Тема 2. Історія кримінології і кримінологічних концепцій

План

1. Періодизація історії кримінології.

2. Класичний періоду розвитку кримінології, його визначні представники.

3. Позитивістський період розвитку кримінології. Біологічний та соціологі­чний напрямки кримінології.

4. Кримінологія в СРСР.

5. Кримінологія на сучасному етапі в Україні.

6. Загальна характеристика західних кримінологічних теорій.

Терміни та поняття:

Класична школа кримінології; позитивістська школа кримінології; антропологічне дослідження; статистичні дослідження; соціально-економічне дослідження; соціологічне дослідження; природне право; суспільний договір; соціальна дезадаптація; соціальна дезорганізація; теорія аномії; концепція стратифікації; теорія конфлікту культур; інтеракціонізм; стигматизація.

1. Одна з найпоширеніших класифікацій кримінологічної думки відокремлює три основних періоди розвитку науки:

1) класичний (із другої половини XVIII ст. до останньої третини XIX ст.);

2) позитивістський (з останньої третини XIX ст. до 20-х рр. XX ст.);

3) сучасний від 30-х рр. XX ст. до сьогодення.

Класичний період кримінології випливає безпосередньо з ідейних течій просвітництва періоду переходу від феодалізму до капіталізму (ХVІІ-ХVШ століть). Він передував, а потім су­проводжував перетворення в державному, суспільному та духов­ному житті, що зумовлювалися буржуазно-демократичними революціями в Європі. Під класичною школою кримінології слід розуміти систему ідей про злочини й боротьбу з ними, що сформувались у межах, так званої, класичної школи криміналь­ного права, котру заснував Ч. Беккаріа з Мілана. Основні по­ложення свого вчення він сформулював у праці «Про злочини і покарання».

Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізнялася широким застосуванням статистичних та інших фактичних даних про вчинені злочини. Позитивістська криміно­логія розвивалась у двох основних напрямах – біологічному й соціологічному. Незважаючи на суттєву відмінність поглядів крайніх представників цих напрямів, межа між ними з часом дещо розмилась і відбулося взаємне проникнення, що про­явилося, зокрема, у появі психологічних теорій кримінології.

На сучасному етапі розвитку суспільства, коли поглиблюється прірва між добром і злом, потреба у ґрунтовних кримінологіч­них теоріях та побудовах виявляється дуже гостро, оскільки зло­чин є одним із крайніх проявів зла та потребує глибокого осмислення з позицій як філософії, так і практики юриспруденції.

Також варто підкреслити, що ще до виникнення криміно­логії як науки питання запобігання злочинам були об'єктом за­цікавленості багатьох вчених, починаючи від античних часів.

2. Під класичною школою кримінології слід розуміти си­стему ідей про злочини та боротьбу з ними, що сформувались у межах так званої класичної школи кримінального права, яку заснував Ч. Беккаріа.

Чезаре Беккаріа (1738-1794) у 26 років написав книгу «Про злочини і покарання» (1764 р.). Вона була першою в історії спеціальною працею на цю тему.

Перебуваючи під сильним впливом природного права та суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, Ч. Беккаріа вважав, що злочинність може бути ліквідована через створення гарних, ясних законів і просвітництво, а також через виховання людей. Він вимагав встановлення рівності всіх перед законом і судом, щоб покарання відповідали суспільній небезпечності вчине­ного злочину, щоб принцип «немає злочину, немає покарання без вказівки на це в законі» став непорушним у діяльності органів юстиції. Якщо держава бажає добра своїм громадянам, то її закони повинні ґрунтуватися на законах природи, а її дії мають відповідати інтересам суспільства.

Чезаре Беккаріа всебічно викладав ідею запобіжного впливу покарання, що здатне виробити внутрішні спонукання, які утримують від прояву «пристрастей», котрі мотивують злочини.

Та для цього, як він вважав, покарання повинне бути публічним, негайним, необхідним і співмірним діянню.

Краще попередити, аніж карати злочин. Отож, на перше місце він висував завдання забезпечити повноправність громадян у державі та суспільстві, нагадуючи, що раби, судячи з історичного досвіду, завжди більш жорстокі, ніж вільні люди. Ч. Беккаріа виділяв також необхідність суспільної допомоги незаможним, вимоги ясності та визначеності законів, тому що відсутність чітких дефініцій і надмірність заборон формують «мораль правопорушників». Вирішальна роль належить постійному та повсюдному роз'ясненню закону.

Чезаре Беккаріа виступав за звільнення кримінального права від релігійної моралі, яка повинна бути відділена від чесноти людської, так званої, політичної. Він переносив вину з особи, що скоїла зло­чин, на суспільний лад. Ч. Беккаріа обстоював гармонію суспіль­них і особистих інтересів громадян. Він категорично заперечу­вав проти застосування страти й особливо проти катувань для встановлення співучасників злочину. Він був переконаним противником помсти.

Беккаріа розробив класифікацію злочинів, виходячи з об'єкта зазіхання, ступеня заподіюваної суспільної шкоди, навмисності чи ситуації, при якій вчиняється злочин, мотивації. Зокрема, виділені такі мотиви, як почуття безнадійності, убогість (до того ж мотив справжньої убогості тонко відокремлюється від відчуття убогості при порівнянні з рівнем життя багатих людей) та дармо­їдство.

Роботи Ч. Беккаріа, Дж. Говарда Бентама, П. Фейєрбаха та їхніх послідовників сформували класичний напрямок кримінального права. У межах цієї школи розвивались і кримінологічні ідеї, що органічно погоджувалися з кримінальним правом.

Погляди класичного напрямку мали важливе значення для теорії кримінального права та практики його застосування. Однак вони містили в собі й багато плідних ідей, що стосуються основ кримінологічної науки. Насамперед, це висловлювання про запобігання злочинам як пріоритетної стратегії в боротьбі з ними. Уже тоді була сформульована думка, що «краще запобігти злочинові, аніж карати винних за вчине­ний злочин». Йшлося і про встановлення в суспільстві режиму законності, захисту прав і свобод особи, освіченості населення тощо. Так, власне, і сформульовані тоді принципи криміналь­ного права та процесу мали й мають кримінологічну значу­щість. Усе, що спрямовано на боротьбу зі злочинністю у від­повідній інтерпретації, це кримінологічні знання.

До класичного напрямку надалі долучилися видатні юристи багатьох країн (у царській Росії Н. Таганцев, А. Кистяківский, Н. Сергієвський, Е. Немировський та ін.). Вони розглядали зло­чин і покарання з боку юридичної форми, користуючись юридико-догматичним методом, специфікою якого є нормативізм, тобто відрив досліджуваних явищ від реальної соціальної дійсності. Вони створили велике й точне вчення про злочин і покарання, однак воно не було пов'язане з об'єктивними соціально-економічними умовами життя та перетворилося на систему абстрактних логічних побудов.

Жодних спроб розкрити об'єктивні закономірності існування злочинності, встановити її справжні причини вони не зробили. Та й не могли цього зробити, позаяк бачили в злочині лише акт вільної соціально недетермінованої волі людини. Здійснення зло­чинів трактувалося переважно як зумовлене моральними пороками, злою волею окремих людей.

Через такі вихідні установки прихильники класичного на­прямку не змогли пояснити значний ріст злочинності, що на­мітився в другій половині XIX ст., викликаний знеземелюванням селян, масовим їхнім відходом у міста, бурхливим розвитком капіталістичного виробництва, заснованого на важкій, ви­снажливій фізичній праці та твердій дисципліні, відсутністю нормальних матеріальних і побутових умов життя гнітючої більшості населення. Не могли вони запропонувати й конк­ретних, практично значущих заходів боротьби з цим соціальним злом. Були зігноровані також помітні досягнення природни­чих наук, які можна було використати для пояснення соціаль­них явищ, зокрема, злочинів. Усе це неминуче позначилося на авторитеті класичної школи та зумовило появу нових на­прямків кримінологічних досліджень.

Недолік класичної школи полягає в тому, що в центрі об­ґрунтування кримінального покарання вона ставила злочин, а особу злочинця не лише відсувала на другий план, а й взагалі ігнорувала. Представники цієї школи вважали, що не повинно бути однакового покарання за два злочини, що завдали су­спільству різної шкоди. Однак з цього твердження випливало, що в разі однакової кари за однаковий злочин однаковому по­каранню повинні підлягати як дорослі, так і неповнолітні, як особа, що навмисно вчинила діяння, так і людина, котра вчинила таку ж дію у стані душевного хвилювання, як людина, що вперше вчинила злочин, так і рецидивіст.

Представники класичної школи сформулювали систему каральних принципів, насамперед: незволікання з покаранням; подібності між природою злочину та покарання; невідворот­ності покарання.

Ідеї класичної школи, безперечно, були плідними, але недо­оцінювали особливості особи у вчиненні злочину. Класична школа спиралася тільки на «чистий розум» і майже не зважала на практику й фактичний матеріал про злочини та боротьбу з ними.

3. До передумов виникнення позитивістського періоду на­лежать, з одного боку, значне поширення злочинності в середині XIX ст., що позначилося на європейському суспільстві, а з другого, стрімкий розвиток природничих і гуманітарних наук. У науки, що вивчали особу, почали впроваджуватися прийоми з точних дисциплін, це зумовило виникнення антропології, соціології та статистики.

Методологічною основою кримінологічних учень позитивіст­ського періоду була філософія позитивізму, що виникла в першій третині XIX ст. і намагалася зібрати позитивний, кількісно визначений матеріал про різні аспекти життя суспіль­ства. Своєю назвою ця школа вказує на бажання замінити абстрактні та філософські роздуми юридичними висновками і спостереженнями, що ґрунтуються на серйозних доказах. Від концепції вільної волі класичного напрямку позитивіст­ська школа переходить до «причиновості» злочину.

Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізнялася широким застосуванням статистичних та інших фактичних даних про вчинені злочини.

Позитивістська кримінологія розвивалась у двох основних напрямах - біологічному та соціологічному. Незважаючи на сут­тєву відмінність поглядів крайніх представників цих напрямів, межа між ними з часом дещо розмилась і відбулося взаємне проникнення, що проявилося, зокрема, у появі психологічних теорій кримінології.

Засновником позитивізму в кримінології взагалі та біологіч­ному напрямку, зокрема, є Чезаре Ломброзо (1835-1909), який у 1876 р. надрукував свою працю «Злочинна людина». Ч. Ломб­розо під час своїх спостережень дійшов висновку, що злочинна поведінка причиново зумовлена, що типового злочинця можна ідентифікувати за безпосередніми фізичними характеристи­ками, такими, наприклад, як скошене чоло, витягнуті чи, навпаки, нерозвинуті вуха, масивне підборіддя, зморшки на обличчі, великі надбровні дуги, глибоко посаджені очі тощо. Він роз­робив класифікацію злочинців:

- природжені злочинці;

- душевнохворі злочинці;

- злочинці за пристрастю, до яких належать і політичні маніяки;

- випадкові злочинці.

За Ч. Ломброзо, виходило, що одна третина засуджених – це особи, що володіють атавістичними ознаками, які зближують їх з дикунами чи тваринами, друга третина – це прикордонний біологічний вид, і остання третина – це випадкові правопоруш­ники, котрі в майбутньому більше ніколи не скоять злочинів.

Теорія Ч. Ломброзо не витримала перевірки часом, але її об'єктивний підхід і наукові засоби поклали початок застосуванню більш точних методів у кримінології. Пізніше він переглянув свою теорію й включив у причинове пояснення злочинності соціаль­ний та економічний фактори й навколишнє середовище індивіда.

Ще за життя Ч. Ломброзо висунуті ним теоретичні по­ложення уточнили й доповнили його учні Е. Феррі й Р. Гарофало.

Енріко Феррі(1856-1928), який надрукував свою працю «Теорія неосудності і заперечення вільної волі», заперечував вільну волю та підтримував теорію причиновості. Е. Феррі розрізняв три види факторів схильності до злочинів: антропо­логічні (фізична будова тіла, психічний стан, особливості статі, віку, сімейного становища, виховання, освіти); фізичні (клімат, особливості ґрунту, температуру повітря, сезонні коливання); соціальні (щільність населення, мораль, релігію, стан промисло­вості, політичний устрій тощо).

Біологічні причини він поєднав із соціальними, економіч­ними та політичними факторами. Вважав, що держава має стати тим основним інструментом, за допомогою якого можна досягти поліпшення умов життя людей.

Рафаель Гарофало(1852-1934), учень Ч. Ломброзо, вважав, що злочин – це аморальний вчинок, який завдає збитків суспільству. Підтримував психологізм у поясненні злочинності. Р. Гарофало сформулював правила адаптації та усунення тих, хто не може пристосуватися до умов соціально-природної селекції, та пропонував:

- позбавляти життя осіб, чиї злочинні дії випливають з неусунутих психічних аномалій, що роблять їх нездатними до життя в суспільстві;

- частково усувати чи піддавати тривалому ув'язненню тих, хто віддає перевагу бродячому (кочовому) способові життя;

- примусово виправляти осіб, у яких недостатньо розвинуті альтруїстичні почуття чи які скоїли злочин за надзвичайного збігу обставин.

Соціологічний напрямок з'явився внаслідок розчарування, втрати інтересу до суто біологічних аспектів вивчення злочин­ності. Спочатку він мав характер стихійного протесту гнітючої більшості криміналістів проти такого підходу до цієї проблеми, а з часом набув характеру різкої критики деяких положень антро­пологів. Після з'їзду Міжнародної спілки криміналістів у 1889 р. цей напрямок оформився організаційно й загалом кон­цептуально. Для нього було характерне сполучення криміналь­но-правової доктрини та соціологічного бачення злочинності.

Кримінологи-соціологи цікавилися, передусім, залежністю між злочинним і соціальним середовищем. Серед причин зло­чинності вони називали, передусім, соціальні обставини, що коре­няться не стільки в порочному індивіді, скільки в порочному суспільстві. Основні принципи соціологічного напрямку: злочин – явище соціальне; злочинцями не народжуються, ними стають під впливом несприятливого середовища.

Соціологічний напрям на початкових етапах був репрезенто­ваний теоріями соціальної дезорганізації та диференціального зв'язку.

Теорія соціальної дезорганізації пояснює злочинність на соціальному рівні та ставить психологію злочинця в за­лежність від процесу функціонування суспільства загалом. Цю теорію заснував французький соціолог Е. Дюркгейм, ідеї якого розвинув і доповнив американський вчений Р. Мертон. Методологічною основою цієї теорії є соціологія.

Еміль Дюркгейм(1858-1917) стверджував, що на індивіда впливають «соціальні фактори», до яких належать зовнішні щодо нього образи мислення, дії. Учений виходив з того, що колективні схильності не є сумою схильностей окремих індивідів, а становлять щось інше, ніж суму поглядів окремих людей. На його думку, суспільна мораль завжди суворіша й безкомпромісніша, ніж індивідуальна. Мораль суспільства диктує конкретним людям правила поведінки.

Суспільству, що функціонує нормально, завжди притаман­ний високий рівень згуртованості. Він виявляється в тому, що більшість людей солідарні в ідеалах, уявленнях щодо по­зитивного й негативного. Періодично в разі порушення суспіль­ної рівноваги, що може статись як через економічне лихо, так і через стрімке підвищення рівня достатку в державі, згурто­ваність людей послаблюється та суспільство дезорганізується. Зокрема, соціальна дезорганізація виявляється в явищі аномії. Цей запозичений з теологічного лексикону термін буквально перекладається як «без нормативність». Під аномією Е. Дюрк­гейм розумів соціальний факт як такий стан суспільства, за якого значно послаблюється стримувальна дія моралі та су­спільство на деякий час втрачає вплив на людину.

Роберт Мертону 1938 р. опублікував статтю під назвою «Соціальна структура та аномія», в якій доповнив вчення Е. Дюркгейма тезою про те, що причиною аномії може бути суперечність між цінностями, до яких прагне суспільство та можливостями окремих членів суспільства досягти їх за правилами, що встанов­лені в суспільстві. Це призводить до того, що особа, яка не має можливості отримати ці блага за усталеними правилами, на­магається їх отримати без правил.

Теорію диференціального зв'язку розробив французький учений Габмель Тард (1843-1904). На відміну від Ч. Ломброзо, у праці «Закони наслідування» Г. Тард пояснює звикання до злочинної поведінки дією психологічних механізмів навчання та насліду­вання. Злочинців він на­зивав своєрідним «соціальним експериментом» і висловлювався, що юридичні диспозиції мають будуватися на психологічній основі, а не на різних покараннях за однакові злочини, що вважав несправедливим і спрощеним. Функція суду, на його думку, має зводитися до встановлення винуватості чи невинуватості обвину­ваченого, а ступінь його відповідальності має визначати спеціальна медична комісія.

Власне теорію диференціального зв'язку сформулював амери­канський учений Едвін Сатерленд(1883-1950) у праці «Прин­ципи кримінології». Теорія диференційованих асоціацій полягає в тому, що особа засвоює злочинну поведінку не тому, що має до цього схильність, а тому що бачить більше прикладів кримінальної поведінки. Відтак вона запозичує негативні моделі поведінки. Якби неповнолітній з дитинства мав інше коло спілкування, він став би іншою особою. Злочинні погляди та навички засвою­ються дитиною здебільшого при безпосередньому неформаль­ному спілкуванні (цьому також сприяє виховання в школі, відсутність психологічного контакту з батьками тощо).

Методологічною базою цієї теорії є соціальна психологія як наука про малі соціальні групи. Теорія Е. Сатерленда спрямована на пояснення індивідуальної злочинної поведінки. Згідно з цією теорією, злочинна поведінка виникає в результаті зв'язку окремих людей або груп з моделями злочинної поведінки. Злочинній по­ведінці вчаться у процесі спілкування, здебільшого в групах; при цьому багато що залежить від тривалості й інтенсивності контактів. Навчання злочинній поведінці не відрізняється від звичайного навчання. Теорія диференціального зв'язку високо оцінюється у світовій, а особливо в американській кримі­нології. Водночас розглядувана теорія не позбавлена недоліків. Ґрунтуючись на положеннях цієї теорії, неможливо пояснити, чому окремі люди, котрі все життя прожили серед злочинців, ніколи не вчинили злочину та, навпаки, людина із законослухня­ного середовища вчиняє злочин. Теза про навчання злочинній поведінці не застосовна до ситуативних злочинців. Теорія диференціального зв'язку не бере до уваги індивідуальних особ­ливостей особи та притаманну їй вибірковість поведінки.

4. У перші роки радянської влади продовжували свою діяльність представники дореволюційної соціолого-правової науки (М. Гернет, С. Познишев, М. Ісаєв, О.Жижиленко).

У великих містах Росії було відкрито кримінологічні кабінети, зокрема, у Петрограді (1918р.), Саратові (1922 р.) та Москві (1923 р.). Аналогічні кримінологічні установи були створені й в Україні. У 1924 р. при Одеському будинку примусових робіт (тюрмі) за участю вчених університету було створено Кабінет з вивчення злочинності й особи злочинця з філіями в Харкові та Києві. Незабаром Кабінет став Всеукраїнським, а в 1930 р. перетворився на Всеукраїнський кримінологічний інститут у Харкові.

У цей період інтенсивно вивчалися соціологія злочинності та її види, особа злочинця, мотивація злочинної поведінки, здійсню­валися цікаві дослідження, видавалися збірники наукових статей і монографії.

Всеукраїнський кабінет в Одесі щорічно з 1927 по 1930 рр. ви­давав збірник «Изучение преступности и пенитенциарная прак­тика». У вивченні злочинності того часу брали участь і практичні працівники суду, прокуратури, ОГПУ, НКВС, а також студенти.

Для кримінологічних досліджень тієї пори були характер­ними порівняна незалежність від ідеологічних догм і прагнення розібратися не тільки в зовнішніх криміногенних факторах, а й у характеристиках особи правопорушника. Широко вико­ристовувалися досягнення біології, психіатрії, психології, теорія рефлексів М. Бехтерєва та І. Павлова. Усе це суперечило сталін­ському режимові й не вписувалося в офіційно визнані ленінські твердження про корінну причину злочинності.

Починаючи з 1929 р. і до середини 30-х років XX ст., україн­ська радянська кримінологія зазнала нищівного розгрому. Приводом стало обвинувачення низки російських й українських учених у пропаганді ідей Ч. Ломброзо, що призвели до закриття кримінологічних кабінетів і перетворення інститутів з вивчення причин злочинності в установи, які досліджували лише питання карної політики та кримінального права. Це ознаменувало ліквідацію кримінології як «буржуазної лженауки». Її викладання у вищих школах припинилося, проблеми запобігання злочинам знову перейшли до науки кримінального права.

Кримінологічна наука відроджувалася поступово, починаючи з XX з'їзду КПРС. У пресі почали з'являтися статті, у яких на­голошувалося на необхідності відновлення досліджень злочин­ності й розробки запобіжних заходів. Помітно пожвавилася робота кафедр кримінально-правових дисциплін юридичних факультетів щодо вивчення різних аспектів злочинності та її де­термінації.

Із 1957 р. проблеми кримінології почали вивчати на юри­дичних факультетах університетів і юридичних інститутів, секторах філософії та права низки Академій наук союзних рес­публік. У 1957 р. було створено Всесоюзний науково-дослід­ний інститут (НДІ) криміналістики при Прокуратурі СРСР, а в 1963 р. - Всесоюзний НДІ з вивчення причин і розробки заходів запобігання злочинності при Прокуратурі СРСР. У 1964 р. в юридичних вищих закладах освіти було введено курс кримі­нології.

У 60-х рр. XX ст. були опубліковані важливі наукові праці з кримінологічної тематики. У 1966 рр. виходить перший підручник з радянської криміно­логії, підготовлений Всесоюзним інститутом з вивчення причин і розробки заходів запобігання злочинності.

Наприкінці 60-х рр. XX ст. в Україні кримінологія почала відроджуватися в Київській вищій школі МВС СРСР (нині Національна академія внутрішніх справ України) та значною мірою це було пов'язано з ім'ям професора П. Михайленка. Тоді при Київській вищій школі МВС було створено науково-дослідну лабораторію, значну частку серед тематики якої стано­вили кримінологічні проблеми. Нині на базі цієї лабораторії при Національній академії внутрішніх справ України функціо­нує НДІ, який уперше опублікував у відкритому виданні кримі­нальну статистику України з 1972 по 1993 рр.

Координацію кримінологічних досліджень здійснював відділ кримінально-правових та кримінологічних проблем Інституту держави і права Академії наук УРСР. Наукові співробітники цього відділу наприкінці 60-х - початку 70-х рр. проводили широкі кримінологічні дослідження в різних містах України. У результаті цього були підготовлені та видані як колективні монографії, так і низка індивідуальних монографій.

Значна увага приділялася підготовці навчально-методичної літератури для службового користування працівників правоохоронних органів. Так, за участю співробітників відділу був виданий на­вчальний посібник «Розслідування та попередження злочинів» (1970 р.).

Кафедри кримінології були створені в Харківському юридич­ному інституті (нині Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого), Національній академії внутрішніх справ України, Одеській юридичній академії.

5. В Україні з 1991 р. відбулися суттєві соціально-економічні зміни. Почався перехід від командно-адміністративної системи господарювання до ринкової, від тоталітарної держави до право­вої. Та непослідовність, якою супроводжувався обраний шлях, обернулася негативними наслідками для життя народу. Невтішні результати реформування економіки призвели до спаду виробництва, розростання до загрозливих розмірів «тіньової» економіки, хронічних взаємонеплатежів, незахище­ності вітчизняного товаровиробника й інших негараздів, які загострили соціально-економічну та криміногенну ситуацію в Україні.

Отже, саме життя висунуло перед сучасною українською кримінологією низку складних завдань, що не могло не позначи­тися на предметі, тематиці та методиці наукових досліджень. Нині реорганізується система кримінологічних закладів, які дісталися в спадок від радянських часів, створюються нові дослідницькі центри. Уже на початку 90-х рр. XX ст. почали функціонувати спеціалізовані науково-дослідні установи. При Академії правових наук України в 1995 р. створено Науково-дослідний інститут вивчення злочинності. Один із трьох його відділів проводить власні кримінологічні дослідження. В Інституті держави і права НАН України роботу в цьому напрямку про­довжує відділ кримінально-правових і кримінологічних проб­лем. Крім того, на відповідних кафедрах юридичних вишів країни працюють групи науковців, планові дослідження яких теж мають кримінологічне спрямування.

У 1971 р. на базі Київської вищої школи МВС СРСР була створена науково-дослідна лабораторія Всесоюзного науково-дослідного інституту МВС СРСР, яку очолив професор П. Михайленко, а згодом - відомий кримінолог професор А. Закалюк. Відтак лабораторія зазнала багато реорганізацій, у 1997 р. на базі цієї установи був створений Науково-дослідний інститут проб­лем боротьби зі злочинністю.

Функції координації в цій сфері покладені на Координаційне бюро з проблем кримінології, що створене при Академії право­вих наук України в 1995 р. Його завдання полягають: у плану­ванні й узгодженні фундаментальних і прикладних досліджень; у підготовці науково-педагогічних кадрів через аспірантуру (ад'юнктуру) та докторантуру; у забезпеченні навчально-методичною літературою юридичних вишів і факультетів, де читається курс кримінології; в організації проведення наукових семінарів, конференцій, симпозіумів тощо.

У1998 р. було створено Кримінологічну асоціацію України, завдання якої - об'єднання та координація зусиль учених і практич­них працівників задля розвитку кримінології.

За ініціативою Кримінологічної асоціації України, Академії правових наук України та Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, за участю національних кримінологічних асоціацій країн СНД та Східної Європи 30 листопада 2000 р. в м. Києві про­йшов 1-й з'їзд кримінологів України. Констатуючи істотні зрушення в організаційному забезпеченні кримінологічних досліджень в Україні після створення в травні 1998 р. Кримінологічної асоціації України, з'їзд визнав за необхідне:

1) підвищити рівень координації наукових досліджень кримінологічного напрямку, вдосконалити їхній зміст і посилити практичну спрямованість подальшого розвитку міжнародного співробітництва в галузі кримінологічних досліджень, здійснити заходи щодо впровадження їхніх результатів у практику;

2) удосконалити кримінологічну підготовку кадрів праців­ників судових та правоохоронних органів;

3) визначити перспективи розвитку кримінологічних досліджень та їхнього організаційного, інформаційного та методичного забезпечення;

4) визнати, що головною метою є проведення кримінологіч­них досліджень в Україні та впровадження їхніх результатів у практику, забезпечення прав і свобод людини, інтересів організованого на демократичних засадах суспільства, сприяння становленню правової держави.

В Україні нині проводиться низка кримінологічних досліджень, які охоплюють такі важливі проблеми, як:

- теорія та практика профілактики злочинів;

- значення "фонових" явищ у ґенезі злочинності;

- аналіз кількісних і якісних показників злочинності;

- удосконалення організації та методики кримінологічних досліджень;

- вивчення суб'єктивних детермінантів суспільно небезпеч­них діянь;

- узагальнення позитивного досвіду запобігання злочинам у зарубіжних країнах тощо.

У цьому напрямку плідно працюють відомі вітчизняні кримінологи - Ю. Александров, В. Борисов, В. Голіна, В. Глушков, І.Даньшин, О. Джужа, А. Закалюк, О.Костенко, Ф.Лопушанський, П. Михайленко, С. Тарарухін, І. Туркевич та ін.

Серед важливих напрямів кримінологічних досліджень в Україні останніми роками виокремлюються проблеми організованої та професійної злочинності, економічної злочинності, злочинності неповнолітніх і молоді, питання запобігання злочинності, запобігання та прогнозування рецидивної злочинності, кримінальної психології. Потреби практики висувають кримінологічну науку на відповідне місце в системі правоохоронних органів.

6. До сучасних кримінологічних теорій і концепцій належать концепція стратифікації, теорія конфлікту культур, інтеракціонізм та стигматизація.

Концепція стратифікаціїз'явилася під впливом соціології, що поглиблює уявлення про структуру сучасного суспільства. Суспільство складається не тільки з класів, а й з інших соціальних груп, які створюються на різноаспектній основі (професійній, національній, віковій, ідейній, статевій та ін.). Між цими групами (стратами) існують суперечності, виникають конфлікти, що стають джерелом невдоволення, а іноді й поштовхом до порушення закону. Окремим (частковим) випадком є конфлікт культур. Яскравим прикладом прояву конфлікту культур є мігранти, котрим важко адаптуватися в умовах життя, що склались у корінного населення. Відомо, наприклад, що питома вага серед злочинців мігрантів, які перебувають на території США нетривалий час, істотно перевищує відповідні показники серед інших верств населення. Раціональні методи концепції стратифікації були б доцільними для пізнання природи злочинів, які вчиня­ються на міжнаціональному ґрунті, а також для злочинів, що випливають із суперечностей між різними верствами на­селення. Представником теорії конфлікту культур є Т. Селлін.

Інтеракціонізм (учення про взаємодію).Згідно з цією концепцією, причини злочинності можна подати схематично. Ядром концепції є постулат про те, що злочинна поведінка – це результат взаємодії особи та середовища. Зауважимо, що радянська кримінологія свого часу значно збагатилась ідеями інтеракціоністів, насамперед, щодо пояснення механізму вчинення конкретного злочину, що є наслідком зіткнення особи, котра має негативні нахили, із несприятливою життєвою ситуацією.

Стигматизація (таврування) – це психологічні й соціальні наслідки оголошення людини злочинцем. У результаті засудження людини (особливо, коли їй призначено покарання у виді позбавлення волі) їй немов би ставиться ганебне «тавро» особи другого сорту, що до того ж є небезпечною для суспільства. Таврування виявляється в негативному ставленні довколишніх до раніше засудженого, а також у внутрішньому засвоєнні людиною ролі злочинця. Особливе значення надається психо­логічній переорієнтації особи, що зазнала відчуження законослухняних громадян і зблизилась зі стилем життя інших злочинців. Концепція стигматизації має важливе значення не тільки для теорії, а й для формування кримінальної політики, та особливо для виправлення правової свідомості значної частини громадян.

У нашому суспільстві ідея помсти помітно поширена. Люди звикли бачити у злочинцеві не члена суспільства, що зробив помилковий крок, а ворога. Пояснення, що такі погляди при­множують злочинність, повинні стати невіддільною складовою правової пропаганди.

Від початку 60-х рр. XX ст. у західних країнах та США значного поширення набули прикладні кримінологічні дослідження. Так, виникло кілька напрямів, які вивчають злочинність молоді, злочини, що вчиняються в сім'ї, організовану та «білокомірцеву» злочинність. Відповідні дослідження організовує та фінансує не лише держава, а й бізнесові структури, благодійні та інші організації. Це свідчить не тільки про збільшення масштабу злочинності, що примушує залучати до боротьби з нею нетра­диційні сили, а й про все відчутнішу свідомість суспільства, що бажає вдосконалюватися.

Контрольні питання:

1. Які принципові кримінологічні ідеї знайшли своє місце у праці Ч. Беккаріа?

1.Яка основна суть концепції Ч. Ломброзо?

2.Спільне та відмінне в антропологічному і соціологічному напрямах кримінології.

3.У чому, за Е. Дюркгеймом, полягає соціальна функція злочинності?

4.Які основні етапи розвитку вітчизняної кримінології? Охарактеризуйте їх особливості.

Тестові завдання

1. Класифікація періодів розвитку кримінологічної думки включає:

а) класичний, позитивістський, сучасний періоди;

б) біологічний, соціологічний та прогностичний напрями;

в) теорію соціальної дезорганізації та теорію диференціального зв’язку;

г) правильної відповіді немає.

2. Які види злочинців виокремив засновник біологічного напряму в кримінології Чезаре Ломброзо?

а) природжені, конфліктні та випадкові злочинці;

б) душевнохворі злочинці та злочинці за пристрастю;

в) випадкові, стигматичні та вроджені злочинці;

г)природжені, душевнохворі, випадкові злочинці та злочинці за пристрастю.

3. Соціологічна школа кримінології на початку свого існування була представлена:

а) біологічним та позитивістським напрямом кримінології;

б) концепцією стратифікації та стигматизації;

в) теорією соціальної дезорганізації та теорією диференціального зв’язку;

г) усі відповіді правильні.

4. Яка кримінологічна теорія вивчає психологічні та соціальні наслідки оголошення людини злочинцем?

а) концепція стратифікації;

б) інтеракціоналізм;

в) стигматизація;

г) правильної відповіді немає..

5. Інтеракціоналізм – це:

а) вчення про взаємодію;

б) психологічні та соціологічні наслідки оголошення особи злочинцем;

в) класова упередженість;

г) конфлікт культур.

Додаткова література

1. Бахуринська О.О. Біологічний напрям вивчення причин злочинності: критичні зауваження / О.О. Бахуринська // Часопис Київ. Ун-ту права. – 2012. – №3. – С. 314-318.

2. Борисов В.І. Науково-дослідний інститут вивчення проблем злочинності імені академіка В.В. Сташиса: до 20-ї річниці створення Національної академії правових наук України / В.І. Борисов, В.С. Батиргареєва // Вісник Національної Академії правових наук України: зб. наук. пр. / Нац. акад. прав. наук України. - Х.: Право. - 2013 р. – № 2(73). – С. 243-257.

3. Вербенський М.Г. До питання розумінні поняття “злочинність” у кримінологічній теорії: генеза та сучасний стан / М.Г. Вербинський // Пул. Право. – 2012. – № 3. – С. 104-109.

4. Долецький Е.В. Злочинність у Таврійській губернії другої половини ХІХ ст. (аналіз даних кримінальної статистики) / Е.В. Долецький // Вісник Дніпропетр. ун-ту. Сер: Історія та археологія. – 2011. – Вип. 19. – С. 36-42.

5. Гасанов Р.Н. Воспоминания о прошлом и настоящем истории криминологии / Р.Н. Гасанов, Д.А. Зубов // Економіка і фінанси. Право. – 2008. – № 6. – С. 32-39.

6. Голіна В.В Кримінологічна політика України як ресурс у протидії злочинності (реалії і можловості) / В.В. Голіна // Вісник Національної академії правових наук України. – 2013. – № 2. – С. 193-201.

7. Дьомін В.М. Злочинність як соціальна практика: інституціональна теорія криміналізації суспільства: монографія / В.М. Дрьомін. – О.: Юридична література. – 2009. – 616 с.

8. Костенко О.М. Концепція модернізації кримінології у світлі соціального натуралізму (про основи “натуралістичної” кримінології) / О.М. Костенко // Право України. – 2009. – № 7. – С. 31-38.

9. Костенко О.М. Основне питання юриспруденції і кримінології з позиції соціального натуралізму // Культура і закон у протидії злу / О.М. Костенко. – К.: Атака. – 2008. – С. 52-81.

10.Криминология. Тексты ХІХ – начала ХХ вв. (история социологии преступности): хрестоматия для студентов юридич. и социол. спец-стей вузов: в 4 т. / Сост. и предисл. д-ра социол. наук, проф. И.П. Рущенко. – Т.1: Уголовно-статистические исследования / Под общ. ред. д-ра юрид. наук, проф. А.М. Бандурки. – Х.: Харьк. нац. ун-т внутр. Дел. – 2009. – 432 с.

11.Мошак Г.Г. Кримінологічні дослідження спеціалізованих установ ФРН і України / Г.Г. Мошак // Право України. – 2011. – № 4. – С. 213-219.

12.Сметаніна Н.В. Історичний розвиток уявлення про злочинність у радянській кримінології / Н.В. Сметаніна // Питання боротьби зі злочинністю: зб. наук. пр. –Х.: Право. – 2012. – Вип. 23. – С.243-256.

13.Сметаніна Н.В. Межі пізнання злочинності у сучасному суспільстві / Н.В. Сметаніна // Правове життя сучасної України. – О.: Фенікс. – 2012. – Т. 2. – С.342-343.

14.Голіна В. Теоретичні та прикладні проблеми втілення кримінологічної політики в Україні / В.Голіна // Право України. - 2009. - №7. – С. 24-30.

15.Закалюк А. Концептуальне бачення сучасної кримінологічної ситуації в Україні та шляхів актуалізації кримінології в Українському суспільстві / А. Закарлюк // Держава та регіони. Серія: Право. – 2009. - №2. – С. 3-6.