Пізнавальні процеси особистості. комунікації. У 4 роки діти засвоюють всю усну граматику і почина­ють говорити, переважно, правильно

комунікації. У 4 роки діти засвоюють всю усну граматику і почина­ють говорити, переважно, правильно. До закінчення 6 років завер­шується практичне оволодіння лексичними і синтаксичними пра­вилами усного мовлення. Починаючи зі шкільного навчання (6-7 років), інтенсивно формується семантична, тобто смислова сторона мови. Особливо яскраво це виражено у підлітково-юнаць­кому віці.

Розвиток мовлення у дитячому віці залежить від наступних умов:

1. Спілкування з дорослими. На думку багатьох учених, основ­ним механізмом засвоєння дітьми цього віку нових слів є насліду­вання, яке може реалізуватися лише у збагаченому мовленнєвому середовищі. Для активізації мовленнєвого розвитку дитини реко­мендується говорити до неї простими і зрозумілими реченнями, повільно і чітко; продовжувати і доповнювати сказане дитиною, не примушуючи її повторювати за дорослими; коментувати уголос дії дитини і свої дії; не виправляти мову дитини, а повторити за нею фразу правильно.

2. Доброзичливе ставлення до дитини у ході мовленнєвого спілкування. Власні негативні емоції, а також негативне ставлення до дитини з боку оточуючих (наприклад, висміювання мовних помилок) уповільнюють мовленнєвий розвиток.

3. Практичні дії дитини з предметами. При слабкій координації рухів (наприклад, дитина погано тримає в руках речі) можуть ви­никати і мовленнєві труднощі.

4. Загальний фізичний і психічний розвиток дитини. Фізичні ва­ди дитини, наприклад, туговухість або глухота, незростання верх­ньої губи або піднебіння тощо викликають труднощі у мов­леннєвому розвитку. Так само відставання у розвитку пам'яті, послаблена концентрація уваги, несформованість практично-дійо­вого і наочно-образного мислення спричинюють мовленнєві проблеми.

5. Індивідуальні відмінності. Відмінності у мовленнєвому роз­витку частково зумовлені спадковістю, а також набутими індивідуальними особливостями. Так, у дітей, які частіше грають­ся з ляльками, більше можливостей засвоювати мову і практику­ватися у ній, ніж у дітей, які бавляться іншими забавками.

14.6. Основні особливості мовлення

Мовлення, як і інші психічні процеси, наділено певними особ­ливостями. Це — змістовність, зрозумілість, виразність та дієвість.

Змістовність мовлення визначається його інформативністю, а саме обсягом виражених у ньому думок, цінністю повідомлених фактів. Це забезпечується підготовленістю людини, що говорить.

Зрозумілість мовлення залежить від змісту та співвідношення між його складністю й рівнем знань та інтересів слухачів. Ця особ­ливість забезпечується відбором матеріалу для повідомлення.

Виразність мовлення пов'язана з його емоційною насиченістю. Це досягається вербальними засобами (вмінням підібрати влучні слова та словосполучення) та невербальними (інтонацією, акцен­том, паузами, мімікою, жестикуляцією), а також врахуванням об­ставин виступу, чіткістю вимови, правильністю інтонацій. У пи­семному мовленні замість невербальних засобів застосовують підкреслення, виділення слів у тексті тощо.

Дієвість мовлення визначається його впливом на думки, почут­тя, поведінку інших людей. Це забезпечує врахування індивіду­альних особливостей слухачів.

14.7. Індивідуальні відмінності мовлення

Мовлення — це мова, яка функціонує в контексті індивідуаль­ної свідомості. Воно характеризується відмінностями вимови, темпу, ритму, плавності та голосності. В різних людей воно має різну виразність, чіткість, точність, стиль, образність і емоційність. У людей є різна лексика і словниковий запас'. Ці відмінності зале­жать від володіння людиною мовними засобами, від її темперамен­ту і характеру, інтелекту, мовленнєвих здібностей, а також від загальної культури людини.

За цими ознаками мовлення можна ідентифікувати конкретну особистість. Індивідуальну неповторність мовлення використову­ють з метою встановлення автора художнього, наукового чи публіцистичного твору.

' Словниковий запас великих письменників налічує від 10 000 до 20 000 слів.

Розділ IV

Пізнавальні процеси особистості

Однією із індивідуальних відмінностей є стиль мовлення,який може бути побутовий, художній, діловий та науковий. Побутовий стиль — це стиль повсякденного спілкування; він формується під впливом найближчого соціального оточення. Художній стиль застосовується у прозі та поетичних творах; для його розвитку необхідне долучення до художньої творчості. Діловий стиль є стилем ділового спілкування, наприклад, між керівництвом і підлеглими, між співробітниками, у документах тощо. Науковий стиль мовлення характеризує наукову діяльність людини і спо­стерігається у вчених і викладачів у їхніх наукових працях, під час лекцій, на наукових диспутах тощо.

Мова — це система словесних знаків. Мовлення — психічний про­цес спілкування між людьми за допомогою мови; воно є соціальним продуктом. Функції мовлення: у спілкуванні — комунікативна та експресивна, у мисленні — сигніфікативна і гностична, в уп­равлінні — планування і регулювання, у соціальній сфері — суспільно-історична.

Є чотири основні теорії мовлення: научіння, преформістська, релятивістська та когнітивна. Теорія научіння стверджує, що засвоєння мовлення відбувається під впливом соціального середови­ща внаслідок підкріплення та наслідування. За теорією пре­формізму, людина має вроджені задатки до засвоєння мовлення, кожна мова — це лише один властивий даній культурі варіант ба­зової моделі, спільної для всього людства. У релятивістській теорії проголошується, що кожній культурі властива своя мовна струк­тура, яка слугує своєрідною матрицею для мислення людини. Когнітивна теорія вважає, що мовлення формується при взаємодії зі середовищем і залежить від розвитку мислення і мотивації.

Мовлення має такі основні види: зовнішнє, егоцентричне та внутрішнє. Зовнішнє мовлення — це аудіальне чи візуальне мовне спілкування між людьми. Воно поділяється на усне, яке сприй­мається на слух; писемне, яке сприймається візуально; афективне, яке слугує для вираження емоційних станів людини. Усне мовлення має два підвиди: діалогічне (безпосереднє спілкування двох або більше осіб) і монологічне (тривале і неперервне викладання систе­ми думок однією особою іншим). Писемне мовлення має такі різно-

види: піктографічне письмо (ціле повідомлення, подія чи явище передається за допомогою знака-малюнка), ідеографічне письмо (знаками позначають ціле слово чи поняття), складове письмо (знаки позначають окремі склади), літерно-звуковове письмо (знаки алфавіту позначають окремі звуки або звукові зв'язки усно­го мовлення). Егоцентричне мовлення — це монологічне ні до кого не звернуте мовлення вголос. Внутрішнє мовлення — це вид беззвучної мовленнєвої діяльності людини.

Мовлення як психічний процес складається з трьох основних етапів: породження, сприймання та розуміння мовлення. Основни­ми психологічними механізмами породження мовлення є програму-повідомлення, побудова граматичної структури речення, по­шук потрібного слова, вибір звуків, реальне звучання мовлення. Сприймання і розуміння мовлення охоплює три рівні: сенсорний, перцептивний та смисловий. Здатність аналізувати та синтезу­вати звуки мовлення називають фонематичним слухом.

Становлення мовлення у дитинстві проходить два етапи: домо-вленнєвий і активного мовлення. Домовленнєвий етап має три стадії: крик (плач), гуління, лепет. Етап активного мовлення має чотири стадії: повторення слів, автономне (ситуативне) мовлен­ня, холофрази, телеграфне мовлення. Сенситивний період для розвитку мовлення припадає на 1-3 роки.

Розвиток мовлення у дитячому віці залежить від спілкування з дорослими, ставлення до дитини, практичних дій дитини з предме­тами, загального фізичного і психічного розвитку дітей, їхніх індивідуальних відмінностей. Білінгвізм — це одночасне засвоєння дитиною у ранньому віці двох мов.

Мовлення має наступні особливості: змістовність, зрозумілість, виразність та дієвість. Індивідуальними відмінностями мовлення є вимова, темп, ритм, плавність та голосність; виразність, чіткість, точність, стиль, образність і емоційність; лексика і словниковий запас. Вирізняють побутовий, художній, діловий та науковий стилі мовлення.

Розділ IV