Проаналізуйте розвиток вітчизняних досліджень сексуальності

Вивченням інтимного життя і сексуальних стосунків людини в усіх їхніх проявах: психологічному, соціальному, педагогічному, етично-моральному, правовому, етнографічному, медичному, релігійному та ін. займається наука сексологія. СЕКСОЛОГІЯ (лат. sexus – стать і logos – вчення, слово) – це міждисциплінарна галузь наукових досліджень та знань про статеве життя людини.

У більшості випадків дослідженнями у цій галузі займаються медичні працівники, які іноді нехтують іншими проявами сексології, ніж медичними, забуваючи при цьому, що порушення сексуальних взаємин або сексуального здоров'я можуть виникати на фоні соціально-культурної відмінності між партнерами або різного середовища виховання.

За останні роки сексологія у більшому ступені стала наукою про фізі­ологію та патологію міжлюдських відносин, ніж наукою про фізіологію та па­тологію сексуальних функцій, коли сексуальні функції грають інструмен­тальну роль по відношенню до міжлюдських зв'язків. Інтимне життя людини обумовлене не тільки взаємозв'язком біологічних та психологічних факторів, але й підпадає під вплив соціально-культурного середовища. Здавна вплив у вигляді забобонів, заборон, хибних уявлень про норму й інше шкідливо відо­бражувався на інтимному та сексуальному житті. Тому довге не сприйняття се­ксуальності людини і розуміння його як чогось непристойного гальмувало ви­вчення цієї сфери людського життя, а також приводило до виникнення чис­ленних помилкових тлумачень та висновків, які у свідомості людей ставали істинами. Інтимні стосунки людей постійно були під тиском поглядів та суд­жень, які зовсім не основувалися на наукових знаннях або об'єктивних чинниках. Крім цього, ні в одній із галузей науки, як у сексології, не виникало і не розповсюджувалося такого великого числа псевдонаукових тверджень і тлу­мачень, які не підкріплювалися науковими аргументами. Ні в одній із сфер на­уки не було стільки перекручень, які виникали на базі різниці між моделлю та прикладами з життя, між мораллю, яка проповідується, та реальною пове­дінкою людей. Усе це гальмувало наукову обробку накопиченої сексологічної інформації. Складність проблем, які вивчаються, була в тому, що виникав необґрунтований опір "суспільної думки". Треба ще відмітити, що досягнення у вивченні сексології іноді перекручувалися тому, що дослідники знаходилися під впливом своїх емоційних упереджень або суспільного впливу.

Розвиток сексології не уникнув помилок, які свого часу направили по неправильному шляху її основні напрямки. Серед науковців був узятий напрямок на відновлення сексуальних функцій і при цьому роль почуттів недооцінюва­лася. Ця механістична концепція направила розвиток сексології на шлях над­мірних захоплень створення протезів та засобів, що заміняють фізіологічний процес і викликають ілюзію сексуального життя, а не досягнення у людей справжніх переживань.

На початку свого розвитку сексологія орієнтувалася на біологічні аспекти сексуальності. У наш час переважає підхід, у рамках якого сексуальність зво­диться до акту насолоди і розглядається як засіб для збереження психічного здоров'я. В залежності від тої мети, що ставить перед собою людина, і виникає у неї сексуальна поведінка. Із самого свого виникнення, починаючи з перших своїх дослідників, сексологія переваж­но розглядалася і вивчалася як сексопатологія. Нормальна сексуальна пове­дінка ще не була усвідомлена як проблема, що потребує пояснення. До її ви­вчення підходили поступово, головним чином через дослідження аномалій і варіацій, які зустрічалися у клінічній практиці та в побуті.

Клінічна сексологія на початку XX століття орієнтувалася на норму як еталон, але показники в більшій мірі відповідали вимогам офіційної моралі то­го суспільства, в якому знаходилися вчені. Тому вона не могла бути єдиним джерелом теоретичної сексології. Наукова сексологія виходить за кордони клі­ніки та займається вивченням поведінки, фізіології і мотивації нормальних, звичайних людей у природних умовах їх життя.

Для того, щоб мати інформацію про поведінку людей поза клінікою вчені почали масові опитування населення, а здобуту інформацію видавали у на­укових журналах та в доповідях. Це сприяло становленню сексології на по­зиції системного підходу до предмета дослідження, який щільно пов'язує фізі­ологічні, клінічні та соціально-психологічні методи і прийоми.

Розвиток усякої науки завжди зустрічається з недовірою до нового, тому що воно може заперечувати старі канони. Це дуже помітно в такій галузі, як вивчення сексуального життя людини. Застосування нових методів дослід­ження в сексології та одержані з їх допомогою дані в більшості спростовували укорінені у свідомості уявлення, що природно викликало критику та протест.

Сучасна сексологія, яка почалася в середині 40-х років XX століття, веде дослідження сексуальних стосунків по трьох основних напрямках: соціально-культурному, психологічному і біологічно-медичному.

В історичному аспекті розвитку знань про сексуальність людини та її сто­сунки, про становлення сексології та сексопатології як науки можна умовно виділити 4 основні етапи.

ДОІСТОРИЧНИЙ ЕТАП

Для цього періоду характерно те, що зібрано небагато інформації про сексуальне життя доісторичних людей. Але ті знання, що накопичилися у науці, свідчать, що первісна людина не була байдужа до сексуальної сфери. Наскальні малюнки раннього палеоліту (1 млн. до н. е.), коли наступив перший етап розвитку людської культури, показують, що первісна людина мала уяву про любов та смерть і пов'язувала ці два поняття з життям. У більш пізні періоди палеоліту на малюнках з'являються елементи сексуальності. Якраз у цих умо­вах увагу звертали не на поведінку, пов'язану з сексуальним збудженням, а на таємничі явища запліднення, збереження та примноження потомства для за­безпечення продовження роду людського. Первісна людина була небайдужа до значних розмірів тіла партнера, а сексуальний контакт вона відображала у сво­їх ритуалах. У наших древніх предків не було окремої сім'ї. В умовах вільних стосунків між чоловіком та жінкою відома була тільки мати дитини, тому рід передавався по жіночій лінії. Шлюбні взаємини були стихійні і неурегульова­ні. Статеві зв'язки носили безладний характер. Кожний чоловік міг мати ста­теві контакти з будь-якою жінкою, і навпаки, кожна жінка – з будь-яким чоло­віком. З часом суспільний розвиток поступово обмежував інстинкти, хазяйські інтереси вимагали утворення постійної сім'ї.

При родовому устрої з'явилися соціальне контрольовані статеві стосунки у формі групового шлюбу, при якому усі чоловіки однієї родової групи мали можливість вступати у статеві контакти з усіма жінками іншої родової групи. На певному етапі груповий шлюб перейшов у парний, який об'єднував двох - жінку і чоловіка. Існували три види парного шлюбу: матрилокальний, при якому чоловік переходив жити до роду жінки; патрилокальний, при якому жі­нка переходила у рід чоловіка; дислокальний, коли подружжя залишалося жи­ти у своєму роді. Наведені шлюби були не довговічні і розривалися без ускла­днень.

Поряд з виникненням парного шлюбу, зберігався і груповий у вигляді ба­гатошлюбності – полігамії (багатомужжя – поліандрія, багатоженство – полі­гінія). У географічних районах, де головним заняттям були мисливство та ри­бальство, частіше за всього зустрічалося багатомужжя, а жінка була охо­ронцем сімейного вогнища, мала велику владу над своїми чоловіками і дітьми(матріархат). Там, де переважало землеробство і скотарство, переважало багатоженство, при якому чоловік вважався головою сім'ї зі всіма повноважен­нями влади (патріархат).

Після розпаду родового суспільства остаточно ствердився моногамний шлюб, який поєднав чоловіка і жінку в інтимних й економічних взаєминах, за­кріпив обов'язки спільно виховувати дітей і забезпечувати матеріальний доб­робут сім'ї.