.

Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! - Тоді я поправив ремінь свого мавзера й знову кинувся на дорогу.

... В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову.

... Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка.

- - - - - - - - - - - -

Я зупинився серед мертвого степу:

- там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни.

№ 28

Як розкрита доля українського народу в уривку? Як змінюється тональність авторського слова? Визначити віршовий розмір, строфіку і порядок римування, опосередкований зміст строфіки прологу.