Річ художня–елемент матеріальної культури, зображений у художньому творі. Див.Предметний світ 2 страница

Тож не дивно, що, оголосивши про свій намір збагнути сучасну йому добу, Флобер не зміг побороти своєї «ша­леної любові до історії». І пізніше, в 50-70-і роки, він від­чував потяг до неба, де «не чути бовдурів», прагнучи «крізь жахи існування споглядати глибоку синь поезії».

Сам Флобер переживав глибоку внутрішню драму. За уявною простотою художнього світу, створеного ним у романах, чітко вимальовується трагедія невдалої спроби втечі письменника і його героїв від сучасності. Митець жив і творив ніби у двох вимірах: теперішньому і минулому. І якщо теперішньому він міг протиставити минуле, то пе­редбачити майбутнє не міг. Замкненість у цих двох вимірах (у світі «кольору плісняви» і в світі «глибокої сині поезії») й зумовила своєрідність творчої манери Флобера.

До історії та сучасної йому французької дійсності Флобер ставився надзвичайно песимістично. Він був упевнений, що «найвагоміше в істо­рії — це маленька людська частина (може, три-чотири сотні людей на століття). Вони і створили все». «Нижню частину соціального тіла», тобто народ, він сприймав з недовірою і не визнавав його здатним до творчої діяль­ності. На його думку, історія рухається замкненим колом, змінюючи тільки свої зовнішні форми і залишаючи та­кою самою внутрішню суть. Звідси висновок: революція — це марна трата внутрішніх сил і енергії народу. Тому й політику він відверто ігнорував.

«Фальшива армія, фальшива політика, фальшива літе­ратура, фальшивий кредит, навіть куртизанки — і ті фаль­шиві!» — скептично іронізував Флобер. Усе буржуазне викликало у нього роздратування і відразу; в «буржуазності» він вбачав не класову, а антидуховну категорію, характеризуючи цим поняттям тупість, обмеженість і без­культурність сучасного йому суспільства.

Зневага до світу «кольору плісняви» переростає у пись­менника в ненависть до всієї цивілізації загалом. Цьому світові він протиставляє мистецтво. Разом з тим культ мис­тецтва не був для письменника засобом втечі від дійсності. Швидше навпаки: з допомогою мистецтва він досліджував дійсність, проникаючи в найпотаємніші її куточки і, відш­товхуючись від неї, створював свою художню модель цієї дійсності. Тому саме світ «кольору плісняви», побачений і зображений Флобером, приніс йому світову славу.

Романи «Мадам Боварі» (1857) і «Виховання почуттів» (1869), повість «Проста душа» (1877), а також останній, незакінчений роман «Бувар і Пекюше» — реалістичні тво­ри з «буржуазним сюжетом», до якого Флобер звернув­ся як до символу і гарантії художньої правди.

Показовими аспектами А. к. творчості письменників-реалістів можна назвати: настанову на самопізнання (еготизм) Стендаля, що знайшла вияв у аналітико-психологічній домінанті його творчості, травмуючий вплив важкого дитинства Ч.Діккенса, що породило особливу душевну напруженість його творів, песимізм В.М. Теккерея, що зумовив відсутність позитивних персонажів у його романах та їх сатиричний пафос.

«Аналітичний реалізм» – назва творчого методу французького письменника-реаліста, «батька» класичного реалізму О. де Бальзака, основою якого стало аналітичне дослідження явищ реальності і вираження свого бачення життя через типові образи. «А. р.» передбачає глибоке, систематичне вивчення сучасного життя і його осмислення на рівні загальних закономірностей людської природи, історичного часу і соціального буття. О. де Бальзак зробив істотний крок в освоєнні теми сучасного суспільства: його підхід до зображення навколишнього життя ґрунтується на дослідженні засобами мистецтва явищ реального життя, і його висновки щодо суспільства в цілому випливають із цього аналізу.

Ознаки «А.р.» ілюструє передмова О. де Бальзака до «Людської комедії» – один з програмних доку­ментів реалізму. У ній письменник обґрунтовує свій задум – відобразити сучасну Францію. «Са­мим істориком повинно бути французьке суспільство, мені залишається тільки бути його секретарем», – зазначає він. «Зображуючи характери, відбираючи головні події з життя суспільства, створюючи типи шляхом об'єднання окремих рис численних однорідних характерів, можливо, мені поталанило б написати істо­рію, забуту стількома істориками – історію звичаїв». І цей грандіозний план, под­ібний до наполеонівського, письменник втілив у «Людській комедії».

Провідною ознакою «А.р.» є орієнтація Бальзака на відкриття у сфері природничих наук. Письменник доходить висновку, що суспільство подібне до природи: у ньому, як і в природі, існують певні види. Щоб вивчити їх, він звертається до наукового досвіду, до праць філософів, згадуючи імена видатних учених: Ж. Кювьє, Ж. Сент-Ілера, Г.-В. Лейбніца, Ж.-Л. Бюффона та ін. Це важливо для розуміння філо­софських засад нового напряму. Розвиток природничих наук, філософії позити­візму вплинув на формування реалістичного світогляду.

Бальзаківський парадокс – поняття, запропоноване радянським літературознавцем С.Т. Вайманом. Означає «поляризацію свідомих намірів письменника і об’єктивного результату його естетичних зусиль».

Йдеться про існування особливих відносин між поглядами митця|митця| і практичною його діяльністю. Була вловлена своєрідна духовно-творча аномалія: теоретично і життєво| симпатизуючи аристократам, автор «Людської комедії» зображав|змальовував| їх як людей історично нікчемних і приречених – з|із| нещадною|безпощадною| сатиричною різкістю і прямотою; про політичних же, ідейних своїх супротивників|противниках| – республіканців зазвичай говорив з|із||за неприхованим захопленням. «Б. п.» – наслідок|наслідок| відносної самостійності художньої думки|гадки|.

Бальзак за своїми політичними поглядами був легітимістом (прихильником династії Бурбонів). Його видатне творіння «Людська комедія»|добуток| – нескінченна елегіяз приводу непоправного|невиправного| розкладання вищого суспільства|товариства|; усі його симпатії на стороні класу, засудженого|осудженого| до вимирання. Але|та| при цьому його сатира ніколи не була гострішою, його іронія більш гіркою, аніж тоді, коли він примушував|заставляв| діяти саме тих чоловіків і жінок, яким він найбільше|більш всього| симпатизував, – дворян. І єдині люди, про яких він завжди гово|рить| з|із| неприхованим захопленням, це його політичні супротивники|противники|, республіканці|.

Фіксується ситуація розколу, розладу всередині|усередині|, в життєво важливих|поважних| центрах духовно-емоційної|емоціональної| діяльності художника|митця|. Ця естетична аномалія, ця поляризація художніх «намірів» і «результатів» підігрівалася не лише|не лише| механізмами суспільного|громадського| буття, але і особливим станом суспільної|громадського|, зокрема, теоретичної, свідомості.

Ідеал Бальзака – аристократизм як витончена, віртуозна культура внутрішнього і зовнішнього життя індивіда, знак величі думки|гадки|, вишукана «духовність» тіла, ювелірно огранована, вирощена і вишколена пластика душевних рухів. Бальзак надзвичайно високо цінує в людях витонченість сприйняття, зіркість (еталон – равлик|слимак|), чуття (еталон – собака), гостроту|дотеп| слуху|чутки| (еталон – кріт). Велич душі, поєднана|з'єднана| з|із| величчю манер, – це і є «аристократичність» у бальзаківському| сенсі|змісті,рації|. Але|та| тоді саме в цьому| сенсі|змісті,рації| найменше аристократичні в «улюблених» бальзаківських| аристократах.

Парадоксальність художньої ситуації, в яку вводить|запроваджує| нас логікою речей Бальзак, полягає в наступному|слідуючому|: свій рідний, адекватний собі зміст|вміст,утримання| «аристократизм» як культурно-психологічний комплекс знаходить в життєдіяльності республіканців. Бальзак показує неминучість загибелі аристократів і незламність|невигубність,незнищенний| «аристократизму». Інакше кажучи: він рятує «аристократизм» від аристократів – їх історичної нікчемності, перш за все,|передусім| – і з|із| неприхованим захопленням говорить про республіканців, тому що|бо| саме в них прозріває синтез «віртуозності» і благородної висоти суспільних|громадських| прагнень|спрямувань|.

Не можна не звернути уваги на ту обставину, що в живому|жвавому| словесно-образному контексті зрілої|дозрілої| бальзаківської| прози «аристократ», «буржуа» і «республіканець» – вже не абстрактні,| соціальні і політичні категорії, а|та| категорії художньо переварені, свого роду етично-естетичні класи, типи співвідношення змісту|вмісту,утримання| (велич душі) і форми (велич манер) духовної культури – виразні засоби|кошти|, символи, знаки. Так, мовою|язиці| мистецтва Бальзака монархіст Д'Артез| – «республіканець», тобто|цебто|, просто кажучи, прекрасна|чудова| людина. Не політичні «погляди», а людське в людині – ось|от| що в першу чергу|передусім,насамперед| хвилює|позичає,посідає| автора «Людської комедії».

У межах творчого процесу автор виявився більш безсторонньою, непідкупною і більш інформованою інстанцією, аніж за його межами, – адже стан високої духовної і емоційної|емоціональної| напруги дозволяє особі|особистості| розкритися невимірно|незмірний| повніше|цілковитий| і, отже|значить|, об`єктивніше|, аніж в звичайних|звичних|, нетворчих ситуаціях. Отже, «йдучи наперекір власним переконанням, письменник-реаліст підкоряється об'єктивній логіці ним самим створюваної художньої реальності і саме у цей момент знаходить повноту духовної свободи. Творчий процес виявляється|опиняється| інстанцією набагато авторитетнішою і більш істинною, аніж погляди, що вже склалися до цього. Акцент тут падає саме на неспівпадіння дохудожніх і власне художніх смислів; «що хотів сказати» – «що сказав»[3].

При чому парадокс отримує не лише локальне трактування – у зв’язку з романним мистецтвом Бальзака, але й широке – як творча ситуація, що характеризує європейську літературну свідомість протягом останніх кількох століть.

«Бальзаківська пристрасть» – певне маніакальне захоплення, характерне для героїв бальзаківських творів, яке знищує його носіїв. Адептами монопристрастей є Гобсек («Гобсек»), старий Гранде («Євгенія Гранде»), Горіо («Батько Горіо»), Рафаель де Валантен («Шагренева шкіра»), барон Юло («Кузина Бетта»).

У романі «Батько Горіо» О. де Бальзак малює загублене пристрастю життя головного героя. Батько Горіо - типовий представник епохи Реставрації і торжества «золотого тільця». Ще в молодості Горіо повірив у силу золота: все купується і продається. Засвоївши цю банальну істину, він став «спритним, бережливим і настільки заповзятливим, що у 1789 році купив всю справу свого господаря» і миттєво перетворився з робочого-вермишельника на успішного підприємця. З цього моменту «все розумові здібності він присвятив торгівлі хлібом» і, успішно спекулюючи борошном, швидко розбагатів. Винахідливість, спритне вміння передбачити і почекати, безжалісність в конкурентній боротьбі і фанатична відданість своїй справі - ось ті якості, які допомогли йому досягти успіху.

Однак незабаром він овдовів і, назавжди відкинувши думку про нове одруження, з притаманною йому пристрастю присвятив себе своїм дочкам. Справи його йшли успішно, і обожнювані ним «янголята» не мали відмови ні в чому. Він наймав їм дорогих вчителів, які навчали їх світських манер, правил хорошого тону, зовнішньої витонченості, але аж ніяк не внутрішнього благородства, доброти та чуйності. Папаша Горіо улесливо виконував найабсурдніші бажання своїх дочок. Сліпа любов Горіо до дочок геть закреслила його природну обережність і обачність.

Між тим, отримане виховання і плебейська сутність розпещених дівчат, помножені на розтлінні звичаї «століття золота», котрі вважають себе золотим століттям», визначили їх подальшу долю. Гроші батька відкрили їм двері світських салонів, і незабаром старша дочка батька Горіо - Анастазі - стала графинею де Ресто, а молодша Дельфіна - баронесою Нусінген. Як тільки дочки Горіо «долучилися» до аристократичного суспільства, буржуазне походження батька стало їх шокувати. Правда, заради грошей його ще деякий час терпіли, але борошняну торгівлю Горіо довелося залишити, як заняття ганебне у світському суспільстві, куди, втім, він сам допущений не був. Незважаючи на те, що батько Горіо пішов на таку велику жертву (борошняна справа була для нього сенсом життя), дочки незабаром дали йому відчути, що він зайвий за їх столом. І хоча його гроші як і раніше потрібні і графу, і барону, і їх дружинам, спорідненість з ним приховують як ганебну.

Так папаша Горіо потрапляє в пансіон мадам Воке. Розоряючись і поступово переселяючись під самий дах пансіону, він продовжує обожнювати своїх кумирів, іноді здалеку милуючись ними. «Діаманти, золота табакерка, ланцюжок, коштовності - все пішло одне за іншим. Він розлучився із волошковим фраком, з усім своїм парадом і став носити взимку і влітку сюртук з грубого сукна каштанового кольору, жилет з козячої вовни і сірі штани з товстого буксину. Горіо худнув все більше, обличчя ... надзвичайно зморщилося, на лобі залягли складки ... ». Очі його «потухли, вицвіли, стали сіро-жовтого відтінку. Одним вселяв він огиду, іншим жалість». Але з тією ж пристрастю, з якою Горіо добував свій мільйон, він продовжує нерозважливо і безмежно егоїстично любити своїх дочок, які іноді ще пускають свого батька до себе в будинок з чорного ходу.

Взагалі необхідно відзначити, що пристрасть - сімейна риса сімейства Горіо. Пристрасно і безжально здобував свій мільйон батько Горіо. З усією притаманною їм егоїстичністю і пристрастю задовольняють свої забаганки його дочки. І для батька Горіо, і для його дочок пристрасть - природне почуття. Різниця між ними лише в тому, що батько Горіо, хоча і в спотвореному вигляді, але має здатність любити своїх дочок. У ньому ще живий закон природних зв'язків - батьківська любов до своїх дітей.

Його дочки - Анастази і Дельфіна - вже продукт розпаду цих природних зв'язків. Вони до наївності природні в іншому - у пристрасній жадобі задоволення своїх забаганок. Для них так само природно вимагати у батька гроші, як природно завести собі коханця. Коли батько Горіо продає свою ренту, прирікаючи себе на злиденне існування заради того, щоб виконати забаганку Дельфіни - обставити квартиру Растиньяка - її коханця, дочка приходить від цього божевільного вчинку свого батька в невимовне захоплення. І коли старша дочка Горіо Анастазі змушує свого хворого батька віднести лихварю його останнє срібло для того, щоб заплатити кравчині за бальне плаття, вона домагається цього так само «природно», як і її сестра. Дочки Горіо свято вірять, що будь-яка їхня забаганка є єдино важливою. А коли з'ясовується, що батько вже неплатоспроможний, то й інтерес до нього так само «природно» зникає.

Але батько Горіо, на краю страшної безодні, продовжує наївно вірити в те, що купити можна все - навіть любов своїх дочок. Його віра перекреслює будь-які поняття про людську гідність, про яку, втім, Горіо не має ні найменшого уявлення. Тому трагічний кінець обдуреного у своїх кращих почуттях батька, тільки умовно можна назвати трагедією. Бо навіть на смертному одрі уявлення батька Горіо про людську гідність зводиться до одного: вся справа в грошах! У передсмертному маренні, кинутий своїми дочками, Горіо шепоче: «Напишіть їм, що я залишу в спадок мільйони! Чесне слово! Я поїду до Одеси робити вермишель!»

Боваризм– поняття, що позначає неможливість проводити чітку межу між дійсністю і фантазією, коли факти реального світу підміняються уявними. Впроваджене французьким філософом і есеїстом Ж. де Готьє в есе «Боваризм, есе про силу уяви» (1902). Термін походить від прізвища головної героїні роману Г.Флобера «Мадам Боварі». З небаченою глибиною та драматизмом письменник розкрив той конфлікт між мрією і реальністю, з яким рано або пізно доводиться зіткнутися всім людям.

Життя Емми Боварі в різних варіантах повторює одну і ту саму ситуацію: вона створює уявлення про якийсь ідеальний світ, шукає його навколо себе і не може знайти. Гостре розчарування розбиває її серце, стає причиною відрази до життя. Цей негативний урок нічому її не навчає: Еммина душа знову й знову починає жити ілюзіями, які, в свою чергу, приречені на загибель під тиском вульгарної реальності.

Емма Руо — дочка фермера. Коли їй виповнюється тринадцять років, батько віддає її до монастиря. Саме там під впливом бульварних романів і формується її ідеальна мрія: дівчина свято вірить, що у майбутньому на неї чекають красиве життя і піднесене кохання. Але, повернувшись додому, Емма бачить навколо себе тільки нудьгу, сірість і порожнечу фермерського побуту. В цей час з'являється Шарль Боварі, який закохується в неї. Емма переконує себе, що шлюб з лікарем — і є те райське блаженство, якого шукає її душа. Принаймні після весілля все має бути по-іншому. Як по-іншому, вона не знає, але якось барвисто, весело, розкішно. Реальність показує безпідставність цих сподівань. Її чоловік Шарль не має того зовнішнього блиску, який так приваблює Емму. Батьки не дали йому гідного виховання, а швидше зіпсували своїми суперечливими виховними методами. Він поганий лікар, нудний чоловік, йому бракує таланту, уяви, глибини почуттів, навіть розуму. «Важкодум з товсти­ми пальцями», - називає його Емма. Звичайно, у нього чимало й позитивних якостей, особливо для подруж­нього життя. Він самовіддано кохає Емму (до речі, це єдина людина в романі, яка по-справжньому кохає її), є ніжним батьком, шанобливим сином. Він незлий, спокійний, терпимий до Емминих примх. Одне слово, це типова пересічна людина, яких більшість у будь-якому суспільстві, але зовсім не той тип чоловіка, про якого мріяла Емма. Вона дуже швидко починає нудьгувати із ним. І її мрії про щасливе подружнє життя виявляються химерою. Розчарована Емма спочатку підсвідомо (перша ідеальна закоханість у Леона), а потім насправді зраджує Шарлю. Вона сподівається, що бодай коханець буде на рівні її мрії, але знову помиляється. Першим її коханцем є Родольф. Це егоїстичний самець, який дивиться на жінок тільки як на розвагу. Він не сумнівається, що легко зуміє завоювати Еммине серце. Родольф усе правильно розраховує: «І як їй нудно живеться! Вона хоче жити у місті, щовечора танцювати польку! Бідна дівчинка! Вона задихається без кохання, як риба без води на кухонному столі. Два-три компліменти, і вона буде вас обожнювати, ручаюсь!»[4]. У коханні Родольфа до Емми немає нічого романтичного, піднесеного, а є тільки пошук нових тілесних насолод. Він закохує її в себе за допомогою дешевої риторики, але Емма не відчуває фальші — відраза до Шарля штовхає її в обійми цього цинічного донжуана. Певна річ, вона малює собі інший, ідеальний образ Родольфового кохання до себе. Еммі здається, що він палає могутньою пристрастю, готовий пожертвувати задля неї власним спокоєм, гаманцем, і навіть життям. Від Родольфа вона чекає широких і вражаючих жестів (наприклад, втеча з ним закордон). Не варто казати, що її обранець — чоловік зовсім іншого типу, ніж той, яким вона його собі уявляє, і результатом її чергового розчарування є жорстокий нервовий зрив.

Другий коханець Емми, Леон — повна проти­лежність Родольфу. Це юнак, який приваблює її своєю шанобливістю, слухняністю, чистотою, недосвідченістю в сердечних справах (автор не забуває показати, що і така її оцінка дуже далека від дійсності). Ось хто буде обожнювати її — це стане нагородою за усі її страждання. Завдяки Родольфу вона відчула смак до тілесних насолод і навчає цьому Леона. З ним вона ніби повністю втілює свою мрію. Коханці живуть «красиво»: ходять по ресторанах, виїздять на прогулянки на човнах, розмовляють про вічне. Проте це щастя — лише видимість. Реальність знову готує Еммі нищівний удар, цього разу смертельний. Леон виявляється слабкою людиною: йому обіцяють посаду старшого діловода з умовою, що він більше не зустрічатиметься з коханкою, і той погоджується. Коханка коханкою, а кар'єра є кар'єрою. До того ж, Емма починає лякати його нестриманістю своїх примх, її також обтяжують фінансові проблеми. Рай Емми коштує надто дорого, вона дуже багато заборгувала. Це стає причиною арешту й розпродажу майна родини Боварі. Спроби Емми дістати гроші не мали успіху. Вони завдали їй тільки додаткових страждань: нотаріус Гільомен, користуючись безпорадністю Емми, хоче, щоб вона ста­ла його коханкою. Мрії Емми розвіюються, мов туман, і вона вбиває себе.

Не випадково життя Емми Боварі, ота «чарівна фантасмагорія життя серця», завершується так трагічно. Це цілком співзвучне песимістичній філософії Флобера. «Емма Боварі — це я»,— сказав якось письменник. Висловившись таким чином. Флобер мав на увазі, зокрема, що його героїня втілює саме ті людські риси, з якими він безупинно боровся в собі: «невихованість» почуттів, мрійливість, прагнення екзотичного, одне слово — романтизм, власний роман для нього — своєрідна спроба вилікуватися від цієї хво­роби. Французькі літературні критики відшукали назву для неї – «боваризм». Це бажання людини уявити себе іншою, ніж вона є насправді. Емму не влаштовує просте земне щастя, пов'язане з піклуванням про дочку, дім, чоловіка. Вона прагне, як їй здається, високої поезії, але то тільки самоомана, ілюзія. Правильною поведінкою, на думку Флобера, мусить бути свідома відмова від ілюзій. Тільки в такий спосіб мудра людина може врятуватися від вуль­гарності світу і здобути собі спокій.

Однак поданий вислів не можна тлумачити як цілковите ототожнення автора зі своєю героїнею. Взагалі його ставлення до неї суперечливе. Багато в чому він міг бути з нею солідарним. Наприклад, Флобер також, як і його героїня, ненавидів вуль­гарність, меркантилізм, приземленість французьких буржуа (у флоберівському розумінні цього питання). Це презирство відчувається в кожній букві роману, в тому, як автор описує середовище та оточення, в яких змушена жити Емма і якому вона кидає виклик. Незважаючи на це, пані Боварі в жодному разі не може бути другим «я» Флобера, бо вона хоч і бунтує проти буржуазності світу, проте сама не менш буржуазна, ніж герої твору. Буржуазними є самі форми її бунту. Піднесені мрії Емми про кохання обов'язково перетво­рюються на банальний адюльтер, а ідеал «красивого життя» — на тривіальний культ комфорту. Романіст зображує її надто плотською, матеріалістичною, егоїстичною, самозакоханою. Емма не вміє оцінити жертовності Шарля, зовсім не цікавиться долею своєї дитини, марнославна (саме з цих причин вона спонукає Шарля зробити невдалу операцію на нозі Іполита). Саме ця двозначність підходу Флобера до зображення образу Емми сприяє тому, що її історія набуває загальнолюдського звучання. Героїня перетворюється на такого собі тогочасного Дон Кіхота: як і хитро­мудрий ідальго Сервантеса, вона прагне будувати своє життя відповідно до своєї мрії, як і він, зазнає жорстокої поразки.

Вікторіанство (від англ. Victorian – те, що відноситься до Вікторії) – англійська духовна та матеріальна культура часів правління королеви Вікторії (1837-1901), для якої є характерними зосередженість на християнських, сімейних цінностях. Це час могутності і стабільності Британської держави|. Саме вікторіанці своєю літературою довели значення духовних цінностей у формуванні національного менталітету. Сформувалася н|протиріччям|відчиненнямиаціональна ідентичність як сукупність особливостей національної ідеї, менталітету і взаємин|взаємостосунків| з|із| суспільством|товариством|.

Для вікторіанської епохи величезне значення мають релігійні цінності. Британці вважали, що вони мають право на колонізацію по Божій волі, і тому в літературі вікторіанської епохи спостерігається культ покараного Богом зла і торжествуючого добра. Вікторіанство з'явилося великою соціальною програмою, яка врятувала Англію від соціального вибуху. По-перше, було проведено моральне приборкання аристократії, конвергенція її з буржуазією. Методи при цьому використовувались багатоманітні – від листів королеви Вікторії редактору «Таймс» із закликами викривати безпечність і аморальність людей верхівки – до показової юридичної розправи над улюбленцем світу Оскаром Уайльдом. По-друге, вікторіанство – це затвердження ідеалів нового аристократизму – аристократизму життєвої форми. Культ життєвої форми (аристократизм, переміщений в маси) дозволив англійцям заявити про своє місіонерське і лицарське призначення.

Вікторіанство формувалося в індустріальному суспільстві і було напряму пов'язане із найбільшою в історії Англії міграцією населення з сел у міста. Вироблена століттями і доведена до досконалості традиція життя в умовах сільської місцевості була практично знищена. На зміну їй прийшла нова, наново винайдена культура, яка розуміється зараз як основа англомовної цивілізації.

Лондон став найбільшим містом світу. В результаті істотно змінилося ставлення до природи: понад усе став цінуватися «прекрасний вигляд», що підвищує вартість заміського будинку. Життя за містом – ідеал вікторіанця, недосяжний для бідноти. Спосіб життя старої земельної аристократії, як привілей обраної касти, залишався в Англії незаперечним зразком, тому заклики повернутися до «традиційного способу життя» носили комерційний характер і стали вікторіанськими «міськими міфами» про сільську Англію.

Англійці ХІХ ст. відрізнялися вражаючою консервативністю і прихильністю до традицій. Наприклад, саме тоді свято Різдва набуло тих характерних рис, якими воно славиться зараз: сімейність, обмін подарунками, прикраса будинку вічнозеленими рослинами та ін. Вікторіанство створило спочатку британське, а потім загальносвітове уявлення про командний спорт, «біле» весілля та ін. Саме вікторіанство створило той знайомий кожному образ Англії, з її туманами, дощами, Тауером, чаюванням, королевою, клітчастими пледами, стриманим, але постійним гумором, акуратністю і точністю.

Цілісність культури вікторіанства може бути описана терміном Englishness («англійскість»). Саме тоді остаточно склався образ англійського джентльмена, який представ практично в кожному творі англійської літератури ХІХ ст. В будь-яких обставинах він повинен був демонструвати особисту мужність і самодисципліну, важку працю служіння суспільству, лояльність і вірність, чемність. Велике значення також надавалося стриманню своїх почуттів, здоровому глузду.

Вікторіанський спосіб життя володів здатністю народжувати індивідуалістів, які не кидали виклику загальноприйнятому порядку, але вважали за краще відрізнятися від інших людей якимись специфічними схильностями або дивакуватістю. Ця ексцентричність свідчила про те, що, спираючись на непорушні правила поведінки, англійське суспільство залишало деяку віддушину. Так в британській культурі з'явився культ диваків, добродушних і чуднуватих людей, що знайшов своє втілення в багатьох персонажах Ч. Діккенса.

Вікторіанство вимагало у всьому дотримуватися межі витриманого смаку. Це була культура людей, що обідають із столовим сріблом, люблять музикальність та бібліотеки із величезними шафами. Головними ціннісними орієнтаціями в етичній культурі жінок сталі щирість, природність, скромність. Краса жінки в цьому списку слідувала останнім пунктом.

У роботах радянського періоду, присвячених вікторіанству, неодмінним було постійне використання таких критичних словосполучень, як «горезвісний вікторіанський комплекс», «вікторіанський снобізм», «вікторіанське лицемірство», «вікторіанські табу», «вікторіанський консерватизм», «вікторіанський імперіалізм» і т.п. Ставлення було настільки негативним, що «вікторіанськими» признавалися тільки такі недружні комуністичному світогляду автори, як Б. Дізраелі, Т. Карлейль, Ч. Кінгслі, А. Теннісон, Р. Браунінг. Творчість Ч. Діккенса, У.М. Теккерея, сестер Бронте, Э.Гаскелл характеризувалася як «антивікторіанська», що викривала «вікторіанські» лицемірство і фарисейство. Дійсно, «вікторіанство» відрізняли не тільки тяжіння до патріархально-християнських цінностей, але і догматизм, і жорсткість соціальних, етичних і етичних думок. «Пошкодуєш різку – зіпсуєш дитину», – любили повторювати тоді. І, звичайно, не можна закривати очі на дітей, що працювали на шахтах і заводах, починаючи з 5-річного віку. В результаті, вже до 1860-х рр. почалося зародження релятивної культури, що одержала надалі найменування «декадансу», який розхитав суворі уявлення про добро і зло.

Та все ж «вікторіанство» – один з кульмінаційних моментів глибоких змін в національному характері, коли, як вважає британський дослідник Х. Перкін, «англійці перестали бути одним з найагресивніших, грубих, буйних, прямих, розгульних, жорстоких і кровожерних народів в світі і перетворилися на одну з найбільш стриманих, ввічливих, охайних, чутливих, понад міру педантичних і лицемірних націй»^[5].

Вікторіанський роман –умовна назва різножанрових романних форм,що утверджувалися письменниками в роки правління королеви Вікторії (1837 – 1901). ТворцямиВ.р.є Б. Дізраелі, Т. Карлейль, Ч. Кінгслі, А.Теннісон, Р. Браунінг, Ч. Діккенс, У.М. Теккерей, сестри Бронте, Е. Гаскелл, Д. Еліот, Е. Троллоп, Ч. Рід, У. Коллінз.

Розвиток В.р. пов’язвний із особистим ставленням королеви до літератури. Королева Вікторія виявляла велику цікавість до художнього слова і письменників. Серед її улюблених авторів були Шекспір, Маколей, Ф. Берні, Д.Остен, серед своїх сучасників вона відрізняла В. Скотта і Ч. Діккенса, сестер Бронте, Е. Гаскелл, Д. Еліот і свого прем'єр-міністра Б. Дізраелі, для якого художні твори служили підтвердженням його політичних, релігійних і громадських поглядів. Із сучасних поетів Вікторія цінувала А.Теннісона.