Оплата психологічних послуг
Проблема оплати психологічних послуг є своєрідною перевіркою готовності психолога до внутрішнього компромісу і рівня його професійної гідності. Навіть на рівні здорового глузду багато людей будь-яку послугу сприймають як платну, оскільки послуга - це теж робота і за неї обов'язково треба платити. «Якщо я заплатив гроші, то я хочу мати результат (якісну послугу). При цьому я не хочу відчувати себе обдуреним і постараюся навіть допомогти психологу краще розв'язати мою проблему». Таким чином, клієнт готовий навіть проявити певну активність в розв’язанні своєї проблеми, прагне до співпраці з психологом-консультантом (хоча б для того, щоб «контролювати» його і своєчасно нагадувати про те, що «гроші були заплачені не задарма, тому бажайте старатися»).
У цій проблемі часто проводять аналогії з медичною практикою, коли успішно прооперовані хворі, бажаючи віддячити поважаному лікарю-хірургу, іноді діставали у цьому відмову і після цього їх стан здоров'я різко погіршувався. Звичайно цьому дається приблизно таке пояснення: «Раз Ви не хочете взяти від мене в подяку подарунок (або гроші), то, мабуть, операція пройшла невдало і Вас просто совість мучить». У результаті хворий ще більше «накручує» себе і його стан справді погіршується. І часто висновок тут такий: треба не тільки брати великі гроші за медичні і психологічні послуги, але і прагнути тримати високу ціну за послуги, щоб викликати у клієнтів-пацієнтів особливу пошану до таких послуг і формувати те, що психологи називають «психотерапевтичним міфом» (віру у психолога і в його чудесні методики, які, природно, «багато вартують»).
І оскільки так розмірковує більшість клієнтів-пацієнтів, то зі всім цим багато в чому можна погодитися, хоч видатний психотерапевт К. Роджерс застерігав від розгляду психотерапії за аналогією з медициною, оскільки добрий хірург може й не любити свого хворого, а психотерапевт - просто зобов'язаний на практиці демонструвати своє безумовне позитивне сприйняття клієнта. Але є і інші суттєві сумніви в «обгрунтованості» неодмінної оплати за психологічні послуги. Уявімо ситуацію: до Вас прийшов друг (подруга) з серйозною життєвою проблемою та з надією отримати моральну підтримку або просто виговоритися. Весь вечір ви уважно вислухали близьку Вам людину і відчули, що зуміли допомогти їй в моральному і психологічному планах, а пізно ввечері, вже проводжаючи її, сказали: «Ти знаєш, заплати мені стільки-то і стільки-то, адже я тобі допоміг». Запитується, чи залишитеся ви після цього друзями? А якщо Ваш друг (подруга) навіть і заплатить Вам, то можна запитати ще жорсткіше: «А чи були ви справжніми друзями?». Між тим, у справжній дружбі немає ні боржників, ні добродійників, а інша розумна людина сказала, що «тонкій душі обтяжливо усвідомлювати, що хтось їй зобов'язаний подякою; грубій душі - усвідомлювати себе зобов'язаною кому-небудь...». Звичайно, що проаналізована ситуація нехороша, незручна для спокійного роздуму.
Традиційно стосунки між психологом і клієнтом відрізняються від того, що називається «дружбою». М. Кан приблизно так обгрунтовує загальноприйняті відмінності між стосунками у психотерапевтичному процесі і стосунками з другом: «Терапевтичні стосунки ефективні тією мірою, в якій клієнти вільні (відносно) виражати і вивчати свої почуття, вільні від неминучих турбот, що характеризують повсякденне соціальне спілкування. Коли я намагаюся виризити свої почуття і відчуття другові, мені вельми складно залишатися у зіткненні з самими почуттями і відчуттями та їх змінами. Проблема значно ускладнюється, коли йдеться про почуття і відчуття мого друга та мою турботу із цього приводу. Крім того, я піддаю цензурі почуття, які, вважаю, викликали б у друга щось, з чим я не хочу стикатися сам. Таким чином, більшість нетерапевтичних ситуацій була спрямована на те, щоб зменшити можливість дізнатися про чиї-небудь відчуття і, таким чином, понизити ризик розділити їх. Терапевтичні ситуації - унікальні тим, що заохочують клієнтів звертатися якомога глибше до своїх бажань, поривів, страхів, фантазій. Такий підхід передбачає вихід за межі реального або прийнятного у звичайних стосунках”.
Справді, у традиціях західного суспільства, особливо серед високозабезпечених груп населення, типова ситуація, коли, наприклад, дружина звертається до чоловіка, бажаючи обговорити з ним якісь свої особисті проблеми, а він спокійно заявляє їй: «У тебе свої проблеми, не заважай мені - сходи до психоаналітика, а я оплачу витрати».
Важливо зрозуміти, що часто клієнт-пацієнт звертається до психолога тільки тому, що в реальному своєму житті він не зустрів справжнього друга, який зміг би його по-людськи вислухати або тому що позбавлений справжньої любові. З цього приводу К. Роджерс головну проблему психотерапії пов'язував з тим, що може зробити психотерапевт, щоб врешті-решт повідомити клієнту, що його люблять (люблять не у значенні «ероса», а в значенні «агапе», тобто любові, яка не вимагає нічого взамін). Він вважав, що для вирішення цієї проблеми не «має особливого значення не тільки теорія, але і техніка». І як бути у цьому випадку, якщо неодмінною умовою ефективної психотерапевтичної допомоги повинна бути, на думку багатьох фахівців, так звана «дистанція» між психологом і клієнтом?
Насправді, дуже складно чітко і зрозуміло розвести «психотерапевтичні стосунки», дружбу і любов. І якщо стосунки психотерапевта і клієнта ще якось намагаються визначити, то любов і дружба, слава Богу, не вписуються у якусь серйозну теорію, оскільки у них найбільшою мірою виявляються людська унікальність, творчість і гідність. Цінність любові і дружби полягає в тому, що кожна людина розуміє їх по-своєму, що і дозволяє людям вибудовувати унікальні, неповторні і саме цим особливо цінні (безцінні) стосунки один з одним. І клієнт захоче побачити у своїх стосунках з психологом те, що близьке його власному розумінню дружби або навіть любові. Але якщо психолог почне пояснювати йому, що їх стосунки - це стосунки фахівця і клієнта, то деякі клієнти сильно розчаровуються, оскільки явно не отримають того, ради чого вони взагалі прийшли до психотерапевта - за підтвердженням того, що можуть бути любимими.
І все-таки психотерапевтичні стосунки і дружбу розвести можна, адже, як відзначав ще Д. Вашингтон, «справжня дружба - дерево, що поволі росте; вона повинна зазнати потрясіння від нещасть, перш ніж заслужити свою назву». Правда, і в психотерапевтичних групах стосунки теж часто визрівають поволі, і, крім того, в таких групах часто виділяють і спеціально організовують етап «агресії на терапевта», щоб потім подолати його та вийти на більш інтимний рівень стосунків.
Пихотерапевтичні стосунки і дружбу не можна ототожнювати, бо у справжній дружбі таїться краса, незбагненна для багатьох людей (за ж. Лабрюйером),і з тим, що «дружба може поєднувати лише гідних людей» (за Ціцероном). Справді, до психолога приходять різні пацієнти, у тому числі і «неоригінальні». Але якщо до психолога прийде клієнт, зовсім «неабиякий» і близький йому по духу, то невже між ними не може виникнути щира дружба?
Проблема полягає в тому, що якщо все-таки стосунки психолога і клієнта мають нехай не дружній, а просто людський характер, то сам факт оплати таких стосунків може значно понизити рівень можливої дружби і любові (у значенні «агапе»)і, відповідно, значно примітивизувати психотерапевтичні стосунки між клієнтом і психологом в порівнянні з тим, яким вони могли б бути. «Добра справа тим менше заслуговує подяки, якщо невідома її ціна», - писав Ф. Бекон. Звичайно, багато клієнтів і психотерапевтів це переживуть, але усвідомлення якоїсь фальші в їх стосунках все одно буде присутнє.
Значно знижує захоплення ефективними платними психологічними послугами існування ринку психотерапевтичних послуг. Психотерапевтам часто доводиться вести відчайдушну конкурентну боротьбу на цьому ринку: піклуватися про свою рекламу і підлаштовуватися під смаки і капризи своїх можливих клієнтів. Тому неминучі ситуації, коли психотерапевт просто змушений відмовлятися від ідей і методів, які, як він вважає, потрібні багатьом клієнтам, але які самими клієнтами (або колегами психотерапевта) не сприймаються. І тоді психотерапевт змушений працювати не так, як вважає за потрібне, а так, як «належиться», що і дозволяє йому впевненіше відчувати себе на ринку психотерапевтичних послуг. Саме цим пояснюється швидка переорієнтація багатьох психотерапевтів на чергові методичні «моди» і захоплення тими ідеями, які користуються попитом і дозволяють бути конкурентоздатним. Природно, і тут є добрі виключення, коли психотерапевту все-таки вдається реалізовувати саме своє уявлення про справжню професійну діяльність, але це вже на рівні справжнього мистецтва професійного та особистісного самовизначення.
Частіше і психотерапевти, і клієнти не задумуються над цією проблемою, інакше просто працювати б було неможливо. Але від цього сама проблема (проблема фальші у стосунках, які по суті своїй все-таки повинні бути щирими і безкорисливими) не зникає, а лише загострюється, в результаті - взаємне роздратування психологів і клієнтів, що розраховують не тільки на любов, але і на повагу до своєї гідності.
Отже, одна з найскладніших етичних проблем психологічної практики може бути сформульований приблизно так: «Брати або не брати гроші та подарунки від клієнта, що довірився Вам?». Дане питання є дуже делікатним.В умовах, коли майже всі оточуючі Вас психологи «беруть» (це вже давно стало нормою), та й багато клієнтів інакше навіть не уявляють собі стосунків з психологом, та ще в умовах, коли праця багатьох психологів оплачується просто принизливо малими окладами, відмова від оплати своєї праці (від гонорарів) буде просто самообманом. Але брати бути можнапо-різному. В одному випадку можна брати, та ще обурюватися за малу оплату. В іншому випадку можна брати, але при цьому щиро переживати, що взагалі доводиться вибудовувати свої стосунки з клієнтом в режимі «купівлі-продажу».
З цього приводу цікаві міркування відомого психотерапевта Еверетта Шострома: «У бізнесі особистість - це вже не стільки особистість, скільки машина для заробляння грошей. Як відомо, психотерапія грунтується на повазі особистості і гідності тих людей, які звертаються до лікаря за допомогою. Але той факт, що до Вас прийшла на консультацію людина — не просто страждаюча особистість, а клієнт (!), дещо міняє всю ситуацію. Коли психотерапевт стає бізнесменом, йому практично неможливо втриматися від матеріалізації свого клієнта. Психолога, психотерапевта у нас не прийнято вважати бізнесменом. Це хоч і втіха для мене, але помилка. І я, як якась проміжна стадія між психологом і бізнесменом, теж переживаю глибокий душевний конфлікт». Психотерапевт признається, що «за кожну надану психотерапевтичну послугу змушений брати гонорар», але при цьому зауважує: «в мені зустрічаються психотерапевт і бізнесмен, але ж і людина, що прийшла на консультацію, неоднорідна. Вона одночасно особистість, що вимагає допомоги, і клієнт, якого потрібно обслужити».
Е. Шостром намагається якось виправдатися перед власним сумлінням професіонала і продовжує свої міркування: «моя професія зобов'язала мене до того, щоб серце моє було відкрите назустріч кожному. Але за час, якого у мене значно менше, ніж душевної теплоти та любові до людства, за час, якого у мене обмаль, потрібно платити. «Ви платите не за любов і увагу, яку я вам надаю, - можу я сказати в такому разі, - ви платите компенсацію за витрачений на вас час». Але тут же Е. Шостром чесно признається, що і «бізнесмен відносно своїх споживачів сповідує аналогічну філософію».
Таким чином, психолог-фахівець просто змушений йти на серйозні внутрішні компроміси, що не тільки може знизити ефективність його допомоги клієнту, але знизити рівень задоволення від своєї непростої праці. Звичайно, все це стосується і психологів, здатних до професійної рефлексії і які не втратили відчуття власної гідності і професійної честі.
Правда, можливі і інші варіанти компромісів, коли психолог просто відганяє від себе переживання і всі свої зусилля спрямовує на заробляння максимальних гонорарів на бідах своїх клієнтів, ще обгрунтовує це тим, що «висока оплата - це пошана до самого клієнта, адже не схоче ж він отримати некваліфіковану, тобто безкоштовну допомогу». Між такими психотерапевтами може навіть виникнути своєрідне змагання, коли вищою доблестю та показником «професіоналізму» вважається розмір отриманого від клієнта гонорару чи розмір «години оплати».
Отже, уявлення про честь і гідність можуть бути різними. І компроміси можуть бути різними, що саме по собі вже дає певний простір для етичної творчості. А оскільки психологи - люди розумні та незакомплексовані, то часто їм легко буває заспокоїти свою професійну і людську совість.
Основна проблема полягає в тому, як ставитися до самої ідеї оплати психологічних послуг у різних ситуаціях і з різними клієнтами, а також в тому, як навчитися правильно орієнтуватися у цих ситуаціях і визначати, як самі клієнти сприймають неминучість «ринкових відносин» з психологом. Таким чином, проблема зводиться не до того, що психолог повинен від чогось реально відмовитися (наприклад, від частини гонорарів), а до того, щоб знаходитися (чи не знаходитися) у постійному моральному переживанні через необхідність брати з клієнтів гроші і неможливості що-небудь змінити у цьому плані. Сам факт переживання психолога-практика перетворює його на рефлексуючого фахівця, тобто у справжньогоетичного суб'єкта своєї діяльності.
Платний психолог (психотерапевт) ніколи не залишиться без клієнтів, тому що більшість людей переконана, що «за все треба платити», не роблячи різниці між оплатою комунальних послуг і складною розмовою про значення людського існування. Образливо лише те, що по-справжньому горді і, мабуть, найцікавіші клієнти для психолога можуть просто не прийти або, навіть прийшовши до нього, не будуть до кінця відвертими та щирими, оскільки між психологом і таким клієнтом завжди буде момент фальші, зумовлений самим фактом оплати будь-яких одкровень.
Проблема платності психологічних послуг створює парадоксальну ситуацію: чим складніша та реальніша психологічна життєва проблема, тим меншою мірою вона розв'язується в режимі ринкових відносин між психологом і клієнтом і, навпаки, чим більш надумана, простіша проблема, тим більші гонорари мають психологи (психоаналітики, психотерапевти). Наприклад, навіть на процвітаючому заході психологи, що працюють з бездомними наркоманами, суїцидами і т. д., нерідко одержують порівняно невелику зарплату, а на телефонах довіри часто взагалі працюють на безкорисливій основі добровольці, лише ті, що пройшли спеціальну підготовку. Їх клієнти знаходяться у складному положенні, наприклад, бродяга, швидше за все, просто не схоче звертатися до благополучного і влаштованого у цьому світі фахівця, адже у нього немає коштів та теж є своя гордість.
І в той же час психоаналітики, що працюють з багатими і зовні «благополучними» клієнтами, вважаються достатньо високооплачуваними фахівцями, але тільки не тому що їх робота реально складніша, а тому що так прийнято вважати, їм просто більше пощастило у житті, ніж тим же соціальним працівникам і соціальним педагогам, які вирішують не менше складні проблеми. Свобода ринку не передбачає винагороди людини за її справжні заслуги, гідність і моральну досконалість. Важлива не реальна цінність праці або речі, а та оцінка, яку дають цій речі люди, купуючи або не купуючи її.
У вітчизняній психології теж змінювалося ставлення до проблеми оплати психологічних послуг. Якщо в середині 80-х років психотерапевтичні групи були переважно безкоштовними, то при впровадженні у країні ринкових відносин оплата за участь у групах стала стрімко зростати. Але як тільки оголошувалося, що з наступного заняття група буде платною (наприклад, оголошувалося, що за сеанс братимемо по 2 карбованці - чисто символічну на ті часи суму), деякі учасники на наступне заняття вже не приходили, сприймаючи це не тільки як образу відчуття власної гідності, але і як розчарування у тих принципах психотерапії, в які вони вже встигли повірити. Але основна частина з радістю продовжувала ходити на групи і платити.
Психотерапевти не відразу почали брати великі гонорари. Вони придумували різні хитрощі та самовиправдання. Наприклад, заявлялося, що оплата не береться з учнів, пенсіонерів та інвалідів або заявлялося, що хай платять тільки ті, хто вважає, що група їм справді допомогла. У кінці 80-х - початку 90-х років ХХст. психотерапевти почали дуже багато заробляти. На жаль, вже тоді стала виявлятися різниця в доходах населення і тому чимала частина потенційних учасників психотерапевтичних груп просто відмовилася від участі у них через брак грошей. Але багато психотерапевтів навіть не звертали на це уваги, оскільки клієнти в основному були і, головне, були готові платити стільки, скільки потрібно.
Психолог-бізнесмен ставить себе в досить делікатну ситуацію, оскільки продає не тільки свою психологічну послугу, але і самого себе. Як вважав К. Роджерс, психолог, навіть в порівнянні з хірургом, не проводить операцію, а сам «є терапією» і що без суттєвої складової - безумовного позитивного ставлення до клієнта - ніякого успіху не матиме. Таким чином, виходить, що психолог «продає» не просто послугу, а свою емпатію, щирість, незахищеність, співпереживання, співчуття, чисто людську участь в долі клієнта, а це значить, що купують не просто якусь нашу професійну здатність чи знання, а нас цілком, та ще з найкращими нашими якостями.
Розглядаючи ринкову особистість, Е.Фромм виділяв головну її позицію. «Я буду таким, яким я потрібен Вам для вирішення Ваших проблем». У цьому випадку психолог перестає бути творчою особистістю, суб'єктом своєї праці і просто перетворюється на засіб для розв’язання чужих проблем. Це дуже велика (особиста) плата за такий успіх.
У сучасній ситуації відмовитися від платних послуг психологи не можуть. І тоді єдиною можливістю зберегти свою професійну та особистісну гідність є постійна рефлексія та переживання даної проблеми, яку в реальності поки вирішити не можна. Хоч саме звернення до проблеми - це теж своєрідний внесок в її вирішення.
Е. Шостром, завершуючи свої розмірковування про проблему оплати психологічних послуг, відверто написала: «Я люблю Америку більше за іншу країну, але, я весь час думаю про те, як нам видертися з тієї ями бездуховності та маніпуляцій, в яку ми сповзаємо».