Студент-психолог як суб'єкт навчально-професійної діяльності

Розвиток особистості - це виникнення нових властивостей, нових якостей; наближення до ідеалу; збагачення, вдосконалення, становлення. Розвиток – це не лінійний процес, не постійний поступ. Навпаки, у розвитку можливі кризи, тимчасові відступи на вже пройдені рівні, зупинки. Але на цьому шляху можливо виділити деяку загальну траєкторію, що і дозволяє говорити про розвиток. Розвиток професіонала - це процес оволодіння ним новими можливостями професійної діяльності, але не тільки «технічними (знання, уміння, навички, звички), але й розвиток особистості.

Де шукати джерела професійного розвитку? Одним з них є зовнішнє середовище, наприклад, в умовах навчання, що цілком природно. Сюди підносяться знання і досвід викладачів, пропоновані ними до виконання завдання, які впливають на професійне становлення, як і керівник, що спрямовує свого підлеглого на курси підвищення кваліфікації. Але ніякі зусилля викладачів не призведуть до професійного зростання, якщо студент не захоче засвоювати матеріал і не рухатиметься сам, не буде активним, не прагне стати досконалішим, ніж він є, тобто не є суб'єктом навчальної діяльності, а є лише об'єктом сторонніх впливів. Це стає очевидним, коли формально навчання закінчено і спеціаліст виходить в «самостійне плавання», де можна осісти в якомусь просторі, а можна продовжувати рух, але вже без спрямовуючої ролі викладача. Справжній професійний розвиток особистості – це, перш за все, саморозвиток, що визначається не зовнішніми діями як такими, а внутрішньою позицією самої людини.

Розвиток суб'єкта можливий тільки у процесі перетворення світу та самого себе. Він відбувається не сам собою, не як природне зростання, а як складний і суперечливий процес подолання виникаючих проблем: між системою цілей, мотивів, домагань, здібностей особистості і системою спілкування, діяльності, самого життя з його конкретними обставинами, ситуаціями, суперечностями, що постійно виникають і які особистість розв’язує і тим самим стає суб'єктом професійного і життєвого шляху. Ці суперечності повинні досліджуватися, класифікуватися психологічною наукою та одночасно бути предметом усвідомлення, рефлексії кожної особистості. Здатність до подолання труднощів і вирішення суперечностей стає ще однією з найважливіших ознак суб'єкта діяльності. Він постійно активний у процесі руху до досконалості як недосяжної мети. Це дозволяє йому знову і знову ставити життєві завдання перетворення світу і саморозвитку.

У сучасній педагогіці та педагогічній психології вже давно відмовляються від традиційної схеми стосунків викладачів і студентів, коли викладач виступає в ролі «носія» знання та його активного «провідника» цих знань, тобто виступає в ролі «суб'єкта освітнього процесу», а студенти лише «сприймають» пропоновані знання, фактично залишаючись в пасивній позиції “об'єктів педагогічного впливу” викладачів.

Нова схема організації навчання грунтується на тому, що і викладачі, і студенти повинні бути активними суб'єктами освітнього процесу. При цьому викладач психології виступає в ролі суб'єкта організації освітнього процесу, а студент - в ролі суб'єкта навчальної (навчально-професійної) діяльності. Але тут виникає дуже непроста і цілком реальна проблема: на жаль, не всі студенти готові бути такими справжніми суб'єктами. Багатьом доводиться ще довго готуватися, щоб стати справжнім студентом. На жаль, сучасна загальноосвітня школа далеко не завжди готує випускників (і майбутніх абітурієнтів ВНЗ) до навчання у вищій школі, лише «нашпиговуючи» їх різноманітними і часто несистематизованими знаннями. При цьому своє головне завдання - «навчити вчитися» школа не виконує. Вступні випробування у ВНЗ також часто не виявляють найголовніші якості абітурієнта - його готовність і уміння бути студентом, перевіряючи лише його знання (нерідко засвоєні з допомогою репетиторів), що ще більше ускладнює проблему.

У зв'язку з цим виникають дуже непрості проблеми:

1) як краще формувати у студентів готовність стати суб'єктами навчально-професійної діяльності?

2) як працювати у групах студентів, серед яких частина готова виступити в ролі справжніх суб'єктів, а решту взагалі не бажає зайняти активну позицію (їм простіше залишатися «споживачем» знань, як його привчили до цього у школі, де він був відмінником чи навіть медалістом).

Що значить бути суб'єктом навчальної діяльності і в чому суть навчальної діяльності взагалі?Виходячи з того, що навчальна діяльність характеризується предметом, з яким має справу учень вже на початку свого навчання у школі. Предметом навчальної діяльності є узагальнений досвід знань, диференційований на окремі науки. Парадокс навчальної діяльності полягає в тому що, засвоюючи знання, студент сам нічого не змінює у цих знаннях. Предметом змін в навчальній діяльності вперше стає сам суб'єкт, що здійснює цю діяльність. Навчальна діяльність - це діяльність, яка повертає студента на самого себе, вимагає рефлексії, оцінки того, «яким я був» і «яким став». Процес власної зміни виділяється для самого суб'єкта як специфічний предмет. Найголовніше у навчальній діяльності - це звернення погляду людини на саму себе. Це стосується шкільного навчання і, природно, передбачає, що у випускника (і тим більше у студента ВНЗ) була сформована суб’єктність, готовність до навчальної діяльності, в основі якій лежить рефлексія власної самозміни. Але, на жаль, не всі студенти володіють такою готовністю. Вже в університетській освіті студент повинен проявляти свою готовність до самозміни та саморозвитку стосовно освоєння наукового методу пізнання.

Таким чином, найважливішою умовою залучення студентів до самостійного навчання і досліджень є приклад навчання самих професорів і викладачів, що «ніколи не кінчається, приклад їх постійного роздуму над важливими проблемами своєї науки. Тому перше завдання викладача в аудиторії, в лабораторії - думати науково, застосовувати метод як живе знаряддя думки. Тільки постійна напруженість думки, метод наукового пізнання, що ставлять перед студентами проблему, дозволяє розвинути студента як майбутнього фахівця.

Освітній процес у ВНЗ не повинен зводитися до переказу підручників і до викладу відомих в даній науці положень, відображених у підручниках. Не підручник стоїть у центрі справжнього викладання, а викладач з його бажанням генерувати думку. Підручник є лише умовно корисною допомогою. Завдання викладача - з допомогою власних розмірковувань з приводу предмету викладання, зацікавити студентів і спонукати їх самостійно досліджувати проблему, використовуючи у тому числі і підручники, і книги з бібліотеки.

На жаль, в більшості випадків викладання у ВНЗ перетворюється на виклад матеріалу і переказ підручників. Проблема загострюється тим, що в умовах нинішньої ринкової освіти багато викладачів через мізерні зарплати змушені підробляти тим, що читають курси і спецкурси, підготовці яким мало самі приділяють уваги. У цій ситуації ще більше страждають студенти, бо вони не одержують головного, що повинна давати їм вища школа (залучати до методу наукового пізнання), у них ще і формується переконаність, що викладач взагалі зобов'язаний їм все переказувати і розжовувати, тобто формується явно пасивна позиція об'єкту педагогічного впливу. Тому самі студенти повинні якось вириватися із замкнутого кола і підвищувати в собі рівень самостійності і відповідальності за свою навчальну діяльність.

У віковій і педагогічній психології давно вважається загальновизнаним положення Л. С. Выготского про те, що «саме навчання веде за собою розвиток, а не навпаки». Саме цілеспрямований освітній процес забезпечує повноцінний розвиток дитини (студента) та залучення її до загальнолюдської культури, а студента – до професійного світу психології.

Йдеться не просто про навчання (освіту, у вузькому розумінні), а саме про навчально-виховний процес. Розглядаючи суть професійної освіти, А.К. Маркова пише, що «це процес і результат оволодіння учнями (студентами) системою наукових знань і пізнавальних умінь, навичок, формування на їх основі світогляду та інших якостей особистості». Таким чином, і знання, і професійні вміння важливі лише для того, щоб на їх основі сформувався світогляд і особистість професіонала. Це вже виховне завдання. Ще цікавіше сказав про це відомий психолог А. Р. Асмолов: «Наші учні у школі сумнівно чи здатні у результаті запам'ятати розфасовану по уроках інформацію з історії або економіки, але вони повинні оволодіти смисловою картиною світу, того світу, в якому вони живуть». Зрозуміло, що сказане ще більшою мірою стосується до професійної освіти.

На жаль, і серед багатьох сучасних студентів, і серед їх викладачів нерідко виявляються інші орієнтації, що виключають повноцінне орієнтування в навколишньому світі і, тим більше, перешкоджають побудові «смислової картини світу» (у плані сенсу життя людини у світі). Більшість з них реально реалізує достатньо примітивну прагматичну орієнтацію на освіту, в якій вбачає лише засіб для одержання користі і прибутку. Все це характерне для людей з, так званою, ринковою орієнтацією, головною метою яких є якомога вигідніше продати себе (з своїми знаннями) на ринку праці, а в результаті - на «ринку особистостей». Розглядаючи існуючі системи освіти, Е. Фромм відзначає: «Від початкової до вищої школи мета навчання полягає в тому, щоб накопичити якомога більше інформації, головним чином корисної для цілей ринку. Студентам належить вивчити так багато, що у них навряд чи залишається час і сили думати. Не інтерес до предметів, що вивчаються, або до пізнання та засвоєнння як такого, а знання того, що підвищує цінову вартість (майбутнього фахівця на «ринку особистостей») - ось спонукальний мотив отриманнябільш широкої освіти».

Але якщо все-таки у студента є прагненя розібратися у складних проблемах навколишнього світу, а іноді і таких, що забороняються офіційною пропагандою, то у цьому напрямі йому неминуче доведеться проявляти ініціативу, активність, оскільки формально вища освіта саме цьому студенту звичайно не допомагає. Особливо це важливо для студента-психолога, оскільки багато життєвих проблем його майбутніх клієнтів і пацієнтів мають все-таки соціальну природу та пов'язані з невирішеними суспільними проблемами, з недосконалістю навколишнього світу. Але тоді студент виходить за межі офіційної, цілеспрямованої професійної освіти і фактично сам (або разом з своїми друзями і близькими по духу викладачами) доповнює офіційну освіту природним і вільним професійним розвитком. Головне при цьому - не ставати у відкрите протистояння з офіційною освітньою системою, а лише доповнювати те, чого вона сама дати не може, а іноді і не зобов'язана давати.

У вищій професійній освіті, у тому числі і у підготовці психологів – є багато невирішених проблем. Не дивлячись на те, що серед викладачів і теоретиків освіти все-таки є розуміння необхідності підготовки саме особистості-професіонала, реально основний акцент ставиться лише на формування системи знань, умінь і навичок (традиційна схема).

Але важко собі уявити, щоб студентів на лекціях, на семінарах, на психотерапевтичних заняттях «вчили бути справжніми особистостями». А потім ще і приймали іспити та заліки на «особистість», оцінюючи «особисте зростання» в балах і записуючи все це у студентських залікових книжках. Звичайно, все це нагадує марення божевільного, і не дай Бог нам дожити до таких часів, коли такі страшні фантазії стануть реальністю.

Проблема полягає в тому, що повноцінну особистість (і тим більше її розвиток) важко «обчислити», використовуючи традиційні системи відстежування розвитку тих або інших психологічних якостей. Як тільки особистість стає «вирахуваною», людина перестає бути собою. Якби особистість можна було оцінювати в якихось математичних виразах, то неминуче виникло б запитання про «вартість» і, відповідно, про «продаж» особистості. Тому творчий та поважаючий себе студент-психолог повинен вирішувати для себе проблему особистісного розвитку самостійно. Викладачі ж можуть впливати на ці процеси лише опосередковано, наприклад, розглядаючи на своїх заняттях найскладніші ціннісно-смислові проблеми професійного та особистого самовизначення, при цьому обговорювати проблеми особистого розвитку майбутнього професіонала лише з відома самого студента. Виходить, що про найголовніше у підготовці професіонала можна говорити тільки на добровільній основі, і лише маючи внутрішню готовність до такої розмови. І студент, і викладач ще повинні «дозріти» для виходу на найважливіший рівень професійної освіти і розвитку особистості майбутнього психолога.