Роль соціалізаторів у розвитку дітей.

Соціалізація (англ. socialization; від лат. Socialis – суспільний) – процес

засвоєння індивідом соціального досвіду, системи соціальних зв'язків і

відносин. У процесі соціалізації людина здобуває переконання, суспільно

схвалювані форми поведінки, необхідні їй для нормального життя в

суспільстві.

Соціалізація припускає активну участь самої людини в освоєнні культури

людських відносин, у формуванні певних соціальних норм, ролей і функцій,

придбанні знань, умінь і навичок, необхідних для їхньої успішної реалізації.

Сучасні порівняльно-культурні дослідження соціалізації дітей охоплюють широке коло питань, які умовно можна поділити на чотири групи:

1) вивчення процесу соціалізації, його засобів, методів і специфічних способів засвоєння дітьми культури свого народу;

2) дослідження взаємозв'язку між вихованням дітей та іншими аспектами життєдіяльності суспільства. Особлива увага приділяється соціальним інститутам, які визначають цілі й засоби виховання та контролюють його результати;

3) порівняння зумовлених культурою безпосередніх результатів соціалізації. У цьому випадку дослідників цікавить, чим відрізняються діти, які виросли в різних соціокультурних середовищах, їх цінності, ідеали, стереотипи поведінки;

4) вивчення віддалених результатів соціалізації, тобто притаманного культурі взаємозв'язку між методами виховання дитини і характером дорослої людини

Фактори впливу сім'ї на соціалізацію особистості можна представити в

такий спосіб:

1) склад сім'ї або, у більше точному змісті, структура сім'ї як єдність

функціонування її членів;

2) позиція дитини в сім'ї – включає її ролі в сім'ї, які можуть бути при

зовнішній подібності (життя в сім'ї) зовсім різні. Формування в сім'ї

виявляється різним об'єктивно, навіть якщо ми не вдамося в міркування про

стилі виховання. Досвід єдиної дитини в повній сім'ї відмінний від досвіду

дитини, що є одночасно старшим стосовно брата й молодшим стосовно сестри

в материнській сім'ї;

3) основні (реальні) вихователі-соціалізатори, тобто ті члени сім'ї, які

вплинули на розвиток дитини завдяки основному догляду за нею, і ті, хто був

найбільш авторитетний для дитини, тобто ті із близьких людей, на кого вона

хотіла би більше походити;

4) стиль виховання в сім'ї – можна розглядати як переважний стиль

основного вихователя-соціалізатора (наприклад, матері) і допоміжних

соціалізаторів (бабусі, батька, діда, сиблінгів);

5) власне особистісний, моральний і творчий потенціал сім'ї. Вся сукупність

позитивних людських якостей дорослих членів сім'ї – моральних, вольових

(наявність-відсутність лідерських якостей, мужності, здатності постояти за себе й

за дітей), емоційних (теплота-холодність у відносинах між людьми),

інтелектуальних (рівень розвитку інтелекту старших), культурних (освіта,

особливості культури, у тому числі етнічні особливості), пізнавальних і творчих

особливостей. Проблеми в соціалізації молодого покоління виникають за умов

орієнтації дитини на негативні, антисоціальні зразки поведінки батьків, які

вступають у суперечність з тими, що їх вона бачить в інших родинах. Тобто,

інформація, яка засвоюється в сім'ї, може відрізнятися від прийнятих у

суспільстві цінностей та норм і навіть входити з ними в суперечність.

Отже, сім'я, особливості взаємодії батьків і дитини багато чому

забезпечують (чи не забезпечують) успіхи дитини на подальших етапах її

соціалізації. До характеристик, що визначають особливості соціалізації в сім'ї,

зараховують:

- соціально демографічну структуру сім'ї (соціальне становище членів сімї, професійний статус батьків, стать, вік, кількість членів сім'ї, наявність різних поколінь);

- домінуючий психологічний клімат, емоційну настроєність сім'ї;

- тривалість і характер спілкування з дітьми;

- загальну і, зокрема, психолого-педагогічну культуру батьків;

- зв'язок сім'ї з іншими спільнотами (школою, родичами тощо);

- матеріально-побутові умови.

Наши рекомендации