Класична (адміністративна) школа управління

Якщо науковий управлінський підхід в основному був націлений на ефективність виробництва, то адміністративний підхід (1920–1950) був спрямований на удосконалення керування організацією в цілому. Метою прихильників адміністративного підходу було створення універсальних принципів керування, дотримання яких, безперечно, забезпечить успіх підприємства. Першими представниками цієї школи були Г. Емерсон (1852–1931), А. Файоль (1841–1925), Г. Форд (1863–1947), А.К. Гастєв (1882–1941) та ін. Родоначальником системного керування організацією («адміністративна школа») по праву вважається А. Файоль (1841–1925). Він уперше представив у структурованій формі діяльність підприємства. А. Файоль виділив п’ять найважливіших функцій керування – передбачати (планування), організовувати, розпоряджатися, координувати і контролювати.

Суттєвий внесок у теорію і практику управління виробництвом зроблений Г. Емерсоном. Він зазначав, що не виробництво повинне підлаштовуватися під управління, а навпаки, управління повинне обслуговувати виробництво.

Г. Емерсону належить розробка 12 знаменитих принципів підвищення продуктивності праці, де враховані час, затрачений робітником, і його вміння, що проявляється як робота. Ці принципи не втратили свого значення і до сьогодні.

Анрі Файоль присвятив ряд наукових праць керівництву людьми, адміністративному управлінню, раціоналізації адміністративної діяльності. Суть його концепції «науки адміністрування» зводиться до організаційної структури управління персоналом, зміст якого розглядається як система взаємозв’язків між посадами і ролями. Основна увага приділяється управлінню процесами виробництва через визначення чіткої ієрархії у трудових колективах на засадах органічного поєднання повноважень і відповідальності, намагаючись раціонально використовувати його ресурси. А. Файоль сформулював 14 знаменитих універсальних принципів управління підприємством, які не втрачали свого значення і в сучасних умовах господарювання. Ці принципи зводяться до такого:

1. Розподіл праці.

2. Повноваження і відповідальність.

3. Дисципліна.

4. Єдиноначальність.

5. Єдність напряму.

6. Підпорядкованість особистих інтересів загальним.

7. Заохочення персоналу.

8. Централізація.

9. Скалярний ланцюг.

10. Порядок.

11. Справедливість.

12. Стабільність робочого місця для персоналу.

13. Ініціатива.

14. Корпоративний дух.

У загальному вигляді основні напрями діяльності класичної школи управління зводяться до такого:

а) розвиток принципів управління;

б) визначення функції управління;

в) систематизований підхід до управління підприємством.

Приблизно одночасно з Файолем німецький соціолог Макс Вебер (1864–1920) сформулював свої ідеї про ідеальний управлінський підхід для великих організацій. На його думку, без розгалудженого бюрократичного апарату велике капіталістичне виробництво взагалі не взмозі правильно функціонувати. Він розумів бюрократію як професіоналізм у сфері керування, заснований на оволодінні не лише необхідними навичками, але й особливого роду раціональним знанням. Вебер вважав, що у сфері керування вибір можливий лише між бюрократією і дилетантизмом (дилетант – аматор, що займається яким-небудь мистецтвом або наукою без спеціальної підготовки; поверхово знайомий з якою-небудь галуззю науки або мистецтва).

М. Вебер прагнув деперсоніфікувати багато управлінських функцій, сподіваючись, що результативне одноманіття може сприяти доброзичливому і справедливому відношенню до всіх робітників.

Серед основних досягнень класичної школи керування варто зазначити про:

1. Розвиток принципів керування.

2. Опис функцій керування.

3. Систематизований підхід до керування всією організацією.

1.3. Школа людських відносин (науки про поведінку)

Школа людських відносин базувалася на розробці й застосуванні соціально-психологічних аспектів менеджменту, тобто управління трудовим колективом здійснювалося з позиції психології і людських відносин. Почуття робітників, їх настрій, пе­реконання стають спеціальним і досить вагомим предметом
досліджень.

Представниками цієї школи можна назвати вчених Е. Мейо, В. Скотта, М. Фоллет, А. Маслоу, Ф. Герцберг, Д. Мак-Клеланд, В. Врум, Дж. Адамс, Л. Портер і Э. Лоулер та інших.

Школа людських відносин у розвитку менеджменту утвердилася як реакція на обмеженість раціоналізму в системі управління. В основу людських відносин були покладені досягнення психології, соціології та ін. Цей напрям у розвитку управлінської науки пов’язаний з переходом у господарській діяльності від екстенсивних методів до інтенсивних і зростанням значення людського чинника.

У загальному вигляді основні концептуальні позиції школи людських відносин (науки про поведінку) можна сформулювати так:

1. Людина являє собою соціальну тварину, що підкоряється законам «череди», і потрібно створити такі методи керування, що регулювали б поводження людей у групі, організації.

2. З «природою людини» несумісна тверда ієрархія підлеглості і формалізації організаційних процесів, тому необхідно розробити такі методи керування, які могли б повніше використовувати психологічні й емоційні особливості працівника, його інтелектуальний потенціал.

3. Рішення «проблеми людини» – справа бізнесменів, тому їх завданням є рішення соціальних проблем праці, його гуманізація, навчання і виховання працівників, авторитетне керування.

Основними досягненнями школи людських відносин і школи поведінкових наук прийнято вважати:

1. Застосування прийомів керування міжособистісними відносинами для підвищення ступеня задоволеності роботою і продуктивності.

2. Застосування наук про людську поведінку до керування і формування організації таким чином, щоб кожен працівник міг бути використаний відповідно до його потенціалу.

1.4. Емпірична школа (кількісних методів)

Формування школи керування (з 1950 р. і до сьогодні) пов’язано з виникненням кібернетики і досліджень операцій. Вона одержала розвиток унаслідок широкого застосування кількісного аналізу при вирішенні військових і логічних проблем. До цих досліджень залучалися групи експертів з таких галузей як статистика, інженерна справа, економіка, математика і політична наука. Появу цієї школи (середина XX ст.) пов’язують з іменами Н. Вінера, А. І. Берга, Л. В. Контаровича, Р. Калмана, Д. Форстера, В. М. Глушкова та ін. На думку теоретиків цієї школи, основним завданням у галузі менеджменту є одержання, обробка й аналіз практичних даних та розробка й видача на цій основі рекомендацій для управляючих. Поштовхом для застосування кількісних методів в управлінні став розвиток електронно-обчислю­вальних машин, їх програмного забезпечення (комп’ютеризація управління). Кількісні методи, згруповані під загальною назвою «дослідження операцій», використовуються при вирішенні склад­них управлінських проблем. По суті, дослідження операцій – це застосування методів наукового дослідження до операційних проблем організації.

Отже, у загальному вигляді основний внесок школи кількісного підходу зводиться до розуміння та вирішення управлінських проблем за допомогою моделей і кількісних методів із застосуванням математики, статистики, інженерних та інших наук.