Перевтілення” Ф.Кафки і Р.Бредбері: роздуми про людське і людяне

Перевтілення завжди було одним з улюблених мотивів художньої творчості. Бачачи різноманітні метаморфози в оточуючому світі (коли лялька стає метеликом, зерно – колосом тощо) та у власному житті (приміром, “перетворення” дітей у дорослих та ін.), людина перенесла елемент перевтілення в міфологію, фольклор. Традиція ця переходить і в літературу, де метаморфози можуть бути явними (буквальними) або ж неявними (умовними, символічними).

“Побутова фантастика” в літературі зустрічається часто. Оповідання Ф.Кафки і Р.Бредбері, що розглядаються у пропонованій статті, – чудовий цьому приклад; вони мають однакові назви – “Перевтілення” – й виявляють типологічні сходження на різних рівнях свого звучання (проблемно-тематичного комплексу, міфопоетичного рівня тощо). Більш того, у “Перевтіленні” американського автора ніби присутній, “прочитується” певним чином кафкіанський текст. Одними з найгостріших сьогодні є проблеми відчуження й самотності особистості в суспільстві, а отже, й перегляду засад соціального устрою (недарма проф. Ю.Борев говорить про “кризу людства” [1; 111] й відсутність необхідної сучасної парадигми доби [там само; 116]). У “Перевтіленнях” австрійського та американського письменників ці питання отримують досить своєрідне звучання, що в силу типологічних збігів оповідань сприяє продуктивному компаративному студіюванню останніх. Як видно, уперше здійснюване в нашій статті зіставлення вказаних творів є актуальним (значну увагу в наявних нині дослідженнях приділено “Перевтіленню” Кафки; вказане ж оповідання Бредбері практично не розглядається).

Метою пропонованої розвідки є встановлення типології й особливостей структурних та ідейно-художніх домінант обраних творів Кафки і Бредбері, висвітлення оригінального бачення митцями стану сучасного суспільства та особистості в ньому.

У принципі, творчий діалог “Бредбері-Кафка” цілком можливий у силу їх мистецької діахронії й характеру творчості (пригадаймо також очевидне звертання Бредбері до творів Е.По (“Ешер ІІ”), С.Т.Колриджа („Дивовижне диво”), М.Метерлінка (“Синя пляшка”), О.Вальда (“Як оком моргнути”), Л. Да Вінчі (“Посмішка”), загальнокультурної спадщини людства (“Вигнанці”, “Стовп Вогненний”, “451˚ за Фаренгейтом”), образу Ісуса Христа (“Людина”) та ін.). Також художній світ цих митців виявляє певні подібні риси. Так, спадщина обох письменників-міфотворців, по суті, є метатекстом. Але якщо кафківському метатексту властива безплановість [4; 62], то бредберівському – своєрідна структурність (чи структурованість): скажімо, в логіці переходу від теперішнього в майбутнє («система» збірок «Хроніки відомої Землі» – “Хроніки нашого майбутнього” – “Марсіанські хроніки” – “Хроніки невідомого Всесвіту”) або ж у послідовності прогнозування майбутнього (в “Марсіанських хроніках”) тощо. Звертання Бредбері до Біблії споріднене з інтересом до неї Кафки (у творах якого зустрічаємо образи Христа, Мойсея, Іова, переосмислення міфів про Едем і Ханаан). Цікаво, що М.Брод вказує, що в Кафки “все визначає глибока серйозність релігійної людини” [2; 152], а, скажімо, В.Набоков полемізує з М.Бродом з цього приводу: «…я не вважаю, що в генії Кафки можна вичитати якийсь релігійний підтекст» [7; 11].

Бредбері неодноразово звертається до теми перевтілення у своїх оповіданнях: буквального (“Сутність”, “Третя експедиція”, “Були вони смуглі і золотоокі”) або ж умовного (приміром, коли людей докорінно змінює певна ідея: в оповіданні “Як раніше, все промінням сріблить простір місяць...” один із членів екіпажу земної експедиції вважає себе марсіаніном, захищаючи Марс від варварства землян тощо).

В оповіданні Кафки комівояжер Ґреґор Замза, прокинувшись уранці, виявляє, що перетворився на жука; у Бредбері ж співробітник лабораторії електроніки Сміт раптово захворює й перетворюється на велику, схожу на комашину “ляльку”, за якою ведуть спостереження лікарі Рокуел, Хартлі і Макгайр. Рокуел осягає, що Сміт перевтілюється на надлюдину, хоча той після виходу з “ляльки” зовні не змінюється. Проте згодом Сміт відлітає до зірок.

В обох письменників ідеться про фантастичну подію в житті героїв, яка у творах переосмислюється й метафоризується. Хоча з героями творів перевтілення відбувається раптово, Бредбері-фантаст “дає” цьому умовне “пояснення”: Сміт зазнав сильного випромінювання в лабораторії, де працював.

Цікаво, що певні моменти у бредберівському творі нагадують про кафкіанський текст:

– Сміт, як і Замза, – пересічна людина, перетворюється уві сні. Щоправда, Смітів сон продовжується три або чотири місяці (чого вимагає ігровий момент оповідання: процеси в “ляльці”), і в цей час герой-“лялька” все відчуває й навіть може передавати свої думки оточенню (Хартлі: “Сміт... думає. Я знаю його думки” [3; 587]). Прикметно, що життя Замзи-комахи триває понад три місяці. Вранці Ґреґор не здивований своїм перевтіленням, не дивує метаморфоза і Сміта, який після всього поводить себе цілком спокійно.

– Від Сміта-“ляльки” лікарі очікують серйозних зовнішніх змін – що він стане схожим на комаху (“Запитується: на кого схожа надлюдина?” […] – “Ти спробуєш з нею заговорити?” – “Звичайно”. – “З яких це пір... метелики... розмовляють?”[там само; 600]).

– Рокуел міркує про те, що Сміт може бути не єдиним, з ким могли трапитись такі перетворення (і він правий: подібні до Смітових процеси починаються в організмі Хартлі, який також зазнав випромінювання; цим, у принципі, й викликані Хартлеві страх і ненависть до Сміта), проте для оточення цих феноменів їх метаморфози невидимі (випадок із Ґреґором Замзою осмислюється як потужна загальна метафора відчуження, яке загрожує будь-кому; більш того, сам “Ґреґор спробував уявити собі, чи не могло б колись і з повіреним статись таке, як сьогодні з ним, і вирішив, що могло б” [6; 222]).

– Нарешті, події американського твору відбуваються переважно в санаторії в пустелі, що також певною мірою нагадує хронотоп творів Кафки (таємниче місце тощо).

Прикметно, що перевтілення робить Замзу жуком зовні, всередині (духовно) не спотворюючи його (навпаки, герой зростає духовно, про це скажемо далі). Смітове ж перевтілення “приховане”: вигляд героя після виходу його з “ляльки” не змінюється, тимчасом як Сміт стає досконалою надлюдиною.

Цікаві почуття оточення головних героїв до них: неоднозначна оцінка ситуації в обох випадках (співчуття, жаль, страх) змінюється ненавистю. Як відомо, люди ненавидять і бояться невідомого, того, чого не розуміють. Людина, не схожа на інших (чи слабкістю своєю, чи силою), стає вигнанцем суспільства, яке й досі, на жаль, приймає як “своїх” тільки подібних до себе зовнішньо, а не душею. Ґреґора в його новій іпостасі ненавидять під кінець усі члени родини, забуваючи, що до перетворення саме він матеріально утримував їх. У Кафки фактично “перетворення” переживають і рідні героя, адже як людина Ґреґор залишається тим самим, позаяк його родина виявляє себе зовсім з іншого боку (хоча, очевидно, весь цей негатив уже був у цих людях, і тільки нещасливий випадок із Ґреґором дав вихід таким почуттям). Наявний перегук Бредбері – Кафки. Мислячи глобально, американський письменник порівнює людей з комахами (“Адже всі ми, по суті, просто жалюгідні комахи й метушимось на мізерній планеті” [3; 596]), тоді як світ очікує надлюдину (пригадується Ф.Ніцше). Таким чином, бачимо ще один ракурс метаморфози в оповіданні: Сміт зовні подібний до ляльки комахи, та внутрішньо перетворюється в досконалу надлюдину; звичайні ж люди навколо – лише слабкі, заклопотані своїми дрібними побутовими проблемами “комахи” на планеті. І тим не менше вони хочуть знищити майбутню досконалість. Отже, як і в Кафки, “перетворюється” й оточення героя.

Сміта із часу, як виявилось, що він не помер, ненавидить Хартлі. Нерухоме тіло героя викликає острах у його оточення. Мало того, лікар Макгайр узагалі заздрить цій людині (!): “От би й мені так...” – каже він, почувши, що Сміт довгий час не потребує їжі ззовні [там само; 592]. Коли ж Рокуел висуває гіпотезу про те, що під шкаралупою “ляльки” народжується надлюдина, надія цивілізації (“Сміт – це відповідь на одвічне питання: що буде далі з людьми, куди ми йдемо? Перед нами нездоланною стіною постає всесвіт... і людина, така, яка вона зараз, не готова вступити в цей всесвіт. Найменше зусилля втомлює її, надмірна праця вбиває її серце, хвороби руйнують тіло. […] Не для того існує людина, щоб вічно животіти на ній (планеті Земля. – А.Г.), залишатись кволою, жалюгідною і слабкою... Та змініть людину! Зробіть її досконалою. ... Звільніть її від розумового убозтва, дайте їй уповні оволодіти своїм тілом, нервами, психікою... […] Заново народжена людина готова протистояти всьому, чорт його забирай, всесвіту!» [там само; 596]), бажання вбити Сміта у Хартлі посилюється: “новий” Сміт може бути небезпечним загалу (“...нам, безумовно, треба його знищити, – заговорив Хартлі. – Подумай, яку він отримає владу над світом” [там само; 597]).

У фіналі твору Кафки рідні Ґреґора відчувають полегшення у зв΄язку з його смертю; те, що Сміт зовні не змінився, розчаровує його спостерігачів, і ця невідповідність ситуації, знов-таки, викликає негативне ставлення до нього. Знаменний факт, що Сміт після “другого народження” поводить себе так, нібито нічого не знає й не пам΄ятає і, лише опинившись сам на природі, піднімає руки вгору й летить назустріч зіркам. Безумовно, герой знав, що демонстрація своїх нових можливостей серед людей була б для нього загрозлива (“...надлюдина не може хотіти, щоб усі навколо про неї дізналися. Люди надто ревниві й заздрісні, сповнені ненависті” [там само; 597]).

У Кафки про своє становище розмірковує сам герой, тоді як у Бредбері оточення “гадає” про героя, а думки Сміта переважно приховані.

Отже, якщо у “Перевтіленні” Кафки констатується неможливість досягнення людиною гармонії зі світом і соціумом, то в однойменнім оповіданні Бредбері стверджується можливість гармонійного існування людини у світі й суспільстві, але за умови, що і людина, і соціум узагалі вдосконаляться (скажімо, у “Платнику податків” Бредбері герой прагне залишити Землю з її недосконалими суспільними законами; потрапивши на іншу планету (Марс), людина, – підкреслює автор, – тяжіє до тієї ж “земної” системи, що виражається у способі життя переселенців, їх ставленні до навколишності, в назвах їх нових населених пунктів тощо (“Мертвий сезон”, “Нові імена” та ін.); у “Перевтіленні” ж прямо мовиться про вихід у безмежний всесвіт уже надлюдини). Ті ж положення справедливі й для творчості цих письменників у цілому.

Прикметно, що коли в Кафки наявні ознаки руйнування антропоцентричної моделі світу, то Бредбері якраз мріє про оновлення останньої, його Рокуел думає про те, що подібні Сміту надлюди вже є (“Перша надлюдина. Можливо, перша з дуже й дуже багатьох” [там само; 601]).

Автори розмірковують над життям. Якщо звернутись до хрестоматійної вже притчі Кафки “Залізничні пасажири”, то в ній митець говорить, що, опинившись після аварії в тунелі, якого початку не видно, а кінця майже не видно, люди бачать усе навколо ніби в калейдоскопі. Принцип “калейдоскопа”, по суті, ставить у центр одного зі своїх знакових оповідань Бредбері (“Калейдоскоп”): після катастрофи космічного корабля астронавтів відносить у різні боки космосу. Тут увагу зосереджено на проблемах життєвого хаосу і порядку, позірної абсурдності людського існування та пошуках його сенсу. В обох авторів бачимо ґраничну психологічну ситуацію. І як у кафкіанській притчі світло в кінці тунелю все ж угадується, у Бредбері герої знаходять Сенс.

Прикметний і такий момент:

У притчі Кафки кожен з пасажирів має рану, яку Є.Волощук пов΄язує з міфологією першогріха, вагу якого несе все людство [4; 89]. У “Перевтіленні” австрійського письменника дослідниця вбачає міфологему першогріха (як “найбільш яскраву старозаповітну алюзію” [там само]) в рані Замзи-жука від кинутого його батьком яблука. “Друге народження” бредберівського Сміта після сну в “ляльці” теж відзначено “раною”: його “старе тіло” (оболонка) лускає, тріскає, – народжується дещо нове. Але Сміт отримує можливість потрапити в гармонію всесвіту, тобто, порівняно з Ґреґором (і також залишаючи Землю), відправляється в “небеса обіцяні”, набуває “втрачений” колись людством рай.

Споріднюючим у данім контексті фактором є й порушена в оповіданнях проблема відчуження. Заборона Кафки малювати Замзу-комаху свідчить, що комаха – “образ невиправного людського відчуження” [5; 19]. Бредбері теж говорить про відчуження, але не так трагічно, адже він вірить у формування нової генерації досконалих людей. Відповідно фінал американського оповідання дещо ідилічний. Прикметно, що М.Брод «Перевтілення» Кафки визначає як «первісно ідилічне або героїчне» [2; 153].

Зліт Сміта до зірок – це перехід героя в його, відмінний від земного світ; Ґреґор із перевтіленням теж опиняється у «своєму», окремому (ізольованому) світі. Ґреґор схожий на Сміта й у наступному. Герой Кафки – як жук – має крильця, хоча й не знає про них, а отже, міг би літати. Здатність Сміта літати символізує і його піднесену, «високу», нефілістерську душу. Пригадаймо, що Е.Т.А.Гофман називає таких героїв ентузіастами, або музикантами. Цікаво, що духовна приналежність Замзи до «високого» виявляється не лише його «прихованими» крильцями: після перевтілення він полюбив музику, якої раніше не любив (герой прагне слухати гру сестри на скрипці), тобто прилучився до світу гармонії («Хіба він тварина, коли його так причаровує музика?» [6; 249]). А саме до світу гармонії злітає Сміт Рея Бредбері.

Отже, в даному разі в Кафки домінує принижання пересічної, “маленької” людини (яка не знає про свої “крила”), а у Бредбері – надія на вивищення людей, хоча б обраних, чистих душею.

Актуальність порушених проблем, філософічність і глибокий гуманізм, переживання за Людину відзначають “Перевтілення” Кафки і Бредбері. Близькість звучання цих творів очевидна; кожен з них змушує задуматись над людською природою, глибинами нашої душі. Автори вкотре закликають полюбити ближнього, адже саме дефіцит любові робить життя сучасної людини – попри всі її технологічні й матеріальні досягнення – існуванням. Досвід даної розвідки, де окреслено основні моменти порівняльного студіювання “Перевтілень” Кафки і Бредбері, може бути розширений та лягти в основу масштабного компаративного дослідження спадщини цих митців, зокрема міфопоетичного шару їх творів.

Література

1. Борев Ю.Б. Парадигма эпохи // Вопросы филологии. – 2005. – № 3. – С.111-116.

2. Брод М. О Франце Кафке: Пер. с нем. Е.С.Кибардиной, Г.В.Снежинской, М.Ю.Некрасова. – СПб.: Академ. проект, 2000. – 505 с.

3. Брэдбери Р. Превращение // Брэдбери Р. О скитаньях вечных и о Земле: Фантастические произведения: Пер. с англ. – М.: Эксмо, 2006. – С.585-607.

4. Волощук Е. «Вот как мы заблудились»: (Художественная реальность притчи Ф.Кафки «Железнодорожные пассажиры» в контексте разрушения антропоцентрической парадигмы) // Вікно в світ. – 1998. – № 2. – С.62-97.

5. Затонський Д. Цей дивний Франц Кафка // Кафка Ф. Вибрані твори: Пер. з нім. П.Таращука, Є.Поповича. – К.: Генеза, 2003. – С.5-36.

6. Кафка Ф. Перевтілення // Кафка Ф. Вибрані твори: Пер. з нім. П.Таращука, Є.Поповича. – К.: Генеза, 2003. – С.218-256.

7. Набоков В. “Прокинувшись з неспокійного сну...”: (Ф.Кафка, “Перевтілення”): Пер. з англ. // Зарубіжна література. – 2002. – № 34. – С.11-12.