Тема 2: психологія як наука в україні

САМОСТІЙНІ РОБОТИ

З ЗАГАЛЬНОЇ ТА ВІКОВОЇ ПСИХОЛОГІЇ

Укладач: кандидат психологічних наук,

доцент Жук Н.В.

Бердянськ – 2014

ТЕМА 1.:Етапи становлення науки психології

Мета: ознайомитись з етапами становлення науки психології.

ЛІТЕРАТУРА.

1. Основи психології: Підручник / За заг. Ред. О. В. Киричука, В. А. Роминця, 3-тє видання стереотип. - К.: Либідь, 1997, - 632с.

2. Психологія: Підручник / Ю. Л. Трофімов, В. В. Рибалка, П. А. Гончарук та ін., за ред. Ю. Л. Трофімова. - 3-тє видання, стереотип. - К.: Либідь, 2001. - 560с.

3. Дубравська Д. М. Основи психології: Навчальний посібник. - Львів: Світ, 2001. - 280с.

4. Психологія: Підручник / Ю. Л. Трофімов, В. В.Рибалка, П. А. Гончарук та ін., за ред. Ю. Л. Трофімова. - 3-тє видання, стереотип. - К.: Либідь, 2001. - 558с.

МАТЕРІАЛ ДЛЯ ОПРАЦЮВАННЯ

Людина приписує свої думки і бажання, що мотивують його поводження, насамперед зовнішнім силам.

Наші предки спочатку намагалися пояснити духовну діяльність, припускаючи, що в тілі людини укладене інша істота, зайнята розшифровкою того, що бачать його ока, чують вуха і відчуває шкіра.

Цю "душу", або "тінь", наділяли здатністю виходити на волю, поки людина спить, і жити власним життям у його снах. В сні мисливець убивав бажаний видобуток, воїн ставав хоробрим, закоханий опановував предметом свого прагнення і т.п. Думали, що в момент смерті душу залишає тіло назавжди, вилітаючи через рот.

Це вірування, розповсюджене серед древніх греків, усе ще зберігається в багатьох народів, називаних "примітивними".

Древні цивілізації придумали собі богів і богинь; їм здавалося, що Сонце, Місяць і зірки наділені таємничою силою, що дає їм можливість переміщатися, а тому них варто вважати безсмертними створеннями і люди повинні їхній почитати.

Ті думки або вчинки людини, що древні не могли зрозуміти, вони приписували дії таємничих і могутніх сил, що живуть - у залежності від даної культури - на Олімпу, на небі або в пеклі. Є боги і богині любові, війни, родючості і навіть бог вина.

Таким чином, життя і смерть, любов і ненависть, відвага і боягузтво і всі інші почуття, випробовувані смертними, залежать від настрою богів і від суперництва між, ними.

За більш ніж 800 років до н.е. грецький поет Гомер описав у "Іліаді" і "Одисеї", яким образом боги втручалися в життя людей, змушували їх закохуватися, додавали їм сміливість у бої або, навпроти, віднімали неї, направляли їхній гнів або почуття мести.

Донаукова психологія

Перші грецькі філософи, що намагалися в VІ столітті до н.е. зрозуміти природу людини, усвідомлювали, що представлення про світ, що залучає богів і богинь, щоб пояснити поводження людей, засновано на міфах. Не більш прийнятної вони вважали і примітивну ідею про істоту, укладеній у людині і відповідальному за його поводження.

Проте вони усе ще переконані, що в кожній людині є щось, що дозволяє йому думати, приймати рішення, хвилюватися, володіти собою. Цей "дух" був, на їхню думку, чимось нематеріальним, схожим на полум'я або на подув. Наприклад, відповідно до представлення Платона, дух, або "душу", живе в тілі людини і направляє його протягом усього його життя, а після смерті залишає його і вступає в "світ ідей".

Аристотель висунув концепцію душі як функції тіла, а не якогось зовнішнього стосовно нього феномена. Відповідно до теорії Аристотеля, душу, або "психу", - це двигун, що дозволяє живій істоті реалізувати себе. Центр "психу" знаходиться в серці, куди надходять враження, передані від органів почуттів. Ці враження утворять джерело ідей, що, накопичуючи протягом всього і життя сполучаючись між собою в результаті розумового мислення, підкоряють собі поводження.

Аристотель вважав, що пізнання людини можливо тільки через пізнання Всесвіту й існуючого в ній порядку. У його філософських поглядах на перше місце висуваються мислення, знання, інтелект і мудрість. Разом із представленнями Платона й інших філософів ідеї Аристотеля володіли розумами аж до V століття нової ери.

Незабаром проти цієї концепції повстала іудейсько-християнська релігія, по якій сутність людини осягається не через розум і розумове мислення, а через Вищу істоту, що являє собою таємницю, недоступну смертним. Шлях до порятунку лежить тому через незнання і віру в догмати.

Протягом всіх одинадцяти сторіч інтелектуального середньовіччя виникала безліч філософських шкіл, навчання яких протистояли цим двом концепціям. По одну сторону знаходилися непохитні богослови, що найчастіше розглядають філософію лише як вигадництво диявола, а природничі науки - як обмеження божественної влади, що коштує над людським розумом. По іншому - філософські плини, що виникали, з яких найбільш відоме - схоластичне. Його предтечей був Абеляр (1079-1142), але розквіту воно досягло лише в XІІІ столітті завдяки Хомі Аквінському (1228-1274).

Схоласти проповідували навчання, засноване одночасно і на богослов'ї, і на доктрині Аристотеля. Вони намагалися, таким чином, пояснити світ за допомогою розуму, "осяяного" вірою. Роль філософа полягає в тому, щоб розкрити упорядкованість і ієрархічний пристрій створеного Богом світу, спробувавши відвести всьому сущому його справжнє місце.

Одна з тем, що викликають вічні дискусії, - це проблема душі. Справді, як можна раціонально вивчати щось таке, що неможливо побачити і ще менш того - описати? Починаючи з ІІ століття до н.е. вважалося встановленим, що душу міститься в мозку, але філософи без кінця вели умоглядні суперечки про її природу і про спосіб її впливу на поводження. Висувався навіть аргумент, що фізичне існування душі неможливо, оскільки вона, будучи безсмертної, знаходиться в смертному тілі.

Лише в епоху Відродження, у XV, XVІ й особливо в XVІІ Столітті склалися більш близькі до наукового представлення - математичні й одночасно механічні - про світ і про людину. Вони були засновані головним чином на розумі незалежно від віри.

Так, зіштовхуючись з ворожістю богословів, що міцно трималися за догму про створений Господом світі, що нерухомо лежить у центрі Вселеної, Коперник (1543), Кеплер (1604) і Галилей (1633) один за іншим затверджували, що планети роблять одночасне обертання навколо своєї осі і звертання навколо якої-небудь зірки (для Землі це буде Сонце).

Що стосується Декарта, то він на підставі відомих у його час фактів створив теорію, що пояснює поводження на основі механістичної моделі. Відповідно до цієї моделі, інформація, що доставляється органами почуттів, направляється по чуттєвих нервах до отворів у головному мозку, що ці нерви розширюють; це дозволяє "тваринним душам", що знаходяться в мозку, випливати по найтонших трубочках - руховим нервам - у м'язи, що надуваються, що або приводить до відсмикиванню кінцівки, підлеглийся роздратуванню, або змушує зробити та або інша дія.

Таким чином, відпадала необхідність прибігати до душі, щоб пояснити, як виникають прості поведінкові акти, хоча Декарт і вважав, що наявність "розумної душі", локалізованої в головному мозку і складова сутність людини, допомагає останньому керувати своїми пристрастями і піднімає його тим самим над тваринами, позбавлені мі розуму.

Цей декартовский дуалізм - тіло, що діє механічно, і керуюча їм душу - надовго залишив відбиток на представленнях про функціонування людського організму. І незважаючи на те що знання в області анатомії і фізіології в наступні століття значно збагачувалися, лише на початку XX століття поняття "душі", що перемінилося спочатку поняттям "розуму", а потім "свідомості", остаточно поступилося місцем моністичної концепції, відповідно до якої поводження людини керується в основному нервовою системою.

Проте представлення Декарта, нехай зародкові, про функціонування організму і реалізації різних поведінкових актів послужили відправною крапкою для розвитку сучасної психології.

Зародження природних наук. З часів Древньої Греції, як ми бачимо, тільки філософи намагалися зрозуміти сутність людини і його взаємини із середовищем, як фізичної, так і соціальної. Серед них раціоналісти - від Платона до Декарта - думали, що "будь-які достовірні знання можуть виходити лише від розуму"; отже, один тільки розум повинний відігравати головну роль у поясненні фактів як в онтологічном плані, так і в плані пізнання або дії. Згідно з цими філософами, найкращий спосіб сформулювати яку-небудь проблему і спробувати одержати відповідь складається в пошуках логічних доводів. У результаті вони протягом століть обговорювали, що повинно бути, замість того щоб спостерігати існуюче в дійсності.

Розвиток природничих наук починається в той день, коли філософська дискусія перестає бути єдиним інструментом пізнання, уступаючи частково місце точним і систематичним спостереженням, а головне - експериментові.

Емпіричний напрямок, що лягло в основу експериментування, робить головний упор на досвід і тим самим радикально відрізняється від раціоналістичного напрямку, що панувало раніше. Це не означає, однак, зневаги логікою і розважливістю або просто здоровим глуздом. Учені, що вибрали цей напрямок, теж висловлюють припущення про те, як усі відбувається в цьому світі, і аргументи, висунуті для пояснення деяких фактів, нерідко викликають люті суперечки. Однак припущення цих учених розглядаються як гіпотези, тобто нові розуміння, висунуті на основі уже установлених фактів. Ці гіпотези потім перевіряють шляхом експериментів або контрольованих спостережень, у результаті яких одержують нові дані. Якщо ці нові дані погодяться з тим, що вже було відоме, то поступово створюється усе більш і більш чітка теорія, що дозволяє пояснити факти, що спостерігаються. Якщо ж нові дані суперечать висунутій гіпотезі, то неї піддають змінам або навіть відкидають. Саме в сполученні теоретичних побудов і перевірки їхньої відповідності реальної дійсності і складається науковий метод.

У XVІІ столітті від філософії починають відокремлюватися різні природничі науки. Спочатку це були хімія і фізика, відкриття якої в області світла і звуку пізніше дозволили краще зрозуміти, яким образом, ми розшифровуємо реальну дійсність. У XVІІІ столітті настає черга фізіології придбати самостійність; у результаті вивчення нервової системи з'явилася можливість пояснити, як відбувається передача інформації в організмі. Нарешті, на результаті XІ століття розвиваються соціологія і наукова психологія.

Психологія в XVІІІ і XІ століттях. Природничі науки відокремилися від філософії порівняно легко, але психології, навпроти, виявилося досить важко визначитися як самостійну науку і відокремитися від своєї старшої сестри. Для цього їй довелося створити нові методи, що спираються на строгі наукові основи. Починаючи з XVІІІ століття перші емпірики намагалися пояснити психічні феномени по-новому. Вони прагнули зрозуміти, яким подобою людський організм реагує на інформацію, одержувану від органів почуттів, залишаючи релігії і раціоналістичній філософії область духовного і вивчення зв'язків між мисленням і душею.

Так, Кондиляк (Condіllac, 1754) думав, що всі наші знання виникають з наших відчуттів. Локк (Locke, 1690) і Юм (1739) висунули гіпотезу про те, що основні елементи, з яких складаються відчуття, сполучаться за законом асоціації ідей. Ідея сніжку, наприклад нічого не говорить дитині, що його ніколи не бачив Лише через відчуття, викликувані якостями білого, холодного й округлого, властивого сніжку, яким дитина грає вперше в житті, створюються в нього шляхом асоціації цих фундаментальних ідей сприйняття, що лежать в основі більш складної ідеї сніжку.

Отже, ця суб'єктивна психологія пропонує вивчати інтелектуальне життя, для того щоб зрозуміти, яким про раз по асоціації ідей індивідуум усвідомлює навколишній його світ. Вивчення взаємин душі і тіла при цьому остаточно поступається місцем вивченню розумової діяльності і свідомості.

Так був зроблений великий крок уперед, оскільки психіка була визнана лише однієї з функцій організму, а її вивчення ввійшло складовою частиною у вивчення життєвих процесів. Проте, незважаючи на наукове "фарбування" такої позиції, приходиться визнати, що психічна діяльність у сутності не в більшому ступені видимий і вимірна чим стан "душі". А тим часом побачити - значить повірити. Крім того, доти поки психологія не почне систематично досліджувати конкретні факти, вона не зможе претендувати на те, щоб називатися наукою.

Народження наукової психології

Перші кроки убік більш об'єктивної психології зробили такі дослідники, як Фехнер (Fechner, 1860) який висунув закон, що представляє собою спроба виразити кількісно залежність між силою стимулу і відчуттям. Але тільки в 1879 році в Лейпцігському університеті була заснована перша психологічна лабораторія. Її очолював Вільгельм Вундт (Wundt), філософ і одночасно психолог, що вирішив вивчати зміст і структуру свідомості на науковій основі. Він поклав початок структуралістському підходові до свідомості.

Структуралістський підхід

Успіхи фізики і хімії порозуміваються насамперед застосовуваним у цих науках методом розчленовування речовини на складові його найпростіші елементи. Саме наблизивши до цих найпростіших елементів, учені змогли підступитися до створення теорій, що пояснюють будівлю матерії, і відкрити шлях для нових експериментів.

Вундт і його співробітники спробували застосувати той же підхід в аналізі усвідомлюваного внутрішнього досвіду, охрестивши його "розумовою матерією" і намагаючись виявити й описати його найпростіші структури. Таким чином, свідомість було розбито на психічні елементи, подібно тому як матеріал поділяється на атоми. Прихильники цієї элементаристской доктрини були переконані, що основним матеріалом свідомості служать відчуття, образи і почуття. На їхню думку, - роль психології зводиться до того, щоб дати як можна більш детальний опис цих елементів.

Для досягнення цієї мети структуралісти застосовували метод експериментальної інтроспекції, що складає в тім, що випробувану, минулу попередню підготовку, просять описати, що він почуває, виявившись у тій або іншій ситуації.

Експериментальна інтроспекція являє собою, відповідно до структуралістів, найкращий метод психології, той метод, що відрізняє неї від інших наук. Він має, однак, два великих недоліки. По-перше, це досить суб'єктивний метод аналізу поводження: кожен випробуваний описує свої власні враження або переживання, що дуже рідко збігаються з враженнями наступного випробуваного: один звук показався голосним, а іншому - середнім по силі; те, що одному було приємно, іншому показалося неприємним. По-друге, що ще гірше, відчуття того самого людини варіюють день від, дня: те, що йому здавалося приємним у понеділок, може стати нудним у вівторок і відверто неприємним у середовище.

Необхідно тому віддати собі звіт у тім, що "атоми" свідомості мало схожі на атоми, наприклад, заліза. Свідомість не складається з якомусь застиглих елементів, а знаходиться в процесі розвита і постійної зміни. Саме тому від погляду на психологію як науку про структури свідомості незабаром відмовилися, хоча протягом декількох років він мав успіх.

Функціокалістичний підхід

У той час як Вундт і його колеги намагалися вивчати структуру свідомості, в інших країнах з'явилися інші напрямки досліджень. Так, починаючи з 1881 року в США Вільям Джемс (James) і особливо його співробітники і послідовники, натхненні еволюційною теорією Дарвіна і наслідками, що випливають з неї, сталі підходити до вивченню розуму з зовсім інших позицій. З їхнього погляду проблема полягає не в тім, щоб довідатися, з чого побудована свідомість, а в тім, щоб зрозуміти його функцію і його роль у виживанні індивідуума. Вони висунули гіпотезу, відповідно до якої роль свідомості полягає в тому, щоб дати індивідуумові можливість пристосовуватися до різних ситуацій, що виникають з ранку до вечора, із дня народження і до смерті, або повторюючи уже вироблені форми поводження, або змінюючи них у залежності від обставин, або, нарешті, освоюючи нові дії, якщо того вимагає ситуація.

Починаючи з цього часу психологія прагне зрозуміти, як установлюються ці нові способи адаптації. Такий підхід функціоналістів до вивчення шляхів придбання навичок і, у більш загальному плані, - процесу навчання.

Тим часом, навіть якщо функціоналісти роблять головний упор на зовнішні сторони психіки, а не на такі внутрішні феномени, як відчуття або почуття, вони представляють них собі як прояву духовного початку. Вони віддають перевагу методові інтроспекції, що дозволяє їм дізнаватися, як в індивідуума розвивається усвідомлення тієї активності, який він віддається.

Серед послідовників Джемса багато хто критикували такий підхід до аналізу нашого поводження. З їхнього погляду предметом наукового дослідження повинне бути тільки те, що доступно для прямого спостереження. А що таке внутрішня психічна діяльність? Неможливо спостерігав думки, що виникають при рішенні тієї або іншої проблеми, або вимірювати випробовувані при цьому почуття; інтроспекція, що украй суб'єктивна, не здатна перебороти це утруднення.

У відповідь на це супротивники функціоналістів заявляли, що можна вимірювати швидкість рішення задач або ж ті фізичні реакції, що викликає ситуація в емоційному плані. Іншими словами, тільки поводження, що спостерігається з боку, піддається об'єктивному описові. Тому тільки на нього і ні на що інше повинна покладатися психологія, якщо вона може йти дійсно науковим шляхом.

Цю "поведінкову" позицію прийняв з 1908 року французький психолог Пьерон (Pіeron). Але лише з зародженням у США біхевіоризму, главою якого став Уотсон, наука про функції свідомості остаточно поступилася місцем науці про поводження.

За цей час у Європі з'явилися й інші напрямки, що теж зробили, кожна по-своєму, вплив на розвиток психології в нашому столітті.

ТЕМА 2: Психологія як наука в Україні

Мета: ознайомитись з розвитком психології в Україні, з структурою та завданнями сучасної психології.

ЛІТЕРАТУРА

3. Дубравська Д. М. Основи психології: Навчальний посібник. - Львів: Світ, 2001. - 280с.