Вигукова гіпотеза (емоційна, довільних вигуків).

Суть її в тому, що предмети навколишнього світу викликали в людини певні почуття, і вона мимоволі вимовляла звуки, які й стали першими словами. А отже, слово — дзеркало душевного стану людини.

Скажімо, первісна людина натрапила в спеку на струмочок і від радості вигукнула "ах!". Від цього вигуку утворилися похідні — ахати, ахання, ахало, і таким чином формувалася мова.

Започаткували цю теорію епікурейці Давньої Греції (IV—III ст. до н.е.), які вважали, що виникнення мов зумовлене природною потребою людини виражати звуками свій душевний стан. Пізніше цю теорію підтримав Ж.-Ж. Руссо, який констатував, що "пристрасті зумовили перші звуки голосу» і що - "мова перших людей була не мовою геометрів, як звичайно вважають, а мовою поетів". У Росії вигукову теорію відстоював Д.М. Кудрявський (1867—1920).

Гіпотеза трудових вигуків.

Виникла в другій половині XIX ст. Висунув її Людвіг Нуаре (1829—1889), підтримував Карл Бюхер (1847—1930). За цією гіпотезою, інстинк-тивні вигуки супроводжували колективні трудові дії. Спочатку вони були мимовільними, поступово перетворилися на символи: трудових процесів. Первісна мова була набором, дієслівних коренів.

Це по суті, варіант вигукової теорії. Тільки тут вигуки виступають засобом ритмізації праці. Вони нічого ще виражають, навіть емоцій. На думку О.О. Реформатського, ці вигуки не мають жодної мовної функції: ні комунікативної, ні номінативної, ні експресивної. Насправді таке розуміння мови є біологічним, бо інстинктивний вигуку хоча пов'язаний із працею, — факт біологічний, а не соціальний.

Гіпотеза жестів

Її відстоював російський учений Микола Якович Марр (1864—1934). За цією гіпотезою, спочатку виникла мова жестів, а потім на її основі звукова мова.

Про можливість виникнення звукової мови на основі жестів твердили представники й інших гіпотез. Прибічник вигукової гіпотези німецький учений Вільгельм Вундт (1832—1920), зокрема, вважав, що із самого початку існувало дві мови — мова жестів і мова звуків. За допомогою звуків виражали почуття, а за допомогою жестів — уявлення про предмети. Як доказ цієї гіпотези наводять факт існування мови жестів у наш час.

46. Своєрідність мови як суспільного явища полягає в тому, що: 1) на відміну від минущих явищ суспільного життя мова споконвічна і буде існувати доти, доки існує суспільство. Так, скажімо, не завжди існували такі суспільні явища, як сім’я, держава, класи, гроші, наука, релігія, право, а мова існує стільки, скільки існує суспільство; 2) мова обслуговує всі сфери людської діяльності, вона невіддільна від будь-яких явищ суспільного життя: організації праці, управління суспільним виробництвом, діяльності наукових закладів і організацій культури, здійснення процесу освіти і виховання, розвитку художньої літератури, науки, зміни соціальної і особистої психології. Виходячи з цього, Б. М. Головін говорить про організуючу, управлінську, освітньо-виховну, естетичну, дослідницьку, інформаційну,

соціально-прагматичну та індивідуально-прагматичну мовні функції 3) мова відображає суспільну свідомість — ідеологію, політику, право, мораль, науку, мистецтво, релігію тощо.

Функції мови

Комунікативна: мова використовується як засіб спілкування.

Номінативна: предмети і явища, пізнані людиною, одержують назву (завдяки цій функції кожну мову можна розглядати як окрему своєрідну картину світу).

Мислетворча: мова є не тільки формою вираження і передачі думки, а й засобом творення самої думки.

Гносеологічна (пізнавальна): людина пізнає світ не лише через власний досвід, а й через мову, бо в ній накопичено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ.

Експресивна(виражальна): мова надає можливість розкрити світ інтелекту, почуттів та емоцій людини для інших людей, вплинути на них силою своїх переконань чи почуттів.

Волюнтативна(близька до експресивної): мова є засобом вираження волі співрозмовників (вітання, прохання, вибачення, спонукання, запрошення).

Естетична: мова фіксує в собі естетичні смаки й уподобання своїх носіїв; милозвучність, гармонія змісту, форми і звучання стають джерелом естетичної насолоди.

Культуроносна: мова є носієм культури народу-мовотворця; людина, оволодіваючи рідною мовою, засвоює культуру свого народу; мовна культура людини є показником її загальної культури.

Ідентифікаційна (об'єднуюча): мова є засобом ідентифікації (у часовому і просторовому вимірі) мовців вияву належності їх до одної спільноти, певного ототожнення.

Магічно-містична (у заклинаннях, чаруваннях та ін. видах фольклору): у первісній свідомості дія зі словом, яке означає певний предмет, прирівнюється до дії з цим предметом (надзвичайною силою за певних умов наділяються окремі слова, вирази, зміщуються межі реального і уявного).

47. Соціолінгвістика — наука, яка вивчає проблеми, пов'язані із соціальною природою мови, її суспільними функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову і роллю мови в житті суспільства. Вивчає комплекс питань, пов'язаних із суспільною природою мови, її громадськими функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову та роль, котру відіграє мова в житті суспільства. Найважливішими проблемами, якими займається соціолінгвістика, є соціальна диференціація мови, мова і нація, мовна ситуація, взаємодія мови й культури, двомовність і багатомовність, мова і суспільство, мовне планування, мовна політика тощо.

Диференціацією суспільства зумовлена особлива мова декласованих елементів — жебраків, злодіїв, бомжів тощо. Це своєрідні засекречені таємні мови, створені з метою "зашифрування" від посторонніх передаваного повідомлення.

Із суспільним розшаруванням пов'язана професійна диференціація мови. Існують різні професійні субмови (підмови), які, як правило, відрізняються від загальнонародної мови лише спеціальними словами. Так, у мові гончарів уживаються такі слова, як пук "середня випукла частина виробу", криси "верхні краї виробу", у мові друкарів — кегль, капітель, курсив, петит (назви видів шрифту), у мові ливарників — горно, блюмінг, мартен, шихта, шлак та ін. До професійних підмов належать і підмови різних наук (підмова радіоелектроніки, біохімії, кібернетики тощо). Окремо виділяють професійний жаргон (у мові шоферів бублик "рульове колесо автомашини", двірники "рухома стрілка для механічного очищення вітрового скла").

Суспільний характер має й територіальна диференціація мови. Як правило, територіальні особливості кожної мови полягають у вимові звуків, у слововживанні, у граматичних формах і синтаксичних конструкціях. Так, скажімо, в західних областях України вживають такі специфічні слова, як стрий "дядько по батькові", вуйна "тітка по матері", файний "добрий", "гарний", граматичні кон­струкції типу Я ся бою, Ходив єм до него тощо. Засоби спілкування на обмеженій території називають діалектом. Чим суспільство слабше економічно й політичне, тим у ньому більше місцевих говорів. Так, на декілька тисяч аборигенів Австралії припадає 200 діалектів. Нерідко мовні діалекти настільки різняться, що це утруднює взаєморозуміння між членами одномовного суспільства. Наприк­лад, німцю, що розмовляє нижньонімецьким діалектом, важко зрозуміти німця, який розмовляє верхньонімецьким. Між діалектами китайської мови різниця більша, ніж, скажімо, між чеською і словацькою чи українською і білоруською мовами. Діалекти і незначні територіальні відмінності в мові — говірки — вивчає лінгвістична наука діалектологія.

Діалекти протиставляються літературній мові. Літературна мова — це мова, оброблена майстрами слова, письменниками. Від діалектної мови вона відрізняється тим, що має певні кодифіковані (зафіксовані у словниках та підручниках) норми щодо вимови, слововживання, граматичних форм, яких повинні дотримуватися мовці. Це своєрідний зразок, еталон правильного користування мо­вою.

Літературна мова виступає в усній та писемній формах і характеризується стилістичною диференціацією. Стилі різняться стійкими особливостями у використанні мовних засобів. Існують розмовно-побутовий, газетно-публіцистичний, професійно-технічний, офіційно-діловий і науковий стилі. Деякі вчені як окремий стиль розглядають ще мову художньої літератури, хоч у ній можуть виявлятися ознаки всіх стилів. Кожен стиль має лексичні та граматичні особливості. Так, зокрема, яскравою ознакою наукового стилю є спеціальна термінологія, офіційного — мовні штампи, газетно-публіцистичного — публіцистичні слова та вирази. Функціональні стилі мови ще раз засвідчують, що мова залежить від потреб суспільства.

48. Мова і мовлення являють собою нерозривну єдність. Мовлення – це не тільки процес використання людиною засобів мови з метою спілкування, але й форма існування мови в мовленнєвій діяльності, в актах сприймання і розуміння під час слухання або читання, в актах говоріння і писання, а також результат мовленнєвої діяльності.

У плані поліфункціональності літературна мова охоплює всі сфери комунікативної практики суспільства, виступаючи в усній та писемній формах. Літературна мова, на відміну від діалектного мовлення, діапазон функціонування якого визначається, за окремими винятками, фактично потребами побутового усного спілкування, використовується в художній і науковій літературі, всіх засобах масової інформації, театрі, системі середньої та вищої освіти, державних установах тощо.

Різні форми існування літературної мови виявляються в ряді протиставлень, до яких належать, зокрема, такі: писемна – усна мовна форма, діалогічна – монологічна форма спілкування, прямий – непрямий, опосередкований контакт учасників комунікації, ситуативна закріпленість висловлювання – відсутність ситуативної закріпленості тощо.

Усне мовлення є первинною формою існування мови. Українське усне літературне мовлення характеризується літературними нормами, визанченими традицією і мовною практикою сьогодення, - правилами вимови, слововживання, побудови речення.

Для розмовного мовлення властиве вживання розмовнопобутових та емоційно-забарвлених слів, широке використання окличних і питальних речень. У розмовному мовленні, що супроводжується мімікою і жестами, особливо відчутна індивідуальність мовця, уміння передати методику мови, загальнонародне природне звучання рідної мови.

Уснорозмовне побутове мовлення характеризується більшою вільністю у виборі мовних засобів. На відміну від усного літературного мовлення, в побутовому мовленні використовуються просторічні слова і звороти, діалектизми, незакінчені речення, повтори, непрямий порядок слів у реченні тощо.

Книжне мовлення може виступати у двох формах – усній (виступ на зборах, по радіо, лекціях, доповідь тощо) і писемній (художній твір, протокол, стаття в журналі, повідомлення та ін.)

Усне мовлення може бути у формі діалога або монолога. Діалогічне мовлення – це розмова двох або кілька осіб, висловлювання кожної з яких, як правило, характеризується стислістю. Монологічне мовлення – це мовлення для самого себе або для слухачів, характеризується граматичною розгорненістю і складністю.

Одиницею писемного мовлення, тобто реальним проявом його, є текст (це „ланцюг” речень, які дають в результаті певну якісно нову цілість). Текст виразно членується на абзаци – чітко об”єднані змістом і будовою відрізків тексту. Речення всередині абзаца перебувають в досить тісних смислових і граматичних зв№язках між собою

Національна мова - форма існування мови в епоху існування нації, складне системне єдність, що включає в себе літературну мову, діалекти, жаргони, просторіччя і арго.

Поняття національної мови не є загальноприйнятим: так, С. Б. Бернштейн заперечував за цим поняттям яке б то не було лінгвістичний зміст, розуміючи його як чисто ідеологічний конструкт [1]. Навпаки, В. В. Виноградов відстоював лінгвістичну реальність національної мови як ієрархічної цілісності, всередині якої відбувається перегрупування мовних явищ - зокрема, відсування діалектів все далі на периферію [2] :

Тільки в епоху існування розвинених національних мов, особливо в соціалістичному суспільстві, літературна мова як вищий нормований тип загальнонародної мови поступово витісняє діалекти і інтердіалекти і стає як в усному, так і в письмовому спілкуванні виразником справжньої загальнонаціональної норми.

Формування національної мови йде в напрямку становлення і зміцнення мовної норми, придбання літературною мовою (за рахунок його позицій у керуючих, освітніх і культурних інституціях, починаючи з певного періоду пов'язаних з ідеєю нації) пріоритетного положення по відношенню до регіональних діалектів, а також, у ряді випадків, в боротьбі за витіснення головного в культурі та / чи політиці інонаціонального мови ( латині, церковнослов'янської, мов країн-метрополій у колишніх колоніях). Розмовна форма національної мови, в основу якої кладеться один або кілька діалектів, на думку деяких фахівців, формується вже під впливом літературної мови.

Літературна мова - оброблена форма загальнонародної мови, що володіє більшою чи меншою мірою письмово закріпленими нормами; мову всіх проявів культури, що виражаються у словесній формі.

Діалект ( греч. διάλεκτος - " прислівник "від греч. διαλέγομαι - "Говорити, висловлюватися") - різновид мови, яка вживається як засіб спілкування між людьми, яких не розуміє більшість громадськості.

Арго (від фр. argot ) - Мова-якої соціально замкнутої групи осіб, що характеризується специфічністю використовуваної лексики, своєрідністю її вживання, але не має власної фонетичної і граматичної системи.

Просторіччя- слова, вирази, граматичні форми і конструкції, поширені в нелітературної розмовної мови, властиві малоосвіченим носіям мови і явно відхиляються від існуючих літературних мовних норм. Носієм просторіччя є неосвічене і напівосвічені міське населення, іноді, слова з розмовної мови вживають високопоставлені чиновники [1], з метою знайти спільну мову з цільовою аудиторією.