Зв’язок дослідження з практикою обумовлений необхідністю перетворення науки в безпосередню виробничу силу. 2 страница

– власне групові, висновки яких стосуються групи в цілому як соціально-психологічного утворення.

Залежно від можливості реалізації на практиці виокремлюють:

– реальний експеримент, який проводиться з метою отримання емпіричних доказів за чи проти психологічної закономірності, що задається гіпотезою;

– ідеальний експеримент – передбачає зміну експериментатором тільки незалежної змінної, залежна змінна контролюється.

Тема 5

Планування експериментального дослідження в психології

Загальна схема експериментального дослідження в психології

1. Постановка проблеми, визначення об’єкту та предмету дослідження.

2. Формування гіпотези.

3. Визначення цілей та завдань дослідження.

4. Вибір методів експериментального дослідження.

5. Планування експерименту.

6. Сбір даних.

7. Обробка та опис отриманих даних.

8. Пояснення та узагальнення як процедура інтерпретації.

Підготовчий етап експериментального дослідження полягає у складанні програми експерименту. Тут насамперед відбувається постановка проблеми, визначення об’єкту та предмету дослідження, а також уточнюється, конкретизується й операціоналізується експериментальна гіпотеза. На цьому етапі досліднику необхідно підготувати експеримен­тальне обладнання, яке дозволило б йому керувати незалежною змінною і реєструвати залежну (йдеться про конкретні методики й апаратуру психологічного експерименту), продумати організацію умов експерименту (приміщення, час проведення та ін.) з тим, щоб або виключити вплив побічних змінних, або, зазвичай, підтримувати константність їхнього впливу на залежну змінну.

План проведення експерименту складається на основі аналізу шля­хів досягнення «чистоти» експерименту в порівнянні з бездоганним (мисленим) експериментом. Саме визначення оптимальної послідов­ності експериментальних дій і складання плану–логічної схеми пред’явлення рівнів незалежної змінної досліджуваним (або групам досліджуваних) є центральним моментом підготовчого етапу.На цьому етапі також формуєть­ся вибірка – підбирається склад реальних досліджуваних (або груп досліджуваних).

Планування психологічних досліджень передбачає дотримання таких умов: визначення об’єкта дослідження; чітке й однозначне формулювання його мети і завдань; встановлення контингенту обстежуваних; прогнозування можливостей використання одержаних результатів. Психолог самостійно вибирає методи роботи, керуючись при цьому вимогами максимальної ефективності та наукової обґрунтованості.

На етапі підготовки також важливим є розгляд етичного аспекту дослідження. Насамперед, рішення щодо проведення експерименту повинно базуватися на основі оцінки його внеску в психологію і доб­робут людей. При плануванні дослідження експериментатор відпові­дає за етичну придатність дослідження і розробку заходів, що захища­ють права досліджуваних. Заборонено використовувати процедури, які можуть нанести шкоду досліджуваним. Дослідник повинен захи­щати досліджуваних від надмірних фізичних, розумових чи емоцій­них навантажень. Тому всі необхідні виміри проводяться таким чи­ном, щоб звести до мінімуму фізичний або психічний ризик для дослі­джуваних.

На теоре­тичному етапі експериментального дослідження визначається тема дослідження, передбачається попе­редня постановка проблеми, зокрема виявлення, що саме не задо­вольняє дослідника, які причинно-наслідкові зв’язки між явищами психічної реальності він би хотів установити. Вивчається необхідна наукова література, зокрема визначення базових понять за словни­ками й енциклопедіями із психології і суміжних дисциплін, складан­ня бібліографії наукової літератури, що містить емпіричні дані, одер­жані іншими дослідниками, з поясненнями причин даних явищ. Результатом роботи з науковою літературою є уточнення проблеми, вибір об'єкта і предмета дослідження, формулювання експеримен­тальної гіпотези у вигляді імплікативного висловлювання типу: «Якщо А..., то Б».

Завжди існує ймовірність, що на цьому етапі завершиться розроб­ка даної теми через неможливість емпіричної перевірки проблеми або практично повного її висвітлення в науковій літературі.

На власне експериментальному етапі здійснюється процедура експериментування. Тут, насамперед, проводиться інструктування досліджуваних, що обов’язково повинно передбачати їхнє мотивування через повідомлення можливостей, які забезпечує їм участь в експери­менті (матеріальна винагорода, можливість самопізнання, допомога в розв'язанні особистих проблем тощо). Необхідно впевнитися, що досліджувані правильно зрозуміли інструкцію, уникаючи, однак, до­даткових розгорнутих коментарів окремим досліджуваним (з метою уникнення артефактів, обумовлених спеціальною увагою дослідника до цих осіб).

Особливо важливо в процесі експериментування правильно організувати взаємодію експериментатора і досліджуваного, яка багато в чому обумовлює надійність і правдивість експериментальних даних.

На заключному, інтерпретаційному етапі проводиться статистична обробка результатів. Тут експериментальна гіпотеза трансформується в статистичну гіпотезу, зокрема, про подібність чи відмінність двох або більше груп досліджуваних (наприклад, експериментальної і контрольної груп), про вплив незалежної змінної, статис­тичний зв'язок незалежної і залежної змінної тощо. При цьому статистичне рішення визначає значущість подібності (відмінності) експериментальних результатів.

Гіпотеза та психологічні закономірності.

Гіпотеза (від грец. hypothesis – припущення; те, що лягає в осно­ву) – це наукове твердження, правдивість чи хибність якого невідо­мі, але можуть бути перевірені в досліді емпіричним шляхом; наукове припущення, що висувається для пояснення будь-якого явища і потребує перевірки на досліді та практичного обґрунтування, для того щоб стати достовірною науковою теорією.

Розрізняють теоретичні гіпотези й гіпотези як емпіричні припущення, що підлягають емпіричній перевірці.

Теоретичні гіпотези є складовими теорій і пропонуються для усу­нення внутрішніх суперечностей у теорії чи для подолання неузгодженостей теорії й експериментальних результатів. Теоретичні гіпоте­зи мають задовольняти принципам фальсифікованості (бути відхиле­ною в експерименті) і верифікованості (бути підтвердженою в експери­менті). Принцип верифікованості є відносним, оскільки завжди існує ймовірність відхилення гіпотези в наступних дослідженнях. Принцип фальсифікованості є абсолютним, оскільки відхилення теорії завжди остаточне.

Емпіричні гіпотези висуваються для розв’язання проблеми в емпіричному дослідженні.

Експериментальна гіпотеза – це гіпотеза пpo наявність причинно-наслідкового зв’язку між феноменами. Експериментальні гіпотези являють собою кон­кретизацію теоретичного припущення в термінах залежної, незалеж­ної і додаткових змінних.

Крім того, для встановлених в експерименті причинних залежнос­тей можуть існувати інші причинні пояснення експериментальних фак­тів, відмінні і від основної, і від контргіпотези. Ці пояснення назива­ють «третьою» (стосовно до основної і контргіпотези) конкуруючою гіпотезою. Очевидно, що цих третіх гіпотез може бути кілька. Саме їх обґрунтованість визначає можливість прийняти чи відхилити основ­ні експериментальні гіпотези. Отже, перевірка експериментальної гі­потези означає не тільки встановлення особливостей зв'язку між варі­аціями змінних (коваріації змінних), а й відсутність інших, конкурую­чих пояснень впливу змінних.

У цілому Р. Готтсданкер визначає такі різновиди експерименталь­них гіпотез:

– контргіпотеза – експериментальна гіпотеза, яка є альтернатив­ною до основного припущення; виникає автоматично;

– третя конкуруюча гіпотеза – експериментальна гіпотеза про відсутність впливу незалежної змінної на залежну і, отже, можливі інші причини виникнення явища (залежної змінної);

– точна експериментальна гіпотеза – припущення про відношен­ня між одиничною незалежною змінною і залежною, яке перевіряється в лабораторному експерименті, оскільки потребує виокремлення незалежної змінної й «очищення» її умов;

– експериментальна гіпотеза про максимальну (або мінімальну) величину – припущення про те, на якому рівні незалежної змінної залеж­на набирає максимальне (мінімальне) значення; перевіряється тільки в багаторівневому експерименті;

– експериментальна гіпотеза про абсолютні та пропорційні відноси­ни – точне припущення про характер поступової (кількісної) зміни залежної змінної з поступовою (кількісною) зміною незалежної; та­кож перевіряється тільки в багаторівневому експерименті;

– експериментальна гіпотеза з одним відношенням – припущення про відносини між однією незалежною й однією залежною змінними;

– комбінована експериментальна гіпотеза – припущення про відношення між певним поєднанням (комбінацією) двох (або кількох) незалежних змінних з одного боку, і залежної змінної – з другого.

Статистична гіпотеза являє собою припущення щодо значущо­сті певного параметра, який досліджується в експерименті, і є необ­хідною на етапі математичної інтерпретації даних емпіричних дослі­джень; припущення, що відноситься до розподілу ознаки у досліджуваній сукупності.

При перевірці статистичних гіпотез використовуються лише дві гіпотези – Н₁ – гіпотеза про відмінність (або відсутність коваріації між змінними) і Н₀ – гіпотеза про подібність, яка свідчить про відсу­тність відмінностей між експериментальними і контрольними даними і, відповідно, відхилення основної експериментальної гіпотези. Такі дії називають перевіркою на значущість. Коли нуль-гіпотеза від­хиляється, говорять, що відмінності між даними є статистично значу­щими; коли не відхиляється – статистично незначущими.Так, як нульова гіпотеза – це гіпотеза про відсутність відмінностей у значеннях ознак.

Підтвердження статистичної гіпотези про значущість виявленої відмінності має бути інтерпретоване як неможливість відхилення експериментальної гіпотези. Сама ж експериментальна гіпотеза не може вважатися «доведеною» і залишається відкритою для перевірки в інших експериментах, в інших умовах та іншими методичними засобами.

Сутність та ознаки планів експериментального дослідження в психології.

Експериментальний план – це план пред’явлення досліджуваному або групі досліджуваних усіх рівнів незалежної змінної для перевірки каузальної гіпотези. Під плануванням експерименту в психології розуміють забезпечення умов його проведення у відповідності із бездоганним експеримен­том. Логіка планування базується на індуктивних висновках, які сто­суються можливості розгляду незалежної змінної як фактора, що обумовлює експериментальний ефект.

Розрізняють два підходи планування експерименту:

– класичний, при якому по черзі змінюється кожен фактор до визначення часткового максимуму при постійних значеннях інших факторів;

– статистичний, де одночасно змінюють багато факторів.

Суттєвими моментами успішного планування експерименту є:

– мінімізація числа дослідів;

– одночасне варіювання всіма параметрами;

– використання математичного апарата, який формалізує дії експериментатора;

– вибір чіткої стратегії, що дозволяє приймати обґрунтовані рішення після кожної серії експериментів.

План «справжнього» експериментального дослідження вирізняється наступними ознаками:

– використання однієї із стратегій створення експериментальних груп (частіше за все – рандомізація);

– наявністю експериментальних та як мінімум однієї контрольної групи;

– завершенням експерименту тестуванням та порівнянням
експериментальної групи та контрольної групи.

Планування експерименту спрямоване як на розв’язання змістових проблем – конкретизацію й операціоналізацію незалежної, залежної і додаткової змінних, так і на вибір процедури дослідів з метою реаліза­ції зазначеного індуктивного висновку щодо причинної обумовле­ності залежної змінної з незалежною змінною.

Планування експерименту можливе за таких умов:

– наявність більш ніж одного рівня незалежної змінної, зокрема, наявність активних і пасивних станів незалежної змінної (оскільки висновок про експериментальний вплив ґрунтується на порівнянні показників залежної змінної в різних умовах незалежної змінної);

– можливість виміру змінних за однією з видів шкал (номінальній, порядку, інтервалів чи шкали відношень);

– можливість функціонального контролю рівнів незалежної змін­ної, коли дослідник може реально маніпулювати цією змінною або здійснювати контроль шляхом підбору груп досліджуваних (інакше, коли дослідник використовує вже «готові» значення незалежної змін­ної як результати психодіагностики, він не може бути впевненим, що саме незалежна змінна визначила залежну);

– формальне планування (вибір експериментальної схеми) дає можливість досягти внутрішньої валідності експерименту, гарантувати компенсацію артефактів (систематичне змішування і супутню несистематичну мінливість незалежної змінної з часом, ефекти послідовності, комунікативні артефакти тощо), забезпечити максимально можли­ве наближення до експерименту повної відповідності.

У зв'язку з цим виокремлюють відповідні форми планування.

1. Змістове планування передбачає: обґрунтування конструктної й операціональної валідності експе­рименту; розв'язання проблеми досягнення внутрішньої і зовнішньої валідності на основі обґрунтування експериментальної гіпотези, її операціоналізації і використання відповідних методичних процедур виміру змінних таким чином, щоб не втратити специфіку психічної реаль­ності; здійснення вибору плану як форми експериментального контро­лю відповідно до особливостей базисного процесу, що реконструю­ється в експерименті згідно з його розумінням у рамках певної теорії.

2. Формальне планування спрямоване на вибір схеми, тобто плану організації впливу незалежної змінної на залежну. План у цьому кон­тексті представляє логічну схему, яка визначає характер і порядок різ­них фаз експерименту, кількість дослідів, контроль факторів, що за­грожують валідності експерименту тощо. Формальне планування часто поєднується з обґрунтуванням достовірності або значущості отриманих емпіричних результатів.

Типи планування виокремлюють:

– залежно від характеру динаміки незалежної змінної (якісне і кількісне);

– залежно від схеми порівняння (інтраіндивідуальний, міжгруповий, крос-індивідуальний);

– залежно від кількості незалежних змінних (простий і факторний).

Простий плай, або план з однією незалежною змінною, може бути реалізований у трьох варіантах.

До планів з однією незалежною змінною належать:

1) план для двох рандомізованих груп з тестуванням після впливу незалежної змінної – план Фішера;

2) план для двох рандомізованих груп з тестуванням до та після впливу незалежної змінної;

3) план Соломона для чотирьох груп; план для двох співвіднесених груп.

План із попереднім і підсумковим тестуванням: передтест – експериментальний вплив – посттест. За цим планом можливе здійснення чіткого контро­лю внутрішньої валідності за рахунок зіставлення результатів експери­ментальної і контрольної груп.

План з кількома незалежними змінними.

Факторні плани – різновид планів для перевірки складних гіпотез про взаємозв’язок між змінними. Факторний план передбачає перевірку впливу на залежну змінну кількох незалежних змінних. За такими планами, як правило, переві­ряються не тільки можливості впливу кожної з незалежних змінних, а й як кожна з незалежних змінних впливає одна на одну, тобто визна­чається взаємодія змінних (що можливо, наприклад, за дисперсійним аналізом Фішера). Для цього у факторному плані передбачається по­єднання рівнів незалежної змінної один із одним. Кількість цих поєд­нань визначає кількість експериментальних груп.

Планування за методом латинського квадрата передбачає, що кож­на пара рівнів незалежної змінної має реалізовуватися тільки один раз.

Планування за методом греко-латинського квадрата дає змогу дослідити вплив чотирьох незалежних змінних, використовуючи мініма­льно можливу кількість груп.

Отже, всі факторні плани ґрунтуються на одному принципі: перегрупування окремих результатів і порівняння їх із сукупністю інших результатів, що дає можливість виявити взаємодію змінних.

Планування для одного досліджу­ваного використовується у варіанті послідовного випробування в різних експериментальних умовах. Слід зауважити, що таке планування використовується за таких умов: коли індивідуальними особливостями можна знехтувати (якщо, наприклад, перевіряємо наявність певної здібності в людини); коли досліджуваний є унікальним унаслідок специфічних особис­тісних характеристик (наприклад, феноменальна пам’ять) або спеціа­льної підготовки (наприклад, космонавт).

Доекспериментальні плани є рудиментами психологічної науки та, частіше за все, виступають ілюстрацією дослідження, вони не використовуються у практиці наукових досліджень. До видів доекепериментальних планів належать: дослідження поодиноких випадків, план із попереднім та підсумковим тестуванням однієї групи, порівняння статистичних груп.

Квазіексперимент – це дослідження, спрямоване на встановлення причинного зв'язку між двома змінними, в якому відсутня процедура попереднього вирівнювання груп, тобто «паралельний контроль» (з участю контрольної групи) замінюється порівнянням результатів групи до і після випробування.

Класифікаційна схема квазіекспериментальних планів включає:

– плани експериментів для нееквівалентних груп (для двох ееквівалентних груп з тестуванням до і після випробування; з попереднім і підсумковим тестуванням рандомізованих або корельованих груп);

– плани дискретних часових серій (для однієї групи; для двох нееквівалентних груп).

Тема 6

Проведення експериментального дослідження в психології

Генеральна сукупність і експериментальна вибірка

Група людей, що складається з потенційних респондентів, називається об`єктом дослідження. Основна мета – відшукати перелік, який найкращим чином представляє потенційних респондентів опитування і тому якнайкращий для формування вибірки. Цей перелік називається генеральною сукупністю.

Генеральна сукупність – потенційні досліджувані, які можуть бути об’єктом в конкретному експериментальному дослідженні

Вибірка – це частина генеральної сукупності.

Екпериметальна вибірка – досліджувані, які відібрані з генеральної сукупності для участі в екпериметі та репрезентують її.

Репрезентативність – властивість вибіркової сукупності відтворювати параметри генеральної сукупності, значущі з погляду задач дослідження. Репрезентативність вибірки означає, що з деякою, наперед заданою або обчисленою погрішністю можна ототожнити встановлений на вибірковій сукупності розподіл ознак, що вивчаються, з їх дійсним розподілом в генеральній сукупності.

Частіше об’єктом дослідження є група досліджуваних – вибірка, яка обирається з генеральної сукупності або популяції – усіх потен­ційних досліджуваних, на яких планується поширити експеримен­тальні результати. Ці досліджувані, як правило, розподіляються на контрольну й експериментальну групи. Процедуру добору еквівалент­них експериментальної і контрольної груп, коли потенційні досліджу­вані з популяції мають рівні шанси взяти участь в експерименті й од­накову ймовірність бути приписаними до експериментальної чи кон­трольної груп, називають рандомізацією.

При розподілі на експериментальну і конт­рольну групи визначають внутрішню валідність експерименту. Сам розподіл проводиться таким чином, щоб відповідати критерію еквіва­лентності досліджуваних, що означає необхідність урахування всіх значущих характеристик досліджуваних, відмінності у вираженості яких можуть суттєво вплинути на залежну змінну. Якщо це не вдаєть­ся зробити, то при обробці даних використовують нормування ре­зультатів на величину значущого параметра.

Правила формування вибірки:

1) змістовний критерій (критерій операційної валідності);

2) критерій еквівалентності досліджуваних (критерій внутрішньої валідності);

3) критерій репрезентативності (критерій зовнішньої валідності).

Стратегії формування експериментальних груп: рандомізація (процес випадкового розподілення учасників експерименту по групах), попарний вибір, стратометричний вибір, наближене моделювання, репрезентативне змоделювання, використання реально існуючих груп.

Залучення досліджуваних до участі в експерименті відбувається двома способами:

– відбір (проводять при рандомізації, стратометричні рандомізації, всіх видах моделювання);

– розподіл (проводять при попарному відборі та залученні реально існуючих груп).

Поняття експериментальної змінної в психологічному дослідженні.

Змінна являє собою будь-який аспект дійсності, який можна зміни­ти, виявити ці зміни і зафіксувати їх в експерименті.

Експериментальна змінна – це будь-яка психічна реальність, яка може змінюватися і ці зміни проявляються та фіксуються в експерименті.

Розрізняють такі види змінних: залежна, незалежна, зовнішня (додаткова та побічна).

Незалежна змінна, яку змінює експериментатор з метою переві­рити її вплив на інший аспект дійсності.

Залежна змінна – аспект дійсності, який змінюється у відповідь на введення незалежної змінної.

Залежною змінною у психологічному експерименті є вербальні й невербальні параметри поведінки досліджуваного, фізіологічні параметри.

Взагалі виокремлюють три типи залежної змінної:

–одномірну,коли реєструється лише один параметр поведінки досліджуваного, який і вважається проявом залежної змінної (наприклад, швидкість сенсомоторної реакції);

– багатомірну,коли залежна змінна проявля­ється через кілька параметрів, які можуть фіксуватися незалежно (на­приклад, рівень інтелектуальної продуктивності виявляється і через час розв'язання, і через складність завдання тощо);

– фундаментальну,коли між кількома параметрами, що визначають залежну змінну, мо­жна установити функціональну залежність (наприклад, рівень агресії розглядається як функція окремих її проявів).

Важливою властивістю залежної змінної є її чутливість до зміни рівня незалежної змінної. При цьому можливе виникнення так званих ефекту стелі, коли рівні незалежної змінної не впливають на залежну через надмірну легкість експериментальних завдань, і ефекту підлоги,коли експериментальне завдання є настільки складним, що рівень його виконання набагато нижче всіх рівнів залежної змінної.

Проміжні змінні (інша назва – змінні-модератори) – фактори, які опосередковують вплив незалежної змінної на залежну, зокрема вік, стать, соціальний статус, фізіологічний чи психологічний стан досліджуваних тощо; ці ж змінні можуть виступати як незалежні у ди­ференціально-психологічних дослідженнях, наприклад, коли виявля­ється залежність певних психічних якостей від статі, статусу, віку до­сліджуваного тощо.

Змінні, що контролюються (інша назва – побічні змінні) – умови, які під час експерименту не повинні змінюватися, щоб не пору­шити логіку виведення причинно-наслідкового зв’язку з тим, щоб ди­наміку залежної змінної можна було пояснити дією саме незалежної змінної, а не інших факторів.

Проміжні змінні й змінні, що контролюються, які відіграють сут­тєву роль у встановленні причинно-наслідкових зв’язків між незалеж­ною і залежною змінними, називають додатковилш змінними. Обрані рівні додаткових змінних визначають можливість подальших уза­гальнень (ті рамки, в яких діють установлені закономірності) і, таким чином, обмежують можливість перенесення отриманих в експеримен­ті даних на більш широкі ситуації, відмінні від заданих.

Побічними змінними в експерименті виступають:

– фактор часу (години проведення дослідження, нестабільність у часі загалом, коли на ефективність діяльності досліджуваних впливає пора року чи погодні умови);

– фактор завдання, коли різні умови змінної вимагають різних експериментальних завдань (наприклад, перевірка гіпотези про вплив змісту певної інформації на ефективність її заучування вимагає добо­ру різної інформації, оскільки її можна завчити тільки один раз);

– суб’єктивний фактор – індивідуальні особливості досліджува­них (адже особливості діяльності досліджуваних залежать від статі, віку, настрою, стану здоров’я тощо).

Способи контролю змінних стосуються незалежних та зовнішніх змінних.

Контроль незалежних змінних передбачає використання активних (експеримент, бесіда) та пасивних (спостереження та вимірювання) методів.

Контроль зовнішніх (побічних і додаткових змінних) передбачає використання наступних прийомів: елімінації (усунення зовнішньої змінної); контрастність умов (забезпечення постійного рівня зовнішньої змінної); балансування (створення двох або більше груп досліджуваних, які перебувають в рівних умовах); контрбалансування (для експериментів із декількох серій), рандомізація (стратегія випадкового відбору або розподілу учасників експерименту, за якою всі учасники мають рівні шанси потрапити до групи).

Критеріями якості виміру змінних є об’єктивність, надійність, валідність.

Об’єктивність означає максимально можливу незалежність результатів виміру від особистісних особливостей дослідника, його на­строю та ін.; досягається стандартизацією процедури виміру для всіх досліджуваних.

Надійними вважаються дані виміру змінних, які при повторному їх отриманні в тих же процедурних умовах дають незначущі відхилення від попередньо отриманих показників. Перевірка надійності передба­чає ймовірнісні оцінки на основі статистичних рішень.

Валідність даних визначається в конкретних умовах експеримен­ту, коли оцінюється, зокрема, наскільки методичні прийоми, які були обрані як засіб отримання емпіричних даних, визначають саме ті змінні, що задані в експерименті.

Визначення та різновиди валідності експериментального дослідження в психології.

Валідність – це достовірність висновку, яку забезпечують результати реального експерименту у порівнянні з бездоганним експериментом.

Зрозуміло, що у психологічному дослідженні досить важко досяг­ти повного виконання цих критеріїв. У зв’язку з цим завдання дослід­ника полягає в тому, щоб відокремити результати вимірів, пов'язаних із реальними відмінностями, що існують між досліджуваними, від ре­зультатів, отриманих за рахунок випадкових впливів, тобто встано­вити помилку виміру.

Помилки виміру можуть виникати:

– по-перше, якщо досліджуваний знає, що за ним спостерігають, і дає різні відповіді залежно від своїх інтересів і мотивів;

– по-друге, за рахунок низької якості інструмента вимі­ру, що використовується в дослідженні;

– по-третє, за рахунок особли­востей самого дослідника, коли мінливість відповідей обумовлена станом (наприклад, хворобою) чи іншими характеристиками (стат­тю, віком, досвідом), які впливають на досліджуваного під час експе­рименту;

– по-четверте, за рахунок характеристик досліджуваних, на­приклад, їхньою недостатньою чисельністю взагалі або зміною чисе­льності на момент повторного дослідження, що, власне, і викликає різницю у вимірах.

Основні види валідності є: внутрішня та зовнішня.

Внутрішня валідність (англ. internal validity) – вид валідності, ступінь впливу незалежної змінної на залежну змінну. Внутрішня валідність тим вище, чим більше ймовірність того, що зміна залежної змінної викликано зміною саме незалежної змінної. Внутрішня валідність – відповідність реального дослідження ідеальному.

Зовнішня валідність (англ. external validity) – вид валідності, що визначає те, наскільки результати конкретного дослідження можна поширити на весь клас подібних ситуацій, явищ, об'єктів.

Зовнішня валідність визначає те, якою мірою результати, отримані в експерименті, можуть відповідати тому типу життєвої ситуації, яка була досліджена, і те, наскільки можливо узагальнити ці результати на всі подібні життєві ситуації.

Реальний експеримент та експеримент «повної відповідності» є характеристикою зовнішньої валідності.

Підвищення внутрішньої валідності пов’язують з усуненням результатів дії побіч­них (зовнішніх) змінних (із усередненням їхніх мінливості і нестабіль­ності), тобто урахуванням фактора часу, задачі, суб’єктивного факто­ра.

Підвищення зовнішньої валідності (достовірність результатів експерименту) забезпечується досягненням відповідності рівнів додатко­вих змінних в експерименті і в реальності, яка вивчається. У зв’язку з цим експериментальний контрольможна трактувати як будь-який за­сіб, що використовується для виключення можливості зменшення ва­лідності дослідження.

Основними факторами, які порушують внутрішню валідність експерименту:

– фактори вибірки (селекція, статистична регресія, експериментальний відсів);

– побічні змінні (ефект історії, ефект тестування, інструментальна похибка, взаємодія факторів).

До факторів, які впливають на зовнішню валідність належать такі особливості досліджуваного: наявність пам’яті, здатність емоційно реагувати на ситуацію, здатність до навчання.

Серед головних причин порушення зовнішньої валідності відзначають: ефект тестування; умови проведення дослідження; артефакти; інтерференція експериментальних впливів.