Популяційно-видовий рівень адаптацій.

На цьому рівні ще в епоху верхнього палеоліту сформувались основні расові ознаки, що мають пристосувальне значення. Зокрема,

· кучеряве волосся захищає організм від перегріву,

· посилене потовиділення сприяє виділенню надлишків тепла,

· високий вміст меланіну в шкірі захищає її від ультрафіолету,

· знижений рівень цього пігменту у людей північних широт (низький рівень сонячної радіації) зумовлений необхідністю утворення достатньої кількості вітаміну Д для запобігання рахіту тощо;

Окрім расових ознак на популяційно-видовому рівні у людини сформувалися адаптивні типи[59, 60]. Вони становлять собою реакції, що виникають у людей різних популяцій у подібних умовах існування, незалежно від їх генетичної спорідненості або расової належності.

Адаптивні типи формувалися протягом усього антропогенезу. Зокрема,

у корінних жителів тропічної зони відмічається:

· підвищена концентрація білків трансферинів у крові, що пов’язане із зниженням основного обміну;

· низький вміст АТФ;

· менша маса тіла;

· більша стійкість до захворювань, що поширені в Африці і менша до туберкульозу;

· серед продуктів харчування переважають овочі та фрукти;

· а потреба у вітамінах підвищена.

для арктичного типу характерні такі ознаки:

· підвищений газообмін;

· високий вміст холестерину у сироватці крові;

· більша мінералізація кісток;

· більші розміри тіла;

· товстіший шар підшкірного жиру;

· обмін речовин відбувається інтенсивніше;

· необхідно більше жирної та білкової їжі, потреба у вітаміні С підвищена, так як він стимулює імунну систему і збільшує стійкість до бактеріальних інфекцій.

місцеве населення високогір’я відзначається такими адаптаціями:

· підвищена кількість гемоглобіну;

· більший розмір грудної клітки;

· життєва ємність легенів підвищена;

· більша активність окислювальних ферментів;

· знижена активність щитовидної залози, так як це дозволяє зменшити основний обмін і економніше витрачати кисень.

Подібно до адаптивних типів розвиваються і пристосувальні зміни протягом акліматизації людей, яка характерна для їх тимчасового переміщення у відповідні адаптивні зони.

Існують також неспецифічні адаптації, які можуть бути притаманними для різних етнічних груп, в різних умовах проживання. До подібних пристосувань належать збільшення маси кітково-мускульного каркасу у представників військових станів, або каст. Як приклад можна розглядати лицарський стан Європи, кшатріїв, джатів та сікхів Індії, самураїв Японії, азадів Персії.

Біоценотичний рівень адаптацій.

Пов’язаний з тим, що людина, знаходячись у відповідному біоценозі, вступає у певні відношення з іншими, характерними для нього, організмами.

З деякими видами, у людини складаються симбіотичні відношення (кишкова паличка), а відносно інших людина може вступати у взаємодії типу "хазяїн - паразит".

Зокрема, це стосується багатьох ектопаразитів (зовнішні) та ендопаразитів (внутрішні) людини. Особливу роль відіграють вірусні інфекції, характерні для певної місцевості, що можуть індукувати мутаційні процеси.

Великий вплив на адаптаційні процеси мають соціальні фактори типу харчування, урбанізації, стресів, прогресу медицини тощо.

Тема 12. Етнографічні процеси в антропогенезі. Формування рас і етносів.

Сучасні расові конценції.

З часом, після первинного розселення, популяції людей починають поступово адаптуватись до конкретних умов існування, які виявились надзвичайно різноманітними. При цьому слід врахувати наявність дії різноманітних чинників. Це і вплив кліматичних умов, і геохімчних властивостей ландшафту, і висоти над рівнем моря, і особливостей екосистем, куди потрапила людина. Певну роль, як ми про це знаємо, відіграло і попереднє населення різних регіонів Старого Світу (неандертальці, денисівці, люди випрямлені, можливо й люди з «печери красного дракону»). Не слід заперечувати наявність таких явищ, як конвергенція в близьких умовах різних гілок розвитку людства та параллелізм. Десь близько 45-35 тисяч років тому вже починають формуватися перші людські раси (кроманьйонці Європи, грімальдійські «австралоїди», тощо), які проте на той час були зовсім іншими, оскільки при низькій щільності населення переважаючою формою людських шлюбних відносин була ендогамія (прагнення до ізоляції), яка зробила можливою дію таких механізмів еволюції, як дрейф генів, принцип засновника, поступову гомогаметизацію популяції в бік переважання домінантних ознак [43, 44, 46]. Внаслідок дії ізоляції генетична будова ареалу будь-якої біологічної форми виглядає таким чином: у центрі – АА (патієнти), потім – Аа, на окраїнах – аа (резиденти), тобто рецесивні гомозиготи завжди витісняються на периферію території, зайнятої певною популяцією. Наприклад, Скандинавський півострів не входив до початкового ареалу расоутворення і був заселений не раніше мезоліту, що призвело до накопичення тут рецесивних гомозигот за багатьма ознаками. Але поступово по мірі зростання чисельності населення окремі групи людей починають контактувати між собою, що призводить як до конфліктів, так і поступового змішання різних первинних рас. При цьому в якості субстату (базису) переважно виступали ізольовані популяції (Європа, Кавказ, Австралія, Америка, острови Тихого океану, Малайзія, Індонезія, Папуа, Західна та Південна Африка, Півн. Азії), які прийшли на певну территорію першими та осіли там в сиву давнину (переважно ще 45-35 тис. р. т.), зберігали більш архаїчні форми соціальної організації і переважно включали в новий етнос, що формується, жіночу частину первинного населення. Суперстратом були ті угрупування населення, які рухалися із більш заселених та ущільнених регіонів Земної кулі (Індостан, Бл. Схід, Індокитай, Півн.-Сх. Африка, Аравія, Іран, потім Ц. Азія, Півд. Сибір, Тибет), де першими розпочалися активні еволюційні процеси змішання, або метисизації, внаслідок чого формувалися вже племінні міжродові відносини. З цих регіонів рухалися переважно чоловіки, які досить часто могли бути вигнанцями, тому можливо, не мали з собою своїх власних жінок, та заводили їх по прибуттю на нову територію. З собою вони несли більш передові способи ведення господарства (скотарство, землеробство, бджолярство, ставківництво), нові технології (рільництво, гончарство, будівництво, виплавку металу, ткацтво), нове озброєння (складні багатокомпонентні луки, самостріли, більш досконалі пращі, бойові композитні сокири, булави та чекани, мечі, кинджали, спочатку шліфовані кам’яні з кременю, яшми, кварцу, нефриту та обсідіану, тощо, потім – мідні, бронзові та врешті залізні, шкіряні каркасні щити), нові способи рибальництва та полювання (використання силків, механічних пасток, волоків, сіток, вудок). Іноді це мало вигляд хвиль, що рухаючись із цих заселених розвинених регіонів в бік менш заселених, накладалися одна на одну, призводячи до зміни археологічних культур, що добре фіксується археологами. Іноді окремі групи населення затримувалися внаслідок витіснення в важкодоступних, зручних для оборони та переховування регіонах, таких як гори, болота, тундра, тайга, острівні території, пустелі, вологі тропічні ліси, де формувалися з часом «реліктові етнічні групи населення», такі як бушмени, готентоти, пігмеї, негрілі, аборигени Андаманських островів, Сахаліну, Курил, Папуа, Австраліські та Тасманські абборигени, полінезійці, мікронезійці, меланезійці, індіанці Амазонії, чисельні народи Тибету та Кавказу. Були і випадки об’єднання народів в боротьбі проти загального ворога. При розселенні людства виникають все нові центри підвищеної щільності населення та розселення людей. Перший та первинний центр розселення людей нашого виду – Африка, де збереглися реліктові племена пігмеїв та консайців (бушмени, готентоти), які не містять часток геному неандертальця та денисівської людини [42, 124, 160, 181]. Другим центром розселення людей був Аравійсько-Зах. Індійський (Південноазійский), звідки виокремились всі Євразійські раси. Третій та четвертий центри – Індокитайський та Близькосхідний (звідси відбувалось заселення Європи кроманьйонцями Граветської культури). Міграція людей із Індокитаю та Сх. Індії започатковує Далекосхідний та Центральноазіатсько-Південносибірський, а також Чукотсьо-Камчатський центри (початок мінрації індіанського населення Америк). Найпізніше формуються Європейський (міграція предків тюркських, картвельскьких, фінно-угорських та індоєвропейських народів на схід) та Філіпінський центри (міграція полінезійців на острови Тихого та Індійського океанів). При цьому генетичне різноманіття населення зменшується внаслідок дії принципа засновника (різке скорочення чисельності населення внаслідок природного та соціального відбору та витиснення найбільш пристосованими частин геному менш пристосованих) [44, 46]. Генетично найрізноманітнішою є африканська популяція людей [42]. Далі йдуть – південноазійська (Індія), індокитайська та близькосхідна популяції, європейська та центральноазіатська (завдяки злиттю корінних європейців, центральноазіатів, вихідців з Бл. Сходу та Півн. Африки), а останніми – південносибірська, далекосхідна та американські (Півд. та Півн. Америки). Виникають передумови до утворення племінних союзів, інших об’єднань, формуються перші основи міжнародних, міжетнічних відносин, відповідно також спочатку в умовах високої щільності населення основних центів розселення людства. Вже наприкінці останнього льодовикового періоду (10-12 тис. р. т.), ми маємо майже всі сучасні раси людей. Архаїчні протораси були за рідкісним виключенням пропущенними через «горнило метисизації». Тому «чистих» народів в принципі не може існувати. Проте є певні одиниці популяційного генетичного, біохімічного та морфологічного різноманіття людей, які характкеризуються набором певних ознак і які відрізняються від своїх найближчих сусідів. Їх умовно назвали «расами».

Раса – це популяція людей, яка відрізняється від інших популяцій частотами генів, незначними хромосомними перебудовами, особливостями метаболізму і відповідно певним набором спадкових фенотипічних ознак, в тому числі психічних [60]. Серед населення Землі зараз можна виділити близько 100 морфологічних варіантів будови тіла, котрі формувалися як адаптації до конкретних умов довкілля. Зокрема це стосується [44, 45, 46, 59, 60]:

· пігментації шкіри (співвідношення чорного, жовтого та коричневого пігментних меланінів, товщини гранулярного шару шкіри, наявності феомеланіну в шкірі – веснявки), ірису очей (інтенсивність розподілу меланіну в ірисі – чорний, темно-карий, світло-карий, жовтий, буро-жовто-зелений, зелений, сіро-зелений, сірий, або блакитний з буро-жовтим віночком навколо ірису, власне сірий, сіро-блакитний, блакитний, синій), волосся (концентрація та співвідношення в цибулинах волосся меланіну та феомеланіну – від чорного до світло-сірого та попільнястого, в випадку наявності тільки меланіну, іноді з різними відтінками рудого в випадку наявності феомеланіну) [59, 60];

· будови м’якої частини голови та обличчя (ширина очної щілини, нахил, ступінь розвитку складки верхньої повіки та наявність епікантусу, висота крила носу та вираженість крилової борозни, довжина носу, ширина носу та їх співвідношення – «носовий показник», розміщення кінчика та основи носу по відношенню до горизонталі, рівень виступання носу та форма його профілю, носо-бровна відстань – відстань між лінією, яка з’єднує нижні краї бров та найбільш вдавлену точку перенісся, товщина губ, ширина рота та контур профілю верхньої губи, форма вушної раковини) (рис. 89-94) [59, 60];

· остеологічних ознак лиця та голови (повздовжний, поперечний та висотний діаметри мізкової коробки, висота та ширина лиця (скроневий показник) та їх співвідношення – лицевий показник, висота та ширина лоба та їх співвідношення – лобний показник, нахил лобу, ширина нижньої щелепи, висота розміщення очним орбіт, їх висота та ширина, особливості їх країв, висота носа та ширина – «грушевидного отвору», рівень горизонтальної профіліровки лиця – ступінь пласкості та вертикальної профіліровки лиця – рівень виступання його частин в сагітальній вертикальній площині, або ортогнатність та прогнатність, массивність нижньої щелепи та рівень розвитку підборіддя та гоніонів – крил щелепи, вираженність глобули, тощо) (рис. 95, 96, табл. 4) [59, 60];

· розподілу епігенетичних аномалій в будові черепу (наявність додаткових інфра-орбітальних отворів, скроневого отвору, зовнішнього переднього етмоїдального отвору, верхньоорбітальної вирізки, яка може бути отвором, лобного отвору, метопічного шову, епіптерної кістки, кісточки в області брегми, кісточки в вінцевому шові, кісточки в районі астеріону, кісточки в тім’яній кістці, позашовний мастоїдний отвір, гребеню в слуховому отворі;

· рівня розвитку та типу волосяного покриву, тенденції до облисіння (за формою – прямі, широкохвилясті, хвилясті, вузько-хвилясті, локонові, виткі, слабкокучеряві, сильнокучеряві, слабко-спіральні та сильноспіральні, за ступенем жорсткості – жосткі (тугі) та м’які, за ступенем розвитку вторинного волосяного покриву – за 5-бальною шкалою) (рис. 97);

Рис. 89. Особливості будови очної області. Верхній ряд – ступінь розвитку складки верхньої повіки, яка оцінюється незалежно від її довжини. Другий ряд – принципи оцінки довжини складки верхньої повіки незалежно від ступеню її развитку: ρ – означає развиток в проксимальній області; т – в медіальній; d – в дистальній. Нижній ряд – ступінь розвитку епікантуса незалежно від развитку складки верхньої повіки [59, 60].

Рис. 90. Методи побальної оцінки висоти крила носу та вираженості крилової борозни (А).Висота крила (зліва) оцінюється незалежно від вираженості борозни: балл 1 – при висоті крила 1/5 від висоты носу; балл 3 – при висоті 1/3 від висоти носу. Вираженість борозни (зправа) оцінюється як її протяжність. На схемі Б звичні та більш рідкісні комбінації положення кінчика та основи носу [59, 60] .

Рис. 91. Оцінка висоти перенісся (А), поперечного профілю спинки носу (Б) та профілю спинки носу (В).Висота перенісся оцінюється як абсолютна проекційна висота над кутом ока. Поперечний профіль спинки (пертин через верхню частину спинки біля перенісся) оцінюється незалежно від висоти перенісся. Профіль спинки носу визначаєтьтся окремо від кісткової та хрящової частини та обов’язкова оцінка загального профілю. Вігнутість кісткової спинки носу на переніссі не приймається до уваги. Зображені найбільш поширені поєднання, решта зустрічається рідко або є неможливими(2-2-3; 1-1-4 тощо.) [59, 60]

Рис. 92. Метод оцінки товщини губ (в випадку відмінностей в товщині верхньої та нижньої губи вони оцінюютьсяя поокремості; ширина роту до уваги не приймається)[59, 60].

Рис. 93. Метод оцінки профілю верхньої губи (оцінюється його загальний напрям незалежно від вігнутості або опуклості лінії профілю) [59, 60].

Рис. 94. Метод оцінки висоти верхньої губи[59, 60].

Рис. 95. Основні точки та розмірності при вимірюванні голови.

Точки: v – верхівкова; tr – трихіон; g – глабела; n – назіон (верхньоносова); t –трагіон (козелкова); go – гоніон; gn – гнатіон. Разміри в нормі анфас: 1 – максимальна ширина черепу; 2 – наименша ширина лобу; 3 – відстань між внутрішніми кутами очей; 4– скулова ширина (ширина лиця); 5– ширина носу; 6– ширина нижньої щелепи. Размеры в профильной норме: 1 – лінія, яка проходить через козелкову точку та нижній край орбіти, так звана франкфуртська горизонталь (горизонтальність даної лінії є стандартним положенням при описах та вимірювання голови); 2 – найбільша довжина голови (повздовжний діаметр); 3 – висота голови; 4 – довжина вуха; 5 – ширина вуха; б – висота носу (може вимірюватись від нижнього краю бров, від назіону та від найбільш глибокої точки перенісся); 7– висота середньої частини лиця; 8– морфологічна висота лиця; 9 – фізіономічна висота лиця [60].

Рис. 96. Відмінності в вертикальному профілюванні(А); описальне визначення горизонтального профілювання лиця (перетин на рівні скроневих дуг– прогнатність та ортогнатність, оцінка проводиться незалежно від виступання носу та абсолютної ширини лиця (Б); виміри горизонтального профілювання на черепі (В) [60].

Рис. 97. Схема визначення рівня развитку бороди за 5-бальною шкалою[5, 8, 16].

Табл. 4. Рубрикація довжини тіла та деяких відносних показників (індексів) форми тіла та голови [60].

Довжина тіла, см (вказана для чоловіків, для жінок – мінус 9 см)
карликова дуже мала мала нижче середньої середня вище середньої велика дуже велика гігантська	до 129, 9 130,0 – 149,9 150,0 – 159,9 160,0 – 163,9 164,0 – 166,9 167,0 – 169,9 170,0 – 179,9 180,0 – 199,9 понад 200,0
Рост сидячи × 100/довжина тіла = кориічний показник
брахікормія (короткий корпус) метріокормія (середній корпус) макрокормія (довгий корпус)	д 50,9 51,0 – 52, 9 53,0 та більше
Ширина тазу × 100 /довжина тіла
стенопіелія (вузький таз) метріопіелія (середній таз) еуріпіелія (широкий таз)	до 15,9 16,0 – 17,9 18,0 та більше
Ширина тазу × 100/ширина плечей
трапецієподібний корпус середній корпус прямокутний корпус	до 69,9 70,0 – 74,9 75,0 та більше
Довжина руки × 100/довжина тіла
брахібрахіонія (коротка рука) метріобрахіонія (середня рука) макробрахіонія (довга рука)	до 44,9 45,0 – 46,9 47,0 та більше
Довжина ноги × 100/довжина тіла
брахіскелія (коротка нога) метріоскелія (середня нога) макроскелія (довга нога)	до 54,9 55,0 – 56,9 57,0 та більше
Поперечний діаметр голови × 100/повздовжний діаметр голови – головний показник
доліхоцефалія мезоцефалія брахіцефалія	до 75,9 76,0 – 80,9 81,0 та більше
Морфологічна висота лиця × 100/скроневий діаметр голови – лицевий показник
еуріпрозопія (широке лице) мезопрозопія (середнє лице) лептопрозопія (вузьке лице)	до 83,9 84,0 – 87,9 88,0 та більше
Ширина носу × 100/висота носу – носовий показник
лепторінія (вузький ніс) мезорінія (середній ніс) платирінія (широкий ніс)	до 69,9 70,0 – 84,9 85,0 та більше

Рис. 98. Деякі антропометричні точки та розмірні ознаки на тілі: а – плечова; sst – верхньогрудинна; mst – середньогрудинна; r – променева; r – тазогребінна; is – клубовоостиста; sy – лобкова; tro – вертлужна; sty – шиловидна; da – пальцева; ti– верхньоберцова. 1 – довжина тіла; 2 –довжина тулубу; 3 – довжина корпусу;4 – довжина руки; 5 – довжина ноги [49].

Рис. 99. Основні елементи папілярних візерунків: а — петля; 6 — трирадіус. Варіанти пальцевих візерунків (схематично): в — дуга; г — петля; д — коло або двойна петля [60].

Рис. 100. Складність дерматогліфічного рисунку на долоні та пальцях: а –

мінімальна; б — максимальна [60].

Рис. 101. Будова коронки нижніх молярів в залежності від числа та положення горбиків (одонтологічні ознаки). Стрілками вказані можливі переходи одних форм в інші [27, 28].

· співвідношення довжини та ширини корпусу та кінцівок, ширини плечового поясу та тазу (рис. 98, табл. 4) [49, 60];

· дерматогліфічних ознак (візерунки шкіри на долонях та пальцях) (рис. 99-100) [60];

· одонтологічних ознак (форма та розміри зубів) (рис. 101) [27, 28];

· співвідношення маси і поверхні тіла (правило Алена – у теплому кліматі тварини відрізняються довгими кінцівками і більш худорлявою статурою; правило Глюгера – чим ближче до тропіків, тим інтенсивніше забарвлення тварин) [44, 46, 60];

· основного обміну речовин, в т. ч. сивороткові білки та ферменти (система гаптоглобіну Нр, система группоспецифічного компоненту Gc, система кислої фосфатази еритроцитів Ар), відчуття смаку фенілтіокарбаміду, особливості хеморецепції (смак, нюх), розподіл аномалій зору [46];

· співвідношення компонентів крові, їх щільність, імунні системи крові, системи АВ0 (співвідношення груп крові), резусів, іммуноглобулінів крові;

· рівня ферментів і гормонів, переважаючий тип темпераменту[44, 60];

· характер тканинного іммунитету (система HL-A) [60];

· складом гаплогруп у-ДНК та мт-ДНК [42, 124, 152, 160, 181];

· характером специфічних спадкових хвороб [60];

· особливості протікання психічних процесів [60].

Переважна кількість расових ознак у людини зв’язана з безперервною мінливістю, яка тісно пов’язана з такими типами взаємодії неалельних генів, як полімерія (особливо комулятивна, що стосується кількісних показників, таких як колір шкіри, волосся, довжина та ширина голови, тощо), комплементарною взаємодією (окремі відтінки кольору волосся у людини), епістазом (прояв фенотипу крові при Бомьбейському синдромі). Існує група ознак, що успадковуютьтся за принципом дискретної мінливості. Явище дискретної мінливості частіш за все пов’язане з яскраво вираженими відмінностями в прояві генетичних відмінностей на фенотиповому рівні (принципи успадкування сивороткових білків та ферментів, тканинних імунних систем та імунних ситем крові – групи крові АВ0, резус-фактор). Існують також інші принципи успадкування ознак. В цю категорію ознак потрапляють різні проміжні варіанти, коли при наявності чіткої дискретності в прояві ознаки (по типу «є» – «немає») спотерігається практично безперервний розподіл однієї з її форм.

Існують не тільки расові, але й конституціональні типи (пікнік, атлет, астенік тощо) (рис. 102, 103) [6, 7, 61], вікові відмінності людини, якими займається вікова антропологія. Таким чином, люди є надзвичайно різноманітними і чіткої межі переходу між різними ознаками, їх поширенням та рівнем прояву не існує. Утворюється безперервний спектр різноманіття людства, який можна поділяти на певні групи лише умовно. Основою поділу та єдиною еволюційною одиницею є популяція.

Під популяцією розуміється сукупність особин певного габітусу (вигляду), які протягом тривалого часу (великої кількості поколінь) населяють певний простір,

Рис. 102. Конституційні типи чоловіків [6, 7, 61]: 1 – грудний; 2 – грудно-м’язовий; 3 – м’язово-грудний; 4 – м’язовий; 5 – м’язово-черевний; 6 – черевно-м’язовий; 7 – черевний; 8– невизначений.

Рис. 103. Конституційні типи жінок [6, 7, 61]:1 – астенічний; 2 – стенопластичний; 3 – пікнічний; 4 – мезопластичний; 5 – субатлетичний; 6 – атлетичний; 7 – еуріпластичний; 8 – еуріпластичний рослий.

всередині якого практично існує та чи інша ступінь панміксії та немає помітних ізоляційних бар’єрів, та яка відокремлена від сусідніх таких же сукупностей особин даного виду тим чи іншими рівнем тиску, тими чи іншими формами ізоляції. Отже, для популяції характерні схрещування в ній, рівна вірогідність зустрічі любих генотипів при утворенні наступного покоління (принцип панмиіксії), проживання на певній території. В реальних популяціях і особливо у людини вказані характеристики практично николи повністю не працюють. В першу чергу це стосується обміну генетичним матеріалом з сусуднуми популяцуями. Ступунь ізоляції багато в чому визначає внутрішню структуру виду, особливо це стосується широко розселених видів, до яких належить і учасна людина. У таких видів ієрархічна популяційна структура звично є наступною: перший рівень – невеликі, локальні, так звані менделівські популяції; другий рівень – групи популяцій з значним обміном генів між ними (приблизно до 20% міжпопуляційних шлюбів); третій рівень – ще більші великі об’єднання, які займають великі регіони до розміру окремих континентів, обмін генетичним матеріалом між якими вібувається тільки в прикордонній зоні. В цьому ієрархічному ланцюгові по мірі руху від малих популяцій до великих в першу чергу порушується принцип панміксії. У людей відповідно існує поділ на одиниці, що називаються расами, які мають свою власну складну історію розвитку, що розпочалася на території Африки десь близько 200 тис. р. тому.

Довгий час, судячи з викопних знахідок, особливостей біохімічного складу крові та інших даних, стверджували, що першою від загальної поліморфної групи наших пращурів відокремилася монголоїдна раса. Проте, як виявилося, першою відбулося відокремлення архаїчних капоїдної (бушмени, готтентоти) та пігмейської рас в Африці (120-90 тис. р. т.), потім – екваторіальної африканської раси (ніло-кондорфанські народи, банту), що зазнала пізнього вливання бл. східних елементів в пізніші часи (кушити, лівійці, єгиптяни, ефіопи, араби). В цей же час виникає кілька реліктових рас – айни Японії, аборигени Андаманських островів, предки ботів Тибету (70-50 тис. р. т.). В Індії та Індокитаї формуються формуються два расових стовбура –протоєвропеоїдо-монголоїди (континентальна група) та протоавстралоїди (океанійський прибережний клан). Від представників континентальної груп відокремлюються спочатку кавказсько-іранська група, ведиди Індії, потім –протоєвропейці (кроманоїди Європи та близькі групи населення Бл. Сходу – субстратні предки індоєвропейських та семітських народів), протодравіди (субстрат Індостану та Сер. Азії) та протоеламіти (Перська затока, Аравія, Сомалі). Індокитайське населення витісняється в Австралію (австралоїди), Океанію (негритоси Мікронейзії), Тибет та Тихоокеанське узбережжя (субстрат формування монголоїдів), частково в Європу. Зокрема, згідно зархеологічними даними, протоавстралоїди (грімальдійці) були досить поширеними у Європі верхнього палеоліту і протягом багатьох тисячоліть (неоліт, епохи бронзи і заліза) цей антропологічний тип зустрічався серед населення Швейцарії, Англії, Північної Італії, в регіонах Нижньої Оки та вУкраїні. Решта протоавстралоїдів була асимільована близько 40-30 тис. р. т. наступною хвилею вихідців із Бл. Сходу, з утворенням метисної групи, що мала риси як населення Полінейзії, так і Американоїдів. Перші утворюють населення Меланейзії (острови Суматра, Борнео, Папуа, Соломонові о-ви, частково мігрують в Австралію). Інші – частково поглинають австралоїдний субстрат сучасного Індокитаю, створюючи монголоїдну расу, потім частково переселяються до Полінейзії (Маорі, Самоанці, Гавайці, Фіджийці, населення о.Пасхі, тощо), асимілюючи попередні хвилі переселенців, також австралоїдів та негритосів.

Ще одна частина переселенців, після нетривалого перебування в Індокитаї переселяється до Ц. Азії, ставши предками другої хвилі американських аборигенів – індіанців, та предками суперстрату єврореоїдів (індоєвропейців та семітів), що з’являються в Європі, починаючи з 12 тис. р. т. Мови цих народів є флективними, тобто такими, що походять від злиття 2 попередніх (мови корінного та прийшлого населення). В 5 тис. до нашого часу вже після утворення в Європі носіїв індоєвропейських мов, розпочалася міграція кочівників з Причорномор’я та Півд. Уралу (середньостогівська, ямна, катакомбна, абашівська, андронівська, зрубна, потім язська, афанасівська, тагарська, карасукська, окунівська археологічні культури) в Сер. Азію, Індію, Ц. Азію, що активно призводить до поширення використання коня, розводення худоби, появи бойових колісниць, ефективної металевої зброї. Утворюються туранські групи змішаного населення, з ознаками як європейців, так і дравідів, пізніше – монголоїдів. На межі нашої ери та дещо раніше (3,5 тис. р. т.) розпочався навпаки рух метисизованих європейцями монголоїдів, що засвоїли навички кочового способу життя на захід в Європу (фінно-угри в лісовій зоні, гунни, тюрки, монголи – степом).

В Європі та Західній частині Азії до Алтаю поширився з рештою переважно сучасний європеоїдний, метисний тип, у межах якого розрізняють північну (Скандинавія, Ісландія, Ірландія, Англія, північні райони Германії, Фінляндії та Прибалтики) і південну (Індія, Афганістан, Іран, Туреччина, Туркменістан, Азербайджан, Грузія, Південна Італія та Франція, Іспанія і Португалія) гілки.

Між ними існує чимало проміжних варіантів.

Згідно з застарілою типологічною концепцією (Штрац К., Деннікер І., поч. ХХ ст, Монтадон Ж., Ейкштедт Е., Ярхо А. І., Хутон Е., Дебец Г. Ф., Бейкер Дж., [60]), раси становлять собою елементарну біологічну одиницю людства, яке поділяється від 4 до основних 35 расових типів, переважно: монголоїдний, негроїдний, європеоїдний та австралоїдний. Іноді можуть виокремлюватися американоїди, пігмеоїди. А радянський вчений А. І. Ярхо [60] описав 35 людських рас: палео-сибірська, урало-алтайська, лапоноїдна, балтійська, південно-сибірська, центрально-азіатська, ескімоська, манчжуро-корейська, атлантична, південно-американська, палео-американська, патагонська, тихоокеанська, середньо-американська, полінезійська, памірська, північнокавказська, ефіопська, негрська, африкано-пігмеоїдна, бушменська, південноазійська, папуаська, азійсько-пігмейська, дравідська, айнська, меланезійська, веддо-індонезійська, австралійська, арменоїдна, середземноморська, динарська, альпійська, північна.

З наукової точки зору, це застарілий погляд на антропологічний склад людства, який суперечить сучасним генетичним дослідженням. Зокрема, типологічна концепція нехтує той факт, що раси – це відкриті генетичні системи і внаслідок змішання (метисації) все більше поширюються змішані за походженням популяції. Це призвело до того, що прихильникам цієї концепції довелося виділити більше 30 малих і перехідних рас, наприклад, ханти і мансі становлять собою перехідний варіант між європеоїдами а монголоїдами, ефіопи - між європеоїдами і негроїдами тощо.

Найбільше процес змішання проявляється у таких регіонах:

· Судан, Передня Індія, Індокитай, Індонезія, Ефіопія;

· Середня Азія та Бл. Схід;

· Західний Сибір;

· Алтай та Саяни;

· південні штати Північної Америки;

· Центральна та Південна Америка.

Усвідомлення великої ролі змішання в расоутворенні та суттєве розширення діапазону антропологічних досліджень привело до того, що у 50-хроках ХХ ст. сталися якісні зміни у поглядах на динамічність людських рас. Виникла нова концепція розуміння біологічної структури людства, яка одержала назву популяційної (Біасуті Р, Чебоксаров Н. Н., Рогінський Я. Я. та Левін М.Г., Гарн С., Алексеєв В. П., Бунак В. В., Абдушелішвілі М. Г., Дубов А. І., [60]).

Згідно з нею, популяцію людини також можна розуміти, як елементарну одиницю біологічного складу людства, котра становить собою групу споріднених осіб, що проживають напевній території, мають свої мовні та соціальні особливості й відокремлені від інших популяцій генетичними бар’єрами різної щільності.

Ця концепція була офіційно прийнята резолюціями нарад експертів ЮНЕСКО з расової проблеми, які проходили у 1864р. у Москві й у 1967р. – в Парижі. Вона підтримується переважною більшістю антропологів.

Цікавими є дві останні популяційні класифікації рас: