Класифікація IQ-показників за Векслером
| IQ-показник | Рівень інтелектуального розвитку | Відсоток виявлення (вибірка – 1,7 тис. осіб від 16 до 64 років) |
| 130 і вище | Дуже високий інтелект | 2,2 |
| 120–129 | Високий інтелект | 6,7 |
| 110–119 | “Хороша норма” | 16,1 |
| 90–109 | Середній рівень | 50,0 |
| 80–89 | Понижена норма | 16,1 |
| 70–79 | Прикордонний рівень | 6,7 |
| 69 і нижче | Розумовий дефект | 2,2 |
Згодом ідея загального інтелекту трансформувалася в уявлення про можливість оцінки рівня загального інтелекту на основі підсумовування результатів виконання деякої кількості тестів. Прикладом є так звані інтелектуальні шкали, що включають набір вербальних і невербальних субтестів (наприклад, інтелектуальна шкала Векслера для дорослих включає 11 субтестів, інтелектуальна шкала Амтхауера – 9 субтестів). Індивідуальна оцінка рівня загального інтелекту визначається як сума балів успішності виконання всіх субтестів. У даному разі має місце фактична підміна понять: вимірювання загального інтелекту (general intelligence) перетворилося на вимірювання інтелекту в середньому (intelligence in general) [24].
3.3. Багатофакторні теорії інтелекту (Л. Терстоун, Дж. Гілфорд,
Р. Мейлі, Дж. Керрол)
Інтелект як певна кількість здібностейдосліджувався у рамках теорії Л. Терстоуна [38]. Він заперечував можливість існування загального інтелекту. Прокорелювавши результати виконання випробуваними 60-ти різних тестів, призначених для виявлення різних сторін інтелектуальної діяльності, Терстоун отримав більше 10 групових факторів, 7 з яких були ним ідентифіковані і названі первинними розумовими здібностями:
S– просторовий (здібність оперувати “в умі” просторовими відносинами);
Р– сприйняття (здібність деталізувати зорові образи);
N– обчислювальний (здібність виконувати основні арифметичні дії);
V– вербальне розуміння (здібність розкривати значення слів);
F – побіжність мови (здібність швидко підібрати слово за заданим критерієм);
М– пам’ять (здібність запам’ятовувати);
R– логічне міркування (здібність виявляти закономірність у ряді букв, цифр, фігур).
Був зроблений висновок, що для опису індивідуального інтелекту не можна використовувати єдиний IQ-показник. Найімовірніше, індивідуальні інтелектуальні здібності повинні бути описані в термінах профілю рівня розвитку первинних розумових здібностей, які проявляються незалежно одна від одної і відповідають за строго певну групу інтелектуальних операцій. Тому концепція Терстоуна отримала назву багатофакторної теорії інтелекту.
Проте достатньо швидко з’ясувалося, що уявлення про безліч самостійних інтелектуальних здібностей не може бути прийняте беззастережно. Так, було відзначено, що між тестами, використаними Терстоуном, як правило, спостерігаються позитивні кореляції. Крім того, проведення факторного аналізу 2-го порядку (тобто факторизація кореляцій всіх можливих пар факторів) показало можливість об’єднання первинних розумових здібностей в більш узагальнений фактор, аналогічний g-фактору Спірмена [36].
Проте ідеї Терстоуна про множинність інтелектуальних здібностей знайшли широке відображення в тестологічних дослідженнях. Яскравим прикладом такого підходу є структурна модель інтелекту (SI)
Дж. Гілфорда [26]. На відміну від теорії Терстоуна, в якій факторний аналіз є засобом виявлення первинних здібностей, у теорії Гілфорда факторний аналіз виступає як засіб доказу заздалегідь сконструйованої теоретичної моделі інтелекту, що постулювала існування 120 вузькоспеціалізованих незалежних здібностей. Зокрема, при побудові структурної моделі інтелекту Гілфорд виходив з трьох основних критеріїв, що дозволяють описати і конкретизувати три аспекти (сторони) інтелектуальної діяльності.
1. Тип виконуваної розумової операції:
· Пізнання – впізнавання і розуміння пред’явленого матеріалу (наприклад, впізнати предмет за розмитим силуетом);
· конвергентна продуктивність – пошук в одному напрямі при отриманні однієї правильної відповіді (узагальнити одним словом декілька понять);
· дивергентна продуктивність – пошук у різних напрямах при отриманні декількох у рівній мірі правильних відповідей (назвати всі можливі способи використання знайомого предмета);
· оцінка – думка про правильність (логічність) заданої ситуації (знайти фактичну або логічну невідповідність у картинці);
· пам’ять – запам’ятовування і відтворення інформації (запам’ятати і назвати ряд цифр).
2. Зміст інтелектуальної діяльності:
· конкретний (реальні предмети і їх зображення);
· символічний (букви, знаки, цифри);
· семантичний (значення слів);
· поведінковий (дії і вчинки).
· Різновиди кінцевого продукту:
· одиниці об’єктів (вписати потрібні букви у слова);
· класи об’єктів (розсортувати предмети на групи);
· відносини (встановити зв’язки між поняттями);
· системи (виявити закономірність в організації багатьох елементів);
· трансформації (змінити і перетворити заданий матеріал);
· імплікації (передбачати результат в рамках ситуації “Що буде, якщо ...”).
Таким чином, якщо бути теоретично послідовним, то, згідно з Гілфордом, для впевненого визначення рівня інтелектуального розвитку конкретної людини у всій повноті її здібностей необхідно використовувати 120 тестів (5x4x6).
Гілфорд стояв на позиції принципового заперечення реальності загального фактора інтелекту, посилаючись, зокрема, на низькі кореляції між результатами виконання різних інтелектуальних тестів. Проте подальша перевірка структурної моделі показала таке. По-перше, при контролі надійності використаних Гілфордом тестів до 98% всіх тестових показників позитивно корелює між собою на різних рівнях значущості [30]. По-друге, показники незалежних вимірювань фактично об’єднуються в більш загальні фактори, зокрема, для оцінки можливостей семантичної пам’яті треба враховувати всі різновиди кінцевих продуктів, а для вимірювання ефективності семантичних процесів – усі типи операцій і продуктів.
Р. Мейлі, спробувавши співвіднести ідеї і методи тестологічного дослідження (зокрема, структурну модель інтелекту Дж. Гілфорда) з теоретичними позиціями гештальтпсихології (зокрема, положенням про вирішальне значення процесу структуризації сприйнятого матеріалу), виділив та інтерпретував чотири фактори інтелекту: складність (здібність диференціювати і зв’язувати елементи образу ситуації); пластичність (здібність швидко і гнучко перебудовувати образ); глобальність (здібність з неповного набору елементів вибудовувати цілісний осмислений образ); побіжність (здібність до швидкого породження багатьох різноманітних ідей щодо початкової ситуації) [24].
Дж. Керрол, застосувавши для обробки своїх тестових даних факторний аналіз, але спираючись вже на поняття когнітивної психології (зокрема, на положення про роль процесу переробки інформації), виділив 24 фактори інтелекту: мисленнєве оперування образами, вербальна побіжність, силогізмічні висновки, чутливість до суперечності і т. д. [36].
Дещо пізніше ідея про існування багатьох самостійних інтелектуальних здібностей знайшла своєрідну реалізацію зовні рамок тестології у багатофакторній теорії інтелекту Гарднера, який виділив декілька незалежних типів інтелекту: лінгвістичний, музичний, логіко-математичний, просторовий, тілесно-кінестетичний, міжособистісний, внутрішньо-особистісний [20].
Підведемо деякі підсумки. Оскільки результати Спірмена не виключали можливості існування групових факторів, а результати Терстоуна – загального фактора, то виходило, що і двофакторна, і багатофакторна теорія інтелекту – це фактично одна теорія, що пов’язана з описом одного і того ж феномену з підкресленням у ньому або загального (Спірмен), або специфічного (Терстоун). Дискусії, що тривали багато десятків літ і були пов’язані із спробою ствердити певне розуміння природи інтелекту, врешті-решт привели до парадоксального результату. Прихильники ідеї загального інтелекту в своїх спробах виміряти його як єдину інтелектуальну здібність переконувалися, що загальний інтелект – не більше ніж формально-статистична абстракція відносно чисельності різних проявів інтелектуальної діяльності. У свою чергу представники ідеї інтелекту як колекції здібностей такожприходили до висновку про наявність впливу певного загального фактора, представленого в різноманітних типах інтелектуального виконання.
Як можна бачити, у всіх тестологічних теоріях інтелекту (двофакторної, багатофакторної, ієрархічної, кубічної) в різному вигляді варіює уявлення про так звані фактори інтелекту в діапазоні від 2 до 120. Всі ці роки відкритим залишалося питання, чи є ці фактори реальними інтелектуальними утвореннями на зразок первинних розумових здібностей чи це всього лише форма класифікації тестових завдань, що використовуються.
Мабуть, саме гострота стану справ у тестологічних дослідженнях інтелекту привела А. Дженсена, ідеолога тестології і палкого прихильника використання інтелектуальних тестів, до такого песимістичного твердження: “... безглуздо обговорювати питання, на яке немає відповіді, – питання про те, що насправді є інтелектом” (за [36]).