Вивчення психології народів у Німеччині і Росії

Розвиток етнографії, психології та мовознавства зумовив зародження в сер. XIX століття етнопсихології як самостійної науки. Етнопсихологія виникла у Німеччині, яка переживала в той час сплеск національної самосвідомості, обумовлений процесами об'єднання численних князівств в єдину державу.

«Батьками-засновниками» нової дисципліни є німецькі вчені Моріц Лацарус (1824-1903) і Гейман Штейнталь (1823-1893), які в 1859 р. розпочали видання «Журналу психології народів і мовознавства». У програмній статті першого номера «Думки про народну психології» необхідність розвитку психології народів − нової науки, що входить до складу психології, − вони пояснювали потребою досліджувати закони духовного життя не тільки окремих індивідів, але і цілих спільнот, в яких люди діють «як деяка єдність». Серед таких спільнот (політичних, соціально-економічних, релігійних) особливо виділяються народи, тобто етнічні спільноти − народ як щось історичне. На думку Лацаруса і Штейнталя, народ є сукупністю людей, які сприймають себе як один народ, зараховують себе до одного народу.А духовна спорідненість між людьми не залежить від походження чи мови, так як люди визначають себе належними до певного народу суб'єктивно.

Всі індивіди одного народу мають «подібні почуття, схильності, бажання», всі вони володіють спільним народним духом, який німецькі мислителі розуміли як психічну схожість індивідів, що належать до певного народу, і одночасно як їх етнічну самосвідомість . Саме народний дух, який «проявляється насамперед у мові, потім в моралі і звичаях, вчинках, у традиціях і співах »(Штейнталь, 1960, с. 115), і покликана вивчати психологія народів.

Основними завданнями нової науки Лацарус і Штейнталь вважали:

1) пізнання психологічної сутності народного духу;

2) відкриття законів, за якими здійснюється внутрішня діяльність народу в житті, мистецтві та науці;

3) виявлення основних причин виникнення, розвитку та знищення особливостей якого-небудь народу.

Виділення цих завдань свідчить про те, що Лацарус і Штейнталь розглядали психологію народів як науку пояснювальну, що зводять загальні закони мови, релігії, мистецтва, науки, традицій і інших елементів духовної культури до психологічної сутності. Окрім історичної психології народів, що пояснює дух народів в цілому (аналізується дух народу, його загальні умови життя і діяльності, встановлюються загальні елементи і відносини розвитку духу народу), німецькі вчені виокремлювали описову частину психології народів – конкретну психологічну етнологію, покликану давати характеристики духу окремих народів.

Концепцію Лацаруса і Штейнталя не можна розглядати в якості соціально-психологічної теорії. Психологія народів, з їх точки зору, є продовженням індивідуальної психології, оскільки дух народу живе тільки в індивідах, і в ньому відбуваються ті ж процеси, які вивчаються індивідуальною психологією. Як і індивідуальна психологія, психологія народів покликана вивчати перш за все уяву, розум, моральність, але не окремого індивіда, а цілого народу, виявляючи їх в його творчості, практичному житті і релігії.

Безпосередніми об'єктами аналізу, в процесі дослідження яких розкривається зміст народного духу, є міфи, мова, мораль, звичаї, побут та інші особливості культури. Відзначимо, що загальний напрямок дослідження культур, сформульований М. Лацарусом і Г. Штейнталем, розвивається і понині. Звичайно, Штейнталь і Лацарус не змогли виконати своєї грандіозної програми, але їх ідеї були підхоплені і розвинені психологами, антропологами і соціологами. Згодом їх програму доповнили й успішно виконали прихильники американської етнопсихологічних школи (психологічна антропологія).

Ідеї Лацаруса і Штейнталя відразу ж знайшли відгук у наукових колах багатонаціональної Російської імперії ХІХ ст. Вже в 1859 р. з'явився російський переклад викладу їх програмної статті, а в 1864 р. вона була надрукована повністю. Багато в чому цей інтерес пов'язаний з тим, що в Росії до цього часу вже була зроблена спроба збору етнопсихологічних даних, хоча концептуальної моделі нової науки побудовано і не було.

Народження етнопсихології пов'язують з діяльністю Російського географічного товариства, члени якого розглядали «психологічну етнографію» як один з розділів етнографії. Микола Надєждін (1804-1856), який запропонував цей термін, вважав, що психічна етнографія повинна вивчати духовну сторону людської природи, розумові та моральні здібності, силу волі і характеру, почуття людської гідності і т.п. Як прояв народної психології розглядалося ним і усна народна творчість − билини, пісні, казки, прислів'я.

У 1847 р. почався збір матеріалів за програмою вивчення етнографічної своєрідності населення різних губерній Російської імперії, запропонованої Надєждіним. У відділення Російського географічного товариства, розташованих у всіх куточках Російській імперії, було розіслано сім тисяч примірників програми, яка запропонувала описувати народи, що населяли ту чи іншу місцевість. Протягом багатьох років у Петербург щорічно надсилалися кілька сотень рукописів від збирачів − поміщиків, священиків, учителів, чиновників.

− 1873 року створюється Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, в якому активно працюють історики І.Лучицький, О.Лазаревський, М.Драгоманов, мовознавець Павло Житецький, композитор М.Лисенко, письменник і театральний діяч М.Старицький. відділом були організовані експедиції в Київську, Волинську, Подільську, частково в Полтавську губернії, де вчені зібрали величезний фольклорний, етнографічний, мовний, статистичний матеріал. Завдяки енергійним зусиллям народознавця П.Чубинського цей матеріал побачив світ у семитомних "Трудах этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край" (1873-1878). Історик В.Антонович працює головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, бере участь у підготовці до друку багатотомного "Архива Юго-Западной России". Але за наказом Олександра ІІ було створено спеціальну комісію, яка запропонувала низку репресивних заходів і осередок був ліквідований.

За програмою до опису народного побуту дослідники включали і матеріали спостережень про «моральний побут» народів, тобто про всі явища духовної культури: від сімейних відносин та виховання дітей до «розумових і моральних здібностей» і «народної характеристики». Кілька рукописів було опубліковано, складалися звіти, що містять психологічні розділи.

Пізніше, в 70-і рр.. ХІХ і в Росії, слідом за Німеччиною, була зроблена спроба «вбудувати» етнопсихологію в психологію. Ця ідея виникла у правознавця, історика і філософа Костянтина Кавеліна (1818-1885), який в 40-і рр.. брав участь у здійсненні програми етнографічних досліджень Російського географічного товариства.

Не задовольнившись результатами збору суб'єктивних описів «розумових і моральних властивостей» народів, Кавелін висловив думку про можливість «об'єктивного» методу вивчення народної психології за об'єктами духовної діяльності − пам'ятками культури, звичаями, фольклором, віруваннями. На його думку, завдання науки − встановити загальні закони психічного життя на основі порівняння однорідних явищ і процесів духовного життя як у різних народів, так і у межах одного народу у різні епохи його історичного життя.

Між К. Д. Кавеліним та Іваном Сєченовим (1829-1905) - основоположником природничо-наукового напряму в російській психології − розгорнулася дискусія з питання: що вважати об'єктивним методом у науковій психології. Сєченов вважав неможливим вивчати психіку за результатами духовної культури. Він заперечив можливість проведення emic досліджень в психологію, вважаючи, що «будь-який психолог, зустрічаючись з будь-яким пам'ятником розумової діяльності людини і задавшись думкою проаналізувати його, повинен віддати належне творцеві пам'ятника, його власній спостережливості і власним уявлення» (Сеченов , 1947, с.208).

У Російській імперії в суперечці між прихильниками природничої психології Сєченова та гуманітарної психології Кавеліна перемогу здобули перші. А разом з поразкою Кавеліна закінчилася невдачею і перша спроба створення наукової етнопсихології в рамках психології.

Проблема етнопсихології все ж залишається у полі заціквілень великої кількості дослідників: П. Я. Чаадаєв, П. Сорокін, М. Данилевський, М. Чернишевський, В.Ключевський, В. Соловйов, М. А. Бердяєва та ін.

Так, російський філософ, а українець за походженням, Микола Бердяєв підкреслював «відповідність між неосяжністю, нескінченністю російської землі і російської душі, між географією фізичною та географією душевною» (Бердяєв, 1990 а, с. 44). Він відзначав, що російський народ «не оформив» ці величезні простори через брак «мужнього характеру і гарту особистості» (Бердяєв, 1990 б, с. 28).

Становленням етнопсихології в Україні займалися М.Грушевський, М. Костомаров, Д.Чижевський, М. Драгоманов, О.Потебня, М.Сумцов, С. Подолинський, Г. Шпет та ін.