Психоаналіз як метод нового аналізу людської свідомості. Критика і влив на філософію

Тлумачення сновидінь являє собою основу психоаналізу, а саме сновидіння може бути парадигмою всіх шифрів, викрутасів потягів, так як у сновидінні відбувається регресія психічного апарату до архаїчного, споконвічного - ми повертаємося до наших дитячим потягам, а вони суть спадщини первісності. Символіка сновидінь універсальна, ми маємо справу з одними й тими ж символами, що заміщають потягу. І сновидіння, і невротичні симптоми є носіями прихованого сенсу: існує таємна мова глибинних психічних процесів, доступний перекладом на мову свідомості. Це лежить в основі всієї психотерапії Фрейда, який стверджував: "Там де було Воно, має стати Я".

Інакше кажучи разом з виходом несвідомих уявлень на світло свідомості, вони втрачають ту психічну енергію, яка не знаходила раніше іншого шляху, окрім створення невротичних симптомів.

Найцікавішим у психоаналізі є поняття перенаправлення (сублімація) потягу, відхилення потягу від своєї мети, коли еротичне прагнення стає твором мистецтва. Художник, скульптор за Фрейдом нагадують дитину, яка безперешкодно реалізує свої фантазії, але в заміщений формі. Як і невротик, художник біжить від реальності, бо не знаходить задоволення своїм постійним потягам, але творець володіє даром повертатися зі світу фантазії, втілюючи їх у твори мистецтва. Сам цей дар залишається в психоаналізі нез'ясовним: з невідомо, чому той чи інший "комплекс" не викликає неврозу, але реалізується саме в такому, конкретному творі мистецтва[1].

Природно, що такі ідеї не завжди були зрозумілі сучасниками, що багато люто сперечалися з Фрейдом. Тому об'єктивна оцінка праць Фрейда створюється тільки після знаменитих "соціальних революцій" 1960-х років, після яких про таємному і сокровенне стали говорити більш відкрито. Деякі вважають, що неофрейдизм став одним з духовних ініціаторів розкріпачення.

З'ясування істинних причин різних проблем, таємних бажань людини породжує нову проблему - як довести тому, хто не вірить в існування у себе таких потягів і прагнень їх наявність. Навіть якщо людина і знає, що у нього всередині, але не хоче це з яких-небудь причин визнати, то йому не пред'явиш неспростовних доказів. Один тільки метод аналізу сновидінь для противника психоаналізу є архаїчним. Метод цей, на їхню думку, повертає людство на рівень чаклунства, знахарства, ворожіння і інших парапсихологічних чудес. І, цілком природно, що людина не визнає результатів.

Численні судження різних авторів про психоаналіз, свідчать про наявність різнопланових, іноді протилежних точок зору на сутність фрейдівського вчення.

І, хоча престиж і авторитет психоаналізу останнім часом впав, є актуальним звернутися до спадщини Фрейда і його послідовників і розглянути внесок психоаналізу в розвиток напрямків сучасної філософії. Саме Фрейд поставив ряд проблем, які до нього в такій формі не ставилися.

Перш за все це проблема непрозорості Я для самого себе. Теза про самосвідомість Я, як про щось абсолютно самоочевидне, була основою всього класичного розуміння людини, її пізнання і свідомості. На цій тезі ґрунтувалася класична психологія, в тому числі і на тому етапі, коли вона стала експериментальною.

Сьогодні ідея про те, що Я може бути неочевидним для себе, що воно може обманюватися щодо самого себе, визнається якщо не всіма, то більшістю філософів і психологів. Тим часом ця ідея означає зовсім інше розуміння і людини, і наук про нього. На користь цієї ідеї говорить безліч фактів нашого повсякденного життя. Факти цього роду отримані і в психологічних експериментах, і в клініці. Але як це можливо?

Очевидно, тільки в тому випадку, якщо допустити розщеплення Я, якщо визнати існування такого ірраціонального шару в психіці, який не усвідомлюється суб'єктом. Саме про цей шар і говорив Фрейд.

Потрібно зауважити, що сьогодні проблема свідомості стала однією з найбільш обговорюваних в сучасній літературі з філософської психології. Хоча класична філософія виходила з тези про граничну ясність свідомості в акті самосвідомості, і класична психологія перейняла від філософії цю тезу, в розумінні того, що таке свідомість, ясності було небагато.

Інше цікаве відкриття Фрейда, пов'язане з першим - це можливість об'єднання причинного пояснення з поясненням на підставі мотивів у тому випадку, коли мова йде про несвідомі психічні процеси. Зазвичай ці два типи пояснення різняться. Причина діє як якась сліпа сила, незалежна від нашої свідомості. Якщо в процесі міркування людина робить логічну помилку, це означає, що є якісь причини цього факту.

Але не мотив, бо мотив передбачає свідомість, а навряд чи людина порушила в даному випадку правила логіки свідомо. Однак ми розрізняємо пояснення на підставі причин і на підставі мотивів. Між тим, у разі несвідомих психічних процесів пояснення на підставі причин і на підставі мотивів об'єднується. З одного боку, ці процеси не контролюються свідомістю. Тому вони діють причинним чином (я здійснюю деяку дію не тому, що свідомо хотів його зробити, а тому, що мене штовхає на це якийсь мій підсвідомий імпульс). З іншого боку, ці процеси - результат витіснення того, що могло бути мотивом дії. Тому вони зберігають щось від мотивів, тобто мають сенс (я здійснюю якусь дію не тільки тому, що мене штовхає до нього якийсь сліпий імпульс, але тому, що я сам несвідомо прагну зробити цю дію). А це означає, що проникнення в область несвідомого має певну схожість з тлумаченням мотивів дії людини.

Фрейд поставив під питання тезу про єдність Я, ту тезу, який був беззаперечним для всієї класичної думки. Я, як показав Фрейд, складне по собі, багатошарове, перебуває у внутрішньому конфлікті з ВОНО та ПОНАД-Я.

Фрейд знаходить першовиток всіх проявів людської душі в потягах, що залягають у несвідомому, у глибинах психіки - звідси назва "глибинна психологія", що закріпилася за психоаналізом. Аналітик усюди шукає й знаходить сліди потягів, тієї психічної енергії, лібідо, яка, загалом то, створює твори мистецтва або релігійні вірування. Людина у Фрейда - "людина бажаюча", у якої потяги й пристрасті передують свідомій поведінці й мисленню. Вона підлегла невблаганним потягам, прихованим за безліччю конвенціональних масок, але свідомий світ не стільки раціональний, скільки повний "раціоналізації", тобто підібраних для виправдання своїх вчинків ідеальних мотивів, які не збігаються зі справжніми мотивами поведінки. "Розумність" людини досить обмежена, за ясними й виразними ідеями й образами свідомості ховаються темні й поплутані подання сновидінь і галюцинацій, психічні відображення інстинктивних потягів і неусвідомлюваних заборон.

У філософії XVII-ХVIII століть на передній план осмислення висунулися питання, пов'язані з розумінням природи психіки, визначенням ролі та місця свідомості в людському житті. Одним з основних було питання про те, чи слід розглядати людську психіку як наділену виключно свідомістю, чи можна припустити наявність у ній чогось такого, що не має властивості свідомості, або ж частина процесів, що відбуваються автоматично, несвідомо і спонтанно, слід винести за межі психічного життя людини.

У Р. Декарта це питання вирішувалося однозначно: він проголосив тотожність свідомого та психічного, вважаючи, що в психіці людини нема і не може бути нічого, крім свідомих процесів. Однак, в одній з робіт він не тільки здійснює класифікацію пристрастей, але й пише про боротьбу, яка відбувається між "нижчої" частиною душі, названої ним "відчуває", і "вищої" її частиною - "розумною", хоча і вважає, що частини душі не мають принципових відмінностей і, тому, душа фактично одна. При цьому між двома частинами душі немає ніякої боротьби, оскільки розум є домінуючим. Проти абсолютизації влади розумного начала в людині виступив Б. Спіноза, який висунув положення, згідно з яким потяг чи бажання є сама сутність людини. Ці уявлення про співвідношення розуму і пристрастей, свідомості та потягів людини знайшли своє відображення в роботах ряду філософів, висловлювали сумнів з приводу тих чи інших положень картезіанської філософії. Таким був і К. Юм, який виступив проти прийнятих уявлень, що будь-яке розумна істота погоджує свої помисли з розумом.

Важливе місце у філософії XVII-XVIII століть займало питання про взаємозв'язки між свідомими і несвідомими сприйняттями, ідеями та судженнями, який відноситься до філософського розуміння природи людського пізнання.

Декарт визнавав наявність у людини "неясних" і "темних" сприйнять, що виникають у силу подвійного походження сприйнять як таких. У свою чергу Спіноза розрізняв "ясні" і "смутні" ідеї. Фрейд виходить з того, що допущення несвідомого необхідно в силу існування таких актів свідомості, для пояснення яких потрібно визнання наявності інших актів, що не є свідомими, бо у даних свідомості є безліч прогалин. Тільки в цьому випадку, вважає він, не порушується психічна безперервність і стає зрозумілим істота пізнавального процесу з його свідомими актами.

Деякі ідеї Фрейда перегукуються з ідеями, висунутими Фіхте, наприклад, ідеї, які стверджують несвідоме як першооснови людського буття, вихідного матеріалу, з якого походить свідомість або теоретичне положення, згідно з яким перехід від несвідомого до свідомості супроводжується у людини обмеженням свободи, пов'язаним з накладенням різного роду заборон в ім'я збереження і підтримки життя. Для Фрейда несвідоме сягає своїм корінням у природне даність людської істоти, але не має, по суті справи, жодного відношення до конструювання об'єктивної реальності.

Роздуми про проблему несвідомого зайняли важливе місце в багатьох філософських працях XIX століття. Одним з філософів, які відстоювали ірраціоналістичну лінію у філософській думці, був Шопенгауер. Аналогічних поглядів дотримується і Ніцше. Філософія Шопенгауера і Ніцше зробила великий вплив на формування психоаналізу. Багато ідей цих філософів в значній мірі визначили різні психоаналітичні концепції.

Таким чином, ще до Фрейда багато філософів зверталися до проблеми несвідомого і їх ідеї, безсумнівно, вплинули на становлення психоаналітичного вчення Фрейда. Якщо ми розглядаємо психоаналіз як систему наукових знань про світогляд, психології та філософії, то фрейдизм це загальна назва різних шкіл і напрямів, що прагнуть застосувати психологічне вчення З. Фрейда для пояснення явищ, що відносяться до людини, суспільства та культури.

Найбільш видатними послідовниками фрейдизму були А. Адлер і К. Юнга. В кінці 30-х років виник неофрейдизм, який об'єднав психоаналіз Фрейда з соціологічними теоріями. Піддавши критиці ряд положень класичного психоаналізу у тлумаченні психічних процесів, але залишивши найважливіші його концепції (ірраціональні мотиви людської діяльності, споконвічно властиві кожному індивіду), представники неофрейдизму перенесли центр ваги на дослідження міжособистісних відносин.

До числа найбільш відомих представників неофрейдизму відносяться К. Хорні, Е. Фром, В. Райх, Г. Маркузе.

Отже, вчення Фрейда дало поштовх до розвитку нової філософії. У психоаналітичній філософії відстоюється точка зору, згідно з якою людська діяльність підпорядковується певним закономірностям, а психічні процеси мають свою детермінацію, виявлення і розуміння суті якої має стати об'єктом пильної уваги дослідників. Особистість фрейд невроз психоаналіз

Висновок

У введені в наукове коло ряд різних гіпотез, моделей і понять, що охоплюють величезну мало вивчену область неусвідомлюваного психічного життя, і- в цьому полягає заслуга Фрейда. У своїх дослідженнях Фрейд розробив ряд понять, що фіксують реальну різноманіття психіки і тому міцно ввійшли в арсенал сучасного наукового знання про неї.

Хоча не всі аспекти теорії Фрейда одержали наукове визнання, а багато його положень на сьогоднішній день здається відійшли в історію, неможливо не визнати, що його ідеї зробили позитивний вплив на розвиток світової культури - не тільки психології, а й мистецтва, медицини, соціології. Фрейд відкрив цілий світ, який лежить за межами нашої свідомості, і в цьому його величезна заслуга перед людством.

Поширення психоаналізу в усьому світі, як в області теорії, так і в терапевтичній практиці, стало давно безперечним і очевидним фактором. Якщо в області практики сучасний психоаналіз в різноманітних формах і варіаціях модифікує розроблену Фрейдом модель лікування, то в області теорії його концепція стає зараз предметом все більшої уваги соціологів, філософів, лінгвістів, фахівців у галузі філософії культури. Висновки, які робляться з теорії, далеко відходять від первісної доктрини. Безперечним є визнання того, що теорія Фрейда внесла важливий внесок у розуміння культури індивіда, його психічного апарату.

Незважаючи на істотну модернізацію багатьох положень Фрейда його послідовниками основні підходи до психічного розвитку, закладені в його теорії, залишилися незмінними.

Взаємовідносини між психоаналізом і філософією досить стійкі й багатогранні. Філософські ідеї мислителів минулого мали істотний вплив на встановлення і формування психоаналітичного вчення Фрейда про людину й культуру. З іншого боку, у своєму органічній єдності, фрейдівські уявлення щодо психічної реальності і бутті людини у світі утворюють психоаналітичну філософію, виявляється не менший вплив на суспільну свідомість, ніж інші філософські течії. Психоаналітичні теорії все активніше проникають в різні напрямки сучасної філософії.

Література

1. Фрейд З. Вступ до психоаналізу: Лекції. М., 1990 р, c. 120.

2. Джонс Эрнест. Жизнь и творения Зигмунда Фрейда, Москва,1997,c.470.

3. Філософія. Навч. посібник / За ред. Надольного І.Ф.- К., 1997,c.510.