Соціокультурна координата індивідуальності

Вплив культурного контексту на формування людських відмінностей переоцінити неможливо. Будучи настільки ж очевидним, наскільки й важковловимим – у сенсі наукової верифікації – процес соціокультурної детермінації більшості індивідуальних і групових змінних привертає фахівців багатьох галузей людинознавства. Психологи ж, на думку Майкла Коула, понад усе спантеличені у зв’язку з цими двома питаннями [5]:

1. Чому нам, психологам, так важко утримувати у свідомості факт впливу культури на психіку?

2. Якщо я належу до психологів, переконаних у тому, що культура є фундаментальною складовою людських думок і вчинків, як я можу зробити це переконання науково прийнятним?

Важливість відповіді на друге питання продовжує залишатися життєво необхідною умовою впродовж вже багатьох сторіч людської історії, протягом яких расові й національні забобони розділяли людей на “наших” і “не-наших”, “своїх” і “чужих”, “правовірних” і “варварів”. Чужаки при цьому наділялися рисами, що визначають їх положення десь посередині між дикунами і тваринами. У своїй “Системі Природи” Карл Лінней виділив два види людей – Homo Sapiens і Homo Monstrous, віднісши до останніх великих і незграбних патагонців, китайців з конічними головами, маленьких боязких горців та інших. При всій упередженості, ця наївна класифікація, що включає описи американців, європейців, азіатів і африканців, послужила прообразом майбутнього науково обґрунтованого поділу людства на раси.

З моменту свого народження психологія як наука, за задумом Вундта, розділялася на дві самостійні галузі – експериментальну (загальну) психологію і культурну, тобто психологію народів. Перші класичні дослідження расових і етнічних відмінностей були зроблені антропологами. Броніслав Малиновський (Malinowski, 1927) перевіряв гіпотезу Зігмунда Фрейда про роль Едипового комплексу у формуванні характеру на популяції жителів Тробріанських (Папуа Нова Гвінея) островів і виявив, що в культурах, де дядько (як найближчий родич) грає важливу роль, у хлопчиків не виникає конфлікту з батьком, як передбачав психоаналіз. Досліджуючи вплив культурного контексту на характер, Маргарет Мід (Mead, 1928) виявила, що в юнацькі роки самоанці набагато більш витримані, ніж американці [8, с. 300].

Крос-культурні дослідження фізичного розвитку, психічних процесів і особистості

На сучасному етапі розвитку людинознавства, починаючи з праць Герберта Спенсера і Вільгельма Вундта, питання про відмінності між людьми, детерміновані своєрідністю культурного середовища, займає почесне центральне місце. Систематичні дослідження цих відмінностей, зумовлених впливом етнічних чинників, ведуть відлік з роботи співробітників Інституту Людських Відносин Єльського університету (США) Джона Уайтінга й Ірвіна Чайлда (Whiting & Child, 1953). Оскільки нас цікавить певний, диференціально-психологічний аспект проблеми, зупинимося на деяких примітних висновках і фактах.

Ранній фізичний розвиток

Викликають великий інтерес дані порівняльного аналізу фізичного розвитку немовлят, що відносяться до різних рас.

Чорні немовлята – незалежно від того, чи народилися вони в Африці або в будь-якій іншій країні – розвиваються швидше не тільки після народження, але вже в пренатальний період. Вони також випереджають своїх білих однолітків у розвитку моторних навичок, починаючи раніше ходити, і мають явні відмітні фізичні особливості, маючи важчі кістки, довші ноги і розвиненіші м’язи (Smith, 1978; Tanner, 1978).

У протилежність тільки що розглянутій групі, немовлята з азіатських країн виявляються повільнішими за низкою основних моторних показників. Ці відмінності можуть бути зумовлені як чинником біологічного дозрівання, так і етнічними чинниками, що впливають на рівень активності або спокою (Freedman, 1979). Дані цього ж автора, що провів порівняльний аналіз поведінки немовлят з чотирьох етнічних груп, – кавказької, китайської, навахо і японської, – показали, що кавказькі немовлята більш активні та збуджені, важче піддаються заспокоєнню; навахо і китайські немовлята спокійніші, тоді як японські немовлята реагують енергійніше, але легше заспокоюються, ніж їх кавказькі однолітки.

Недавні дослідження Джерома Кагана і його колег були спрямовані на порівняння поведінки чотиримісячних немовлят з Китаю, Ірландії і Євро-Американської групи. Китайські немовлята були значно менш активні, менш збудливі і менш голосисті, в порівнянні з двома іншими групами. Білі немовлята з Америки демонстрували найбільш сильні реакції на нові стимули – звуки, світло і запахи (Kagan et al., 1994).

Оскільки ці відмінності були виявлені у немовлят, вони не можуть бути прямо зумовлені батьківським впливом, тим більше поки що дуже незначним життєвим досвідом. Разом з тим, Д. Фрідман (Freedman, 1979) та інші дослідники відзначають, що китайські і японські матері набагато менше розмовляють з немовлятами, ніж кавказькі жінки. Оскільки ці відмінності виявляються з першого моменту появи дитини на світ, вони не можуть бути наслідком реакції матерів на спокійнішу поведінку власних дітей. Хоча, зрозуміло, схожість темпераментальних патернів у діаді “мати-дитина” значно підсилює етнічні відмінності, що виявляються згодом [8, с. 301–302].

Пізнавальні процеси

Якщо говорити про базові психічні процеси – сприйняття, пам’ять, увагу і допонятійне мислення, – то потрібно відзначити, що більшість фахівців уважають маловірогідним існування міжкультурних відмінностей в окремих основних пізнавальних процесах (Коул, Скрібнер, 1977). Роберт Серпелл, аналізуючи результати одного з найзначніших крос-культурних досліджень у цій галузі, зробленого в шестидесятих і сімдесятих роках за ініціативою
Г. Уїткіна (Witkin, 1967) групою фахівців під керівництвом Дж. Беррі (Berry et al., 1986), відзначає три найважливіші причини, за якими отримані дані не задовольняють очікуванням фахівців:

· кореляції між тестовими показниками, що відносяться до вимірюваного когнітивного стилю (в даному випадку йдеться про полезалежність–поленезалежність) в цілому виявилися низькими; а вимірювання соціальної поведінки не корелювали з показниками перцептивних тестів;

· відсутність кореляції між характеристиками зумовленої батьківським вихованням соціалізації (незалежна змінна) і індивідуальними відмінностями в когнітивному стилі (залежна змінна) інтерпретувалася як недолік дослідницьких процедур, а не ефект зв’язку феномену соціалізації і результатів тестування;

· незважаючи на прагнення сконструювати незалежний від культури тест (крос-культурний), використані методики виявилися достатньо чужорідними для тестованих представників культур (племена пігмеїв Центральної Африки і австралійські аборигени) (Serpell, 1990).

Здавалося, що відмінності у вищих психічних функціях, таких як мислення й інтелект, будуть очевиднішими. Проте використання генетичних маркерів у дослідженнях інтелекту в представників різних рас показало, що відмінності між порівнюваними групами менші, ніж відмінності в оцінках рівня інтелекту між індивідами в одній об’єднаній за расовою ознакою групі (Loehlin et al., 1975). Експериментальні дані підтверджують цю загальну закономірність для більшості характеристик людини – відмінності між генетичними пулами рас менші в порівнянні з генетично зумовленими відмінностями між членами однієї раси (Gould, 1981). Цікаво, що самі люди вважають за краще говорити швидше про пріоритет спадковості в детермінації відмінностей, ніж про які-небудь інші, складніші причини. Інтерпретуючи факт вищих показників математичних здібностей у японських і китайських школярів у порівнянні з американськими, психологи провели дослідження серед самих дітей (Stevenson et al., 1993). Виявилось, що американські школярі схильні інтерпретувати ці показники як наслідок “вроджених здібностей”, тоді як школярі з азіатських країн зробили акцент на “наполегливому вивченні”. Інші дослідники також уважають відмінності в математичних здібностях між азіатськими й американськими дітьми не результатом генотипічних впливів, а відмінностями в культурному акценті на важливості академічних досягнень і як викладання математики в школі (Chang & Murray, 1995). На загальних же відмінностях в інтелекті, що виявляються, наприклад, між чорними і білими американцями, ми зупинимося докладніше в спеціальному параграфі [8, с. 302–303].

Раса й інтелект

Опублікована майже тридцять років тому в Harvard Educational Review стаття Артура Дженсена (Jensen, 1969) про етнічні відмінності в рівні IQ спочатку викликала шок. Автор, базуючись на ґрунтовному аналізі сімейних, близнюкових та інших психогенетичних досліджень, зробив висновок про 80% успадкованості варіацій вимірюваних різними субтестами інтелектуальних показників. Він навіть пішов далі, стверджуючи, що різниця в 15 балів, яка відзначається багатьма дослідниками, між показниками у виконанні тестів IQ між білими і чорними учнями (на користь перших) також зумовлена генетичними відмінностями між расовими групами. Реакції на статтю в більшості своїй були негативними, і не тільки за політичними мотивами, пов’язаними з проблемою расової дискримінації.

Аргументи “проти” базувалися на твердженні, що вимірюваний тестами рівень індивідуального інтелекту опосередкований як генетично, так і соціально, або комбінацією цих двох чинників. Спостережувана ж стійка різниця в балах між тестовими оцінками у двох групах багато в чому пов’язана з відмінностями у соціоекономічному статусі (Plomin, De Fries, 1979).