Психологічні портрети типів злочинної особистості

Психологічний портрет являє собою систематизова­ний, складений за певною схемою перелік кримінально важливої психологічної інформації стосовно особистос­ті злочинця. Особливостями психологічного портрету є міра узагальнення, зміст і характер інформації (достовір­на, ймовірнісна), які підпорядковуються меті та завдан­ням складання портрету (розшук і затримання, встанов­лення особи, встановлення ролі у груповому злочині та ін.). Портрет складається фахівцем-психологом із вико­ристанням різних інформаційних джерел і залученням осіб, які мають стосунок до особистості злочинця.

Насильницький тип злочинної особистості.Базовою рисою злочинної особистості насильницького типу є аг­ресивність.

Агресивність (від лат. — напад) — стійка за­гальна риса, яка полягає у готовності, намаганні досягти соціального визнання, домінування через застосування деструктивного (руйнівного, знищувального) фізичного чи психологічного впливу.

Такий вплив спрямований, передусім, на іншу люди­ну, групи людей, суспільство і його організації та прояв­ляється у завданні їм шкоди (фізичної, майнової або ма­теріальної, психологічної).

Іншими об'єктами агресивного впливу можуть висту­пати матеріальні та культурні цінності, жива і нежива природа. У таких випадках агресивність проявляється у знищенні, пошкодженні майна, будівель, транспортних засобів, вандалізмі, терористичних актах, жорстокому поводженні з тваринами.

Агресивний вплив, нарешті, може спрямовуватися на саму особистість. Аутоагресія вчиняється у поєднанні з хворобливим станом психіки (епілепсія, депресивний пси­хоз, манія переслідування тощо) або цілком свідомо (релі­гійно-культові обряди) та як умова агресивного впливу на інші об'єкти (диверсія, тероризм, убивство заручників).

Агресивність особистості належить до тих проблем, які тривалий час досліджуються психологами різних на­укових напрямків і шкіл. Із розмаїття психологічних по­яснень витоків і природи агресивності можна вирізнити три основні підходи.

Перший підхід — глибинно-психологічний, пов'язаний ізпсихоаналізом та гормічною психологією. Єднальною основою цього підходу є тлумачення агресивності як ри­си, закладеної в людську істоту на рівні інстинкту, при­родної потреби.

Так, засновник психоаналізу З. Фрейд стверджував, що активність людини визначається двома базовими інстин­ктами: статевим (ерос) та агресії чи руйнування (танатос).

К. Хорні, одна з найвідоміших послідовниць 3. Фрейда, вважає, що особистість у своїй активності керується трьома потягами: 1) потяг до людей (афіліація); 2) потяг віддален­ня, незалежності від людей; 3) потяг агресії проти людей.

За В. Мак-Дауголом, автором теорії гормічної психо­логії (гормос — потяг), соціальна поведінка людини ви­значається десятьма основними інстинктами, до яких входить інстинкт бійки або забіякуватості.

Прихильники глибинно-психологічного підходу вважа­ють, що агресивність сформована і закріплена у людини еволюційно, вона забезпечує виживання, а отже, збере­ження життя і людини як виду. Внутрішньовидова агресив­ність (тобто спрямована на іншу людину), «відбраковує» осіб, нездатних до конкуренції, конформних, пасивних.

Раціональне зерно глибинно-психологічного підходу найбільш виразно проявилось у поглядах Е. Фромма, який «соціалізував» класичний психоаналіз і поєднав його з ідеями К. Маркса. За Е. Фроммом, такі потреби людини, як любов і ненависть, пристрасть до влади і бажання коритися, чуттєва насолода і страх перед нею є ре­зультатами соціального прогресу, що його творить люди­ну. Агресивність є обов'язковою характеристикою, яка з'являється у людини в разі порушення гармонії зі сві­том. Агресивність може бути доброякісною і злоякісною. Доброякісна агресивність — корисна, вона є захисною реакцією на загрозу, напад і забезпечує підтримання життя. Злоякісна агресивність спрямована на руйнуван­ня, знищення, вона робить людину глобально опозицій­ною, конфліктною, нездатною до свідомої кооперації.

Другий підхід — фрустраційно-катарсичний (фрустра­ція — марне сподівання, неуспіх; катарсис — очищення) пояснює агресивність як типовий, характерний для осо­бистості спосіб розрядки психічного стану напруження.

Напруження показове загальним збудженням, відчуттям дискомфорту, бентежністю, страхом. Тривале напруження призводить до функціональних змін у організмі (безсоння, виснаження, втома), дратівливості, депресії, емоційних зривів. Напруження виникає у випадках небезпеки, загрози життю чи здоров'ю, труднощів і перешкод (об'єктивних чи уявних) на шляху до мети, задоволення важливої потреби.

Фрустраційно-катарсична агресивність спрямовуєть­ся на джерело фрустрації (реального винуватця), випад­ковий об'єкт (предмет або людину, що потрапила «під гарячу руку»), засіб досягнення мети чи задоволення по­треби (знущання, вбивство заручників, знищення буді­вель, транспортних засобів і т. ін.).

Прихильники наведеного підходу пропонують спря­мовувати агресивність на різноманітні заміщувальні об'єкти чи катарсичну діяльність. Це, зокрема, гумові ляльки і тренажери, комп'ютерні ігри та гральні автома­ти, активна поведінка на спортивних змаганнях, особис­та участь у спортивних іграх агресивного характеру (бо­ротьба, бокс, східні єдиноборства та ін.).

Третій підхід до пояснення агресивності спирається на ідею відчуження. Психологічне, а надалі фактичне відторгнення особистості референтними для неї особами і групами може призвести до формування самотності, замкненості, а також конфліктності й ворожнечі як переважного типу ставлення до оточення. До слушного ча­су ворожнеча перебуває немовби в «зануреному» стані і проявляється тільки у сприятливій ситуації. Але потім вона спричиняє до свідомого пошуку і навіть створення умов і ситуацій власного прояву, перетворюючи особис­тість на власного заручника.

Зазначимо, що кожен із викладених підходів не може претендувати на універсальну пояснювальну модель і має обмежену ефективність у поясненні та прогнозі аг­ресивності. Слід також визнати, що за певних умов і си­туацій агресивність як реакція на них може розглядатись у позитивному плані. Це, стосується, зокрема, виправда­ного ризику, захисту від нападу в межах необхідної обо­рони, дій у стані крайньої необхідності. У ширшому, со­ціальному контексті агресивність може мати позитивне значення, коли виступає необхідним елементом творчої, примножувальної діяльності.

Кількісно-якісним критерієм негативної, протиправ­ної агресивності є істотність шкоди, заподіяної у матері­альній, фізичній, психічній формах. Залежно від об'єкта і форми шкоди її істотність установлюється за додаткови­ми ознаками (тяжкість тілесних ушкоджень, вартість знищеного майна, збиток діловій репутації тощо).

Психологічно і кримінально важливим є вихідне роз­різнення мотиваційної та інструментальної агресивності. У першому випадку застосування деструктивної сили і завдання шкоди є метою злочину, у другому — умовою чи засобом досягнення мети (розбій, незаконне позбавлен­ня волі чи викрадення з корисливих мотивів і т. д.).

Агресивність має різноманітні зовнішні прояви, які на­зивають агресією чи насиллям. Одну з ґрунтовних класи­фікацій агресивних проявів запропоновано Р. Бероном і Д. Річардсон [6]. В її основу покладено такі ознаки агресії: фізична — вербальна, активна — пасивна, пряма — прихо­вана. За цими ознаками вирізняють вісім різновидів агре­сивних проявів, а саме: 1) фізичний, активний, прямий (завдання тілесних ушкоджень, тортури, вбивства); 2) фі­зичний, активний, прихований (вандалізм); 3) фізичний, пасивний, прямий (завдання шкоди здоров'ю чи загроза життю бездією); 4) фізичний, пасивний, прихований (не-надання допомоги особі, яка перебуває в небезпеці); 5) вербальний, активний, прямий (погроза, образа); 6) вер­бальний, активний, прихований (наклеп); 7) вербальний, пасивний, прямий (бойкот); 8) вербальний, пасивний, прихований (свідома відмова від виконання обіцянки).

У психології широкого визнання набула класифікація, розроблена американськими дослідниками А. Бассом та А. Даркі. У ній вирізняють вісім видів агресивних реакцій: 1) фізичну агресію — застосування фізичної сили до іншої особи; 2) вербальну агресію — погрози, прокляття, лайка, вереск; 3) побічну агресію — пліткм, чутки, тупотіння но­гами, двозначний гумор; 4) негативізм — опозиційна ма­нера поведінки від пасивного опору до активних дій; 5) роздратування — різкість, грубість, запальність; 6) пі­дозрілість — недовіра, обережність, переконаність у шкід­ливих намірах оточення; 7) образа — невдоволеність, заз­дрість, ненависть; 8) почуття вини (аутоагресія) — злість на себе, докори совісті за погану поведінку.

Дослідження серед представників різних національ­но-етнічних культур свідчать, що найбільш образливий потенціал містять слова і вирази, пов'язані зі статевими стосунками і статевими органами. «Робочий» лексикон складає в середньому 20 відповідних слів і виразів. За ни­ми йдуть непристойні рухи тілом і жести (поляскування, оголення сідниць, імітація статевого акту тощо).

Цікаві дані наводить Т. Джей стосовно образливого змісту окремих дій, які спостерігаються американцями у кіно- та відеофільмах.¹ Чільна десятка має такий вигляд:

—убивство - 8,36;

—зґвалтування — 7,88;

—знущання над дитиною — 7,57;

—акт мастурбації - 6,98;

—жорстокість — 6,90;

—анальний статевий акт — 6,86;

—оральний статевий акт — 6,49;

—гомосексуальний акт — 6,20;

—акт дефекації — 6,18;

—статевий акт із твариною — 6,10.

У суто кримінальному плані зовнішні прояви агре­сивності можна переділити на п'ять основних груп. Перша група — це посягання на життя, здоров'я, волю, честь і гідність особи. Друга група — посягання на статеву сво­боду і недоторканність особи. Третя група — злочини проти держави, громадського порядку, моральності, без­пеки й управління. Четверта група — насильницькі поса­дові злочини. П'ята група — злочини з ознаками ванда­лізму, проти об'єктів природи.

Важливим є питання щодо своєчасного і достовірного визначення агресивних намірів особистості, які безпосе­редньо передують діям. Такі наміри мимовільно проявля­ються у зовнішності, манері поведінки. Основні блоки ві­зуальної інформації стосовно агресивних намірів можна охарактеризувати таким чином.

Загальні ознаки: тонус м'язів напружений, здригання тулуба, рук, ніг; скорочення просторової дистанції, зай­няття однакового чи домінуючого положення (зверху вниз, стоячи-сидячи; стоячи-стоячи).

Поза: тіло у вертикальному положенні, злегка нахиле­не вперед, плечі розведені, груди вигнуті. Ноги розведе­ні, опора на носки чи всю стопу.

Жестикуляція: руки зігнуті у ліктях, вперті у боки, притиснуті до тулуба; кисті рук сховані у кишені, заведе­ні за спину, пальці стиснуто в кулаки. Механічні рухи — струшування кулаків, рухи рук зверху вниз.

Міміка: голова нахилена вперед, брови зведені до пере­нісся, очі примружені, погляд спідлоба, прямо на жертву. Гу­би піджаті, стиснуті, прикушені зубами і зуби міцно стисну­ті або вищирені. М'язи обличчя напружені, вилиці випнуті.

Мова, звуки, дихання: мова прискорена, голосна, зри­вання на фальцет, окремі вигуки, вереск, перепитуван­ня. Дихання прискорене.

Вазомоторні реакції: загальне почервоніння обличчя, червоні плями на обличчі, шиї, руках, ковтання слини.

Агресивність як риса особистості формується пере­важно в дитячому та юнацькому віці. Численні дослід­ження (Ю. М. Антонян, А. П. Закалюк, Н. П. Крейдун, Н. М. Пісоцька та ін.) свідчать, що вирішальну роль у цьому відіграє сім'я. Суттєве значення має попередня кримінальна поведінка батьків, у першу чергу - матері, інших близьких, а також неповна сім'я. Формування агресивності здійснюється попервах способом спостереження за асоціальними, агресивними проявами, при­мирливої співучасті (заспокоювання, надання допомо­ги, придбання ліків, алкоголю тощо), а надалі — насліду­вання та самостійне відтворення агресивної поведінки. За даними Ю. М. Антоняна, агресивні прояви (бійки, скандали, образи) виявлені у 23,4% сімей осіб, засудже­них за хуліганство; 31% сімей осіб, засуджених за вбив­ство, 26% сімей осіб, засуджених за завдання тілесних ушкоджень.

Агресивність як базова риса у насильницької особис­тості поєднується з такими якостями та характеристиками:

♦ збудливий тип нервової системи та понижений са­
моконтроль;

♦ переважання органічних потреб (їжа, алкоголь, ста­тева потреба), примітивна форма їх задоволення;

♦ емоційна неурівноваженість: домінування люті, гніву, заздрості у поєднанні з емоційною тупістю (асинтонністю) до жертви — відсутністю жалю, співчуття, співпереживання;

♦ жорстокість (заподіяння жертві фізичних і психіч­них страждань глумлінням, катуванням, тортурами) в поєднанні з садизмом (отримання почуття насолоди, ра­дості від страждань жертви);

♦ акцентуація характеру за епілептоїдним типом та особистості в цілому за збудливим і застрягаючим типом;

♦ підвищена бентежність;

♦ неадекватна самооцінка: стійко завищена — ком­плекс невизнаного генія, стійко занижена — комплекс неповноцінності;

♦ застосування різноманітних прийомів психологіч­ного захисту як способу самовиправдання.

Основним супутнім суб'єктивним чинником скоєння злочину особистістю насильницького типу є стан сп'янін­няу результаті вживання алкоголю, наркотиків чи інших одурманюючих засобів. Він не тільки усуває внутрішні бар'єри, а й інтенсифікує насилля, призводить до тяжчих наслідків. Абсолютна більшість хуліганських проявів, більше 60% вбивств, тяжких тілесних ушкоджень, зґвал­тувань вчиняється у стані сп'яніння.

Особистість насильницького типу скоює злочин пе­реважно у криміногенній ситуації конфліктного характеру. Така ситуація складається мимовільно, непередбачено (сварка, спільне вживання алкоголю) або є наслідком неприязних міжособистісних стосунків. З /рахуванням особливостей насильницької особистості (збудливий тип нервової системи, емоційна неврівнова­женість, понижений самоконтроль) суттєвим криміно­генним чинником виступає провокуюча поведінка жерт­ви. Така поведінка може бути активною (погрози, свар­ки, статеві зради), пасивною (безпомічний стан зокрема, внаслідок сп'яніння, фізичні та психічні вади) і проявля­тися під час роботи, в побуті, на дозвіллі. Провокуюча поведінка простежується приблизно у 30% насильниць­ких злочинів, досягаючи за окремими їх видами, на­приклад, умисне вбивство дітьми батьків, 60%.

Найбільш показовою є провокуюча поведінка у сек­суальних злочинах, у першу чергу — неповнолітніх і молоді та серед проституток нижчої кваліфікації (авто­транспортних, вокзальних, вуличних).

Корисливий тип злочинної особистості. Базовою ри­союзлочинної особистості корисливого типу є корисли­вість (користолюбство).

Корисливість — це стійка загальна риса, яка полягає в готовності, намаганні досягти соціального визнання, до­мінування у спосіб незаконного надбання власності.

Таке надбання може безпосередньо спрямовуватися на чуже майно (речі, предмети, гроші й дорогоцінності, технічні засоби і т. д.), незаконні переваги в отриманні майна, невиконання платіжно-податкових і майнових обов'язків.

Корисливість являє собою одну з найбільш стійких, важкоперевиховуваних людських вад, які визначають за­гальну корисливу спрямованість особистості.

В основі корисливості лежить егоїстична, здирниць­ка, споживацька потреба у володінні матеріальними цін­ностями, яка нерідко набуває збоченої, гіпертрофованої форми. Тут можна пригадати постаті поміщика Плюшкі-на зі славнозвісної поеми М. В. Гоголя «Мертві душі» чи підпільного мільйонера О. Корейка з роману І. Ільфа та Є. Петрова «Золоте теля».

Корисливість як риса особистості обумовлює скоєн­ня злочинів із широким спектром відповідних мотивів.

Цікаву кримінально-психологічну класифікацію корис­ливих мотивів розробив А. Ф. Зелінський [8]. В її основу покладено:

1) чотири рівні потреб — фізіологічні, безпеки, само­поваги і соціальних зв'язків, самоактуалізації;

2) два рівні установок (диспозицій) — особистісний та ситуативний.

На ситуативному установочному рівні відповідно довизначених потреб формуються такі групи корисливих мотивів:

1) збереження життя та здоров'я в екстремальних умовах;

2) з причин хвороби, бідності, розорення і втрати іс­нуючих джерел прибутку (безробіття, знецінення грошо­вих вкладів та ін.);

3) орієнтація на «життя, не гірше ніж у інших», прес­тижний статус у соціальній групі, вплив співучасників, наркотики, алкоголь, секс, страх самотності;

4) намагання до лідерства, популярності, самовиразу, актуалізовані ситуацією амбіції.

На особистісному установочному рівні відповідно довизначених потреб формуються такі групи корисливих мотивів:

1) боротьба за виживання в умовах бідності (нижче прожиткового мінімуму);

2) досягнення поточної, а на перспективу — мате­ріальної незалежності, економічної безпеки;

3) корпоративна солідарність, любов, піклування прорідних та близьких; розваги, дружба, алкоголізм, нарко­манія, сексуальна заклопотаність;

4) жага влади, успіху, стійкі кар'єристичні потяги, ес­тетичні спонукання.

На думку автора класифікації, мінімальна міра антисоціальності міститься у першій групі мотивів ситуатив­ного установочного рівня, а максимальна — в четвертій групі мотивів особистісного установочного рівня.

З позицій дихотомічної типології, запропонованої у попередньому параграфі, корисливі мотиви доцільно переділити на дві психологічно відмінні групи.

Перша група поєднує мотиви, пов'язані з матеріаль­ною нестачею, нуждою; відсутніми чи недостатніми правомірними способами задоволення потреб; пасивним соціальним паразитизмом.

Друга група поєднує мотиви, пов'язані з високим рів­нем матеріальних домагань; бажанням самоствердження та визнання оточенням; активним соціальним парази­тизмом.

Корисливий тип злочинної особистості немов би роз­двоюється на два підтипи залежно від того, в яку групу мотивів трансформується корисливість.

У першому випадку злочинна особистість виглядає побутовим злодієм, який діє за принципом «вкрав те, що погано лежить», або за сприятливих умов. Перевага на­дається крадіжкам у темний період доби із проникнен­ням у приміщення (квартири, дачі, дрібні торговельні точки) чи сховища (підвали, гаражі, склади). Грабіж здій­снюється тільки за максимально сприятливих умов (без­порадний стан потерпілого, пасивність присутніх, обумовлена віком, статтю, вадами здоров'я), оскільки побутовий злодій у разі виявлення передусім намагаєть­ся втекти. Останнім часом в Україні набули розповсюд­ження такі злочини, як крадіжка овочів, фруктів із при­садибних ділянок, городів та викрадення предметів, об­ладнання з металу, демонтаж кабелів, ліній електричних мереж тощо.

Побутовий злодій вузько не спеціалізується на виді майна і насамперед забирає те, що можна легко викорис­тати (їжа, алкоголь, гроші, предмети побуту) чи швидко збути (одяг, прикраси). Це, своєю чергою, породжує пев­ну спеціалізацію на такому злочині, як придбання чи збу­вання майна, здобутого явно протиправним способом.

В особистості побутового злодія поряд із корисливістю як базовою рисою присутні такі якості й характеристики:

> емоційна врівноваженість і високий рівень само­контролю у злочинній активності;

> обережність у поєднанні з виправданим ризиком заради результату;

> понижена бентежність;

> нерозбірливість у задоволенні органічних потреб;

> комунікабельність, хвалькуватість, намагання до­сягти визнання серед подібних до нього;

> жадібність (накопичення надмірної кількості матеріальних цінностей) і марнотратство (гульбищі, «кидан­ня» грошима, пияцтво);

> фаталістичне ставлення до власної долі, життя сьо­годенням, а не перспективою.

Дещо по-іншому виглядає злочинна особистість, у якої корисливість трансформується в мотиви, пов'язані з високим рівнем домагань, самоствердженням і соціаль­ним визнанням, активним соціальним паразитизмом.

Стрижнем такої особистості виступає самоповага. її недосягнення, суттєве зниження, раптова втрата є пус­ковим моментом скоєння корисливого злочину. Для по­яснення цієї тези можна скористатися концепцією осо­бистості американського психолога В. Джемса.

Особистість, за В. Джемсом, поєднує в собі три класи характеристик: фізичні, соціальні, духовні.

Фізична особистість — це тілесна організація людини, її власність, результати діяльності, оселя, коло рідних і близьких осіб.

Соціальна особистість — це визнання людини соці­альним оточенням, її належність до різних соціальних груп.

Духовна особистість — це свідомість людини, її здіб­ності, потреба в моральному, інтелектуальному розвитку.

У фізичній складовій особистість піклується про само­збереження й захист, соціальній — прагне до слави, влади та впливу на інших, переживає кохання, ревнощі тощо, у духовній складовій — опікується духовним прогресом.

Чільну роль, на думку В. Джемса, відіграє в поведінці особистості самоповага. Вона визначається співвідно­шенням реального успіху з рівнем домагань за такою формулою:

Самоповага =

Недосягнення самоповаги обумовлюється високим рівнем домагань, фізичних і соціальних потреб за скром­них, не відповіданих їм успіхів.

Суттєве зниження чи втрата самоповаги пов'язані з не­можливістю задовольнити свої домагання. Це ситуації ви­мушеного безробіття, знецінення або втрати заощаджень, житла, тяжкої хвороби і под. Для настання чи відновлення самоповаги особистість обирає незаконно-майнові спосо­би досягнення успіху, який відповідає рівневі домагань.

Перший — полягає у заволодінні майном унаслідок за­стосування до власника прямого чи прихованого насил­ля. Пряма інструментальна агресія застосовується у гра­бежі, розбої, вимаганні з пошкодженням чи знищенням майна. Прихована інструментальна агресія застосову­ється в разі порушення недоторканності приватного життя, захоплення заручників, викрадення людей, під­міни дітей, торгівлі людьми, їх експлуатації. Наведений спосіб за засобами нагадує насильницьку особистість, а за предметом надбання — близький до побутового злодія.

Особистості, яка обирає цей шлях, притаманні збуд­ливий тип нервової системи, конфліктність, занижена самооцінка, нетерпимість, заздрісність і злопам'ятство.

Другий — здійснення переконливого, психологічно витонченого впливу на власника майна. Злочинна осо­бистість, яка обирає цей шлях, добре знає психологію окремих категорій громадян і намагається використати такі людські риси, як довірливість, безпосередність і на­ївність, прагнення до швидкого збагачення за мінімаль­них зусиль тощо. Такій особистості притаманні рухливий тип нервової системи, висока адаптивність поведінки, артистизм і активне фантазування, обережність і перед­бачливість, комунікабельність, завищена самооцінка, розбірливість у задоволенні потреб.

Традиційно вона вдається до зловживання довірою (шлюбні афери, надання дефіцитних послуг за демпінго­вою ціною, купівля та обмін валюти за допомоги фаль­шивих купюр і т. ін.), до обману за допомоги ворожіння, азартних ігор, створення трастових (довірчих) товариств, участі в лотереї тощо.

Третій шлях полягає в отриманні незаконної вигоди від перебування на посаді та використання владних пов­новажень («білокомірцеві» або корупційні злочини, насамперед у кредитно-банковій, приватизаційній, під­приємницькій сферах), у проведенні забороненої діяль­ності [контрабанда, фіктивне підприємництво, випуск і реалізація недоброякісної (підробленої) продукції], в умисних порушеннях (обман покупців і замовників, фальсифікація вимірювальних приладів, ухилення від сплати податків і платежів).

Корисливій особистості, яка обирає такий шлях, при­таманні врівноважений тип нервової системи і високий рівень самоконтролю, обережність і хитрість, високий освітній рівень, витонченість у задоволенні потреб, під­вищена бентежність, широке використання психологіч­ного захисту; передбачливість і життєва орієнтація на перспективу.

Зовнішнім супутнім чинником задоволення корисли­вості переважно другим і третім способами виступають недоліки, прогалини правового регулювання господар­сько-підприємницької діяльності. Так, за експертними оцінками, незаконний щорічний відплив капіталів з України складає 1,2-2,5 млрд доларів США, близько 2,5 млн осіб, які проживають в Україні, провадять торго­вельно-посередницьку діяльність, за бухгалтерськими звітами проходять лише 30% фактично виплаченої заро­бітної платні.

Психологічний портрет злочинної особистості корис­ливого типу свідчить, що така особистість більш розмаї­та і строката порівняно зі злочинною особистістю на­сильницького типу.

Підсумовуючи розгляд проблеми особистості як суб'єкта злочину, можна зазначити, що такий підхід до особи та подальший розподіл особистостей на категорії, типи, підтипи дозволяє більш глибоко, різнобічно оха­рактеризувати злочин. Це, своєю чергою, сприяє квалі­фікованому вирішенню низки власне юридичних питань.

Контрольні запитання і завдання

1.У чому полягають основні юридичні та психологічні під­
ходи до вивчення особи з огляду на скоєння злочину?

2. Назвіть і стисло охарактеризуйте загальні психологічні
ознаки особистості.

3. Що таке акцентуація особистості? Як вона впливає на
вчинення злочину?

4. З'ясуйте різницю між особистістю, яка вчинила злочин,
і злочинною особистістю.

5. Дайте визначення агресивності як риси особистості, по­
рівняйте агресивність і агресію.

6. Назвіть основні психологічні якості, притаманні насиль-
іицькому типові злочинної особистості.

7. У чому полягає корисливість як риса особистості?

8. Встановіть психологічні особливості реалізації злочин-
чою особистістю корисливого мотиву.

9. Які психологічні риси притаманні особистості побутово­
го злодія?

ГРУПА ЯК СУБ'ЄКТ ЗЛОЧИНУ

Відповідальність за вчинений злочин завжди має пер­сональний характер. Але з різних причин брати участь у злочині можуть не одна, а кілька осіб. Це психологічно по­легшує співучасть у злочині, підвищує його соціальну не­безпеку і зазвичай ускладнює попередження та розкриття.

Злочини, які вчиняються кількома особами, поєдну­ються терміном «групова злочинність». Вона являє собою різновид злочинності, визначальною ознакою якого є вчинення злочину двома чи більше особами у вигляді спільних, узгоджених у часі та просторі дій. Така узгодженість залежно від рівня організації набуває форм координації, кооперації, інтеграції.

Групова злочинність вивчається кримінологією як ор­ганізована і меншою мірою - професійна злочинність. Але ці важливі аспекти все ж таки не охоплюють пробле­ми в цілому. Кримінальне право цікавить групова зло­чинність під кутом зору ролі та участі у злочині кожного члена групи, а також форм співучасті. Обидві науки спи­раються та безпосередньо використовують напрацюван-ня кримінальної психології щодо механізмів утворення, розвитку груп, динаміки окремих процесів — нормоутво-рення, згуртованість, лідерство, рольова ієрархія, психо­логічний тиск та ін.

За узагальненими даними серед зареєстрованих злочи­нів в Україні групові злочини за їх високої латентності (за окремими видами вона досягає 50%) складають не менше 30%. Починаючи з 1996 р. щорічно реєструється більше 70 тис. групових злочинів. Найбільша їх кількість припадає на Дніпропетровську, Донецьку, Луганську області, де зага­лом вчиняється більш як 40% групових злочинів по Україні.