Лекція 7. Післявоєнна література Германії та Франції

1. Загальна характеристика літератури ГДР та ФРН 1940-60-х років. Антивоєнний та антифашистський пафос творчості представників «Групи – 47».

2. Творчість Генріха Бьоля: антивоєнна спрямованість, критика німецького повоєнного суспільства, особливості стилю його книг.

3. Французький «антироман» та «антидрама». Руйнування роману в творах Алена Роб-Грійє, Мішеля Бютора, Наталі Саррот, Клода Моріака. «Психологічна» та «шозисьска» лінії «нового роману». Погляди на мистецтво французьких «нових романістів». Новітні тенденції у французькій драматургії: «театр абсурду» (основні риси естетики).

1. Перші післявоєнні роки в літературі Німеччини переважають апокаліпсичні настрої розгубленості і песимізму, цілком зрозумілі після тільки що пережитої катастрофи. Письменники так чи інакше намагалися розібратися в тих фатальних помилках національної історії, які принесли незлічимі нещастя народам Європи й привели саму Німеччину до катастрофи. У тлумаченні причин цього катаклізму в німецьких письменників виявилися розбіжності. Представники соціалістичного авангарду (Анна Зегерс, Бертольт Брехт, Иоганес Бехер) і критичного реалізму (Томас Манн, Генріх Манн, Леонгард Франк) розглядали фашизм як конкретне історичне явище, що стало можливим у такій формі в Німеччині ХХ століття в силу певних суспільних, історичних і духовних причин. У творчості таких авторів, як Герман Козак, Ганс Еріх Носсак, поразка Німеччини сприймалася як всесвітня катастрофа, що була ніби розплатою за пороки сучасної цивілізації, її безстрасність і бездуховність. Оповідь в творах цих літераторів переноситься цілком в узагальнено-символічний, ірреальний план. Багато молодих письменників пройшли через війну, і в їхніх книгах «трагічне відчуття кінця світу» сходить до глибокої особистої драми. В 1947 році ці автори об'єдналися в «Групу – 47». Ініціаторами об'єднання виступили Ганс Ріхтер, Альфред Андреш, Вольфганг Борхерт, Генріх Бьоль (інша назва угруповання – «покоління тих, що повернулися»). Ці письменники в момент утвору групи демонстративно відмовилися від яких-небудь маніфестів і програм. Одним з їхніх гасел стала недовіра до всіх ідеологічних доктрин. Цей «аскетизм» був реакцією на фашистську демагогію, спекуляцію поняттями «батьківщина», «народ», «нації» і на ідеологію «холодної війни», що вже почала формуватися.

2. Генріх Бьоль (1917-1985) (лауреат Нобелівської премії 1972 року) був і на західному, і на східному фронтах, чотири рази поранений і закінчив війну в американському полоні. Перші твори Бьоля (повість «Поїзд прийшов вчасно» (1949), роман «Де ти був, Адам?» (1951)) зображують фронтові будні, у них варіюються дві, по думці автора, головні характеристики гітлерівської війни: нелюдськість і безглуздість. Письменник з великою емоційною силою малює історичну приреченість гітлерівського «походу на Схід». Гострим антивоєнним та антифашистським пафосом пронизані всі оповідання, що увійшли в збірку «Подорожанин, прийдеш коли в Спа…» (1951). Надалі у своїй творчості Бьоль звертається вже до післявоєнної дійсності й завжди торкається питання впливу, який виявила війна й поразка німців у ній на мирне життя простих людей. У романах «І не сказав ні єдиного слова» (1953), «Будинок без хазяїна» (1954), «Більярд о пів на десяту» (1959) показана широка панорама післявоєнної Німеччини, життя різних шарів суспільства з усіма проблемами, що встають перед ними. Бьоль досліджує причини духовної невпорядкованості людей, його герої часто відчувають себе часткою триваючої історії своєї країни, пам'ять про минуле для них – неодмінна умова людяності їх буття. За приватною долею героя в письменника завжди встає трагічна доля націй. Автор досить часто в творах 60-70-х років використовує принцип варіації, повернення до того самому образу, спогаду, уявлення. Однією з нових для письменника тем стала болюча для європейського та німецького суспільства 1970-х років проблема тероризму, насильства заради високої гуманістичної мети. Найбільш цікаво вона відображена у повісті «Втрачена честь Катарини Блюм» (19 ).

3. На межі 1940-50-х років у Франції виникає школа «нового роману», до якої увійшли Ален Роб-Грійє, Мішель Бютор, Клод Моріак, Наталі Саррот. У 1958 році виходить книга К. Моріака «Сучасна алітература» – так письменник визначив французький «новий роман». У творчості представників цієї течії література відходить від соціальної проблематики, принципу відповідальності перед суспільством («ангажованість»), який декларували екзистенціалісти, заперечує будь-які завдання, цілі, істини, що знаходяться поза межами мистецтва. Описовість – основний засіб відображення дійсності в «антиромані». Світ значень та зв’язків «нові романісти» заміняють світом форм. А. Роб-Грійє (1922-2008) є засновником так званої «шозиської» (від франц. «річ») гілки «антироману». Речі та їх описи займають центральне місце в його творах. Одним з елементів техніки письменника є «оптичний, описовий прикметник», за допомогою якого автор передає неемоційність, нейтральність відносин людини та всесвіту, та який виступає запорукою свободи, наївності та чистоти погляду на людину. Н. Саррот (1900-1999) представляє психологічну лінію «нового роману». Творчість письменниці побудована на описах психічних реакцій. В її романах зображуються підсвідомі сплески емоцій, душевні пориви, найтонші відтінки людських почуттів. К. Моріак (1914-1996) писав свої «антиромани» у формі внутрішніх діалогів. Як правило, в його творах «потоки свідомості» рухаються паралельно, відображаючи одній й ті самі факти, перегукуючись, зливаючись та розгалужуючись. У 60-ті роки у Франції виникає нове, структуралістське покоління «антироманістів»: Ролан Барт, Філіп Соллерс, Жан-Луї Бодріяр. «Нові романісти» вплинули на російську літературу 1970-80-х років: творчість А. Бітова, С. Соколова, В. Єрофєєва, Вяч. Пьєцуха.

«Театр абсурду» («антидрама», «театр парадоксу») заявляє про себе на початку 1950-х років – у творчості Семюела Беккета (1906-1989) та Ежена Іонеско (1909-1994). Сам термін «театр абсурду» виник у 1961 році у монографії англійського літературознавця М. Ессліна, який обєднав драматургів другої половини ХХ століття за типологічними ознаками: відсутність місця та часу дії, руйнування сюжету та композиції, ірраціоналізм, парадоксальні колізії, поєднання трагічного та комічного (засіб гротеску). У «драмі абсурду» відсутній зовнішній конфлікт, нічого не відбувається, а те, що діє на сцені – діє невідомо навіщо та заради чого. У абсурдистів домінує гранична умовність, концентрована «прозора» ідея, у вищій ступені узагальнені образи, логізовані характери. Своєрідність дійсності в п’єсах С. Беккета, Е. Іонеско, Ж. Жене, Т. Стоппарда, Г. Пінтера, Ф. Аррабаля, В. Гавела, С. Мрожека у театрі абсурду – в універсальності та незмінності абсурду.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть основні течії в німецькій післявоєнній літературі.

2. У чому своєрідність погляду на війну представників «Групи-47»?

3. У чому полягає антифашизм творів Г. Бьоля?

4. Охарактеризуйте естетику «нового роману».

5. Чим відрізняється «театр абсурду» від традиційної драматургії?

Література

1. Лейтес Н. С. От Фауста до наших дней / Н. С. Лейтес. – М.: Просвещение, 1987. – 223 с.

2. Гуляев Н. А. История немецкой литературы / Н. А. Гуляев, И.П. Шибанов. – М. : Высшая школа, 1975. – 526 с.

3. Зачевский Е. А. Группа «47» и становление западногерманской литературы / Е. А. Зачевский. – Л. : Изд-во Ленинградского университета, 1983. – 185 с.

4. Французская литература 1945-1990 / [Редкол. : Н.И. Балашов (отв. ред.)]. – М. : Наследие, 1995. – 928 с.

5. Алхімія слова живого. Французький роман 1945-2000: [навч. посібник / авт.-упоряд. В. І. Фесенко. – К. : Промінь, 2005. – 383 с.

6. Мотылева Т. Беспощадная память: Заметки о романах Генриха Белля / Т. Мотылева // Знамя – 1987. – № 6.

7. Гозенпуд А. Пути и перепутья: Английская и французская драматургия ХХ века / А. Гозенпуд. – М. : Искусство, 1967. – 330 с.

8. Васильєв Є. М. «Театр абсурду» чи «театр парадоксу» / Є. М. Васильєв // Зарубіжна література. – 1997. – № 11. – С. 35-37. – Режим доступу: http://studentam.net.ua/content/view/8676/97/

9. Силкіна В. І. До змісту «Носорогів» через поетику «театру абсурду» В. І. Силкіна // Всесвітня література. – 2004. – №3. – С. 23-26.

10. Рогозинський В. Блукаючи в темряві ночі, або Пекло очима С. Беккета / В. Рогозинський // Всесвітня література та культура. – 2004. – № 5. – С. 25-30.