Вчений твердив, що поезія, як і мрія, є продовженням та замінником давніх дитячих ігор, поет поміщає нас у стан, в якому ми насолоджуємося своїми фантазіями

Головні засади психоаналізу. Психоаналіз в літературознавстві.

Психоаналіз — 1) група психологічних теорій особистості, методів дослідження ментальних процесів, а також методів терапії невротичних захворювань; 2) спосіб інтроспекції людини, що передбачає систематичне пояснення несвідомих зв'язків та процесів. Засновником теорії психоаналізу є австрійський вчений кінця 19 — початку 20 століття Зиґмунд Фрейд (Фрейдизм, класичний чи ортодоксальний психоаналіз). Вплив на теорію Фройда мали нові на той час поняття енергії, введене Гельмгольцем та теорія еволюції Дарвіна. Психоаналіз спирається на клінічні спостереження та дослідження, а також на ідеї щодо структури психічного апарату, динаміки ментальних процесів, придушення, супротив, перенесення тощо.

3. Фройд запропонував психоаналіз як метод дослідження несвідомого і водночас спосіб лікування неврозів та інших психічних розладів. Психоаналіз ґрунтується на виявленні прихованого змісту витіснених у несвідоме прагнень, психічних травм або змістів іншої природи. Його основними методами є інтерпретація, аналіз сновидінь та довільних асоціацій пацієнта.

3. Фройд поділяв психіку на три складники: несвідоме (Ід), свідомість (Его) та вищі почуття і цінності (Супер-Его). У класичному психоаналізі розвиток психіки і особистісне зростання розглядають як диференціацію Его - свідомості і самосвідомості, власного Я індивіда, а також як процес становлення відношення Его де навколишньої дійсності, Его (Я) розвивається з Ід (Воно), і підвищення рівня усвідомлення будь-якого психічного процесу вважають прогресом, а зниження - регресом, занепадом.

З.Фройд у працях "Вступ до психоаналізу", "Тлумачення снів", "Я і Воно", "Тотем і табу"стверджував, що людиною керують інстинкти. Особливого значення Фройд надавав статевому потягу. На його думку, надлишкова сексуальна енергія породжує мистецтво. Кожен твір має сексуальне джерело.

Психоаналіз Фройда базується на трьох положеннях:

1) позасвідоме;

2) вчення про дитячу сексуальність;

3) теорія сновидінь.

Фройд вважав, що всі процеси психічного життя людини мають позасвідомий характер,позасвідомими є почуття, бажання, мислення, уява. Свідомість, яка займає незначну частку в житті людини, агресивна і консервативна. Ознаками позасвідомого є позачасовість, спадковість, інфантильність, активність та ірраціоналізм. На думку Фройда, придушення позасвідомого є причиною неврозів, різних аномалій людської психіки. Основа позасвідомого — сексуальні потяги.

Спираючись на концепцію позасвідомого, Фройд обґрунтував ідею дитячої сексуальності, так званого "едипового комплексу". Він інтерпретував дії героя давньогрецької міфології Едипа, який убив батька і одружився з матір'ю, як "здійснення бажань нашого дитинства".

На думку вченого, художній твір є компромісною формацією між свідомими і підсвідомимиінтенціями письменника. Кожен текст має у своїй структурі явний і прихований смисл. Поет, як і дитина, що грається, витворює світ фантазії, часто далекий від дійсності. Фройд вважав, що невдоволені бажання є рушійними силами фантазії, кожна фантазія — це здійснення бажань.

Вчений твердив, що поезія, як і мрія, є продовженням та замінником давніх дитячих ігор, поет поміщає нас у стан, в якому ми насолоджуємося своїми фантазіями.

Фройд вважав, що зміст позасвідомого "розкріпачує" сновидіння, які через символи, натяки, окремі деталі дають можливість лікареві визначити нахили, бажання, приховані думки, об'єкти любові або ненависті.

Першою спробою застосування психоаналізу була праця Фройда про творчість італійського художника Леонардо да Вінчі ("Леонардо да Вінчі. Один дитячий спогад"). Леонардо часто бачив у снах шуліку, в давньоєгипетській міфології — символ матері. Фройд робить висновок, що сексуальний потяг Леонардо до матері сублімувався у творчу активність.

Нові підходи до співвідношення свідомого і позасвідомого запропонував учень Фройда Карл Ґустав Юнг(1875—1961 рр.), який критикував свого вчителя за перебільшення сексуально-еротичного інстинкту. Він розробив ідею колективного позасвідомого, архетипних образів і уявлень, які зберігаються у підсвідомих сферах психіки усього людства.

Юнг відкрив два типи творчості: психологічний та візіонерський.

"Матеріалом для змісту твору психологічного типу є те, що обертається всередині впливів людської свідомості, наприклад, життєвий досвід, зворушеність переживань, страждання, людська доля взагалі — все, що звичайній свідомості відоме або принаймні є для неї можливим. Зміст психологічного твору мистецтва завжди походить з царини людського досвіду, душевного підґрунтя найсильніших переживань".

У візіонерському типі творчості "все перевертається з ніг на голову, матеріал або переживання, що стають змістом зображення, зовсім невідомі, їх сутність незвичайна, їх природа глибока, вони ніби походять з глибини віків, від первісної людини або з царства світла і темряви, царства надлюдської природи". На думку Юнга, візіонерський тип творчості відтворює "пра-переживання", "пра-візії", "справжні прадавні переживання", цей вид свідомості породжує великі твори.

Ідеї Юнга позначилися на творчості швейцарського письменника, лауреата Нобелівської премії Германа Гессе (1877—1962 рр.). Його традиції продовжували Джеймс Хіллман і Дарел Шарп.

Психоаналітичні дослідження на початку XX століття з'явилися в різних країнах Європи. У 1916 році у Львові вийшла публікація С. Бал ся "З психології творчості Шевченка". С. Балей писав, що жіночі образи у Шевченка майже завжди на першому плані. Жінка у творчості українського поета — об'єкт естетичного і релігійного культу. Релігійний культ концентрується навколо тем дівочої непорочності і материнства. Наругу над святістю дівоцтва і материнства Шевченко вважає справжньою трагедією. Зганьблені дівчата асоціюються у його творчості із зганьбленням власного життя. Шевченко рано втратив матір, не зазнав щасливої любові. Його дитяче кохання Оксаночку спіткала доля Катерини.

У другій половині 20-х років XX століття психоаналіз був оголошений в країні рад буржуазною наукою. І лише в період розпаду тоталітарної радянської системи вітчизняне літературознавство зацікавилося психоаналізом. Першими звернулися до психоаналізу представники феміністичної критики. Помітним внеском у психоаналіз стали праці С. Павличко "Дискурс модернізму в українській літературі" (1999 р.), "Націоналізм, сексуальність, орієнталізм. Складний світ Агатангсла Кримського" (2000 р.), Л. Левчук "Психоаналіз, історія, теорія, мистецька практика" (2002 р.), Н. Зборовської "Психоаналіз і літературознавство" (2003 р.).

Прийоми психоаналізу використовують представники різних дослідницьких методів, зокрема, екзистенціалісти, структуралісти, постструктуралісти, постмодерністи, деконструктивісти.

.Останнім часом в українському літературознавстві посилилася увага до нових, нетрадиційних методів дослідження художнього тексту. Зокрема, психоаналіз, яким в Україні після довгого замовчування активно стали послуговуватися на початку 90-х років ХХ ст., справді дає величезні можливості для таких досліджень.

Психоаналіз як явище спочатку виникає у лікарській практиці наприкінці ХІХ століття. Першим, хто почав послуговуватися ним, був австрійський вчений З. Фрейд. Учений використовував відкритий ним метод у терапевтичній практиці, однак дуже швидко помітив, що результативним він є також і для розгляду тексту художнього твору. Тож саме засновник психоаналітичного вчення З. Фрейд спрямував дослідників у русло вивчення мистецьких явищ. Література не стала винятком.

Психоаналітичні розвідки З. Фрейда у царині дослідження художнього тексту– «Марення і сни в «Градіві» Єнсена» (1907), «Мотив вибору скриньки» (1913) і «Деякі типи характерів із психоаналітичної практики» (1916), а також «Достоєвський і батьковбивство» (1928), мають неабияке значення: саме звідси починається практика застосування психоаналізу в літературознавчій науці.

Фрейдівський метод базується на виявленні психічних рис, неврозів та комплексів самого автора, які останній сублімує у власній творчості. Активно послуговуються фрейдівською концепцією і в українському літературознавстві.

Зазвичай дослідження більшості українських психоаналітиків зводяться до використання лише фрейдівських концепцій. Весь аналіз ґрунтується на відшуковуванні психічних відхилень письменника, невротичних станів, різного роду збочень (від гомосексуальності до мазохізму, суїцидних нахилів тощо). Так, на думку Н. Зборовської, народжується не що інше, як «вульгарний психоаналітичний підхід», що «може сприяти виробленню негативно-епатажної тенденції, дискурсу приниження великих особистостей». Від цього неодноразово застерігав ще на початку ХХ ст. С. Гаєвський у своїй статті «Фрайдизм у літературознавстві». «Усю чинність письменника зводити до одного сексуального поривання, – писав він, – досить однобічно. Однобокість особливо позначилася у фрайдистів, що почали прикладати на практиці гіпотези Фрайда».

Отож психоаналітичний інструментарій, що, безумовно, дає найширші можливості застосування, справді використовується дослідниками занадто вузько. Взяти хоча б праці С. Павличко, Г. Грабовича, Л. Плюща, Н. Зборовської та інших, які послуговуються здебільшого фрейдівськими постулатами, оминаючи чи й зовсім не беручи до уваги, наприклад, архетипний аналіз.

Після розквіту психоаналітичної думки в 10-30-х рр. ХХ ст. (зокрема, тут варто згадати праці І. Хмелевського, С. Балея, В. Яреми, А. Халецького, В. Підмогильного та ін.) в Україні настала більш як півстолітня епоха затишшя, замовчування і навіть зацьковування психоаналізу сподвижниками тоталітарної системи та марксистсько-ленінської ідеології. Психоаналіз розглядався як «зародок непослідовности чи безметоддя». Інтерес до психоаналізу відновився вже в роки незалежності України. Як пише Н. Зборовська, «лише на етапі розпаду радянського тоталітаризму виникла серйозна спроба інтегрувати фройдизм з літературознавчою наукою».

С. Павличко була однією з перших, хто намагався втілити цю спробу в життя. 1997 року вийшла друком праця «Дискурс модернізму в українській літературі», яка згодом, у 1999-му була доповнена розділом «Ще один сюжет. Психопатичний/психоаналітичний дискурс як компонент української модерності». Особливу роль авторка відводить саме психоаналізу та його важливості для дослідження художнього твору і його персонажів. Тож дослідниця зазначає: «Неврози, навіть божевілля, вперше з’явилися на сторінках українських літературних творів. Божевільна людина, або, точніше, людина, яка стоїть на межі двох світів – «розумного» і «нерозумного», – не просто дедалі частіше привертає увагу письменників. Саме цей образ стає метафорою особистості нового модерного часу, а психоаналіз – способом пізнання цієї особистості».

С. Павличко зупиняється здебільшого на постатях тих письменників, які так чи інакше стояли на межі двох світів. Це, зокрема, А. Кримський, який «демонструє невротичний, іронічний стиль, уривчастий, спазматичний наратив і, нарешті, героя, цілком зануреного в свої переживання, почуття, думки й нерви», творчість для якого є «способом самолікування, автопсихоаналізом»; Леся Українка, з ім’ям якої пов’язані, на думку дослідниці, «найвідоміші, канонічні вияви невротичного героя і загалом неврозу в українській літературі цього часу; М. Хвильовий, що перебував «на межі постійного душевного зриву».

Окрім С. Павличко, психоаналітичним методом керувались у своїх дослідженнях такі вчені, як Л. Плющ, Г. Грабович, М. Моклиця, М. Ласло-Куцюк, Н. Зборовська, О. Забужко та ряд інших сучасних дослідників. Для більшості з них застосування цього методу дало змогу відкрити нове бачення творчості великих письменників, зокрема, Т. Шевченка, Лесі Українки та ін.

Так, цікавою з цього погляду є розвідка Л. Плюща «Екзод Тараса Шевченка: навколо «Москалевої криниці»» (1986, 2001). На думку дослідника, «навіть поверхове знайомство з «Кобзарем» наочно демонструє, що Шевченко, засновник сучасної української літератури, незмінно ближчий до типу поета – «шамана» й пророка»». Роздумуючи над шаманічним посередництвом між колективною пам’яттю та вищими силами, інший дослідник Г. Грабович зауважує: «Вибираючи цю роль і цю модель самоідентифікації, Шевченко, як на мене, накреслював свій мітопоетичний код і свою вибрану роль носія міту, і водночас програмував своє прочитання й свою загальну рецепцію». Л. Плющ – один із перших, хто намагається «роз-бронзувати» поета, бо ж, як зазначає у цитованій вище праці, «забронзований, залакований, заслинений і розбитий на цитати «Кобзар» заслонив вічно живуще слово «Кобзаря» і живого Шевченка з його людськими хитаннями, гріхами, похибками» [12, 28-29].

Г. Грабович, використовуючи психоаналічний метод у дослідженні «Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Т. Шевченка» (1998), зазначав: «Досліджуючи міфічне мислення Шевченка, я користувався методом найадекватнішим для його дослідження, але при цьому не випускав з поля зору й того, що в даному випадку ми маємо справу з творчою індивідуальністю, творцем, а не з безликим колективом». Водночас автор переконаний, що в поезії Шевченка маємо синтез колективного та індивідуального несвідомого, адже «поезія Шевченка існує на стику як продукт різних кодів. Міфічний код глибоко закорінений в колективному мисленні, але не позбавлений індивідуального виміру». Саме отой індивідуальний момент робить письменника творцем, не схожим на інших.

Звернулася до постаті Т. Шевченка і М. Ласло-Куцюк у праці «Творчість Шевченка на тлі його доби» (2002). На думку дослідниці, самого поета, а тим більше його твори, слід розглядати, враховуючи «надзвичайну роль підсвідомості як мотивацію художньої творчості, як світлих, так і тіневих її сторін». Вона схильна відносити особистість Шевченка до психологічного типу етико-сенсорного інтроверта, а метод психоаналізу їй знадобився саме тому, що «етико-сенсорні типи … живуть сучасністю, повнокровно і надзвичайно сильно на цю сучасність реагують; інтроверти ще більше за екстравертів, перероблюючи навколишнє в своїй уяві при допомозі підсвідомості». Це чи не вперше у психоаналітичних дослідженнях ми бачимо відхід від фрейдівської ідеології і звернення до юнгівської концепції.

Глибоке й докладне вивчення творчої особистості на основі розрізнення психологічних типів згідно з юнгівською теорією зроблено в монографії українського літературознавця-психоаналітика М. Моклиці «Модернізм як структура: Філософія. Психологія. Поетика»(2002). Дослідниця, зокрема, зазначає: «Чотири типи психіки – чотири типи взаємин зі світом, чотири моделі світоустрою… саме в епоху модернізму були вербалізовані, в першу чергу завдяки мистецтву». Саме вони, на думку М. Моклиці, «лягли в основу провідних мистецьких напрямів: у символізмі чітко проартикульовано психологію людини інтуїтивного типу, в експресіонізмі – емоційного, у футуризмі – сенсорного, у сюрреалізмі – розумового».

Ця конструктивна модель психіки творчої особистості приводить до уважного перепрочитання творів письменників з огляду на глибоко заховані і виявлені на рівні образної системи мови оці психічні домінанти. Тобто основним тут бачиться вже не фрейдів-ський, а юнгівський підхід. Зокрема, саме у праці М. Моклиці закладено перспективи до архетипного аналізу елементів художнього твору, що, на жаль, здебільшого ігнорується чи нівелюється у розглянутих психоаналітичних дослідженнях. Не є винятком і праці Н. Зборовської та О. Забужко.

Н. Зборовська, починаючи із «Феміністичних роздумів» (1999), увійшла в академічну літературознавчу науку спочатку теоретичною працею «Психоаналіз і літературознавство» (2003), а потому проектом психоісторії новітньої української літератури «Код української літератури» (2006). Це єдині у своєму роді в Україні видання з літературознавчого психоаналізу, а тому їх значення важко переоцінити. Щоправда, вони подекуди містять досить суперечливі зауваги та хибують на вибірковість висвітлення творчості українських письменників.

Зокрема, у праці «Психоаналіз і літературознавство» Н. Зборовська різко критикує фрейдівський метод дослідження художнього твору, хоча акцент поставлено власне на ньому. У дослідженні «Код української літератури» авторка намагається зрозуміти історію розвитку української літератури, яка, на її думку, як і «історія художнього пізнання розвивається хвилеподібно: то потужно заходить у морок несвідомого, то потужно виходить на світло свідомості», але завжди й неодмінно прив’язана до постатей великих письменників.

Майстри українського слова цікавлять також і О. Забужко, яка видала своєрідне дослідження-трилогію знакових для українського письменства постатей: І. Франка (праця «Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період», 1992), Т. Шевченка (розвідка «Шевченків міф України: спроба філософського аналізу», 1997) і Лесі Українки (розвідка «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», 2007). Зокрема, для авторки цілком очевидно, що ці видатні літератори є виразниками певної філософсько-світоглядної ідеї, які, щоправда, ніколи не абстрагувалися від «конкретики людського світопереживання». І якщо у творчості І. Франка, на переконання О. Забужко, «філософська рефлексія над національною ідеєю природно тяжіла… до художньо-образних форм саморозгортання», у Т. Шевченка представлена вже як «унікальна форма синтезу філософської рефлексії з архетипами колективного несвідомого». Однак докладного архетипного аналізу в О. Забужко не знаходимо, тож мікрообразний пласт знову залишився поза увагою. Врешті дослідниця приходить до висновку, що відбувається процес виродження української культури на сучасному етапі розвитку, який породжує «національну слабкість, колективне почуття беззахисности і загрожености національному існуванню». О. Забужко вважає, що останнім виразником української лицарської культури європейського зразка була Леся Українка. Відтак уся подальша історія літератури бачиться їй позбавленою лицарського ідеалу. Можна сказати, що праці Забужко мають радше філософське, аніж суто психоаналітичне спрямування, хоча й містять окремі цікаві зауваги.

Отож, розглянувши розвідки українських психоаналітиків та їхню специфіку дослідження літературного твору, можемо говорити про потребу витворення нової концептуальної позиції. Майже всі вони користуються фрейдівською методикою таких досліджень, причому використовують її занадто однобоко (тільки заради виявлення сексуальних інфантильних проявів авторської особистості). Натомість теорія гострослів’я З. Фрейда взагалі до уваги не береться, тобто мікрообразний рівень художнього тексту чомусь залишився поза увагою дослідників. Проте не варто забувати, що саме на мікрообразах наголошував не лише З. Фрейд, який першим звернувся до омовок, описок, символів сновидінь. На цьому акцентував свою увагу й К.-Г. Юнг.

Юнгівська ж доктрина, яка, власне, найбільше звертається до образного пласту, представлена в літературознавстві лише поодинокими розвідками (зокрема, маємо на увазі дослідження М. Ласло-Куцюк, М. Моклиці, частково Г. Грабовича, Л. Плюща та ін.). Архетипний аналіз, який сьогодні часто помилково ототожнюють із міфоаналізом, узагалі рідкість.

Насправді психоаналіз дає надзвичайно широкий спектр можливостей до застосування у вивченні не лише особистості письменника, а й художнього тексту. Назріла потреба переосмислити здобутки психоаналізу й окреслити нові перспективні напрями психоаналітичного підходу в літературознавчих дослідженнях.

Одна з них з'явилася 1980 р. (Л. Левчук. "Психоанализ и художественное творчество"), а друга в 1994 р. (І. Дзюба. "Білецький І Потебня". Журн. Слово і час, № 11—12). Перша праця сповнена в основному лайливих вигуків на адресу "буржуазного", "патологічного" психоаналізу, а в другій ідеться про потебнянські традиції в літературознавчому доробку О. Білецького 20-х років і частково — пізнішого часу. В своїй публікації І. Дзюба вказав на ті втрати, яких зазнала наукова робота О. Білецького, котрий на певному етапі відмовився від послідовного розвитку психологічних ідей О. Потебні і водночас зробив вагомий внесок у вивчення важливого для науки питання — засвоєння літературних явищ свідомістю читача. Цьому питанню О. Потебня надавав принципового значення, вважаючи, що художнє слово однаково належить і творцеві, і сприймачеві його. Крім того, художнє слово має здатність зростати в своєму змісті. О. Білецький показав істинність цих думок О. Потебні в таких працях, як "Из истории шекспиризма..." (1916), "В мастерской художника слова" (1923) та ін.

Мабуть, найкраще відображає сучасний стан клінічного й прикладного психоаналізу в Україні назва літературознавчої статті С. Павличко «Сто років без Фройда», яка чи не вперше так гостро порушила цю проблематику в українському літературознавстві, оскільки, як зауважував німецький психоаналітик А. Гамбургер, «методика психоаналітичної літературної інтерпретації залежить від орієнтації критика на особистість автора, змісту тексту, його форми чи сприйняття». Отже, бачимо, як два дуже вагомі чинники (конкретно-історичний та суб’єктивно-людський) фактично унеможливили подальший розвиток українського психоаналітичного дискурсу. Відтак у сучасному вітчизняному літературознавстві склалася непроста ситуація, зумовлена його більш як півстолітньою ізольованістю від психоаналізу, та й загалом від європейських і світових інтелектуальних здобутків. «Сто років без Фройда» – саме так лаконічно і водночас красномовно означила українську культурну ситуацію ХХ століття С. Павличко: «Психоаналіз Зіґмунда Фройда,потім аналітична психологія Карла Юнґа, потім Лаканова адаптація Фройда до французькогоінтелектуального ґрунту, полеміка з Фройдом структуралізму та феноменології, а також йогокомбінація з різноманітними способами аналізу культури – все це відбувалося без українськоїінтелектуальної участи. Поки поняття й терміни психоаналізу засвоювалися різноманітнимиінтелектуальними дискурсами ХХ століття, в України була своя дорога. Без психоаналізу. І без Фройда]».

Наслідком такої ізольованости України від інтелектуальних пошуків ХХ ст. є відсутність психоаналітичної методології у різних галузях сучасної науки: медицині, психології, літературознавстві, літературній критиці, поблажливе ставлення до психоаналізу багатьох науковців.Більше того, психоаналітична інтерпретація часто вважається непристойною, некоректною. І зумовлено це трьома чинниками. По-перше, тяжінням традиційного літературознавства – головного опонента усіх новаторських починань – до оформлення культури як культу, що виключає будь-який критичний, альтернативний до науково усталеного погляд на те чи інше літературне явище, на творчість того чи іншого митця. По-друге, формуванням неґативного сприйняття психоаналітичної методології зусиллями самих модерних дослідників, котрі часто надто вже фанатично беруться до її літературознавчого впровадження,забуваючи про необхідність дотримання елементарних правил дослідницької етики та внесення усіх необхідних поправок з огляду на таку специфічну сферу її застосування, як літературознавство. По-третє, більшість спроб сучасних літературознавців запровадити психоаналітичну методологію, як правило, зводяться саме до застосування класичного психоаналізу Фройда, у той час, як надбання постфройдівської науки залишаються поза їхньою увагою.Стосовно другого чинника, то засторогою від прилучення психоаналітичних студій до дискурсу приниження творчої особистости, який неминуче випливає з прямого прикладання класичного психоаналізу до досліджуваного явища, має бути така настанова: «Щоб уникнути подібної вульгаризаторської та інквізиційної переваги над досліджуваним явищем, літературознавець-психоаналітик повинен відчувати і свій текст як об’єкт для психоаналітичної інтерпретації, тобто аналізуючи чужий текст, піддавати аналітиці і текст, який він творить сам, відповідаючи на запитання, для чого він проводить аналіз: задля приниження творчої особистости, для її деміфологізації, з почуття заздрости, помсти як самореалізації, чи передусім задля процесу усвідомлення. Оскільки усвідомлення неусвідомленого – головне завдання психоаналітичного літературознавства [13, с. 29]».

Сучасне психоаналітичне дослідження біографій та творчости українських митців, надто ж митців тоталітарної епохи, якою було майже ціле ХХ століття, є вкрай актуальним і означає передусім виявлення спричиненого нею художнього дискурсу неврозів, страхів, божевіль, «феномену українського страху, українських «людей зі страху»]». Адже психоаналітична інтерпретація передбачає виявлення прихованих смислів, які виявляють функціонування двох провідних людських інстинктів – інстинкту життя та інстинкту смерти, що у своїй єдності витворюють цілісну картинусуб’єктивної реальности. Ці інстинкти у художній реальності проявляються через еротичні і фанатичні мотиви на рівні сюжету, художніх образів, символізації, конфлікту, деталей тощо. Об’єктами для таких досліджень можуть бути позначені невротичною тривожністю тексти цілого ХХ ст.: Т. Осьмачки, М. Хвильового, П. Тичини, Р. Андріяшика, Г. Тютюнника, О. Ульяненка, Є. Пашковського та ін.

Задля уникнення однобічности і штучної методологічної звужености (що часто є третім чинником неприйняття психоаналітичної методології) маємо знати, що свого часу класичний психоаналіз (фройдизм) породив різні авторські версії психоаналізу. Тому психоаналітична інтерпретація на даному етапі розвитку літературознавства передбачає залучення різних версій у психоаналітичній парадигмі і, водночас, подальшу розробку психоаналітичної парадигми із залученням українського матеріалу, зокрема у системі постколоніальних студій. Це може бути, приміром, синтетичне психоаналітичне тлумачення. Тобто тлумачення, яке поєднує класичний психоаналіз з розробками сучасної психоаналітичної парадигми та з іншими методами в системі літературознавчого аналізу. Продуктивним і науково вмотивованим є поєднання класичного психоаналізу з гуманістичним психоаналізом, який виник у системі постструктуралістських студій. Пост структуралістська методологія є синтетичною: вона активно залучає соціологічний підхід, психоаналіз, філологічний метод, структурний підхід, семіотичний аналіз, завдяки чому суб’єктивна (індивідуальна) психологія розглядається у системі колективної психології.

Таким чином, психоаналітична інтерпретація проектується на соціум, культуру, історичну епоху, а сам літературний твір розглядається як складна система, в якій концентруються різноманітні смисли: психологічні, соціальні, світоглядні, естетичні тощо. Тому психоаналіз у системі пост структуралізму постає як один із методів, яким не може вичерпуватися інтерпретація смислів твору. Отже, психоаналіз нашої епохи – це метод, який постає в системі інших методів, інтеґрується з іншими підходами.Сучасні науковці досліджують художній твір у найрізноманітнішихракурсах, зокрема, й за допомогою оніричної аналітики, про популярністьякої свідчать роботи останнього часу, згадаймо хоча б, збірник науковихпраць “Онірична парадигма світової літератури”, дослідження про функціюснів у письменників-романтиків працю А.Макарова “П’ять