Лекція 4. Психолого-педагогічне забезпечення учнів (студентів) з ендогенними психічними розладами

Порушення пізнавальної сфери особистості ( сприймання, увага, пам¢ять, мислення). Розлади емоційно-вольової сфери та патопсихологія особистості. Етіопатогенез психічних захворювань. .

Психічну діяльність людини можна уявити як цілий ряд процесів з одночасним або послідовним перебігом. Психологія позначає їх такими термінами: відчуття сприймання, запам'ятовування, узнавання, згадки, уявлення, мислення, інтелект, мотиви, дії (воля).

Характерна особливість психіки—єдність цих процесів. Не можна собі уявити навіть найпростіше відчуття або сприймання (зорове, слухове та ін.) без одночасної участі в цьому акті пам'яті, уявлень, емоцій, мислення, тощо. Звичайно, перебіг вищих процесів, наприклад мислення, можливий без одночасного відчуття і сприймання, але лише за умови наявності слідів сприймання, тобто запасів пам'яті, яка зберігає всю інформацію й колись надійшла у мозок через зорові, слухові, нюхові, смакові, дотикові нервові апарати (аналізатори).

Наш мозок має величезні можливості для психічної діяльності. Під час денної активності (протягом дня тільки через органи зору і слуху в мозок надходить понад 16 тис. відчуттів (І. М. Сєченов). Вся ця маса відчуттів, що включає інформацію про предмети і явища зовнішнього середовища, приводить у дію асоціації, які грунтуються на попередніх знаннях, досвіді, звичках.

Перший ступінь пізнання складають відчуття і сприймання. Відчуття, чуттєве споглядання, відтворює окремі сторони, якості предметів: колір, розміри, консистенцію та ін.; сприймання ж відтворює сукупність якостей і сторін, тобто предмет чи явище в цілому. Сприймання не є лише сумою відчуттів. Це складний процес. Кожне сприймання базується на минулому досвіді, на практиці лю­дини. І. П. Павлов, коли говорив про фізіологічні основи відчуттів і сприймань, підкреслював: «Відчуття—це найпростіше суб'єктивне переживання, що дається якимось агентом, сприймання—це те, що утворюється в моєму мозку, коли це подразнення пов'яжеться з іншими подразненнями, з їхніми слідами. По цьому я уявляю зовнішній предмет».

Нейрофізіологічні дослідження засвідчують, що зовнішній об'єкт, діючи на наші органи відчуттів нервовими елементами (сітчатки, органа слуху, шкіри та ін.), перекодовується у нервові імпульси. Ці імпульси у закодованій формі, зберігаючи всі деталі, що відносяться до сприйнятого об'єкту, надходять через численні мінейрональні синапси у кору великого мозку. В клітинах кори відбувається розшифровка, розкодування нервових імпульсів початкового об'єкта і таким чином створюється суб'єктивний образ. Ця концепція підтверджена експериментальними дослідженнями. Вченим за допомогою електродів вдалося відвести від слухового нерва нервові імпульси звуку, а потім за допомогою спеціального пристрою перетворити його в звук, еквівалентний початковому.

Нейрофізіологічна теорія формування суб'єктивних) образів об'єктивного світу проливає світло на найскладнішу проблему сучасної фізіології і психології. Нейрофізіологічні категорії (подразнення, нервовий імпульс) категорії теорії інформації (код, розкодування) у процесі розшифровки нервових імпульсів роблять якісний стрибок, стають категоріями психологічними. Ці категорії, що позначаються вже знайомими термінами: мислення, пам'ять, емоції та ін., характеризують нормальну психічну діяльність людини, її суб'єктивний світ. Хвороба, патологічний процес в організмі і центральній нервовій системі на різних її рівнях порушує єдність психіки, відокремлює одні психічні функції від інших.

Таким чином, симптоми (ознаки) порушень психічної діяльності є не що інше, як вияв внутрішніх біологічних закономірностей: гіпнотичних фазових станів ( парадоксальної, ультра парадоксальної, наркотичної), застійного збудження і гальмування, порушення взаємної індукції головних нервових процесів, тощо.

Синдром -складне психопатологічне явище, що вміщує в собі декілька генетично споріднених симптомів. Принцип генетичної спорідненості не виключає, звичайно, наявності у структурі синдрому хворобливих симптомів, різних за своєю психопатологічною ознакою: порушення сприймання, пам'яті, мислення, інтелекту та ін. Переходячи до розгляду симптомів, слід підкреслити штучність їх виділення як ізольованих явищ. Робимо це, по-перше, для зручності вивчення, а по-друге, симптом часто є провідною ознакою синдрому і визначає його назву. Досить часто психічні порушення проявляються симптомами порушень сприймання.

ПОРУШЕННЯ СПРИЙМАННЯ

Ілюзії (illusore — обманювати) — це викривлене, неправильне сприйняття реальних предметів чи явищ. Залежно від аналізатора ілюзії бувають зоровими, слуховими, смаковими. Ілюзії можуть бути і у здорових людей. Наприклад, рух сусіднього поїзда деякий час сприймається як поїзда, в якому ми перебуваємо; опущена у воду палиця здається переломаною. Але наше мислення швидко виправляє переломану палку, вносить корекцію у сприйняття руху поїздів.

Ілюзії можуть виникнути внаслідок дії надзвичайного подразника на той чи інший аналізатор. Ілюзії виникають при розладі психічної діяльності внаслідок інфекцій, інтоксикацій, травм. У випадку з ілюзіями на малюнках шпалер хворий бачить рух комах, птахів, дрібних гризунів; халат, що висить, здається людиною, що там заховалася. У хворого зі слуховими ілюзіями голоси людей, що його оточують, сприймаються як погрози на його адресу, вони виголошують його ім'я, роблять натяки на щось для нього небезпечне. У випадку нюхових ілюзій звичайні запахи речей чи харчових продуктів сприймаються як неприємні, незвичні, дуже огидні. При смакових ілюзіях хворий не сприймає їжу через «гидкий» смак. При патологічних ілюзіях ілюзорне сприйняття повністю зливається з реальним об'єктом і існує доти, доки існує цей об'єкт. Тому критичне ставлення до них зберігається лише при деяких захворюваннях: орга­нічних ураженнях мозку травматичного, вірусного походження, новоутвореннях.

Ілюзії часто бувають з галюцинаціями. Це більш складні розлади сприймання і спостерігаються вони значно частіше, ніж ілюзії. Близькими до ілюзій є псевдоіллюзії. Це викривлення сприймання, поєднане з фантазіями. Прості реальні малюнки чи фігури сприймаються у вигляді яскравих пейзажів, споруд з казковими контурами і деталями.

ГАЛЮЦИНАЦІЇ

Галюцинації (hallucinatio — помилка) — уявні, неправдиві сприймання, сприймання без об'єкта. Звичайно, це не означає, що неправильно сприйняті об'єкти взагалі реально не існують або не існували раніше. Але в даний момент у межах доступного для огляду простору цих об'єктів немає. Хворий з галюцинаціями не сумнівається в реальності того, що він сприймає. Навпаки, реальні речі, що є навколо нього, зникають, замінюються галюцинаторними образами. Галюцинації, так само як ілюзії, поділяються за органами відчуттів залежно від аналізатора, в якому вони виникають: зорові, слухові, нюхові, смакові, тактильні, загального відчуття. Вони бувають елементарними і складними.

Елементарні галюцинації, наприклад, зорові, бувають у вигляді іскор, світлих плям (фотопсії), слухові — у вигляді тріску, шуму у вухах, окремих звуків (акоазми). Значно частіше спостерігаються складні галюцинації. Вони бувають у вигляді сцен, у яких задіяно багато людей, тварин, різних предметів тощо. Часом зорові образи поєднуються зі слуховими, нюховими, тактильними, що робить галюцинації дуже правдоподібими. Хворі при цьому поводяться то як глядачі, то як безпосередні учасники сцен.

Для складних слухових галюцинацій характерними є голоси багатьох людей — чоловіків, жінок. Вони можуть говорити між собою (індиферентні голоси), або, що буває частіше, мають відношення до хворого: кличуть його (оклики), коментують його дії (коментуючі галюцинації), наказують щось вчинити (імперативні галюцинації); лають, звинувачують у поганих звичках тощо. Справжні (істинні) галюцинації — це ті, що мають свою проекцію у навколишнє середовище: голоси вчуваються з певної частини простору, а видіння спостерігаються навколо хворого. Для справжніх галюцинацій характерною є наявність у об'єкта сприймання усіх властивостей реального: тілесності, яскравості, яскравої чуттєвості, тобто його сприймання супроводжується відповідними переживаннями.

Добре відомі розлади сприймання, для яких характерною є не зовнішня, а внутрішня проекція голосів чи образів: у самій голові, в животі чи в іншому органі. Такі розлади називають псевдогалюцинаціями, або несправжніми галюцинаціями. Природно, що, не маючи зовнішньої проекції, образи при псевдогалюцинаціях не мають тілесності та інших якостей реальних об'єктів. Псевдогалюцинації, за визначенням В. X. Кандинського, який першим їх описав, «позбавлені характеру об'єктивності». Зорові псевдогалюцинації — це ніби бачення внутрішнім зором. Слухові псевдогалюцинації хворий часто сприймає то як звучання власних думок, які внаслідок цього стали доступними для інших людей, то голосів, що «вкладені» у голову хворого за допомогою приладів чи навіювання, щоб «мислити його мозком», «говорити його язиком». Інколи хворі можуть визначити, з якого боку голови чуються голоси, але частіше встановити їх локалізацію неможливо. Слухові псевдогалюцинації найкращим чином засвідчують штучність виділення їх як ізольованого психопатологічного симптому, бо такі явища, як звучання власних думок чи їх коментарі, дозволяють припустити, що ці обмани сприймання є одночасно і проявом розладів мислення.

Важливе значення у клінічній практиці мають уже названі імперативні галюцинації. Слід пам'ятати, що під впливом наказів хворі можуть виявляти агресію до людей чи до самих себе, здійснювати інші суспільно небезпечні вчинки.

Хворі не завжди розповідають про свої переживання. Інколи про них можна судити лише за поведінкою хворих. Так, при слухових галюцинаціях хворий закриває вуха, говорить сам до себе, відповідаючи своїм галюцинаторним образам; при тактильних—знімає зі шкіри комах чи ріже шкіру, щоб видалити з-під неї комах; при зорових — пильно придивляється до чого-небудь, вдивляється кудись.

Найбільш інтенсивними галюцинації бувають увечері і вночі, хоча можуть з'являтися і протягом доби. На початку психічних захворювань, особливо при інфекціях чи інтоксикаціях, першим симптомом можуть бути галюцинації, що з'являються у момент засинання, тобто в період переходу зі стану бадьорості до стану сну. Такі галюцинації дістали назву гіпнагогічних. Вони бувають різного змісту. Інколи це страхітливі, дивовижні тварини, чудовиська. В інших випадках видіння нагадують кінофільм побутового змісту. Для гіпнагогічних галюцинацій характерним є те, що при відкритих -очах вони зникають, а при спробі хворого заснути з'являються знову. Відомі також галюцинації, що виникають у момент пробудження. За своїм механізмом вони, мабуть, подібні до гіпнагогічних і мають назву гіпнопомнічних.

Галюцинації загального відчуття, їх змістом є відчуття ненормального стану внутрішніх органів чи інших частин тіла:

кінцівок, хребта, черепа тощо. Їх розподіляють на такі групи: а) вісцеральні—коли хворий відчуває в своєму організмі якісь сторонні тіла; б) ендоскопічні—коли хворий «бачить» свої внутрішні органи;

в) моторні, або кінестетичні,—коли хворий відчуває скорочення своїх м'язів, хоча об'єктивно цього не відбувається; г) вестибулярні — коли хворий відчуває в собі здатність проникати через тверді перепони (наприклад, пройти крізь стіну).

Тактильні галюцинації (галюцинації дотику). Розрізняють такі групи цих галюцинацій: а) гігричні — коли у хворого є відчуття стікання рідини по шкірі; б) температурні—відчуття жару, вогню (частіше) чи холоду;

в) гаптичні — коли у хворого є відчуття, що його хтось або щось хапає.

Описані галюцинації слід відрізняти від сенестопатій — безпредметних патологічних відчуттів, що йдуть від внутрішніх органів, м'язів, суглобів тощо (пекучість, свербіж, поколювання).

Відомі галюцинації, що з'являються лише за наявності реального зовнішнього подразника: стукіт, шум, дзюркотіння, музичні мелодії. Хворі чують голоси у шумі вентилятора, дзюркотінні води, звуках працюючого двигуна чи різних мелодій, що долинають з радіо і телеві­зора. Коли реальні подразники зникають, пропадають і голоси. Такі галюцинації мають назву функціональних. На відміну від ілюзій при функціональних галюцинаціях образ співіснує з реальним подразником, не зливаючись з ним.

Останнім часом увагу дослідників привертають галюцинації, що виникають у людини на фоні психічного напруження, наприклад, при ізоляції у замкнутій системі (батискаф, космічний корабель, сурдокамера) або у стані напруженого чекання вирішення значущих для особистості проблем (винесення судового вироку, порушення життєвих планів і т. ін.). Такі галюцинації мають назву реактивних, або психогенних. Вони полягають у тому, що згадки минулого набувають домінуючого значення і, маючи проекцію назовні, сприймаються як сторонні.

Галюцинації мають важливе діагностичне значення. По-перше, їх поява завжди свідчить про наявність психічних розладів. По-друге, за видом галюцинацій вдається орієнтовно визначити причини і характер хворобливого процесу. Так, справжні зорові галюцинації характерні для інтоксикацій, інфекцій, черепно-мозкових травм, тобто для екзогенних впливів на організм і центральну нервову систему. Те саме можна сказати і про справжні слухові й тактильні галюцинації. Слухові ж і зорові псевдогалюцинації є симптомами так званих ендогенних психозів, зокрема шизофренії.

Патогенез галюцинацій. Патогенетичні механізми галюцинацій складні і до кінця не з'ясовані. Периферійна теорія, за якою причиною галюцинацій є ураження периферійних рецепторів (зорового, слухового та ін.), була відкинута, оскільки слухові галюцинації спостерігаються і у хворих з повним руйнуванням слухового нерва, а зорові — і у сліпих. Наприкінці XIX ст. було запропоновано «центральну теорію», яка пояснювала галюцинації місцевим подразненням окремих ділянок кори великого мозку. Ця теорія, хоча й грунтувалась на експериментальних даних (елементарні галюцинації спричиняються подразненням різних ділянок кори мозку слабким електричним струмом), також була відхилена, бо не вносила ясності у розуміння механізму галюцинацій.

В. X. Кандинський вважав, що справжні галюцинації можуть виникати або внаслідок підвищеного збудження кори великого мозку, або, навпаки, внаслідок патологічного виснаження кори. Цей погляд, що був припущенням наприкінці XIX ст., пізніше підтвердили дослідження школи І. П. Павлова. Він пояснював галюцинації явищами патологічної інертності подразнювального процесу у клітинах головного мозку. Найчастіше причиною цього є парадоксальна фаза, і залежно від її локалізації (на рівні першої чи другої сигнальної систем) виникають ті чи інші галюцинації. Якщо парадоксальна фаза локалізується у корковій частині, то виникають псевдогалюцинації.

Досягнення хімії відкрили ширші можливості для досліджень природи галюцинацій за допомогою галюциногенів — хімічних речовин (мескаліну, діетиламіду лізер-гінової кислоти), які, діючи на ензими чи медіатори, спричинюють .галюцинації, їх моделювання сприяє глибшому розумінню інтимних біохімічних механізмів цього явища і, крім того, допомагає розробляти методи раціональної терапії. Спроби обгрунтувати біохімічну теорію порушень відчуттів ні в якому разі не вступають у протиріччя з павловською патофізіологічною теорією. І. П. Павлов стверджував, що «справжню теорію всіх нервових явищ може дати нам тільки вивчення фізико-хімічного процесу, який перебігає у нервовій тканині». Більше того, І. П. Павлов припускав, що фази цього фізико-хімічного процесу складають основу зовнішніх проявів нервової діяльності, їх послідовності і зв'язків.

ПСИХОСЕНСОРШ РОЗЛАДИ

Термін «психосенсорний» походить від латинського sensus— відчуття, почуття. Важливою умовою сприйняття й усвідомлення стану власного тіла, положення окремих його частин, сприйняття просторових і часових відносин є постійний синтез екстероцептивних, інтероцептивних і пропріоцептивних імпульсів. Вони беруть участь у саморегуляції і, як можна припустити, формують узагальнені образи фізичних і психічних якостей і особливостей, які представлені в структурі свідомості у кожний момент. Порушення синтезу сприйняття власного тіла, просторових і часових відносин одержало назву психо-сенсорних розладів. Ці розлади трохи подібні до ілюзій, оскільки тут також порушується сприйняття реально існуючих відносин і об'єктів. На відміну від ілюзій у хворих при деяких захворюваннях з психосенсорними розладами зберігається критичне сприйняття окремих симптомів. Порушення сприйняття власного тіла проявляється відчуттям невагомості або надзвичайної важкості, непомірного збільшення або зменшення голови, рук, ніг, викривлення тулуба, окремих частин тіла тощо. При цьому хворі можуть зберігати адекватність відчуттів справжньому положенню окремих частин тіла, перевіряючи пра­вильність химерних відчуттів. Вони обмацують голову, роблять спроби дотягтися до віддалених предметів, вимірюють кінцівки тощо. Розлади схеми тіла нерідко призводять до виникнення маячних ідей. Крім них, виділяють такі види психосенсорних розладів: симптом роздвоєння тіла, макропсії — коли предмети здаються незвичайно великими; мікропсії—предмети сприймаються у зменшених розмірах; поропсії — порушується сприйняття відстані до предметів; метаморфопсії — спотворення, перекручення форми предмета; дисмегалопсії — спотворення пропорцій у відчутті свого тіла.

До психосенсорних розладів слід також віднести розлади сприйняття часу, які проявляються відчуттям надзвичайного його прискорення, коли години здаються секундами, або ж уповільнення, коли хвилини здаються роками; дереалізацію — втрату відчуття реальності зовнішнього середовища (при цьому всі предмети, люди, події сприймаються як нереальні, безбарвні, чужі), і деперсоналізацію — втрату відчуття реальності власної особистості при збереженні усвідомлення власного Я. Власне тіло, голос, мова, уявлення здаються чужими, такими, що втратили зв'язок з особистістю. Деперсоналізація, як правило, поєднується з проявами дереалізації.

Психосенсорні розлади часто зустрічаються при органічних захворюван-нях головного мозку (енцефалітах, черепно-мозкових травмах, променевій хворобі, грипі, нейроревматизмі, інтоксикаціях та ін.). Деякі автори уявляють психосенсорні розлади як локальний «інтерпарієтальний» синдром на тій підставі, що деструктивні зміни часто локалізуються в інтерпарієтальній борозні.

РОЗЛАДИ ПАМ'ЯТІ

Пам'ять — це властивість живих систем засвоювати і використовувати досвід, її функції: фіксація подразників, їх утримання (збереження), відтворення (репродукування) отриманої інформації. У загальній психології виділяють ще такі важливі функції пам'яті, як упізнавання і забування. Пам'ять ще називають вхідними воротами інтелекту. Пам'ять завжди спрямована у минуле, незалежно від того, було це враження останніх хвилин чи давно минулих років. Внутрішні механізми функцій пам'яті ще не досить вивчені. Існують психологічні теорії (утворення асоціативних зв'язків), фізіологічні (в основі лежать умовні рефлекси), біохімічні (носіями пам'яті є рибонуклеїнова і дезоксирибонуклеїнова кислоти). Із трьох названих функцій пам'яті найважливішою є фіксація подразників (запам'ятовування). Як показали нейрофізіологічні дослідження, психологічні експерименти і клінічні спостереження, запам'ятовування можуть бути миттєвими, короткочасними і довготривалими. Миттєве запам'ятовування має такий малий час збереження , що відтворення інформації стає неможливим. Короткочасні запам'ятовування характеризуються утри­манням слідів протягом короткого часу після сприйняття об'єкту, а потім сліди або зникають, або консолідуються, переходячи у довготривалу пам'ять. Третій вид запам'ятовування — тривале (протягом місяців і років) утримання слідів інформації.

Залежно від виду сприйняття виділяють зорову, слухову, смакову, нюхову і тактильну пам'ять. Феноменальна зорова пам'ять, наприклад, була у художників Левітана, Ге Доре. Вони могли запам'ятати бачене з найдрібнішими деталями і малювати картини по пам'яті. Властивість довго утримувати і яскраво відтворювати зорові образи називається ейдетизмом, а власників яскравої зорової пам'яті називають ейдетиками. Виключну слухову пам'ять мав Моцарт, який безпомилково записував по пам'яті почуту мелодію.

Тривалість запам'ятовування залежить також від значущості змісту інформації для суб'єкта, від його емоційного ставлення до неї, від загального стану організму: самопочуття, тонусу, віку.

Розлади пам'яті — найчастіший симптом при органічних захворюваннях головного мозку різного походження. Зниження пам'яті спостерігається в похилому віці. Французький вчений Т. Рібо (1881) встановив закономірність, властиву віковому зниженню пам'яті: спочатку виникає послаблення фіксації нових, останніх, сприйнять, тодіяк спогади про події далекого минулого зберігаються.

Розлади пам'яті умовно поділяються на такі групи: дисмнезії, або гіпомнезії, амнезії, гіпермнезії, парамнезії.

При гіпомнезії утруднюється фіксація чи відтворення, тобто пам'ять послаблюється.

Амнезія—це відсутність пам'яті. Амнезії розрізняють відносно часу: а) ретроградна амнезія—відсутність пам'яті на події, що передували гострому виникненню хвороби чи травмуванню головного мозку;

б) антероградна амнезія — виникає після закінчення розладів психіки чи непритомного стану; в) ретроантероградна амнезія — поєднання перших двох видів; г) ретроградна (відставлена) амнезія — втрата пам'яті на більш віддалений час після непритомного стану.

За динамікою амнезії можна поділити на три групи: а) загальна прогресуюча; б) стаціонарна; в) регресуюча. Прогресуюча амнезія починається з гіпомнезії, має безперервний перебіг і може закінчитись корсаковським синдромом (про нього нижче). Стаціонарна амнезія характеризується незмінним перебігом. Регресуюча амнезія поступово зменшується у своїй вираженості.

Окремо слід виділити фіксаційну амнезію, що є складовою частиною вже названого корсаковського амнестичного синдрому. Характерною для неї є неможливість утримати в пам'яті поточні події.

Гіпермнезії—явище посилення пам'яті, що часто спостерігається при маніакальних синдромах. Хворі згадують найдрібніші, давно забуті подробиці, які стосуються минулого, а в запам'ятовуванні теперішніх, поточних подій змін не спостерігається.

Парамнезіями прийнято називати помилкові згадки. Розрізняють псевдоремінісценції — зміщення в часі (неправильне віднесення) подій, що сталися або могли статися у житті хворого; конфабуляції — надумані фантастичні спогади, змістом яких є події, факти, яких не було і не могло бути у житті хворого (патологічні вигадки); - криптомнезії — змішування в спогадах реальних і надуманих подій; екмнезії— «життя в минулому», коли з пам'яті випадають події кількох десятків років, а спогади далекої юності залишаються, і людина поводиться як у тому віці, спогади про який залишились. Окремим ви­дом розладів пам'яті є анекфорія — відтворення тих чи інших фактів при підказуванні.

Патогенетичні механізми розладів пам'яті неоднозначні. Велике значення має зниження тонусу кори великого мозку, внаслідок чого сліди вражень стають нестійкими, легко гальмуються.

РОЗЛАДИ МИСЛЕННЯ

Мислення посідає особливе місце у процесі пізнання людиною об'єктивної реальності. Використовуючи нижчі ступені пізнання— відчуття, сприйняття, запас пам'яті і досвіду, воно відтворює дійсність опосередковано, узагальнено. На основі понять, міркувань, висновків мислення включає в себе аналіз, синтез, узагальнення, абстракцію. Отже, мислення не є природженою здатністю, внутрішньою духовною функцією, незалежною від практичної діяльності. Процеси мислення перебігають у межах фізіологічних систем мозку: спочатку елементарні асоціації, а потім ланцюги асоціацій, що мають рефлекторний характер.

Розлади мислення бувають формальними і продуктивними. Формальні розлади мислення можна диференціювати за темпом, логічною стрункістю і цілеспрямованістю. Швидкість перебігу асоціацій у різних людей неоднакова. Індивідуальна різниця у темпі мислення залежить від конституційних особливостей людини (тем­пераменту), а також від виховання. Люди з підвищеним темпом мислення і відповідно мови у певній ситуації (наприклад, лектори) можуть його контролювати, А при психічних захворюваннях свідома корекція прискореного мислення неможлива. При цьому асоціації виникають легко, частіше за зовнішньою подібністю, співзвучністю, вони різні і численні. Мова, попри багатослів'я, відстає від стрімкого потоку різних ідей. Хворі, не закінчуючи однієї думки, переходять до іншої, часто не помічаючи неповноти мовного виразу думки. Найвищий ступінь прискорення темпу мислення в поєднанні з відверненням уваги проявляється у скаканні ідей , коли вловити логіку думок хворого стає неможливим. Прискорення процесу мислення спостерігається при психічних порушеннях, що перебігають з підвищеним настроєм і сильним руховим збудженням.

Сповільнення темпу мислення можна спостерігати при розмові з хворим — він дає відповіді після довгих пауз зі зниженням гучності голосу до шепоту. Можна відзначити також бідність асоціацій, загальну загальмованість, сповільнення рухів, пригнічення афективних реакцій.

До розладів мислення за темпом можна віднести також зупинки мислення (sperrung) і напливи думок (ментизм), про що можуть розповісти самі хворі.

За логічною стрункістю розлади мислення розділяють таким чином: а) зісковзування думок, коли при розповіді про одні події хворий переключається на інші, не помічаючи, що першу думку він не довів до логічного кінця; б) розірваність мислення — коли хворий проказує фразу граматично правильну, але змістовний зв'язок між окремими частинами фрази відсутній — наприклад, «машина поїхала, тому що кіно загорілося з труби»; в) безладність мислення характеризується, на відміну від розірваності, глибоким розладом синтезу, внаслідок чого втрачається як змістовна, так і граматична побудова мови. Це проявляється невпорядкованим поєднанням окремих слів «земля... чоботи... пішов дощ... вперед». Безладність мислення частіше поєднується з розладами свідомості.

За цілеспрямованістю виділяють такі розлади мислення, як амбівалентність, резонерство і розважність (статечність).

Амбівалентність—це співіснування думок і асоціацій, які взаємно виключаються. Резонерством називають безпредметність мислення, коли відсутні конкретність думок, їхній пізнавальний зміст. Наприклад, на запитання про здоров'я хворий відповідає: «залежно від того, що означає це слово. Якщо від слова «здорово», то я не вельми здоровий, маю лише 60 кг маси, але це залежить від вагів і того, де вони стоять:

якщо в нашому парку, то там гравітація висока, багато людей і немож­ливо довго там знаходитись...». Розважність мислення також відноситься до порушень цілеспрямованості. Вона проявляється у викладенні хворим непотрібних деталей своєї сповіді, зайвих дрібниць, невміння лаконічно висловити головну думку, яка часто губиться у великій кількості подробиць. Розважність мислення часто називають інертністю, вона спостерігається при епілепсії.

Патофізіологічні основи формальних розладів мислення пов'язані з тим, які нервові процеси переважають,— підвищена збудливість чи інертність.

Продуктивні розлади мислення.Ці розлади характеризуються зміною змісту мислення, виникненням у ньому тієї чи іншої «продукції». Серед продуктивних розладів мислення виділяють невідчепні (нав'язливі) ідеї, надцінні ідеї та маячні ідеї.

Невідчепні (нав'язливі) ідеї—це думки, які з'являються у хворого незалежно від його волі і утримуються всупереч його бажанню. Хворий ставиться до них критично і бореться з ними. Найчастіше нав'язливі ідеї проявляються такими станами: невідчепне мудрування, невідчепне рахування, невідчепні спогади, невідчепний страх, невідчепні сумніви, невідчепні потяги та ін.

Надцінні ідеї—це помилкові міркування, що виникають на реальній основі, але переоцінені щодо їхньої значимості. Вони посідають у свідомості і діяльності людини незаслужено велике місце. Надцінні ідеї супроводжуються високою емоційною напругою і визначають напрямок інших психічних процесів і поведінки. Саме інтенсивність емоційного тону процесу мислення є основною причиною переоцінки значення цих ідей. Зміст над-цінної ідеї складає впевненість хворого, наприклад, у несправедливому ставленні до нього, ущемленні його інтересів, подружній невірності, у наявності соматичних захворювань, у своїх особливих заслугах, високих здіб­ностях, винахідливості і т. ін. Звідси і назви надцінних ідей: ставлення, ревнощів, винахідливості, реформаторства. Надцінні ідеї можна скоригувати за допомогою зовнішнього впливу; з часом вони самі згасають.

Маячні ідеї — це помилкові, неправдиві твердження, що не відповідають реальній дійсності, виникають на хворобливій основі і не піддаються корекції. Критерій практики для встановлення істинності, правильності тверджень при маяченні не має значення, хворі його пов­ністю ігнорують. І. П. Павлов визначав маячення як «викривлене відношення думки до середовища». Наявність маячних ідей свідчить про глибокі психічні розлади, до речі, не тільки в сфері мислення. При цьому порушуються й інші психічні функції, зокрема, афективна і вольова. Від інших неправдивих думок, переконань, що базуються на неправильному вихованні, маячні ідеї відрізняються тим, що вони є симптомом психічного захворювання і підпадають під закономірності перебігу патологічного процесу.

За своїм змістом маячні ідеї бувають найрізноманітнішими, їх сукупність має назву маячення. Виділяють маячення значення, відношення, переслідування, збитків, самоприниження, ревнощів, величі, впливу, підстроєності, інтерметаморфози та ін. Хворі стверджують, що багато з того, що діється довкола, має для них особливий зміст і особливе значення. Наприклад, зустрічний чоловік зняв бриля і оглянув його верх, а хворий це сприймає як те, що його власний головний убір заражений радіоактивними речовинами. Або вранці повз вікна пройшла машина з написом «Хліб», а для хворого це означає, що в цьому році буде неврожай і голод. Подібних прикладів маячних ідей значення можна навести безліч.

Часто в психіатричній практиці трапляються маячення відношення. Хворий уявляє, що розмови пасажирів у транспорті мають відношення до нього, випадкові жести зустрічного міліціонера вказують напрямок, куди хворому треба тікати, і ін. Хворі з ідеями переслідування стверджують, що їх переслідують з наміром покарати, вбити, що вони є об'єктом стеження органів міліції, СБУ, рекетирів тощо. Проте найчастіше хворі стверджують, що існує група невідомих осіб, які діють секретними і часто магічними способами. Тут ідеї переслідування формують маячення фізичного впливу, коли хворий впевнений, що перебуває під впливом апаратів, гіпнозу, космічних променів, радіаційно-променевих приладів. Ці прилади нібито вмонтовані в стіни, стелю, телевізор, ра­діоприймач або у внутрішні органи хворого, в зуби тощо. До цього виду маячення близьке за змістом маячення гіпнотичного впливу, коли хворі впевнені, що на них навіюють гіпноз, який керує їхніми діями, думками, викликає різні почуття, бажання, потяги.

Маячні ідеї збитків, пограбування, крадіжки— найчастіше виникають при психічних захворюваннях у людей похилого віку. Хворі стверджують, що в них украдено різні речі, взуття, гроші. Вони їх шукають, звинувачують сусідів, часто перевіряють свої речі, ховають їх, скаржаться в міліцію на уявних злодіїв.

Маячні ідеї самозвинувачення за своїм змістом бувають різними. Хворі звинувачують себе у нездійснених правопорушеннях, зараженні інших людей невиліковними хворобами, створенні страшних соціальних і природних катаклізмів. Хворі з маячними ідеями самоприниження принижують свої фізичні, моральні, інтелектуальні та інші якості.

Зустрічається також різновид маячення, що має безпосереднє відношення до стану внутрішніх органів хворого. Такі ідеї—хвороби внутрішніх органів, неповноцінності всього органу чи окремих його частин, смерті організму чи органів — одержали назву іпохондричних. Іпохондричне маячення теж буває різним за змістом. Хворі стверджують, що не мають шлунка, їжа кудись «провалюється», і тому у них немає випорожнень, їхні внутрішні органи давно згнили, немає дихання, пульсу, залишилась мертва шкіра (нігілістичне маячення); ви­казують ідеї ураження сифілісом, СНІДом та іншими тяжкими недугами, призначають дату своєї смерті. До різновидів іпохондричного маячення відносяться також ідеї дисморфофобії— зміни форми і величини тіла, частіше—обличчя. При іпохондричному маяченні хворі не допускають навіть можливості помилкового твердження. Вони впевнені в тому, що у них змінюється обличчя, зменшуються розміри статевих органів, мимовільно відходять гази. Описаний випадок, коли хворий був впевнений у тому, що у нього росте ніс; він його вимірював щодня, а потім відрізав.

Особливість іпохондричного маячення полягає в тому, що фоном для формування цих ідей є знижений або тривожний настрій.

Головна тема у маяченні ревнощів — це подружня невірність. Хворий переконаний у тому, що дружина зраджує його, він слідкує за нею, звинувачує в таємних зустрічам з коханцями, шукає доказів цього:

сліди поцілунків, плями на білизні, записки, трамвайні квитки. Не маючи «доказів», такий хворий вимагає від дружини зізнання в зраді, жорстоко знущаючись над нею. Цей вид маячення є одним із найбільш суспільне небезпечних.

Інші маячні ідеї, а саме: величі, могутності, багатства, винахідництва, відкриття, високого походження — виникають на фоні підвищеного настрою, самовдоволення. Маячення величі найчастіше буває при органічних ураженнях головного мозку з порушенням пам'яті та інтелекту, через що маячні ідеї мають безглуздий характер. Є правило: що нижчий інтелект, то безглуздіше маячення. Один із хворих з прогресивним паралічем запевняв, що він флотоводець світу, командує усіма збройними силами земної кулі, властелин Всесвіту, піднімає сонце вранці й опускає його ввечері і може залишити людство без світла. Таким же безглуздим буває і маячення багатства — у хворого зібране все золото світу, він має тисячі вагонів коштовностей, дарує мільйони випадковим знайомим і т. ін.

Маячення винахідництва і відкриття близькі за змістом. Хворі «винаходять» різні машини, апарати, прилади, роблять «відкриття» в науці, техніці, різні «проекти» надсилають у науково-дослідні інститути, в Академію наук. При маяченні високого походження хворі впевнені, що їхні батьки—відомі в країні політичні діячі, вчені, актори, які приховують свої родинні зв'язки з хворим в ім'я якихось державних інтересів, військової таємниці.

Отже, маячення має такі властивості: 1) воно завжди є ознакою хвороби; 2) не коригується, спроби коригувати тільки посилюють маячення; 3) в ньому присутня паралогічність—«крива логіка»; 4) виникає при ясній свідомості; 5) маячні ідеї міцно пов'язані з особистістю;

6) виникають при достатньому інтелекті.

За механізмом виникнення маячення буває первинним і вторинним. Первинне маячення виникає власне з розладів мислення, а вторинне—з розладів в інших сферах (настрою, сприйняття). Крім цього, виділяють такі два різновиди маячення.

1. Маячення чуттєве, образне, яке звернене до чуттєвих уявлень і образів, фантазії. Цим пояснюється наявність при чуттєвому маяченні емоційних розладів— страху, тривоги, моторного збудження і навіть галюцинацій. Наприклад, у хворого на вулиці спитали, котра година. Він зрозумів, що це тільки привід його затримати. Через кілька хвилин його «здогад» підтвердився, бо інший чоловік сунув руку в кишеню, де був «револьвер». Тут же почувся «голос», щоб хворий тікав. Він зробив висновок, що ця сцена була підготовлена його колишньою дружиною, щоб заволодіти його житлом. Для чуттєвого маячення характерною є фрагментарність, раптовість виникнення, наглядність, конкретність.

2. Маячення систематизоване, інтерпретативне, словесне. Невірні міркування — підкріплюються доказами із практики реально існуючих відносин, але їх вибір односторонній, протилежні аргументи не визнаються. Маячна система має певну стрункість у доборі фактів, обгрунтуванні тверджень, суб'єктивну логіку. Систематизоване маячення є відносно автономним до інших психічних процесів, хворі деякий час зберігають професійну працездатність, не потрапляють у поле зору психіатрів, можуть переконати в правильності своїх ідей родичів чи приятелів, котрі потім теж можуть включитися в боротьбу за реалізацію цих ідей. Систематизовані маячні ідеї буває дуже важко розпізнати. Особливо це стосується паранойяльного маячення, що виникає з надцінних ідей і має в своїй фабулі реальні факти, пов'язані в патологічну систему тлумачення, коли на базі правдивих явищ ро­биться маячний висновок (в одній із ланок логічного ланцюга виникає похибка, і далі діють закони «кривої логіки»).

При зворотному розвитку маячення спочатку втрачається актуальність маячних ідей і, відповідно, пошуків шляхів до їх реалізації, а далі маячні ідеї зникають, до них з'являється критичне ставлення. Проте нерідко спостерігається так зване резидуальне маячення, коли хворий після приступу гострого психозу в даний час не має маячення, але впевнений, що його переживання в психотичний період були реальними і частково переносить їх у нинішню ситуацію.

РОЗЛАДИ УВАГИ

Увага — це зосередження психічної діяльності на певних об'єктах. Увага відіграє значну роль як у пізнанні людиною навколишнього світу, так і в щоденній практичній роботі. Процес уваги має декілька складових:

напрямок, або вибірність, зосередженість, активність.

Увага буває активною і пасивною. Активна увага, як прояв вольової діяльності, передбачає спрямовану зосередженість на вибраному об'єкті. При пасивній увазі зосередженість на об'єкті зумовлюється випадковою зовнішньою подією — стуком, криком, яскравим світлом і т. ін. Фізіологічною основою уваги є споріднена діяльність кори мозку і підкіркових центрів. Активність уваги визначається тонусом нервових клітин. Його послаблення, зниження оптимальної збудженості нервових клітин при втомі, виснаженні внаслідок хвороби призводить до зниження активності уваги.

Зустрічаються такі види патології уваги: слабкість активної уваги, підвищена зосередженість уваги, відвертання уваги.

Слабкість чи виснаженість уваги — характерний симптом грубих органічних уражень головного мозку, астенічних станів. Досить помітно це при виконанні хворим простого тесту — віднімання від 100 по 7 чи 13. Вже після перших 2—3 правильних відповідей хворий починає помилятися, а після короткого відпочинку може знову давати вірні відповіді.

Підвищена зосередженість уваги (застрявання, приковування) спостерігається при депресіях, коли увага хворих зосереджена на невеликій кількості уявлень, як правило, неприємного змісту; при соматичних захворюваннях; при іпохондричних неврозах, епілепсії, що пояснюється малою рухливістю (інертністю) нервових процесів при цих недугах. Відвертання уваги —характерний симптом маніакальних станів. При цьому порушується процес зосередження, що лежить в основі активної уваги. При цьому переважає пасивна увага, об'єктом якої бувають другорядні предмети і явища.

Одним з найвірогідніших патофізіологічних механізмів відвертання уваги слід вважати слабкість внутрішнього гальмування.

РОЗЛАДИ ЕМОЦІЙ

Емоції (від лат. emocere — збуджувати, хвилювати) прийнято визначати як переживання нашого ставлення до зовнішнього середовища і до самого себе. Емоції належать до філогенетичне найбільш ранніх форм відбиття об'єктивної реальності в структурах мозку і в свідомості. Одним із перших емоційних проявів було відчуття болю. Відчуття болю у тваринному світі відігравало роль сигналу. У процесі еволюції біль-емоція набувала якісно нового змісту. У людини ми вже бачимо абстраговані суб'єктивні переживання (страждання-задоволення), що являють собою форму вищої психічної діяльності.

Психічні процеси, практична діяльність, міжлюдські відносини неодмінно включать переживання, що виявляють суб'єктивний, особистісний бік процесу відбиття. Різнобічності діяльності людини в усіх її сферах відповідає розмаїтість емоцій і почуттів. На відміну від емоцій, почуття включають у себе переважно переживання між-особистісних і більш широких зв'язків і стосунків людини, її суб'єктивні оцінки в галузі науки, мистецтва, літератури, політичні та філософські погляди тощо. Деякі автори називають такі почуття вищими.

Суттєвою особливістю емоцій є їх безпосереднє відношення до гомеостазу, до центрів вегетативної та ендокринної регуляції, процесів обміну, в тому числі біогенних амінів (адреналін, норадреналін), які відіграють значну роль у механізмі емоцій тривоги, страху, люті.

Дослідження за допомогою електронних приладів і стереотаксичного методу підтвердили важливу роль у формуванні емоцій гіпоталамуса та інших підкіркових Центрів лімбічної системи. Виявлено якісну різницю емоцій при подразненні деяких центрів: негативні (гнів, страх, злість) — при подразненні гіпоталамуса, позитивні — при подразненні миндалевидного ядра, перегородки, вентромедіального гіпоталамуса. Участю підкіркових утворень зумовлена зовнішня виразність емоцій у вигляді мімічних реакцій, вегетативно-судинних феноменів:

порушення частоти пульсу, дихання, артеріального тиску тощо. Звичайно, емоційні стани можуть виникати і внаслідок кіркових стимулів Адже корі великого мозку належить головна функція координування діяльності підкіркових структур і усвідомлення всіх тих емоційних станів, що формуються в цих структурах і під впливом стимулів, які безпосередньо подразнюють їх. Крім змісту, емоції мають ще іншу важливу якість — інтенсивність. Залежно від інтенсивності емоцій виділяють настрій і афект.

Настрій — відносно стійкий емоційний стан. Він формується під впливом різних сприйнять, вражень, інтероцептивних сигналів і складає головний емоційний фон. Настрій може коливатись у бік підвищення чи зниження. Відповідно до цього визначають і розлади настрою: ейфорія—підвищений настрій з відтінком благодушності, задоволення, радощів, що не відповідає ситуації і обставинам особистого життя хворого; дисфорія — стан похмурого, тужливо-злостивого настрою з відтінком невдоволення, роздратованості, що виникає часто несподівано, без зовнішньої причини і продовжується від декількох хвилин до багатьох днів; депресія — пригнічений, туж­ливий настрій, що може спостерігатися багато днів і місяців; емоційна лабільність—коливання настрою, легкі переходи від благодушності до гнівливого чи пригніченого стану.

Афект — інтенсивний, короткочасний емоційний стан. Для нього характерні швидкий, бурхливий початок, виразні вегетативні симптоми. Афекти властиві всім людям. За певних умов (сумна звістка, нещастя, радісна подія) адекватні подіям афекти (сум, відчай, бурхлива радість) вважаються нормальними емоційними реакціями. До розладів афектів відносять патологічний афект, страх і тривогу. Патологічним вважають афект, що виникає без достатньої зовнішньої причини, перебігає з ознаками порушення свідомості, значними вегетативними проявами без цілеспрямованої діяльності і амнезією своєї поведінки після закінчення афекту.

Страх — стан тривожного боязливого напруження, що виникає невмотивовано (нічний страх при неврозах, страх у хворих на шизофренію, судинні психози, при гіпертонічних кризах). Тривога — стан немотивованого неспокою, хоча хворі намагаються пояснити свій стан і поведінку різними психологічно зрозумілими причинами. Спостерігаються й інші розлади емоцій. Серед них слід виділити слабодухість, неадекватність емоцій та апатію.

Слабодухість — підвищена виснажливість емоцій, їх нетримання. Досить якого-небудь незначного подразника, щоб з'явилось почуття розчулення зі слізьми. Часто це трапляється в транспорті, театрі, на вулиці. Розуміння недоречності такої поведінки не стримує хворих від надмірної слізливості.

Під неадекватністю емоцій розуміють парадоксальність емоційних реакцій: при сумних подіях спостерігається радісний настрій, а при радісних — тужливий. Такі розлади бувають у хворих на шизофренію.

Апатія—хвороблива байдужість, відсутність емоцій. При цьому емоційні реакції або не виникають, або слабовиражені. Апатія поєднується звичайно зі втратою активності, ініціативи, повною бездіяльністю.

Патофізіологічні механізми емоційних розладів неоднакові. В основі слабодухості, наприклад, лежить зниження тонусу клітин кори великого мозку через недостатність кровопостачання та інші причини, які призводять до підвищеного виснаження, нестійкості подразливого процесу. Таким же чином виникає й емоційна лабільність. В основі ейфорії лежить позитивна індукція клітин кори півкуль із підкіркових утворень, які перебувають у стані подразливого збудження. Патологічний афект та інші гострі емоційні розлади виникають внаслі­док позамежного гальмування кори півкуль і вивільнення з-під її регулюючого впливу підкіркових центрів.

РОЗЛАДИ ВОЛІ

Людина з моменту народження постійно має різні потреби, спочатку найпростіші, а потім все більш різноманітні і складні, що мають значення не лише для підтримки гомеостазу, але й для самовизначення в умовах соціального середовища. Реалізація потреб була б неможливою без мотивів та різних видів і форм діяльності,, що спрямована на досягнення певної мети, тобто на задоволення потреб. Активна цілеспрямована психічна діяльність одержала назву волі. Будь-який вольовий процес визначається потребами. Цілеспрямована діяльність людини є свідомою і включає уявлення про кінцеві або передбачувані результати праці. Вольовий процес можна уявити у вигляді трьох етапів: виникнення потягу (спонукання), постановка мети і мотивація, завершення дії — здійснення мети.

Фізіологічну основу вольових дій складає умовний рефлекс. «Механізм вольової дії,— писав І. П. Павлов,— умовний, асоціативний процес, що підкорюється всім описаним законам вищої нервової діяльності». Воля — психічний акт, що детермінується умовами соціального життя, а вольова діяльність людей, яка грунтується на свідомому сприйнятті реальної дійсності, активно впливають на природу і соціальне середовище. Розлади волі проявляються у вигляді надмірної активності, в її послабленні чи розладах потягу.

Хворобливе посилення вольової активності буває у наркоманів при пошуках наркотиків, у маніакальних хворих, психопатичних осіб і має назву гіпербулія. Ця активність має однобічний характер, її продукція є хворобливою, супроводжується підвищеною балакучістю.

Послаблення вольової активності—гіпобулія—спостерігається при депресивних станах та інших формах пригнічення психічної діяльності. При депресії хворі з великим зусиллям рухаються, довго добирають і насилу вимовляють слова, віддають перевагу перебуванню у ліжку.

Відсутність вольової активності — абулія — часто поєднується з моторною загальмованістю (ступором) або мутизмом (повною німотою).

Перекручення вольової активності — парабулія — зустрічається при шизофренії та деяких хворобах, що супроводжуються зниженням інтелекту.

Потяг лежить у руслі вольових процесів, тобто визначається потребами. Потяг — складне явище, воно формується на основі безумовних рефлексів — інстинктів, які опосередковуються корою великого мозку і відбиваються у вольовій діяльності. Крім інстинктивних потреб, потяг включає в себе потреби більш високого рівня. Розлади потягу різноманітні. Серед них — послаблення і посилення харчового потягу, послаблення і посилення статевого потягу, перекручення потягу, імпульсивні потяг і дії.

Розлади харчового потягу проявляються зниженням чи відсутністю апетиту — анорексією (втратою бажання споживати їжу), відмовою від їжі. Відмова від їжі у хворого може бути пов'язана з наявністю у нього маячних ідей отруєння, самозвинувачення, нюхових чи смакових галюцинацій, ступору, тяжкої депресії, істеричного неврозу. Постійна відмова від їжі може призвести хворого до виснаження. Підвищення (посилення) харчового потягу проявляється підвищеним апетитом і почуттям голоду (булімія), а також багатоядністю (поліфагія).

Посилення статевого потягу (гіперсексуальність) часто спостерігається при маніакальних станах, при органічних захворюваннях головного мозку. Зниження статевого потягу (гіпосексуальність) буває при депресії, шизофренії, астенічних станах, неврозах.

Викривлення потягу торкаються різних інстинктів. Розлад інстинкту самозбереження проявляється прагненням нанести собі ушкодження гострими предметами, проковтнути неїстівні речі (цвяхи, голки, ложки, ножиці). Інколи це робиться через хворобливе прагнення стати об'єктом хірургічної операції для видалення проковтнутих предметів.

Зустрічається потяг до самогубства (суїцидоманія), до поїдання власних екскрементів (копрофагія). Перекручування статевого потягу (перверзії) торкаються різних форм статевого життя. Ми ж назвемо лише ті, що зустрічаються найчастіше.

Гомосексуалізм — потяг до особи однойменної статі (у жінок— лесбійське кохання).

Трансвестизм — хворобливий потяг до переодягання в одяг протилежної статі.

Ексгібіціонізм — потяг до оголення статевих органів у присутності жінок.

Садизм — потяг завдавати статевому партнеру больових відчуттів, щоб досягти статевого задоволення. Мазохізм — бажання зазнати від статевого партнера больових відчуттів.

Рідше зустрічаються такі перверзії, як педофілія — потяг до дітей, некрофілія — до трупів, зоофілія (скотолозтво)—до тварин, фетишизм — до предметів жіночого туалету і т. ін.

Імпульсивний потяг виникає раптово. За своїм змістом він вступає у протиріччя з усталеними міжособистісними і соціальними відносинами. Цим вони нагадують невідчепні ідеї. Але нездоланність прагнення до реалізації і втрата здатності боротися з потягом, що нерідко набуває кримінального характеру, відрізняють імпульсивний потяг від невідчепних станів. До імпульсивних відносяться такі видя потягу: піроманія — потяг до підпалів; клептоманія — потяг до крадіжок без корисливої мети; дромоманія— потяг до бродяжництва.

Патофізіологічні механізми розладів потягу різні. Переважання процесу гальмування в півкулях з ірадіацією на підкіркові структури відіграє роль у патогенезі зниження потягу, ступора. Парадоксальна фаза лежить в основі мутизму та інших симптомів. Клінічна практика показує, що часто складний патологічний потяг пов'язується з ураженням відповідних центрів у мозку чи на рівні гіпокампа, лімбічної системи, сітчастого утворення.

ПОРУШЕННЯ ОСОБИСТОСТІ

Чіткої класифікації особистісних порушень на даний момент немає. Виділяють порушення ієрархії мотивів, тобто характерними є закономірності зміни мотиваційної сфери людини, що призводять до зміни позицій, інтересів, цінностей, потреб.

Можуть формуватися патологічні потреби і мотиви. Наприклад, патологічний мотив до похудання.

Характерним є порушення смислоутворення. Послаблення та спотворення смислоутворюючої та спонукаючої функцій призводять до порушень діяльності.

Порушується саморегуляція та опосередкування, критичність та спонтанність поведінки.

Порушується формування характерологічних особливостей особистості.

Література:

1. Блейхер В.М., Крук И.В. Патопсихологическая диагностика. К: Здоровье, 1986.-- 260 с.

2. Диагностика и експертиза при психических расстройствах у лиц допризывных и призывных возрастов. Методическое пособие.( Ред. Корсаков Л.И. -М.: Министерство обороны СССР, 1986. - 194 с.

3. Завілянський І.Я. Методика психіатричного дослідження (ко­роткий посібник для курсантів та лікарів).К. держ. мед. вид-во УРСР\ 1988.

-128 с.

4. Зейгарник Б.В. Патопсихология. -Изд-во 2-е, перер. и доп.-М.: Изд-во МГУ, 1986.- 288 с.

5. Зейгарник Б.В. Очерки по психологии аномального развития личности . Изд-во МГУ, І980. - 57с.

6. Корольчук М. С.,Крайнюк В.М., Косенко А.Ф., Кочергіна Т.І. Психологічне забезпечення психічного та фізичного здоров¢я особистості. - К: Інкос, 2002.- 272 с.

7. Кузнєцов В.М., Чернявський В.М. Психіатрія. К.: Здоров¢я, 1993.- 344 с.

8. Александровский Ю.А. Пограничные психические расстройства.- /Руководство для врачей/.- М.:”Медицина” 1993. - 400 с.

9. Братусь B.C. Аномалия личности. - М.: Мысль, I989. - 303с.

10. Диагностика и експертиза при психических расстройствах у лиц допризывных и призывных возрастов. Методическое посо­бие / ред. Корсаков Л.И. - М.: Министерство обороны СССР, 1936. - 194 с.

11. Завілянський І.Я. Методика психіатричного дослідження / корот­кий посібник для курсантів та лікарів/.- К. : Медичне видавництво УРСР, 1958.-128 с.

12. Клиническая психиатрия /под ред. Н.Е. Бачерикова, - К. Здоровье, 1989.- 512 с.

13. Корольчук М. С.,Крайнюк В.М., Косенко А.Ф., Кочергіна Т.І. Психологічне забезпечення психічного та фізичного здоров¢я особистості.- К: Інкос, 2002.- 272 с.

14. Кузнєцов В.М., Чернявський В.М. Психіатрія.- К., Здоров¢я,1993.-344 с.

15. Личко А. И. Психопатии и акцентуации характера у подростков.-Изд-во 2-е, доп. и перер. -Л., Медицина, 1983.- 255 с.

16. Случевский И. Психиатрия. -Л.,Медгиз,1957.- 442 с.

17. Справочник по психиатрии / под ред. А.В.Снежневского.-2-е изд., перераб. и доп./ -Л.:Медицина,1985. - 416 с.