Інтуїція як механізм творчості

ламаючи межі між психологією, етикою, естетикою, мистецтвознавством, педагогікою, кібернетикою, синергетикою та іншими науками, сучасна психологія творчості належить до тих, які започаткували тему інтегративної сутності творчості та спонукали представників названих наук прилучатись до вивчення проблеми, розкриваючи внутрішній потенціал особистості, гармонізацію її духовної культури та надаючи можливості “активно постати перед світом” на шляху до “акме”.

Видатний український психолог В.А. Роменець писав, що тільки в акті творення людина отримує здатність осягнути безмежжя власного “Я” і втілити його в реальних продуктах своєї життєтворчості [24].

Одне з найбільш ранніх уявлень про психологічні механізми творчої діяльності виражено в понятті інтуїція.

Як доводить експериментальна психологія, несвідоме і свідоме, інтуїтивне і розсудливе в процесі творчості доповнюють одне одного [22]. Дж. Діксон наголошує на тому, що категоріальний синтез та інтелектуальна інтуїція є основними механізмами творчості. Завдяки категоріальному синтезу відбувається переведення емпірично наданого матеріалу у стан теоретичних узагальнень, тобто до стану ідеї як форми розвитку теоретичного знання. Але під наше дослідження потрапляє не тільки інтелектуальна інтуїція, а й чуттєва (просторова) – найпростіша форма інтуїції, що відіграє важливу роль на початкових стадіях творчого процесу.

Осяяна світлом розуму, інтуїція постає у вигляді вичікувальної установки, споглядання і “вдивляння”, причому завжди тільки подальший результат може встановити, скільки було “побачено” в об’єкті і скільки в нім дійсно було закладено. Робота творчої інтуїції – процес неусвідомлюваний. Важко піддаючись не тільки логічному аналізу, але й вербальному опису, вона й на сьогоднішній день все ще не зведена до загальноприйнятої концепції, яка давала б можливість розглядати та аналізувати глибинний механізм її діяльності. Але безумовно виділяються окремі підходи [9, с. 61–62].

1.Сфера інтуїції – це “надсвідомість людини”, що досягається “проривом” крізь ментальну оболонку в інші шари. Для пояснення природи надсвідомості використовується поняття енграм (слідів у пам’яті суб’єкта), трансформація і рекомбінація яких складають нейрофізіологічну основу надсвідомості. Оперуючи енграмами, рекомбінуючи їх, мозок породжує небувалі комбінації колишніх вражень. Фонд енграм – а це зовнішній світ, перекинутий в організм людини, – забезпечує відносну автономію і свободу останнього, проте неможливість вийти за межі енграм ставить межу на цій свободі (психофізіологічний підхід; Д. Хебб).

2. Пояснення механізму інтуїції шукають у “світі підсвідомого”, в якому накопичується вся історія й передісторія процесів, що практично не проявляють себе, і відбір різних варіантів рішень прямує підсвідомими установками. Внаслідок того, що на стадії відбору відіграють роль інтуїція, спонтанність, вільний рух розуму, можлива присутність непередбачуваних і випадкових елементів. Ефективність рішення посилюється особливою мотивацією.

Інтуїцію розуміють і як прояв субдомінантного рівня організації дії, не прив’язуючи її жорстко до неусвідомлюваного рівня.

3.Із погляду синергетики, механізм інтуїції можна представити як механізм самоорганізації, самодобудовування візуальних і уявних образів, ідей, уявлень, думок.

4.Ж. Піаже розглядав інтуїцію як образне наочне мислення, що характеризує головним чином дологічну стадію розвитку, вважаючи, як і Юнг, що з віком роль інтуїції дещо зменшується і вона поступається місцем більш соціальному типу мислення – логічному. Юнг називав інтуїцію тим материнським ґрунтом, з якого зростають мислення й відчуття як раціональні функції.

5.Мислення і інтуїція – дві ділянки на шкалі усвідомленості, властиві процесу висновку. Таким чином, інтуїція уподібнюється мисленню – це неусвідомлений висновок, це процес генерування рішень, що протікає неусвідомлено. Людина може не усвідомлювати або якусь частину процесу, або весь процес.

6.Спираючись на механізм роботи обох півкуль головного мозку людини, Р. Грановська розкриває психофізіологічний механізм інтуїції, який включає декілька послідовних етапів почергового домінування обох півкуль. У разі домінування лівого результати розумової діяльності можуть бути усвідомлені й вербалізовані. У протилежному випадку розумовий процес, розвиваючись у підсвідомості, не усвідомлюється і не вербалізується.

Усі вищі психічні процеси, що здійснюються в обох півкулях, володіють істотними відмінностями, проте операції обробки інформації, властиві правій і лівій півкулям, не однаковою мірою вивчені психологією. Істотна відмінність у роботі півкуль полягає в тому, що правостороннє сприйняття – це сприйняття образне, пам’ять епізодична й автобіографічна, узагальнення ситуативне, логіка безперервна й багатозначна. При роботі лівої півкулі включається понятійне сприйняття, категоріальна пам’ять, двозначна логіка, класифікації за ознаками.

Перехід обробки інформації з лівої півкулі в праву пояснює, чому неможливе усвідомлення проміжних етапів досягнення результату, а чуттєвість, безсумнівність, неусвідомленість, емоційні компоненти інтуїції – все це наслідок одноразового переходу при усвідомленні результату справа наліво. При такій позиції інтуїтивне рішення виглядає як двофазний процес: спочатку деякий неусвідомлюваний чуттєвий правопівкульний етап, потім стрибок, – і усвідомлення в лівій півкулі.

Лише комплексний аналіз наведених вище концепцій може сформувати істотно новий погляд на інтуїцію як механізм творчої діяльності.

Беручи за основу концепцію синергетичного вчення, що представляє інтуїцію як самодобудовування та теорію несвідомої роботи, можна звести загальні висновки ходу цього механізму до розподілу ходу творчого процесу на декілька етапів (в основному три або чотири); такий розподіл найчастіше відбувається за принципом виділення різноманітних відтінків, що супроводжують творчий процес. Найчастіше класифікації, які пропонують автори, відрізняються один від одного в деталях, але в загальному виді їх можна сформулювати з таким змістом.

Творчість починається там, де старі норми перестають діяти, й закінчується там, де не діють ніякі норми, оскільки там починається свавілля. Отже, творчість – це процес одночасного осягання об’єкта творчості і створення норм цього осягнення. Наявність нормативного фактору в науковій діяльності очевидна, оскільки людина має оволодіти певними знаннями й методами, щоб перейти на інший, більш високий щабель. Те ж саме стосується і мистецтва. Отже, при дослідженні творчих пошуків індивідуального розуму перед нами спливає картина: самотній мислитель блукає заплутаними “шляхами думки”, і йому час від часу вдається здійснювати прориви в незнане.

Динаміка людської творчості і науки будується на хаотичній осно­ві індивідуальних ментальних станів, формуючи колективні цінності суспільства. Творче мислення – це бродіння нескінченними ментальними лабіринтами, яке прагне програти всі можливі сценарії, варіації розгортання думок і, в межі або в ідеалі, – комбінує їх усіх.

Перегляд різних, альтернативних ходів розвитку думок, продумування і варіювання асоціацій на задану тему відіграють позитивну роль у творчому мисленні. В результаті напрацьовується так званий “продуктивний ментальний міцелій” (складноорганізована мережа ходів, що пересікаються), який служить полігоном для вільного руху думки, для її виходу в інші вимірювання, на нові рівні.

За подібним принципом побудовані методики стимуляції групової творчості “Синектика” (психічна: властивість зробити незнайоме знайомим, а звичне – чужим) та “Брейнстормінг” (“Мозковий штурм”) виходить із положення про те, що контрольні механізми свідомості, адаптації, що служать, до зовнішнього середовища перешкоджають виявленню творчих можливостей розуму. Нейтралізація цих “бар’єрних механізмів” може бути досягнута розділенням двох етапів процесу творчості генерування ідей і їх критична оцінка.

У процесі напруженого пошуку, що підключає інтуїцію, в сферу, що переглядається, “перебирається”, втягуються елементи позасистемного й іншосистемного знання, що відійшли глибоко в підсвідомість елементи, що утворюють зазвичай у свідомості лише слабкі сліди. Народження нового пов’язане якраз із порушенням звичної системи впорядкованості: з переструктуруванням знання або з добудовуванням, виходом за межі початкової системи. Наскільки глибокі знання “підхоплює у свої руки” тут інтуїція? Якщо говорити про творчість загалом, згідно з поглядами Юнга, вона черпає не тільки поверхневі індивідуальні знання, а й сягає глибин колективних, прихованих у праформах – архетипах. Перебуваючи в пошуковому стані, психічні образи доростають до змісту і до усвідомленості лише тоді, коли зіштовхуються з емпіричними фактами [9, с. 62–64].

Так протікає перший етап творчого процесу, на якому важливе максимальне розширення креативного поля, охоплення максимально можливої різноманітності елементів знання. При цьому відбувається паралельне врівноваження головного і неголовного, важливого і неважливого. “Природні системи тим стійкіші, чим більша їх різноманітність. Бо в наявній різноманітності елементів потенційно містяться форми пристосування до різних варіантів майбутнього. Різноманітність системи робить її стійкою до багатоваріантного майбутнього” – про таке своєрідне “бароко креативного мислення”, “бароко знання”, і від себе додамо “бароко признання”, наголошує ще раз наука про нелінійні структури. Приміряючи даний факт до творчого мислення, можна ще раз прийти до всім відомого висновку – замкнутість, константність мислення приводить до його ригідності [10].

Наступна переоцінка набутого досвіду для сформованої (можливо, не завжди вербально, а лише візуально) творчої цілі й буде основою для продуктивного вибору ідеї.

Переоцінка цінностей знання можлива в тому випадку, коли зняті звичні перешкоди й заборони “лівопівкульного” мислення. Такий ефект для людини створює сон або його початкова фаза засипання, чи стан мріяння, фантазування. “Відпущена”, необтяжлива свідомість рухається вільно. Тоді зв’язки, які були порушені в період активного неспання, поновлюються, знову виявляються. Те, що було приглушене, придавлене, знаходить контури, структуру, ясність. Відновлюється повний “орнамент”.

Не потрібно зайвий раз нагадувати про відкриття, що були зроблені під час сну чи фантазування. Підтвердження цього механізму знаходимо як у методиках буддизму, так і в тлумаченнях багатьох науковців: “Людська наука, по суті, раціональна в своїх основах і за своїми методами, може здійснювати свої найбільш чудові завоювання лише шляхом небезпечних раптових стрибків розуму, коли виявляються здібності, звільнені від важких пут сурового міркування, які називають уявою, інтуїцією, дотепністю ... Вчений проводить раціональний аналіз і перебирає ланку за ланкою ланцюг своїх дедукцій; цей ланцюг його сковує до певного моменту; потім він від нього умить звільняється, і свобода його уяви ... дає йому змогу побачити нові обрії” (Бройль Л.) [9, с. 66–67].

Про спорідненість інтуїції та фантазії в науці та мистецтві наголошує В.А. Роменець: “Творча знахідка часто приходить до людини зненацька, в найнесподіваніший для автора момент .., ця особливість так зближує фантазію та інтуїцію, що їхні творчі механізми деякі дослідники не без підстави ототожнюють” [24, с. 140].

Механізм самодобудовування включає спрямованість на виникаюче ціле. Уявлення про ціле визначає відбір матеріалу й місце кожного елемента в його структурі. А ціле і є атрактором творчої діяльності, яке існує не як логічне усвідомлення, а лише як туманно прозираюче крізь заволоку різних нашарувань. Це ціле виникає шляхом самодобудови цілісного образу внаслідок “креативних спалахів”, “інсайтної перебудови”, переструктурування проблемних ситуацій. Говорячи мовою психології, структура-атрактор буде висту­пати для людської психіки своєрідною установкою. Установка, згідно з положеннями Д. Узнадзе, – це більш-менш цілісний стан психіки людини, яка підпала під вплив зовнішніх та внутрішніх психологічних та фізіологічних стимулів, стан, що виникає і розвивається за своїми власними законами та породжує дискретні реакції.

Кінцевий план – не обов’язково щось логічно ясне й виражене. План ініціює роботу підсвідомості, сприяє виведенню потенційно зріючого назовні, його вербалізації й логічному оформленню.

Спрямування на ціле зустрічаємо і в психології гештальту (нім. gestalt – цілісна форма чи структура). Відповідно до уявлень психологів-гештальтистів мисленнєва діяльність підлягає послідовному переструктуруванню, що продовжується аж до знаходження необхідного в ситуації гештальту (структури), що й було названо “інсайтом”, або “осяянням”.

Так проходить у підсвідомому другий етап творчої діяльності.

Блукання в ментальному міцелію служать підготовкою до емерджентного інноваційного стрибка думок.

Найскладнішим і в науці, і в мистецтві є момент появи задуму, що виникає як невербалізоване, нерозчленоване, інтуїтивне уявлення (третій етап). При розгляді цієї актуальної і складної проблематики можуть стати в нагоді думки Ю. Лотмана про наявність вибухових процесів у сфері культури й науки. Він вважає, що рух у сфері культури й науки може здійснюватися у двох формах – поступових і вибухових процесах, які, становлячи антитезу, існують тільки у відношенні один до одного. Знищення одного полюса автоматично призвело б до знищення другого, оскільки реалізуватися вони можуть лише у складному динамічному діалозі [9, с. 67–68].

Момент появи нового задуму, нової ідеї і в науці, і в мистецтві – завжди момент вибуху, для якого характерні:

1) різке зростання інформативності всієї системи: “крива розвитку перескакує тут на зовсім новий, непередбачуваний і більш складний шлях”. Оскільки домінуючим моментом, який визначає можливості майбутнього руху, може стати будь-який елемент системи, то подальший напрямок руху не можна визначити;

2) виключеність моменту вибуху з часового потоку: спалах як найвище розкриття інформативності системи за своєю значущістю не може бути зіставлений із будь-яким фактичним перебігом часу; він завжди є проривом у позачас, або у вічність, де грані між минулим, теперішнім і майбутнім стираються і постають у нерозрізнюваній єдності [9, с. 68].

Необхідно підкреслити, що момент творчості, або момент вибуху – це не тільки вибір одного з можливих шляхів розвитку, а й одночасно відмова від інших, відтинання цілих жмутів ймовірностей, які так ніколи й не будуть реалізовані. Кожна здійснена подія, кожне наукове відкриття, кожний мистецький твір оточені суцільними хмарами нездійснених. Тільки забуття цієї істини й дозволяє визначити вибухові творчі процеси як наперед передбачені, наперед визначені. Насправді ж творчість за своєю природою завжди трагічна, оскільки момент вибуху однієї з можливостей є одночасно і моментом відмови від інших. Така ціна, яку платить творець за своє прагнення передати непередаване, висловити невисловлюване. Адже для нього існує тільки одна можливість – втілити свій задум у певну, хай і не зовсім досконалу форму нового смислу, нового знання, цілком усвідомлюючи незавершеність і нескінченність творчого процесу. Як зауважує М. Бубер, “творчість – це в одному розумінні втілення в дійсність, в іншому – позбавлення дійсності” [3, с. 25].

Мить натхнення, виняткового підйому творчої могутності, сила інтуїції, інколи досягають такої імпульсивності, що не усвідомлюються цілком самим автором, не керуються “холодним розумом”, і тому плідні результати такого напливу виявляються інколи неочікуваними для самого митця чи вченого.

Осяяння, натхнення, інтуїція є тим станом, коли з максимальною могутністю відкриваються всі творчі можливості особистості, б’ють повним потоком всі джерела енергії. Розум, воля, уява, фантазія спрямовуються в одному напрямі, підтримуючи і стимулюючи один одного. Оживає пам’ять, архетипічні образи примхливо сплітаються з логікою думки, несподівано виникають непередбачувані видіння, народжується прозріння. Колективний досвід поколінь, що вичікував у скарбницях несвідомого, вистроюється в свідомості, переплітаючись із окремим досвідом індивіда, призводячи до катарсису.

Інтуїція не може замінити ні знань, ні майстерності, але, розбудивши вміння миттєво осягнути ширше коло явищ, допомагає схоплювати їх внутрішню організацію і відгадати те, до чого інколи може привести лише скрупульозне вивчення дійсності [7, с. 242–264].

Реалізація мисленнєвого образу в слові, музичній фразі, нарисах, композиційному ході мало досліджені. Про цей етап рідко згадують у листах, коли описують свою творчість митці.

Починає здаватись, що реалізація образу в матеріалі даного мистецтва – це, загалом, гладкий, не творчий процес, а справа часу і напрацювань, що в ньому немає ні відкриття, ні труднощів.

Тому важливо зазначити, що стадія реалізації творчого задуму (четвертий етап) представляє собою довготривалий процес, в якому години, хвилини осяяння – найчастіше збережені в пам’яті творчої особистості – змінюються періодами тверезого перегляду створеного, чергуються з годинами і митями відповідної оцінки, що відноситься не тільки до цілого, а й до частин, до окремих слів, синтаксису, нарисів, усіх “форм впливу” [4, с. 234–254].

Але і в цьому випадку роль інтуїції щодо вдалого підбору вираження задуму буде досить вагомою.

Що стосується творчого мислення, інтелектуальної інтуїції, то тут може мати місце не просто самодобудовування як вихід на структуру-атрактор, як виникнення на середовищі цілісної структури. Може мати місце вищий тип самодобудовування – перехід від простої структури до складної, саморозвиток, ускладнення первинної структури.

Образ самодобудовування подібний у такому разі до зростання “родовідного древа рішення”, “древа пізнання” на спеціально підготовленому, окультуреному полі свідомості.

Що стосується процесів мислення, що протікають у кваліфікованих учених при рішенні ними наукових завдань, то тут до самодобудовування і високої вибірковості сприйняття й переробки інформації приєднується ще один важливий тип процесів. Це – процеси створення масштабних блоків інформації, ключових схем або зразків і операції з ними.

Ці так звані “згустки” сенсуальної й інтелектуальної інформації виводяться з-під контролю свідомості, витісняються в автоматизми, “опускаються” в підсвідомість. У результаті звільняється поле для вільного конструювання, для гри розуму, для інтуїтивного бачення й утримання цілого. А отже, полегшується настання “спалахів інтуїції” [9, с. 68–71].