Недопустимість відмови на підставі підозр
Для реалізації права на відшкодування (компенсацію) шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування (поліції), прокуратури, суду, достатнім є набрання законної сили рішенням сулу, яким особу визнано невинуватою у вчиненні злочину (виправдувальний вирок, вердикт), або органів обвинувальної влади про закриття кримінального провадження за результатами досудового розслідування (наприклад, постанова прокурора про закриття кримінального провадження у зв'язку із невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати). І в першому і в другому випадку під час ухвалення остаточного рішення щодо особи можуть існувати (а в другому - існують завжди) сумніви щодо невинуватості особи. Однак сумніви тлумачаться на користь виправданого або особи, щодо якої кримінальне провадження закрите. Тому державний орган, який вирішує питання про відшкодування (компенсацію) шкоди, повинен враховувати положення засади презумпції невинуватості.
ЄСПЛ у справі "Sekanina v. Austria" визнав порушення презумпції невинуватості австрійськими судами за таких обставин. Суд присяжних виправдав обвинуваченого, але суд, до якого звернувся виправданий, відмовив у відшкодуванні шкоди. Рішення про відмову було обґрунтовано тим, що колегія присяжних вважала, що наявних підозр недостатньо для того, щоб винести вердикт про винуватість, проте не було жодного сумніву в тому, що розвіяти підозри при цьому не вдалося. До того ж суд, який розглядав питання про відшкодування, вбачав підтвердження серйозності підозр щодо виправданого, оскільки він давав санкцію на тримання цієї особи під вартою. ЄСПЛ дійшов висновку, що попри наявність остаточного рішення, яким особу виправдано, суд, який повинен ухвалити рішення за позовом про відшкодування, здійснював власну оцінку винуватості на підставі матеріалів провадження суду присяжних. Висловлювати підозри щодо невинуватості обвинуваченого допустимо доти, доки кримінальне провадження не завершилося ухваленням рішення по суті висунутих обвинувачень. Однак посилатися на такі підозри після того, як виправдувальний вирок набере остаточної сили, не є допустимим. Отже, міркування суду є несумісними з презумпцією невинуватості.
У іншій справі ("МіпеІІі v. Switzerland') особа скаржилася до ЄСПЛ на те, що встановлення суми судових витрат і компенсації у справі, яка вже не могла розглядатись у суді через строк давності, порушило презумпцію невинуватості. ЄСПЛ погодився з цим і ухвалив, що без доведення попередньої вини обвинуваченого за законом і, зокрема, без надання обвинуваченому можливості скористатися правом на захист, судове рішення щодо нього породжує відчуття, що обвинувачуваний є справді винуватим.
Особу, яка заявляє вимогу про відшкодування, не можна зобов'язувати доводити свою невинуватість у випадках, коли рішення про закриття кримінального провадження щодо неї ухвалене у зв'язку з недоведенням винуватості у вчиненні
злочину. ЄСПЛ визнавав порушення презумпції невинуватості, сформульованого у ч. 2 ст. 6 ЄКПЛ, навіть у тих випадках, коли національним процесуальним законодавством встановлювався обов'язок особи, щодо якої провадження закрито, заявляючи вимогу про відшкодування, доводити свою невинуватість. Так, в рішенні у справі "Capeau v. Belgium" ЄСПЛ зазначив, що хоча за нормами бельгійського права постанова про закриття провадження припускає відновлення її у разі появи нових доказів або нових обставин, у межах провадження про відшкодування, розпочатого після ухвалення остаточного рішення про закриття провадження, не можна так просто перекладати тягар доказування. Вимога, щоб особа довела свою невинуватість, будучи свідченням того, що суд її вважає винуватою, не є обгрунтованою і виявляє ознаки порушення презумпції невинуватості.