Порівняльно-культурне вивчення соціалізації

На основі використання етнографічних архівів – «Регіональної картотеки людських відносин» (Human Relations Area Files) дослідникам вдалося побудувати двополюсний вимір виховання. Один його полюс – навчання поступливості (слухняності, відповідальності, дбайливості), інший – навчання самоствердженню (прагненню до досягнень, самостійності, незалежності). Таким чином, усі культури можна проранжувати від орієнтованих на виховання виняткової поступливості до орієнтованих на виховання раніше всього прагнення до самоствердження. Але чому спільність вибирає ту або іншу практику виховання? Дослідники припустили, що група зацікавлена у вихованні в дітей у першу чергу тих якостей, які їм згодяться в дорослому житті в суспільстві з певним типом господарської діяльності. Їх гіпотеза полягала в тому, що для членів суспільств скотарів і землеробів, де круглий рік спільними зусиллями виробляються і накопичуються матеріальні ресурси і навіть можливий їх надлишок (суспільств «із великими запасами їжі»), функціональні передусім сумлінність, відповідальність і консерватизм. А члени суспільств мисливців і збирачів, що характеризуються низькими запасами матеріальних ресурсів (суспільств «із малими запасами їжі»), мають бути впевненими в собі і готовими йти на ризик. При архівному дослідженні 104 суспільств гіпотеза підтвердилася: мисливці і збирачі були орієнтовані на виховання в дітей самостійності і незалежності, а скотарі і землероби – відповідальності і слухняності. Цей зв’язок зберігся і при використанні для аналізу глобального виміру соціалізації – самоствердження/поступливості.

Приклади, що підтверджують результати американських культурантропологів, можна знайти в етнографічних описах багатьох культур. Так, спостерігачі неодноразово відмічали, що для австралійських аборигенів, які займаються полюванням і збиранням, характерне загострене прагнення до самоствердження. Причому малося на увазі не лише самоствердження «в очах інших», пов’язане з бажанням досягти успіху, заслужити «особливу репутацію в колективі», але і самоствердження «у власних очах», яке проявляється в самоповазі і почутті власної гідності самих шанованих і улюблених одноплемінниками аборигенів (Артемова, 1987). А за спостереженнями М. Мід, арапеші, які займаються городництвом, виховують дитину так, щоб у неї росла не віра у власні сили, а впевненість, що члени групи завжди прийдуть до неї на допомогу. У цій культурі «вимагається тільки віра в людей навколо тебе. Що робиш ти сам, не має великого значення» (М. Мід, 1988).

Інше класичне порівняльно-культурне дослідження – «Діти шести культур» – із 1954 року проводилося американськими культурантропологами і психологами на чолі з подружжям Б. і Дж. Уайтинг у шести населених пунктах: п’яти сільських поселеннях – у Японії, на Філіппінах, в Індії, у Кенії, у Мексиці, а також у невеликому містечку в США (Whiting, Whiting, 1975). Отримані результати дозволили авторам зробити висновок, що у своїй соціальній поведінці діти шести культур не абсолютно однакові, але і не повністю розрізняються. Причини міжкультурних відмінностей вони спробували знайти, розглянувши як «провісників» соціальної поведінки дітей дві незалежні особливості культури: міру складності соціально-економічної системи (соціальної стратифікації, професійної спеціалізації, політичної і правової централізації і тому подібне) і переважаючу структуру сімей, які можуть бути нуклеарними, що включають батьків і дітей, і великими, такими, що складаються з декількох поколінь.

Виявилося, що ці дві соціальні змінні значуще пов’язані з характерною для культури поведінкою дітей при її шкалуванні за двома незалежними характеристиками: шкалі А (із полюсами залежності/домінантності і дбайливості/відповідальності) і шкалі В (із полюсами дружньо-теплого і авторитарно-агресивного ставлення до оточення).

За шкалою А діти зі складних культур (США, Японія, Індія) мали вищі показники на полюсі залежності/домінантності і нижчі на полюсі дбайливості/відповідальності, ніж діти з простих культур (Філіппіни, Мексика, Кенія). Іншими словами, у поведінці маленьких американців, японців і індійців частіше виявлялися егоїстичні вчинки типу «шукає допомоги і уваги» (залежність) і «шукає панування» (домінантність). А маленькі філіппінці, мексиканці, кенійці частіше «пропонували допомогу і підтримку» (проявляли дбайливість) і «відповідально радили» (проявляли відповідальність). Як підкреслюють автори дослідження, у простих культурах великого значення набувають норми спорідненої і сусідської взаємодопомоги, а функціональним є розвиток колективістських якостей особистості. Тому механізмом, що забезпечує дбайливо-відповідальну поведінку дитини, є його допомога батькам у підвищенні економічного благополуччя сім’ї і в турботі про молодших братів і сесер. А в складних культурах із численними різних ролями й ієрархічною структурою, де навіть родичі частенько виступають конкурентами, кориснішими виявляються вміння домагатися допомоги для досягнення своїх цілей і егоїстична домінантність. Тому, готуючи дітей до ролі дорослих, батьки виховують у них дух, спрямований на змагання, і прагнення до досягнень.

За шкалою Б, яка протиставляє дружню поведінку авторитарно-агресивній, великим «теплом» були зігріті стосунки дітей із суспільств із переважанням нуклеарної сім’ї (Мексика, США, Філіппіни) – вони частіше «діяли дружньо» і «торкалися» один одного. А в культурах, де збереглися традиції великої сім’ї (Індія, Кенія, Японія), діти частіше проявляли агресивність – «робили зауваження» і «нападали». Іншими словами, і структура сім’ї впливає на те, які правила дорослої поведінки передаються дітям у процесі соціалізації: «Голова великої сім’ї повинен твердою рукою здійснювати владу над своїми дорослими синами і їх сім’ями і не соромитися при цьому в прояві агресії. Тому йому дуже корисне придбане в дитинстві уміння командувати молодшими братами і сестрами. Конфлікт інтересів трьох поколінь, якщо вони живуть однією сім’єю, не сприяє теплоті і щирості стосунків. Навпаки, збереження незалежної нуклеарної сім’ї, що складається з батьків і дітей, не вимагає авторитарної поведінки від її членів» (Whiting, Whiting, 1975). Дійсно, у нуклеарній сім’ї велике значення надається теплішим, заснованим на особистій прихильності стосункам. А у великій сім’ї, як відмічала М. Мід, дитина може розраховувати на турботу цілої армії родичів, але з першого місяця життя вона, коли передається «…з одних випадкових жіночих рук в інші, засвоює урок: не прив’язуйся дуже сильно до однієї людини, не зв’язуй дуже великих очікувань ні з одним з родичів» (М. Мід, 1988).

Американські вчені, виявивши залежність поведінки дітей від соціально-економічних і сімейних структур, характерних для тієї або іншої культури, особливо підкреслюють, що такі типи поведінки, як дбайливість або егоїстична домінантність, авторитарність або щирість, впроваджені в ціннісні системи культури і передаються дитині в процесі соціалізації.