I бігання злочинам, пов'язаним із незаконним обігом 4 страница


законності, захисту прав і свобод особи, освіченості населення тощо. Так, власне, і сформульовані тоді принципи криміналь­ного права та процесу мали й мають кримінологічну значу­щість. Усе, що спрямовано на боротьбу зі злочинністю у від­повідній інтерпретації, це кримінологічні знання.

До класичного напрямку надалі долучилися видатні юристи багатьох країн (у царській Росії Н. Таганцев, А. Кистяківский, Н. Сергієвський, Е. Немировський та ін.). Вони розглядали зло­чин і покарання з боку юридичної форми, користуючись юри-дико-догматичним методом, специфікою якого є нормативізм, тобто відрив досліджуваних явищ від реальної соціальної дійсності. Вони створили велике й точне вчення про злочин і покарання, однак воно не було пов'язане з об'єктивними соціально-економічними умовами життя та перетворилося на систему абстрактних логічних побудов.

Жодних спроб розкрити об'єктивні закономірності існування злочинності, встановити її справжні причини вони не зробили. Та й не могли цього зробити, позаяк бачили в злочині лише акт вільної соціально недетермінованої волі людини. Здійснення зло­чинів потрактовувалося переважно як зумовлене моральними пороками, злою волею окремих людей. Якщо це так, то питання про глибокі причини злочинності, природно, знімалося.

Через такі вихідні установки прихильники класичного на­прямку не змогли пояснити значний ріст злочинності, що на­мітився в другій половині XIX ст., викликаний знеземелюван-ням селян, масовим їхнім відходом у міста, бурхливим розвитком капіталістичного виробництва, заснованого на важкій, ви­снажливій фізичній праці та твердій дисципліні, відсутністю нормальних матеріальних і побутових умов життя гнітючої більшості населення. Не могли вони запропонувати й конк­ретних, практично значущих заходів боротьби з цим соціальним злом. Були зігноровані також помітні досягнення природни­чих наук, які можна було використати для пояснення соціаль­них явищ, зокрема, злочинів. Усе це неминуче позначилося на авторитеті класичної школи та зумовило появу нових на­прямків кримінологічних досліджень25.



24 Иншаков С. М. Зарубежная криминология. - М.: Издатель-ская группа ИНФРА. М - НОРМА, 1997. - С. 31-33.

25 Даньшин И. Н. Введение в криминологическую науку. — X.: Право, 1998. - С. 47.





Недолік класичної школи полягає в тому, що в центрі об­ґрунтування кримінального покарання вона ставила злочин, а особу злочинця не лише відсувала на другий план, а й взагалі ігнорувала. Представники цієї школи вважали, що не повинно бути однакового покарання за два злочини, що завдали су­спільству різної шкоди. Однак з цього твердження випливало, що в разі однакової кари за однаковий злочин однаковому по­каранню повинні підлягати як дорослі, так і неповнолітні, як особа, що навмисно вчинила діяння, так і людина, котра вчинила таку ж дію у стані душевного хвилювання, як людина, що вперше вчинила злочин, так і рецидивіст26.

Представники класичної школи сформулювали систему каральних принципів, насамперед: незволікання з покаранням; подібності між природою злочину та покарання; невідворот­ності покарання.

Чезаре Беккаріа, безперечно, слід вважати кримінологом, а класичну школу кримінального права, відповідно, школою кримінології ще й тому, що кілька розділів праці "Про зло­чини і покарання" спеціально були присвячені запобіганню злочинам. Саме Ч. Беккаріа належать слова: "Краще запобігти злочинам, аніж за них карати". Найнадійнішим, але й най­складнішим і найважчим засобом запобігання злочинам він вважав удосконалене виховання27.

Ідеї класичної школи, безперечно, були плідними, але недо­оцінювали особливості особи у вчиненні злочину. Класична Іпкола спиралася тільки на "чистий розум" і майже не зважала на практику й фактичний матеріал про злочини та боротьбу з ними.

2.15. Позитивістський напрямок у кримінолога

До передумов виникнення позитивістського періоду на­лежать, з одного боку, значне поширення злочинності в середині

26 Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія:
Курс лекцій. - К.: МАУП, 2002. - С. 14.

27 Криминология: Учебник для юридических вузов / Под ред.
проф. В. Н. Бурлакова, проф., академика В. П. Сальникова. - СПб.:
Санкт-Петербургская академия МВД России, 1998. - С. 18.

XIX ст., що позначилося на європейському суспільстві, а з другого, -стрімкий розвиток природничих і гуманітарних наук. У науки, що вивчали особу, почали впроваджуватися прийоми з точних дисциплін, це зумовило виникнення антропології, соціології та статистики.

Методологічною основою кримінологічних учень позитивіст­ського періоду була філософія позитивізму, що виникла в першій третині XIX ст. і намагалася зібрати позитивний, кількісно визначений матеріал про різні аспекти життя суспіль­ства. Своєю назвою ця школа вказує на бажання замінити абстрактні та філософські роздуми юридичними висновками і спостереженнями, що ґрунтуються на серйозних доказах. Від концепції вільної волі класичного напрямку позитивіст­ська школа переходить до "причиновості" злочину.

Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізнялася широким застосуванням статистичних та інших фактичних даних про вчинені злочини.

Позитивістська кримінологія розвивалась у двох основних напрямах - біологічному та соціологічному. Незважаючи на сут­тєву відмінність поглядів крайніх представників цих напрямів, межа між ними з часом дещо розмилась і відбулося взаємне проникнення, що проявилося, зокрема, у появі психологічних теорій кримінології.

2.16. Засновник біологічного напрямку в кримінології Ч. Ломброзо

Засновником позитивізму в кримінології взагалі та біологіч­ному напрямку, зокрема, є Чезаре Ломброзо (1835-1909), який у 1876 р. надрукував свою працю "Злочинна людина". Ч. Ломб­розо під час своїх спостережень дійшов висновку, що злочинна поведінка причиново зумовлена, що типового злочинця можна ідентифікувати за безпосередніми фізичними характеристи­ками, такими, наприклад, як скошене чоло, витягнуті чи, навпаки, нерозвинуті вуха, масивне підборіддя, зморшки на обличчі, великі надбровні дуги, глибоко посаджені очі тощо. Він роз­робив класифікацію злочинців:

• природжені злочинці;

• душевнохворі злочинці;





I бігання злочинам, пов'язаним із незаконним обігом 4 страница - student2.ru I бігання злочинам, пов'язаним із незаконним обігом 4 страница - student2.ru злочинці за пристрастю, до яких належать і політичні маніяки;

• випадкові злочинці29.

За Ч. Ломброзо, виходило, що одна третина засуджених -це особи, що володіють атавістичними ознаками, які зближують їх з дикунами чи тваринами, друга третина - це прикордонний біологічний вид, і остання третина - це випадкові правопоруш­ники, котрі в майбутньому більше ніколи не скоять злочинів.

Теорія Ч. Ломброзо не витримала перевірки часом, але її об'єктивний підхід і наукові засоби поклали початок застосуванню більш точних методів у кримінології. Пізніше він переглянув свою теорію й включив у причинове пояснення злочинності соціаль­ний та економічний фактори й навколишнє середовище індивіда.

2.17. Послідовники ідей Ч. Ломброзо -Е. Феррі та Р. Гарофало

Ще за життя Ч. Ломброзо висунуті ним теоретичні по­ложення уточнили й доповнили його учні Е. Феррі й Р. Гарофало.

Енріко Феррі(1856-1928), який надрукував свою працю "Теорія неосудності і заперечення вільної волі", заперечував вільну волю та підтримував теорію причиновості. Е. Феррі розрізняв три види факторів схильності до злочинів: антропо­логічні (фізична будова тіла, психічний стан, особливості статі, віку, сімейного становища, виховання, освіти); фізичні (клімат, особливості ґрунту, температуру повітря, сезонні коливання); соціальні (щільність населення, мораль, релігію, стан промисло­вості, політичний устрій тощо).

Біологічні причини він поєднав із соціальними, економіч­ними та політичними факторами. Вважав, що держава має стати тим основним інструментом, за допомогою якого можна досягти поліпшення умов життя людей30.

29 Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій у 2-х кн.
Загальна частина /Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Лихолоб В. Г.
та ін. - К.: Українська академія внутрішніх справ, 1996. - С. 158-160.

30 В. Фокс Введение в криминологию. / Под ред. и со вступитель-
ной статьей проф. Б. С. Никифорова, к. ю. н. В. М. Когана. - М.:
Прогресе, 1980. - С. 54-55.

Рафаель Гарофало(1852-1934), учень Ч. Ломброзо, вважав, що злочин - це аморальний вчинок, який завдає збитків суспільству. Підтримував психологізм у поясненні злочинності. Р. Гарофало сформулював правила адаптації та усунення тих, хто не може пристосуватися до умов соціально-природної селекції, та пропонував:

• позбавляти життя осіб, чиї злочинні дії випливають з неусуну-тих психічних аномалій, що роблять їх нездатними до життя в суспільстві;

• частково усувати чи піддавати тривалому ув'язненню тих, хто віддає перевагу бродячому (кочовому) способові життя;

• примусово виправляти осіб, у яких недостатньо розвинуті альтруїстичні почуття чи які скоїли злочин за надзвичайного збігу обставин.

2.18.Виникнення соціологічного напрямку в кримінології

Соціологічний напрямок з'явився внаслідок розчарування, втрати інтересу до суто біологічних аспектів вивчення злочин­ності. Спочатку він мав характер стихійного протесту гнітючої більшості криміналістці проти такого підходу до цієї проблеми, а з часом набув характеру різкої критики деяких положень антро­пологів. Після з'їзду Міжнародної спілки криміналістів у 1889 р. цей напрямок оформився організаційно й загалом кон­цептуально. Для нього було характерне сполучення криміналь­но-правової доктрини та соціологічного бачення злочинності31.

Кримінологи-соціологи цікавилися, передусім, залежністю між злочинним і соціальним середовищем. Серед причин зло­чинності вони називали, передовсім, соціальні обставини, що коре­няться не стільки в порочному індивіді, скільки в порочному суспільстві. Основні принципи соціологічного напрямку: злочин - явище соціальне; злочинцями не народжуються, ними стають під упливом несприятливого середовища.

Соціологічний напрям на початкових етапах був репрезенто­ваний теоріями соціальної дезорганізації та диференціального зв'язку.

31 Даньшин И. Н. Введение в криминологическую науку. - X.: Право, 1998. - С. 51.





I бігання злочинам, пов'язаним із незаконним обігом 4 страница - student2.ru 2.19. Теорія соціальної дезорганізації

Теорія соціальної дезорганізації пояснює злочинність на соціальному рівні та ставить психологію злочинця в за­лежність від процесу функціонування суспільства загалом. Цю теорію заснував французький соціолог Е. Дюркгейм, ідеї якого розвинув і доповнив американський вчений Р. Мертон. Методологічною основою цієї теорії є соціологія32.

Еміль Дюркгейм(1858-1917) стверджував, що на індивіда впливають "соціальні фактори", до яких належать зовнішні щодо нього образи мислення, дій. Учений виходив з того, що колективні схильності не є сумою схильностей окремих індивідів, а становлять щось інше, ніж суму поглядів окремих людей. На його думку, суспільна мораль завжди суворіша й безкомпромісніша, ніж індивідуальна. Мораль суспільства диктує конкретним людям правила поведінки.

Суспільству, що функціонує нормально, завжди притаман­ний високий рівень згуртованості. Він виявляється в тому, що більшість людей солідарні в ідеалах, уявленнях щодо по­зитивного й негативного. Періодично в разі порушення суспіль­ної рівноваги, що може статись як через економічне лихо, так і через стрімке підвищення рівня достатку в державі, згурто­ваність людей послаблюється та суспільство дезорганізується. Зокрема, соціальна дезорганізація виявляється в явищі аномії. Цей запозичений з теологічного лексикону термін буквально перекладається як "безнормативність". Під аномією Е. Дюрк­гейм розумів соціальний факт як такий стан суспільства, за якого значно послаблюється стримувальна дія моралі та су­спільство на деякий час втрачає вплив на людину.

Роберт Мертону 1938 р. опублікував статтю під назвою „Соціальна структура та аномія", в якій доповнив вчення Е. Дюрк-гейма тезою про те, що причиною анолмїможе бути суперечність між цінностями, до яких прагне суспільство та можливостями окремих членів суспільства досягти їх за правилами, що встанов­лені в суспільстві. Це призводить до того, що особа, яка не має

32 Криминология. Учебник для юридических вузов /Под редакцией проф. В. Н. Бурлакова, проф., академика В. П. Сальникова. - СПб.: Санкт-Петербургская академия МВД России, 1998. - С. 21-26.

можливості отримати цігблага за усталеними правилами, на­магається їх отримати без правил.

Так, пропаганді загальноприйнятим в американському суспільстві цілям досягнення особистого успіху й добробуту протистоїть обмеженість доступу до соціально схвалених каналів здобуття освіти, професії, багатства, майна, статусу. Для нижчих прошарків залишається тільки один шлях до успіху -порушення правових норм. Особливо це стосується молоді, коли вона після "ідеального" виховання, потрапляє в "доросле" життя й зазнає розчарування.

2.20. Теорія диференціального зв'язку

Теорію диференціального зв'язку розробив французький учений ГабмельТард (1843-1904). На відміну від Ч. Ломброзо,упраці "Закони наслідування" Г. Тард пояснює звикання до злочинної поведінки дією психологічних механізмів навчання та насліду­вання. Обидві його праці "Закони спадкоємства" й "Філософія по­карання" (1890 р.) були надруковані в Парижі. Злочинців він на­зивав своєрідним "соціальним експериментом" і висловлювався, що юридичні диспозиції мають будуватися на психологічній основі, а не на ршних покараннях за однакові злочини, що вважав несправедливим і спрощеним. Функція суду, на його думку, має зводитися до встановлення винуватості чи невинуватості обвину­ваченого, а ступінь його відповідальності має визначати спеціальна медична комісія.

Власне теорію диференціального зв'язку сформулював амери­канський учений Едвін Сатерленд(1883-1950) у праці "Прин­ципи кримінології". Теорія диференцшованих асоціацій полягає в тому, що особа засвоює злочинну поведінку не тому, що має до цього схильність, а тому що бачить більше прикладів кримшаль-ної поведінки. Відтак вона запозичує негативні моделі поведінки. Якби неповнолітній з дитинства мав інше коло спілкування, він став би іншою особою. Злочинні погляди та навички засвою­ються дитиною здебільшого при безпосередньому неформаль­ному спілкуванні (цьому також сприяє виховання в школі, відсутність психологічного контакту з батьками тощо).

Методологічною базою цієї теорії є соціальна психологія як наука про малі соціальні групи. Теорія Е. Сатерленда спрямована





на пояснення індивідуальної злочинної поведінки. Згідно з цією теорією, злочинна поведінка виникає в результаті зв'язку окремих людей або груп з моделями злочинної поведінки. Злочинній по­ведінці вчаться у процесі спілкування, здебільшого в групах; при цьому багато що залежить від тривалості й інтенсивності контактів. Навчання злочинній поведінці не відрізняється від звичайного навчання. Теорія диференціального зв'язку високо оцінюється у світовій, а особливо в американській кримі­нології. Водночас розглядувана теорія не позбавлена недоліків. Ґрунтуючись на положеннях цієї теорії, неможливо пояснити, чому окремі люди, котрі все життя прожили серед злочинців, ніколи не вчинили злочину та, навпаки, людина із законослухня­ного середовища вчиняє злочин. Теза про навчання злочинній поведінці не застосовна до ситуативних злочинців. Теорія диференціального зв'язку не бере до уваги індивідуальних особ­ливостей особи та притаманну їй вибірковість поведінки.

2.21. Психологічні підходи до причин злочинності

У межах позитивістського напряму кримінології розвива­лись і психологічні підходи. Дехто з кримінологів, вивчаючи злочинну поведінку, робить акцент на особі злочинця. Одно­часно низька продуктивність психологічних досліджень по­яснюється надмірним захопленням психологів соціальними, зокрема й математичними, методиками, що призводить до "психо­логії без душі".

Безперечно, психологія озброїла кримінологію методикою, а також психодіагностичними та психометричними методами. Важливе значення має спеціальне тестування злочинців, яке широко запроваджене за кордоном. Розроблені спеціалі­стами тести сприяють глибшому вивченню особливостей особи правопорушника, уможливлюють порівняння останніх із законослухняними громадянами, запровадженню індивідуаль­них заходів запобігання повторній злочинній поведінці. Психологічні теорії застосовують для обґрунтування реалізації заходів поетапної корекції поведінки засуджених.

Теорія небезпечного стану. Перевірена часом, ця теорія надає для практичного використання теоретично обґрунтовану комплексну методику клінічної роботи з метою запобігання

злочинам. Першу працю в цьому напрямі "Критерії небез­печного стану" написав у 1880 р. Р. Гарофало. Після Другої світо­вої війни видатним представником цієї теорії був відомий кримінолог Ж. Пінатель.Ця теорія значно поширена в США й називається клінічною кримінологією.

Згідно з цією теорією, у конкретних випадках злочин ви­никає на ґрунті певного психічного стану, що схиляє людину до конфлікту із соціальними нормами. Зазвичай, небезпечний стан є тимчасовим і відповідає внутрішній кризі, що змінюється емоційною байдужістю, після якої настає егоцентризм, а потім лабільність (нестійкість), яка може знову перерости в кризу.

Небезпечний стан діагностують спеціалісти. При цьому важ­ливу роль відіграє порівняння результатів дослідження особи з даними ситуації, в якій вона перебуває. При оцінюванні си­туації беруть до уваги, зокрема, матеріальні умови, вплив з боку оточення, наявність психотравмувальних факторів та ін. Діагноз визначає суворо індивідуальні профілактичні заходи.

Робота спеціалістів з переборювання небезпечного стану полягає в тому, щоб консультаційно допомогти людині, яка пере­живає стрес, спрямувати її поведінку в певні соціальні межі, до­помогти їй у розв'язанні проблем, відчути безпеку, проявити повагу до людини й надати їй підтримку. Важливе значення надається усуненню зайвих емоцій. На базі стаціонарів подається практична допомога з метою подолання небезпеч­ного кризового стану як особам, які утримуються в місцях по­збавлення волі, так і тим, хто перебуває на волі. На кримінологічну експертизу у формі прогнозу іїщивідуальної поведінки людини зважають при визначенні покарання за вчинений злочин, а також при вирішенні питання про звільнення від покарання.

2.22. Сучасні кримінологічні теорії

На сучасному етапі розвитку суспільства, коли поглиблюється прірва між добром і злом, потреба в глибоких кримінологіч­них дослідженнях виявляється дуже гостро, оскільки злочин є одним із крайніх проявів зла й потребує глибокого осмислення з позицій як філософії, так і практики юриспруденції33.

33 Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія: Курс лекцій. - К.: МАУП, 2002. - С. 20-22.





До сучасних кримінологічних теорій і концепцій належать стратифікація, конфлікт культур, інтеракціонізм та стигматизація.

Концепція стратифікаціїз'явилася під упливом соціології, що поглиблює уявлення про структуру сучасного суспільства. Суспільство складається не тільки з класів, а й з інших соціаль­них груп, які створюються на різноаспектній основі (про­фесійній, національній, віковій, ідейній, статевій та ін.). Між цими групами (стратами) існують суперечності, виникають конфлікти, що стають джерелом невдоволення, а іноді й поштовхом до по­рушення закону. Окремим (частковим) випадком є конфлікт культур. Яскравим прикладом прояву конфлікту культур є міг­ранти, котрим важко адаптуватися в умовах життя, що склались у корінного населення. Відомо, наприклад, що питома вага серед злочинців мігрантів, які перебувають на території США нетрива­лий час, істотно перевищує відповідні показники серед інших верств населення. Раціональні методи концепції стратифікації були б доцільними для пізнання природи злочинів, які вчиня­ються на міжнаціональному ґрунті, а також для злочинів, що випливають із суперечностей між різними верствами на­селення. Представником теорії конфлікту культур є Т. Селлін.

Інтеракціонізм (учення про взаємодію).Згідно з цією концепцією, причини злочинності можна подати схематично. Ядром концепції є постулат про те, що злочинна поведінка -це результат взаємодії особи та середовища. Зауважимо, що радянська кримшологія свого часу значно збагатилась ідеями штеракціонісгів, насамперед, щодо пояснення механізму вчинення конкретного злочину, що є наслідком зіткнення особи, котра має негативні нахили, із несприятливою життєвою ситуацією.

Стигматизація (таврування)- це психологічні й соціальні наслідки оголошення людини злочинцем. У результаті за­судження людини (особливо, коли їй призначено покарання у виді позбавлення волі) їй немов би ставиться ганебне "тавро" особи другого сорту, що до того ж є небезпечною для суспільства. Тавру­вання виявляється в негативному ставленні довколишніх до раніше засудженого, а також у внутрішньому засвоєнні людиною ролі злочинця. Особливе значення надається психо­логічній переорієнтації особи, що зазнала відчуження законо­слухняних громадян і зблизилась зі стилем життя інших зло-чинців. Концепція стигматизації має важливе значення не тільки

для теорії, а й для формування кримшальної політики, та особливо для виправлення правової свідомості значної частини громадян.

У нашому суспільстві ідея помсти помітно поширена. Люди звикли бачити у злочинцеві не члена суспільства, що зробив помилковий крок, а ворога. Пояснення, що такі погляди при­множують злочинність, повинні стати невіддільною складо­вою правової пропаганди.

Від початку 60-х рр. XX ст. у західних країнах та США знач­ного поширення набули прикладні кримшологічні дослідження. Так, виникло кілька напрямів, які вивчають злочинність молоді, злочини, що вчиняються в сім'ї, організовану та "білокомірцеву" злочинність. Відповідні дослідження організовує та фінансує не лише держава, а й бізнесові структури, благодійні та інші організації. Це свідчить Не тільки про збільшення масштабу злочинності, що примушує залучати до боротьби з нею нетра­диційні сили, а й про все відчутнішу свідомість суспільства, що бажає вдосконалюватися.

2.23. Історія вітчизняної кримінології в 20-30-х рр. XX ст.

У перші роки радянської влади продовжували свою діяльність представники дореволюційної соціолого-правової науки (М. Гернет,С. Познишев, М. Ісаєв, О.Жижиленко).

У великих містах Росії було відкрито кримшологічні кабінети, зокрема, у Петрограді (1918р.),Саратові (1922 р.) таМоскві (1923 р.). Аналогічні кримінологічні установи були створені й в Україні. У 1924 р. при Одеському будинку примусових робіт (тюрмі) за участю вчених уншерситету було створено Кабінет з вивчення злочинності й особи злочинця з філіями в Харкові та Києві. Незабаром Кабінет став Всеукраїнським, а в 1930 р. перетворився на Всеукраїнський кримшологічний інститут у Харкові.

У цей період інтенсивно вивчалися соціологія злочинності та її види, особа злочинця, мотивація злочинної поведінки, здійсню­валися цікаві дослідження, видавалися збірники наукових статей і монографії: "Моральна статистика" (М. Гернет, 1922 р.),"Преступ-ность и самоубийство во время войньї и после нее" (М. Гернет, 1927 р.),"Юньіе правонарушители" (В. Куфаєв, 1924 р.),"Крими-нальная психология. Преступньїе типьі" (С. Познишев, 1926 р.).





I бігання злочинам, пов'язаним із незаконним обігом 4 страница - student2.ru Всеукраїнський кабінет в Одесі щорічно з 1927 по 1930 рр. ви­давав збірник "Изучение преступности и пенитенциарная прак­тика". У вивченні злочинності того часу брали участь і практичні працівники суду, прокуратури, ОГПУ, НКВС, а також студенти.

Для кримінологічних досліджень тієї пори були характер­ними порівняна незалежність від ідеологічних догм і прагнення розібратися не тільки в зовнішніх криміногенних факторах, а й у характеристиках особи правопорушника. Широко вико­ристовувалися досягнення біології, психіатрії, психології, теорія рефлексів М. Бехтерєва та І. Павлова. Усе це суперечило сталін­ському режимові й не вписувалося в офіційно визнані ленінські твердження про корінну причину злочинності.

Починаючи з 1929 р. і до середини 30-х років XX ст., україн­ська радянська кримінологія зазнала нищівного розгрому. Приводом стало обвинувачення низки російських й українських учених у пропаганді ідей Ч. Ломброзо, що призвели до закриття кримінологічних кабінетів і перетворення інститутів з вивчення причин злочинності в установи, які досліджували лише питання карної політики та кримінального права. Це ознаменувало ліквідацію кримінології як "буржуазної лженауки". її викладання у вищих школах припинилося, проблеми запобігання злочинам знову перейшли до науки кримінального права.

2.24. Відродження кримінологічної науки в 60-х рр. ХХст.

Кримінологічна наука відроджувалася поступово, починаючи з XX з'їзду КПРС. У пресі почали з'являтися статті, у яких на­голошувалося на необхідності відновлення досліджень злочин­ності й розробки запобіжних заходів. Помітно пожвавилася робота кафедр кримінально-правових дисциплін юридичних факультетів щодо вивчення різних аспектів злочинності та її де­термінації.

Із 1957 р. проблеми кримінології почали вивчати на юри­дичних факультетах університетів і юридичних інститутів, секторах філософії та права низки Академій наук союзних рес­публік. У 1957 р. було створено Всесоюзний науково-дослід­ний інститут (НДІ) криміналістики при Прокуратурі СРСР, а в 1963 р. - Всесоюзний НДІ з вивчення причин і розробки

заходів запобіїгання злочинності при Прокуратурі СРСР. У1964 р. в юридичних вищих закладах освіти було введено курс кримі­нології.

У 60-х рр. XX ст. були опубліковані важливі наукові праці з кримінологічної тематики, зокрема: С. Остроумова "Преступ-ность и ее причини в дореволюционной России" (1960 р.); О. Сахарова "О личности преступника и причинах преступности в СССР" (1961 р.); О. Герцензона "Предмет и метод советской криминолотии" (1962 р.);П. Михайленко, И.Гельфанд"Предупреж-дение преступлений - основа борьбьі за искоренение преступ­ности" (1964 р.); А. Герцензон "Введение в советскую кримино-логию" (1965 р.); П. Михайленко "Причини рецидива и борьба с ним в УССР" (1965 р.),"Борьба с преступностью в Украинской ССР" (в 2-х томах, 1966-1967 рр.), "Предупреждение преступ­ности несовершеннолетнихвУССР" (1967р.),"Профилактическая деятельность районних (городских) органов милиции и след-ственннх аппаратов при них" (1968 р.); В. Кудрявцев "Причин­но сть в криминологии" (1968 р.); И. Карпец "Проблема преступно­сти" (1%9р.);Н.Кузнецова"Преступлениеипреступность" (1970р.); П. Михайленко, И. Гельфанд "Рецидивная преступность и ее преду­преждение органами внутренних дел" (1970 р.); Г. Аванесов "Теория и методология криминологического прогнозиро-вания" (1972 р.) тощо.

У1966 рр. виходить перший підручник з радянської криміно­логії, підготовлений Всесоюзним інститутом з вивчення причин і розробки заходів запобігання злочинності.

2.25. Відродження кримінології в Україні

Наприкінці 60-х рр. XX ст. в Україні кримінологія почала відроджуватися в Київській вищій школі МВС СРСР (нині Національна академія внутрішніх справ України) та значною мірою це було пов'язано з ім'ям професора П. Михайленка. Тоді при Київській вищій школі МВС було створено науково-дослідну лабораторію, значну частку серед тематики якої стано­вили кримінологічні проблеми. Нині на базі цієї лабораторії при Національній академії внутрішніх справ України функціо­нує НДІ, який уперше опублікував у відкритому виданні кримі­нальну статистику України з 1972 по 1993 рр.





I бігання злочинам, пов'язаним із незаконним обігом 4 страница - student2.ru I бігання злочинам, пов'язаним із незаконним обігом 4 страница - student2.ru Координацію кримінологічних досліджень здійснював відділ кримінально-правових та кримінологічних проблем Інституту держави і права Академії наук УРСР34. Наукові співробітники цього відділу наприкінці 60-х - початку 70-х рр. проводили широкі кримінологічні дослідження в різних містах України. У результаті цього були підготовлені та видані колективні монографії: "Попередження правопорушень неповнолітніх" (1967 р., відп. ред. М. Міхеєнко); "Боротьба з правопорушеннями і злочинністю" (1969 р., відп. ред. І. Лано-венко);"Кримінально-правова боротьба з хуліганством" (1971 р., відп. ред. Ф. Лопушанський); "Відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність" (1971р., відп. ред.І.Лано-венко); "Теоретичні проблеми попередження правопорушень неповнолітніх" (1977 р., відп. ред. Ф. А. Лопушанський).

Наши рекомендации