Забезпечення права на захист; 8 страница

2. Засада розумних строків у кримінальному провадженні має на меті
встановити межу невизначеності підозри і обвинувачення та гарантувати право
обвинуваченого від необгрунтованого і надмірного затягування кримінально­
го провадження. Для цього КПК встановлені процесуальні строки - проміж­
ки часу, в межах яких учасники кримінального провадження мають право
або зобов'язані вчинити процесуальні дії чи ухвалити процесуальні рішення
(див. коментар до ст. 113 КПК). Розумними прийнято вважати строки, що є
об'єктивно необхідними для вчинення процесуальних дій та ухвалення відпо­
відних рішень. Такі дії і рішення мають бути виконані без невиправданої за­
тримки і в будь-якому разі не пізніше граничного строку, визначеного для них
КПК. Забезпечення дотримання розумних строків на досудовому розслідуванні
покладається на прокурора та слідчого суддю (щодо питань, віднесених до його
компетенції), а під час судового провадження у всіх його стадіях - на суд.

3. Розумні строки - проміжки часу, про які йдеться в коментованій статті,
поширюються на всі стадії кримінального провадження. Для досудового роз­
слідування її граничні строки встановлені ст. 219 КПК. Судове провадження
в суді першої інстанції формально часовими рамками не обмежене, оскільки
кожне провадження має свої особливості щодо обсягу доказової бази, яка під­
лягає дослідженню, кількості учасників провадження тощо. Проте категорія
«розумності» властива і цій стадії. Якщо ж йдеться про розумний строк всього
кримінального провадження, то очевидно, що він починає свій перебіг одно­
часно з повідомленням особі про підозру і завершується судовим розглядом,
включаючи апеляційне і касаційне провадження. В контексті кримінального
провадження Європейський суд з прав людини встановив, що період розумного
строку розпочинається з моменту «вручення індивіду компетентним органом
офіційного повідомлення про обвинувачення його у вчиненні кримінального
злочину» (судові рішення у справі «Дьюєр проти Бельгії», 1980 р.; у справі
«Єкле проти Німеччини», 1982 р.) і завершується остаточним вирішенням
справи, включаючи апеляцію і касацію (судове рішення у справі «Девер проти
Бельгії», 1980 р.)

4. Частина 3 коментованої статті перераховує критерії, які дають можли­вість визначити розумність строку провадження щодо кожної конкретної спра­ви про вчинення кримінального правопорушення. Ці критерії, власне, виробле­ні прецедентною практикою Європейського суду з прав людини та підтверджені рішеннями Конституційного Суду України та вітчизняною судовою практикою.

102 _______________________________________________________________

У своєму рішенні від 30 січня 2003 р. (справа про розгляд судом окремих поста­нов слідчого і прокурора) Конституційний Суд України відзначив, що «поняття розумний строк досудового слідства є оціночним, тобто таким, що визначається у кожному конкретному випадку з огляду на сукупність усіх обставин вчинення і розслідування злочину». Визначення розумного строку досудового слідства залежить від багатьох факторів, включаючи обсяг і складність справи, кількість слідчих дій, число потерпілих та свідків, необхідність проведення експертиз та отримання висновків тощо. Але за будь-яких обставин строк досудового слід­ства не повинен перевищувати меж необхідності. Досудове слідство повинно бути закінчене у кожній справі без порушення права на справедливий судовий розгляд і права на ефективний засіб захисту, що передбачено ст.ст. 6, 13 Кон­венції про захист прав людини і основоположних свобод (абз. 7, 8 п. 8 мотиву­вальної частини).

У рішенні Конституційного Суду від 18 січня 2012 р. (справа про ознайом­лення обвинуваченого і захисника з матеріалами кримінальної справи) Суд та­кож на конкретному випадку провадження підтвердив свій підхід до «розумно­го строку», зауваживши, що розумні строки при ознайомленні обвинуваченого і захисника з матеріалами завершеного розслідування повинні визначатися в кожній справі залежно від обсягу матеріалів справи та їх складності, кількості обвинувачених, дій або бездіяльності (поведінки) обвинуваченого чи його за­хисника та незалежних від волі обвинуваченого чи його захисника чинників (наприклад, хвороби).

5. Кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має
право, щоб обвинувачення щодо нього в найкоротший строк стало предметом
судового розгляду або щоб кримінальне провадження щодо нього було закрите.
Зважаючи на неповноліття обвинуваченого, а також ту обставину, що обвину­
вачений знаходиться під вартою, ч. 4 коментованої статті зобов'язує суд здій­
снити кримінальне провадження (судовий розгляд) стосовно них невідкладно і
першочергово.

6. З метою скорочення строків кримінального провадження в суді КПК
вперше у вітчизняній законотворчій практиці ввів та врегулював спрощене про­
вадження щодо кримінальних проступків (див. коментар до § 1 глави 30 КПК)
та кримінальне провадження на підставі: 1) угоди про примирення між по­
терпілим та підозрюваним чи обвинуваченим; 2) угоди між прокурором та
підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості (див. коментар до
глави 35 КПК). Якщо перший із зазначених інститутів може бути сприйнятий
і особливих застережень не викликає, то угода прокурора з підозрюваним чи
обвинуваченим про визнання винуватості у вчиненні тяжкого злочину, навіть
внаслідок якого шкода завдана лише державним чи суспільним інтересам, не
може не викликати серйозної стурбованості. Сприяючи швидкому судовому
провадженню, ця угода змушує обвинуваченого наперед добровільно відмови­
тися від важливих процесуальних гарантій, зокрема: а) права на оскарження
вироку; б) права допитати під час судового розгляду свідків обвинувачення,

_____________________________________________________ 103

подати клопотання про виклик свідків і подати докази, що свідчать на його ко­ристь. На нашу думку, ставити обвинуваченого перед вибором двох належних йому прав: або права на розумний^ строк судового провадження, або права на змагальний судовий розгляд, недопустимо. Щодо тяжких злочинів, незалежно від того, проти кого вони були вчині'ні і які наслідки при цьому настали, назва­на угода навряд чи може 6>.:: с;;пр|івдана.

Стаття 29. Мова, якою здійснюється кримінальне провадження

1. Кримінальне провадження здійснюється державною мовою. Сторо­
на обвинувачення, слідчий суддя та суд складають процесуальні докумен­
ти державною мовою.

2. Особа повідомляється про підозру у вчиненні кримінального пра­
вопорушення державною мовою або будь-якою іншою мовою, якою вона
достатньо володіє для розуміння суті підозри у вчиненні кримінального
правопорушення.

3. Слідчий суддя,суд, прокурор, слідчий забезпечують учасникам
кримінального провадження, які не володіють чи недостатньо володіють
державною мовою, право давати показання, заявляти клопотання і пода­
вати скарги, виступати в суді рідною мовою або іншою мовою, якою вони
володіють, користуючись у разі необхідності послугами перекладача в по­
рядку, передбаченому цим Кодексом.

4. Судові рішення, якими суд закінчує судовий розгляд по суті, на­
даються сторонам кримінального провадження або особі, стосовно якої
вирішено питання щодо застосування примусових заходів виховного або
медичного характеру,у перекладі на їхню рідну або іншу мову, якою вони
володіють. Переклад інших процесуальних документів кримінального
провадження, надання копій яких передбачено цим Кодексом, здійснюєть­
ся лише за клопотанням зазначених осіб. Переклад судових рішень та ін­
ших процесуальних документів кримінального провадження засвідчуєть­
ся підписом перекладача.

1. Частина 1 коментованої статті-засади закріплює положення, згідно з яким кримінальне провадження за КПК здійснюється державною мовою, і, від­повідно, органи, які ведуть провадження, складають процесуальні документи саме цією мовою. Це положення грунтується наст. 10 Конституції України, яка проголошує державною мовою в Україні українську. Державною (офіційною) мовою є мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя. Такою сферою і є кримі­нальне провадження.

Як роз'яснив Конституційний Суд України у своєму рішенні, ухваленому 14 грудня 1999 р. (справа про застосування української мови), положення ч. 1 ст. 10 Конституції України, за яким «державною мовою в Україні є українська мова», слід розуміти так, що українська мова як державна є обов'язковим за-

собом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень ор­ганами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (ч. 5 ст. 10 Конституції).

2. В чинному законодавстві на сьогодні немає єдності щодо врегулюван­
ня питання мови провадження, зокрема кримінального. Так, першим чинним
законом щодо використання мови в Україні є Закон ще Української РСР від
28 жовтня 1989 р. «Про мови в Українській РСР». Згідно із його ст. 18 судочин­
ство в Українській РСР (тепер Україні) здійснюється українською мовою, але
у випадках розташування державних та інших органів, установ і організацій в
місцях проживання більшості громадян іншої національності поряд з україн­
ською може використовуватись і їхня національна мова. Тож за цим Законом
судочинство, зокрема кримінальне провадження, може здійснюватись не тільки
державною мовою, а й мовою більшості населення тієї чи іншої місцевості.
Відповідно і ст. 19 КПК 1960 р. закріплювала правило-засаду, згідно з яким
судочинство в кримінальних справах проводиться українською мовою або мо­
вою більшості населення із забезпеченням особам, які не володіють мовою,
якою проводиться судочинство, права робити заяви, давати показання, заявляти
клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною
мовою і користуватися послугами перекладача. Цей закон (КПК 1960 р.) втра­
тив чинність зі вступом в силу Кодексу 2012 р. Однак новоприйнятий Закон
України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. у ч. 1 ст. 12 закрі­
пив положення, згідно з яким судочинство й діловодство в судах України прово­
диться державною мовою. Водночас, ч. 4 цієї статті зазначає, що у судах, поряд
з державною, можуть використовуватися регіональні мови (мова більшості на­
селення відповідного регіону) або мови меншин відповідно до Закону України
«Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» від
15 травня 2003 р. в порядку, встановленому процесуальним законом.

Таким чином, на сьогодні в питанні мови кримінального провадження іс­нує колізія між Законом УРСР від 28 жовтня 1989 р. «Про мови в Українській РСР» і Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 p., з одного боку, і ч. 1 ст. 29 КПК 2012 р. - з іншого, бо ця норма в імперативній формі зазначає, що кримінальне провадження здійснюється державною мовою, і сторона обвинувачення, слідчий суддя та суд складають процесуальні доку­менти державною мовою. Оскільки всі зазначені закони регулюють однакові відносини, вони мають однакову юридичну силу, то за загальновизнаним пра­вилом, сформованим у правовій науці і практиці, у випадку виникнення між ними колізії застосуванню підлягає той закон, який прийнятий пізніше, тобто ст. 29 КПК. Тож мовою кримінального судочинства є лише державна (україн­ська) мова. Таке ж правило закріплене і в інших процесуальних законах Украї­ни (ч. 1 ст. 7 ЦПК України, ч. 1 ст. 15 КАС України).

3. Здійснення кримінального провадження в Україні лише державною мо­
вою жодною мірою не обмежує право особи, яка не володіє нею, користуватися

у провадженні рідною або іншою мовою, якою вона володіє. І Іонад те, згідно з вимогою ч. З коментованої статті орган, який веде провадження, зобов'язаний забезпечити його учасникам, які не володіють чи недостатньо володіють дер­жавною мовою, право давати показання, заявляти клопотання, подавати скарги, виступати в суді рідною мовою або інцию, якою вони володіють. Цей же орган зобов'язаний у разі необхідності забезпечити перекладача.

4. Міжнародно-право^ чкти у сф(:рі захисту прав і свобод людини, зокрема,
Міжнародний пакт про громадянські/1 політичні права (п. «а» і «f» ч. З ст. 14) і
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (ч. 2 ст. 5 і п. «є»
ч. З ст. 6) закріплюють гарантії прав людини і правосуддя, згідно з якими кожній
особі має бути невідкладно і детально повідомлено зрозумілою для неї мовою про
характер і підстави пред'явленого їй обвинувачення, а також право користуватися
послугами перекладача. Частина 2 коментованої статті детальніше конкретизує
ще положення, закріплюючи обов'язок органів, які ведуть кримінальне прова­
дження, повідомляти кожній особі про підозру її у вчиненні кримінального право­
порушення державною мовою, а у випадку неволодіння нею або недостатнього
володіння - будь-якою іншою мовою, якою вона достатньо володіє, роз'яснити
суть підозри та її процесуальні права і обов'язки. Це положення стосується і пись­
мового повідомлення про підозру (див. коментар до ст.ст. 277, 278 КПК). Цьому
обов'язку органів, які ведуть провадження, кореспондує право підозрюваного та
обвинуваченого користуватися під час провадження (давати показання, заявляти
клопотання, скарги тощо) рідною мовою, отримувати копії процесуальних доку­
ментів рідною або іншою мовою, якою він володіє, та в разі необхідності корис­
туватися послугами перекладача за рахунок держави (п. 18 ч. З, ч. 5 ст. 42 КПК).
Таким само правом наділені й інші учасники провадження, зокрема: потерпілий
(п. 9 ч. 1 ст. 56 КПК), цивільний позивач і цивільний відповідач (ч. З ст. 61 та ч. З
ст. 62 КПК), свідок (п. 4 ч. 1 ст. 66 КПК). Забезпечити реальну участь у проваджен­
ні перекладача - це процесуальний обов'язок органу, який веде провадження.

5. Однією з процесуальних гарантій дотримання прав і законних інтересів
підозрюваного чи обвинуваченого та їх належний захист під час кримінально­
го провадження є обов'язкова участь захисника у провадженні, якщо вони не
володіють мовою, якою воно ведеться. Така участь є обов'язковою з моменту
встановлення цього факту (п. 4 ч. 2 ст. 52 КПК). Не менш важливою проце­
суальною гарантією дотримання прав і законних інтересів названих учасни­
ків кримінального провадження щодо мовного питання є залучення до прова­
дження такого його учасника, як перекладач. Його призначення - забезпечити
розуміння процесуального статусу (прав, обов'язків, відповідальності) та його
реалізації з мовного боку, розуміння всіх процесуальних дій та ухвалених за
їх результатами процесуальних документів тими учасниками провадження, які
не володіють або недостатньо для повного розуміння володіють мовою, якою
ведеться судочинство. Він же здійснює й переклад та засвідчує своїм підписом
рішення, якими суд завершує судовий розгляд по суті, інші процесуальні до­
кументи, копії яких вручаються таким учасникам провадження.

6. Ні суд (судді), ні учасники провадження з обох сторін не вправі викону­
вати функцію перекладача у випадках, коли виникає необхідність забезпечити
переклад показань, клопотань, скарг, виступів тощо учасників провадження, які
не володіють мовою судочинства і здійснюють їх на своїй рідній мові або мові,
якою вони володіють, а також здійснити переклад процесуальних рішень для
вручення їх копій таким учасникам кримінального провадження.

7. Коментований Кодекс серед істотних порушень вимог кримінального
процесуального закону, наявність яких тягне безумовне скасування рішення
суду, порушення права обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою,
якою він володіє, права користуватися допомогою перекладача в кримінально­
му провадженні, на відміну від свого попередника (КПК 1960 p.), спеціально не
передбачає. Очевидно, що це є упущенням законодавця. Проте не має сумніву
в тому, що названі порушення належать до істотних порушень КПК і є підста­
вою для скасування судових рішень судом вищої інстанції в апеляційному чи
касаційному порядку.

Глава 3. Суд, сторони та інші учасники кримінального провадження

§ 1. Суд і підсудність

Стаття ЗО. Здійснення право* уддя судом

1. У кримінальному провадженні правосуддя здійснюється лише су­
дом згідноз правилами, передбаченими цим Кодексом.

2. Відмова у здійсненні правосуддя не допускається.

1. Положення ч. 1 цієї статті має своєю основою загальне принципове по­ложення Конституції України про те, що правосуддя в Україні здійснюється ви­ключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Судові рішення, ухвалені судами іменем України, є обов'язковими для виконання на всій тери­торії України (ч. 1 і 2 ст. 124 Конституції України).

Воно відповідає і положенням міжнародно-правових актів з прав людини, ра­тифікованих Україною, зокрема ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основопо­ложних свобод від 4 листопада 1950 p., яка закріплює право кожної особи на спра­ведливий суд: кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим за­коном (ч. 1). Згідно з ч. 1 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. кожен має право при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, пред'явленого йому, на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі Закону.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 3 квітня 2008 р. у справі «Пономарьов проти України» наголосив, що одним із фундаментальних аспек­тів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає пова­гу до принципу resjudicata- принципу остаточності рішень суду. Цей принцип стверджує, що жодна із сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення (п. 40 мотивувальної частини рішення). Відповідно до цього здійснення правосуддя в Україні виключно судами передбачено ст. 5 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. Не робиться тут виняток і для випадків введення в Україні воєнного чи надзвичайного стану. Згідно з ст. 26 Закону України від 6 квітня 2000 р. «Про правовий режим воєнного стану» правосуддя на території, де введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відпо­відно до Конституції України. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства заборо­няється. На неприпустимості припинення повноважень органів державної вла­ди, у тому числі судів, в умовах надзвичайного стану наголошується і в ст. 11 Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану».

Стаття 64 Конституції України передбачає, що в умовах воєнного або над­звичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод людини із зазначенням строку дії цих обмежень. Але при цьому не можуть об­межуватися права і свободи, які стосуються коментованого положення ст. 30 КПК, зокрема, право кожного на життя, на повагу до його гідності, на свободу та особисту недоторканність, на судовий захист, на правову допомогу, на за­хист, на презумпцію невинуватості.

2. Важливою процесуальною функцією суду, пов'язаною зі здійсненням
правосуддя у кримінальному провадженні, єздійснення слідчим суддею судо­
вого контролю на стадії досудового розслідування, де формується основний
обсяг доказів, оцінивши які, суд ухвалює вирок чи інше судове рішення, і де
мають бути забезпечені процесуальні права учасників кримінального прова­
дження.

Згідно з п. 18 ч. 1 ст. З КПК слідчий суддя - суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення у порядку, передбаченому КПК, судо­вого контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, та у випадку, передбаченому ст. 247 КПК, - голова чи за його ви­значенням інший суддя Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, апе­ляційного суду області, міст Києва та Севастополя. Слідчий суддя (слідчі судді) у суді першої інстанції визначається зборами суддів зі складу суддів цього суду.

3. Слідчий суддя і суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті
питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень
КПК (ч. З ст. 26). Суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створює
необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та вико­
нання процесуальних обов'язків (ч. 6 ст. 22 КПК).

4. Положення ч. 2 ст. 30 КПК про те, що відмова у здійсненні правосуддя
не допускається, з одного боку, є логічним висновком із наведених і чинних для
кримінального провадження України відповідних положень Конституції Укра­
їни, міжнародно-правових актів з прав людини, кодексів і законів України, а з
іншого, передбачаючи загальну заборону відмовляти у здійсненні правосуддя,
зумовлює й відповідні негативні правові наслідки у разі порушення заборони
відмовляти у здійсненні правосуддя. Зокрема, за постановления суддею (суддя­
ми) завідомо неправосудного вироку чи іншого судового рішення передбачено
кримінальну відповідальність (ст. 375 КК України).

5. Заборона відмовляти у здійсненні правосуддя конкретизує зміст такої
засади кримінального судочинства, як забезпечення доступу кожної особи до
правосуддя (див. коментар до ст. 21 КПК). Визначаючи підстави дисциплінар­
ної відповідальності суддів, ст. 83 Закону України «Про судоустрій і статус
суддів» передбачає і таку підставу, як істотні порушення норм процесуального
права при здійсненні правосуддя, пов'язані, зокрема, з відмовою у доступі осо­
би до правосуддя.

6. Згідно з Рекомендацією № R (94) 12 Комітету Міністрів ради Європи
державам-членам щодо незалежності, ефективності та ролі суддів від 13 жовтня

1994 p. судді повинні приймати свої рішення цілком незалежно і мати змогу діяти без обмежень, без неправомочного впливу, підбурення, тиску, погроз, неправо­мочного прямого чи непрямого втручання, незалежно з чийого боку та з яких мотивів воно б не здійснювалось. У законі мають бути передбачені санкції проти осіб, які намагаються у такий спосіб вшрвати на суддів. Судді мають бути цілком вільними у винесенні неупередженого! іішення \ справі, яку вони розглядають, покладатись на своє внутрішнє переконання, власне тлумачення фактів та чинне законодавство. Судді не зобов r.zz»\ да/.ати звіт щодо справ, які знаходяться в їх провадженні, ніякій особі, яка не належить до системи судової влади (п. 2 «d»).

Незалежність і недоторканність суддів гарантується Конституцією і Зако­нами України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється (ст. 126 Кон­ституції України).

Втручання в здійснення правосуддя, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдання шкоди авторитету суддів чи впливу на безсторонність суду забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом (ст. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). За втручання в діяль­ність судових органів, незаконне втручання в роботу автоматизованої системи документообігу суду, погрозу або насильство щодо судді, присяжного, умисне знищення або пошкодження майна судді, народного засідателя чи присяжного, посягання на життя судді, присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною зі здійсненням правосуддя, передбачена кримінальна відповідальність (ст. 376-379 КК України).

7. Конституційний Суд України у рішенні від 19 травня 1999 р. у справі про запити народних депутатів України зазначив, що народний депутат України не має права звертатися з вимогами чи пропозиціями до судів, до голів судів та до суддів стосовно конкретних судових справ (п. 1.1).

С т а т т я 31. Складсуду

1. Кримінальне провадження в суді першої інстанції здійснюється
професійним суддею одноособово, крім випадків, передбачених частинами
другою, третьою та дев'ятою цієї статті.

2. Кримінальне провадження в суді першої інстанції щодо злочинів,
за вчинення яких передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк
більше десяти років, здійснюється колегіально судом у складі трьох про­
фесійних суддів.

3. Кримінальне провадження в суді першої інстанції щодо злочинів,
за вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі, здійснюється ко­
легіально судом у складі трьох професійних суддів, а за клопотанням обви­
нуваченого - судом присяжних у складі двох професійних суддів та трьох
присяжних. Кримінальне провадження стосовно кількох обвинувачених
розглядається судом присяжних стосовно всіх обвинувачених, якщо хоча
б одині них заявив клопотання про такий розгляд.

4. Кримінальне провадження в апеляційному порядку здійснюється
колегіально судом у складі не менше трьох професійних суддів, крім ви­
падків, передбачених частиною дев'ятою цієї статті, при цьому кількість
суддів має бути непарною.

5. Кримінальне провадження в касаційному порядку здійснюється
колегіально судом у складі не менше трьох професійних суддів, крім ви­
падків, передбачених частиною дев'ятою цієї статті, при цьому кількість
суддів має бути непарною.

6. Кримінальне провадження у Верховному Суді України здійснюєть­
ся колегіально судом у складі, передбаченому частинами першою та дру­
гою статті 453 цього Кодексу.

7. Перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами здійснює
суд у такому самому кількісному складі, в якому вони були ухвалені (одно­
особово або колегіально).

8. Суддя чи склад колегії суддів для розгляду конкретного криміналь­
ного провадження визначається у порядку, передбаченому частиною тре­
тьою статті 35 цього Кодексу.

9. Кримінальне провадження стосовно службових осіб, які займають
особливо відповідальне становище відповідно до частини першої статті 9
Закону України «Про державну службу», та осіб, посади яких віднесено до
першої категорії посад державних службовців, здійснюється:

1) в суді першої інстанції- колегіально судом у складі трьох професій­
них суддів, які мають стаж роботи на посаді судді не менше п'яти років, а
у разі здійснення кримінального провадження щодо злочинів, за вчинення
яких передбачено довічне позбавлення волі, за клопотанням обвинуваче­
ного - судом присяжних у складі двох професійних суддів, які мають стаж
роботи на посаді судді не менше п'яти років, та трьох присяжних;

2) в апеляційному порядку - колегіально судом у складі п'яти профе­
сійних суддів, які мають стаж роботи на посаді судді не менше семи років;

3) в касаційному порядку - колегіально судом у складі семи професій­
них суддів, які мають стаж роботи на посаді судді не менше десяти років.

У разі якщо в суді, який згідно з правилами підсудності має здійсню­вати кримінальне провадження, неможливо утворити склад суду, перед­бачений цією частиною, кримінальне провадження здійснює найбільш те­риторіально наближений суд, в якому можливо утворити такий склад суду.