Лекція 13. Психолого-педагогічне забезпечення адаптації учнів

До навчання у ПТЗН.

Стан проблеми адаптації в сучасній науці.Поведінкова адаптація, її стани. Бар’єри психологічної адаптації та їх механизм.Основні соціально-особистістні поведінкові реакції учнів.

Проблема адаптації особистості нині набула особливої актуальності саме у сучасній психології, в рамках якої вона конкретизується стосовно специфічних умов діяльності. Вона є надзвичайно багатоаспектною і тому нею займаються різні науки: філософія, психологія, медицина, біологія, педагогіка та інші.

Адаптація – у біологічному значенні – розуміється як пристосування організму до умов існування у зовнішньому середовищі, що змінюється. Фізіологія розглядає адаптацію як сукупність усіх видів уродженої і набутої пристосувальної діяльності, що здійснюється на клітинному, органному, системному та організменному рівнях.

Згідно з Ф.З.Меєрсоном, адаптація – це процес, що розвивається в плині життя, у результаті якого організм здобуває стійкості до певного чинника навколишнього середовища і, таким чином, одержує можливість: а) жити в умовах, раніше несумісних з життям; б) вирішувати задачі, раніше нерозв’язні.

У психології виникнення проблеми адаптації, як зауважує В.А.Роменець, датується ХІХ століттям. Принцип адаптації (такий, що пояснює усі психічні явища), як і еволюційний підхід у психології, більшість вчених пов’язують з ім'ям Г.Спенсера. У світлі його теорії, пристосування, виникнення різних психічних особливостей живих істот має стереотипний характер. Пам’ять, мислення, емоції, воля починають функціонувати у випадку неможливості безпосередньо реагувати на подразнення середовища. У моделі адаптації Г.Спенсера, як і в І.М.Сєченова, мова йде про пасивне пристосування, засноване на асоціативному і рефлекторному принципах.

У теорії Т.А.Рібо пристосування розглядається вже як активний процес. А засновуючись на ідеї „рефлекторного кільця” М.О.Бернштейна, Дж.Дьюї сформував теорію коригуючого пристосування, оскільки в ній закладено принцип зворотного зв’язку, який дозволяє організму людини коректувати свої адаптивні дії.

У класичних теоріях адаптація розглядається в контексті взаємин індивіда та його оточення, які основним своїм змістом і функціональною роллю мають підтримку гомеостазу. Канадському вченому Г.Сельє належить вчення про „загальний адаптаційний синдром”, під яким розуміються адаптивні реакції організму на несприятливі впливи значної інтенсивності.

О.О.Теличкіним розрізняються три основних напрямки дослідження проблеми адаптації, кожен з яких лежить в області психофізіології. Серед них: а) клініко-психологічні дослідження стресу (у якому адаптація вивчається по за контекстом конкретної предметної діяльності); б) вивчення реакцій конкретних органів та психічних процесів на робоче навантаження або на несприятливі умови діяльності (шум, гіпоксія, тиск); в) комплексне вивчення психічного і фізіологічного стану індивіда в процесі адаптації.

З позицій системного підходу адаптація розглядається і як процес, і як відкрита система, для якої характерним є стан рухливої рівноваги. Дана теорія знайшла своє відображення в працях як зарубіжних, так і вітчизняних вчених. Системність, як властивість адаптації, актуалізується винятково при виникненні стресогенних умов, про що зазначав О.О.Теличкін розглядати значно ширше – міждисциплінарно. В такому випадку адаптація постає як багаторівнева система з різними способами детермінації на кожному з рівнів. У дослідженнях Ф.Б.Березіна виділяються три взаємозалежні аспекти психологічної адаптації як системного явища: 1) як система, що забезпечує оптимальне співвідношення між психічними й фізіологічними адаптаційними процесами (психофізіологічна адаптація); 2) як система, що забезпечує збереження психічного гомеостазу і стійкої цілеспрямованої поведінки (власне психологічна адаптація); 3) як система, що забезпечує адекватну взаємодію з іншими учасниками діяльності (соціально-психологічна адаптація).

Згідно з М.С.Корольчуком, адаптація людини формується не тільки в зв'язку зі зміною і впливом умов праці й життєдіяльності, але й і завдяки перебудові відносин між людьми.

У психології та соціології адаптація розглядається переважно як процес і результат встановлення певних взаємин між особистістю і соціальним середовищем. Вченими піднімається питання соціальної адаптації, під якою розуміється: 1) постійний процес активного пристосування індивіда до умов соціального середовища; 2) результат цього процесу. Співвідношення цих компонентів, що визначають характер поведінки, залежить від цілей і ціннісних орієнтацій індивіда, від можливостей їхнього досягнення в даному соціумі. У сучасній патопсихології і психіатрії здатність індивіда до соціальної адаптації є найважливішим критерієм психічної норми, психічного здоров’я. В адаптаційному процесі, що протікає досить успішно, виділяють таку психічну властивість особистості, як адаптованість. На думку О.Г.Маклакова адаптованістьтрактується як рівень фактичного пристосування людини, її соціального статусу і самовідчуття – задоволеності чи незадоволеності собою і своїм життям. Людина може бути гармонійною й адаптованою або дисгармонійною і дезадаптованою. Дезадаптація – завжди психосоматична та протікає в трьох формах: невротичній, агресивно-протестній і капітулятивно-депресивній.

Ф.Б.Березін, Л.І.Васерман та ін. диференціюють психологічну і психофізіологічну адаптацію. Вони розглядають ефективну психологічну адаптацію як одну з передумов успішної професійної діяльності.

Специфіка адаптації особистості до соціального середовища акцентується в працях А.А.Налчаджяна і H.Hartman. Згідно з А.А.Налчаджяном, особистісна адаптація відіграє провідну роль тоді, коли змінюється соціальне середовище, через що звичайна поведінка особистості виявляється малоефективною.

П.С.Кузнєцов співвідносить адаптацію насамперед з особистісним розвитком (адаптація як функція розвитку особистості), а не зі специфічними умовами середовища, і тому бачить її як нескінченний процес.

У психоаналітичному напрямку до феноменологічного матеріалу застосовуються біологізаторські тлумачення. Адаптація особистості розгля-дається як зусилля, що спрямоване на збереження гомеостазу. Сама модель особистості З.Фрейда може бути названа „гомеостатичною” – насамперед у тому відношенні, що людською поведінкою рухає прагнення зняття напруги. Психоаналітики R.W.Gardner, D.N.Jackson та S.J.Messick говорять про те, що успішна адаптація вимагає того, щоб мислення усе більше націлювалося на звільнення від регулювання завдяки принципу задоволення і стримування афекту в розумовій діяльності.

В Его-психології, що вийшла з психоаналізу, адаптацію особистості розглядають „соціологізаторські”, а саме: як процес і результат конфліктної взаємодії індивіда і навколишнього середовища. Зокрема, Е.Еріксон [232] описує процес адаптації формулою: протиріччя – тривога – захисні реакції – гармонічний розвиток особистості й середовища або конфлікт. Ступінь адаптованості з цієї позиції можна оцінити через ступінь тривоги, пережитої людиною – якщо тривожність особистості висока, вона дезадаптована [104; 232].

L.Festinger у теорії когнітивного дисонансу розглядає адаптацію в когнітивному аспекті. За автором, кожен індивід прагне до узгодженості своєї когнітивної репрезентації світу й себе. Він будує індивідуальну, в міру можливості, логічну картину світу, що, як і всяка картина, не відповідає самому світу. У реальних взаємодіях зі світом людина зіштовхується з інформацією, яка суперечить наявним установкам. Як наслідок, виникає неузгодженість між справжнім змістом реальної ситуації і її образом, що суб’єктивно сприймається як загроза. Як уточнює О.М.Жмиріков виражене емоційне переживання загрози свідчить про низький рівень адаптованості, дезадаптацію, його ж відсутність – про високу адаптивність.

Ряд дослідників іднімають проблему „професійної адаптації” і розглядають її як процес формування і підтримки функціональної системи, що забезпечує умови і вимоги даного виробництва на рівні ефективності діяльності й функціонального стану особистості.

Таким чином, проблема адаптації досліджується психологами з ХІХст., але й по цей час є досить актуальною, особливо у військовій психології. Адаптація у біологічному значенні розглядається як пристосування організму до умов існування у зовнішньому середовищі, що змінюється. Фізіологія ж розглядає адаптацію як сукупність усіх видів уродженої і набутої пристосувальної діяльності, що здійснюється на клітинному, органному, системному та організменному рівнях.