Лекція 7. Психологічна діагностика у роботі педагога

Мета та загальні задачі психодіагностики у діяльності педагога. Особливості психодіагностичної роботи педагога. Особливості психодіагностичної роботи з постраждалими від стихійного лиха та інших психогенних впливів. Етапи психодіагностичної роботи.

Сучасна психодіагностика визначається як наука, яка розробляє методи виявлен­ня і вивчення індивідуально-психологічних особливостей людини і групи. В її компе­тенцію входять конструювання і апробація методик, вироблення правил проведення дослідження, способів обробки і інтерпретації результатів, обговорення можливостей і обмежень тих чи інших методів. На основі проведеного дослідження соціальний працівник, практичний психолог може будувати корекційно-розвиваючу, консультативну чи психотерапевтичну роботу з обстежуваним (са­ме так, зазвичай працює соціальний працівник, поєднуючи різноманітні види діяльності).

Таким чином, діагностика повинна допомогти спеціалісту оволодіти системою основних понять, ознайомитися з теорією і практикою діагностичних досліджень, сформувати адекватні уявлення про роль і місце відповідних методик в системі соціальної роботи з дітьми і дорослими, оцінити їх можливості і обмеження. Практичний психолог, який повсякденно працює з людьми, засвоївши дану методологію і озброївшись діагностичними методиками, зможе надати реальну допомогу конкретним людям і суспільству в цілому, компетентне підходячи до вирішення багатьох насущних питань. Серед них такі як: індивідуалізація педагогічного підходу в процесі роботи із зосередженням особливої уваги на "важких дітях" і проблемних підлітках; раннє професійне самовизначення; профорієнтація, відбір у спеціалізовані гімназії, коледжі чи вузи; профорієнтація і перепрофілювання в центрах зайнятості населення; кадровий відбір, висування па керівні посади; комплектування колективів, екіпажів, команд, військових підрозділів на основі даних про соціальио-психологічпу сумісність; сімейна психотерапія, гармонізація подружніх стосунків; об'єктивізація ефекту психокорекційної роботи в групах соціотренінгу і при індивідуальній психотерапії; соціально-психологічна реадаптація засуджених після відбування покарання для соціальних працівників пенітенціарної системи; оцінка ефективності заходів, спрямованих на стабілізацію стану і реабілітацію обстежуваних осіб; соціально-психолоігчна реадаптація і корекція стану в роботі з суїцидентами і превенція суїцидів; виявлення усереднених характеристик репрезентативних груп, визначення загальних для більшості обстежуваних осіб соціально-психологічних тенденцій в контексті соціологічного дослідження; превентивна корекція соціально-нсихологічпих перетрубацій в різних регіонах, популяціях і колективах з метою попередження соціальних катаклізмів і уникнення людських жертв, а також багато інших аспектів роботи як з конкретними людьми, так і з групами.

Діагностика належить до загальних комплексних соціальних технологій, які використовуються на всіх етапах соціальної роботи і соціального обслуговування. Засвоєння наукових знань і оволодіння навичками, які дозволяють займатися діагностичною діяльністю, належить до числа необхідних умінь спеціалістів із соціальної роботи в будь-якій галузі діяльності.

В загальному вигляді психодіагностика - це наука і практика постановки психологічного діагнозу. Термін "психодіагностика", який поширився в психіатрії після появи роботи Г. Роршаха "Психодіагностика", досить швидко вийшов за межі меди­цини. Термін "діагноз" почав тлумачитись як розпізнання будь-якого відхилення від нормального функціонування чи розвитку і навіть як визначення стану конкретного об'єкта (індивіда, сім'ї, мала група, тієї чи іншої психічної функції чи процесу у конкретної особи). Поняття психодіагностики поширилося і на профілактичне обстеження індивідів і груп. Діагностичне дослідження (точніше - обстеження) наділене важливою характерис­тикою, яка відрізняє його від наукового дослідження. Психолог-дослідпик орієнто­ваний на пошук невідомих закономірностей, які зв'язують абстрактні змінні, викорис­товує "відомих" (тобто, визначених за якоюсь ознакою) обстежуваних і ігнорує їх індивідуальні відмінності. Для психодіагноста-практика саме ці індивідуальні відмінності і емпірична цілісність є об'єктом вивчення; він орієнтований на пошук відомих закономірностей у "невідомих" обстежуваних.

Психодіагностичні завдання можуть вирішуватися різними способами. Один з таких способів - це тривале спостереження за обстежуваним, яке здійснюється в ході надання йому допомоги (в ході консультування, психотерапії). Другий спосіб - це спостереження за обстежуваним в реальних умовах його життя, (Наприклад, спостереження за поведінкою дитини в дитячому садочку). Ці способи дають дуже цінні відомості про обстежуваного, однак вони вкрай трудомісткі, не завжди доступні і дають інформацію не до початку роботи психолога, але вже в ході такої роботи (яка може вияви­тись і зайвою. Тому в психодіагностиці одержали поширення спеціальні психодіаг-ностичні методики, які використовуються не лише в сфері консультування і психоте­рапії, але і у всіх тих випадках, коли необхідно одержати оцінку тієї чи іншої психічної особливості конкретного індивіда чи групи. Ці методики наділені такими особливостями: 1) вони дозволяють зібрати діагностичну інформацію у відносно короткий термін; 2) вони представляють інформацію не взагалі про людину, а конкретно про ті чи інші її особливості (інтелект, тривожність, самоставлеиня, соціометричний ста­тус, найяскравіше виражені особистісні риси і т. ін. ); 3) інформація подається у такому вигляді, який дозволяє дати якісне чи кількісне порівняння індивіда з іншими людьми; 4) інформація, яка одержується з допомогою психодіагностичних методик, корисна з точки зору вибору засобів втручання, прогнозу його ефективності, а також прогнозу розвитку, спілкування, ефективності тієї чи іншої діяльності індивіда.

Загальновизнаною є класифікація дослідницьких методів на неекспериментальні (описові) і експериментальні. Неекспериментальиий метод утворює різні види (методики) спостережень, бесіди, вивчення продуктів діяльності. Експериментальний метод ґрунтується па спрямованому створенні умов, які забезпечують виділення досліджуваного фактора (змінної) і реєстрацію змін, пов'язаних з його дією, а також допускає можливість активного втручання дослідника в діяльність обстежуваного. На основі цього методу будуються чисельні традиційні для психології методики лабораторного і природного експерименту, а також особливий їх різновид - формуючий експеримент.

Діагностичні методики іноді розглядаються в рамках експериментального методу. Тому важливо особливо виділити діагностичний метод, який має цілком визначені особливості і узагальнює ряд конкретних методик.

Основною особливістю психодіагностичного методу є його вимірювально-випробу-вальна спрямованість, за рахунок якої досягається кількісна (і якісна) кваліфікація досліджуваного явища. Це стає можливим шляхом дотримання певних вимог, які ха­рактерні для психодіагностичного методу.

Одна з найважливіших вимог - стандартизація інструмента вимірювання, в основі якої лежить поняття норми, оскільки індивідуальна оцінка, наприклад успішності ви­конання завдання, може бути одержана шляхом співставленая з результатами інших обстежуваних. Не менш важливим являється те, що будь-яка діагностична методика (тест) повинна відповідати вимогам надійності і валідності. Поняття норми, валідності і надійності являються тими "трьома китами", на яких базується розробка і застосу­вання діагностичних методик. Жорсткі вимоги ставляться і до процедури дослідження (точне дотримання інструкції, строго визначені способи подачі стимульного матеріалу, обмеження в часі і неприпустимість втручання експериментатора і т.д.).

В узагальненому вигляді психологічна діагностика має такі завдання:

1. Виявити, описати і проінтерпретувати індивідуальні психологічні якості людей.

2. Показати, чим і наскільки одна людина відрізняється від інших, тобто важливе питання співвідношення даного результату з результатами інших людей або з нормою. Сама норма одержується в умовах попереднього масового обстеження багатьох людей.

3. Пояснити причину індивідуальних відмінностей і побудувати прогноз розвитку психічного явища.

Л.Ф.Бурлачук, С.М. Морозов дають таке визначення психодіагностики - (грец. psyche - душа, diagnostikos - здатність розпізнавати) - сфера психологічної науки, яка розробляє методи розпізнавання і вимірювання індивідуально-психологічних особливостей особистості.

Отже, психологічна діагностика забезпечує виявлення, опис і інтерпретацію в упорядкованому вигляді індивідуальних психологічних відмінностей між людьми (групами) із використанням кількісної і якісної міри.

Психологічний діагноз: В широкому розумінні слова психологічна діагностика – його рівні і особливості це наука і практика постановки психологічного діагнозу. Тому психологічний діагноз - одне із основних понять психодіагностики.

Предмет психологічного діагнозу - встановлення іидивідуально-психологічних відмінностей нормі і патології. Важливим елементом психологічного діагнозу є необхідність вияснення в кожному окремому випадку того, чому дані прояви є в поведінці обстежуваного (обстежуваних), які їхні причини і наслідки.

Сьогодні, як правило, встановивши засобами психодіагностики ті чи інші індивідуально-психологічні особливості, дослідник не може безпосередньо вказати па їхні при­чини, місце в структурі особистості. Такий рівень діагнозу Л.С. Виготський назвав симптоматичним (або емпіричним). Це перший рівень психологічного діагнозу. Цей діагноз обмежується констатацією певних особливостей або симптомів, на основі яких безпосередньо будуються практичні висновки. Л.С. Виготський відзначає, що даний діагноз не є власне науковим, тому що встановлення симптомів ніколи автоматично не приводить до об'єктивного діагнозу. Тут роботу психолога справді можна замінити машинною обробкою. Проте, на жаль, такий рівень діагнозу переважає в сучасній психодіагностичній практиці, що призводить до дискредитації психодіагностичного методу як валідного інструментарію в оцінці психологічних і соціально-психологічних явищ, а також до серйозних помилок в практичній роботі.

Другим рівнем в розвитку психологічного діагнозу є етіологічний діагноз, який враховує не лише наявність певних особливостей (симптомів), але і причи­ни їх виникнення.

Вищий рівень - типологічний діагноз, який полягає у визначенні місця і значення одержаних даних в цілісній динамічний картині особистості. За словами А.С. Виготського, діагноз завжди повинен мати па увазі складну структуру особистості.

В психологічному діагнозі повинна бути представлена така інформація: характеристика вихідного рівня психологічного чи соціально-психологічного явища (констатація); інформація про те, що цьому передувало (анамнез); прогноз можливих змін в майбутньому.

Отже психологічний діагноз дає можливість дослідити теперішнє, минуле і майбутнє явища. Крім того, психологічний діагноз характеризується такими особливостями: єдність якісної і кількісної міри; необхідність комплексного дослідження для постановки об'єктивного психологічного діагнозу; якості, які діагностуються, повинні вивчатися в їх розвитку.

В сучасній психодіагностиці нараховується більше 15 тисяч практично орієнтованих методик. Цю величезну кількість методик умовно розділяють в залежності від психологічних явищ в трьох основних діагностичних підходів:

1. об’єктивний підхід (екстраснективиий) - діагностика здійснюється на основі успішності (результативності) і способу (особливостей) виконання діяльності;

2. суб’єктивний підхід (інтроспективний) - діагностика здійснюється на основі інформації, яка повідомляється про себе, самоопису (самооцінювання) особливостей особистості, поведінки в тих чи інших ситуаціях;

3. проективний підхід - діагностика здійснюється на основі аналізу особливостей взаємодії особистості із зовнішньо нейтральним стимулом, який стає в силу своєї невизначеності (слабоструктурованості) об'єктом проекції.

Зупинимося більш детально на виділених підходах. Об'єктивний підхід до діагностики проявів людської індивідуальності формує в основному два типи методик, розмежування яких стало традиційним. Це методики для діагностики власне особистісних особливостей і так звані тести інтелекту. Перші спрямовані на вимірювання неінтелектуальних особливостей особистості, другі – на визначення рівня її інтелектуального розвитку. Зрозуміло, що таке "відособлення" сфери особистісних (характерологічних) проявів і сфери інтелекту має обмежений, але важливий для психодіагностики смисл. "Складні психічні властивості людини формують дві основні групи – характерологічні властивості і здібності. Перша пов'язана з спонукальною (мотиваційною), друга - з організаційно-виконавчою стороною психічної регуляції поведінки" (С. Л. Рубінштейн). Збереження за особистісними проявами, з одного боку, і інтелектом - з другого, відносної самостійності дозволяє більш глибоко проникнути в сутність цих психічних явищ. Врешті відоме акцентування їхньої функціональної своєрідності сприяло розробці діагностичних методик, практична цінність яких не підлягає сумніву.

Особистісні методики, які виділяються в межах об'єктивного підходу, можна підрозділити на "тести дії" ("цільові особистісні тести") і "ситуаційні тести". Діагностика рівня інтелектуального розвитку представлена тестами інтелекту (тести загальних здібностей). Зрештою, в об'єктивному підході утворюються ще дві важливі групи тестів: тести спеціальних здібностей, спрямовані на вимірювання рівня розвитку окремих сторін інтелекту і психомоторних функцій, які забезпечують ефективність в конкретних, достатньо вузьких областях діяльності; тести досягнень, які виявляють ступінь оволодіння певними знаннями, вміннями, навичками.

Суб'єктивний підхід представлений численними питальниками. Ці поширені діаг­ностичні інструменти в найширшому вигляді можуть поділятися на особистісні питаль­ники і питальиики-анкети. Останні спрямовані на одержання такої інформації про об­стежуваного, яка, як правило, ие має безпосереднього відношення до тих чи інших його особистісних особливостей.

Особистісні питальники поділяються на:

1. Питальники рис особистості, розроблені на основі виділення рис особистості. Риси особистості, які безпосередньо спостерігаються, виступають як вихідний матеріал для побудови питальників (16 - факторний питальник Кеттела та ін.).

2. Питальники типологічні, розроблені на основі типів особистості як цілісних ут­ворень (Мінесотський багатопрофільний питальник особистості, питальники Айзенка та ін.);

3. Питальники мотивів, призначені для діагностики мотиваційно-потребнісної сфери особистості, яка дозволяє встановити, на що спрямована активність людини (пи­тальник мотивів Маслоу, питальник емнатичних установок Мехрабіна та ін.);

4. Питальники інтересів, призначені для вимірювання інтересів ("Бланк професійних інтересів" Стронга, питальник Голанда та ін.);

5. Питальники цінностей, призначені для вимірювання цінностей і ціннісних орієнтацій. Цінності формуються в процесі засвоєння соціального досвіду і проявляються в інтересах, установках і інших проявах особистості (питальник Роттера та ін.);

6. Питальники установок, призначені для вимірювання відносного орієнтування особистості серед однотипних установок. У нас питальники установок використовують­ся переважно в соціально-психологічиих і соціологічних дослідженнях (питальник соціальних установок Ядова, шкала Терстоуна, шкала Лайкерта та ін.).

Для методик, створених в межах проективного підходу, пропонувалися різні кла­сифікації. Найбільш простим, хоч і невичерпним, є їх поділ на моторно-експресивні, перцептивно-структурні і апперцептивно-динамічні.Франк запропонував таку класифікацію, де розрізняє проективні методики: 1) конститутивні - сам обстежуваний виконує завдання із структурування, оформ­лення стимулів, надання їм смислу (тест Роршаха); 2) конструктивні - обстежуваний створює із оформлених деталей осмислене ціле (тест Світу); 3) інтерпретативиі - необхідне пояснення якоїсь події, ситуації (тематично-аперцептивний тест (ТАТ), методика малюнкової фрустрації Розенцвейга); 4) катартичні - обстежуваний здійснює ігрову діяльність в особливо організованих умовах (психодрама; тест ляльок); 5) експресивні - малювання на вільну чи задану тему (методики "Дім-Дерево-Людина" Маховера, "Малюнок сім"ї" Захарова); 6) імпресивні - надання переваги одним стимулам над іншими (кольоровий тест Люшера, психогеометричпий тест Деллінгера); 7) аддитивні - завершення речення, розповіді, історії (тест незакінчених речень Рода, тест Сакса і Сіднея).

Поза ме­жами класифікації залишаються психофізіологічні методики, орієнтовані на діагности­ку формально-динамічних сторін психіки, а також методики для діагностики міжособистісних стосунків в групі і інших соціально-психологічних явищ.

Звичайно, запропонована класифікація не є єдино можливою і, як будь-яка інша, має певні недоліки. Зрозуміло, що деякі з конкретних психодіагностичних методик важко віднести до одного з трьох виділених підходів, вони будуть займати якби проміжну позицію. Між різноманітними діагностичними підходами немає і не може бути непрохідних кордонів. Особливе місце належить проективному підходу, який складають найменш стандартизовані методики, які навряд чи можливо оцінити з традиційних психометричних позицій.

Психологічна діагностика володіє величезним арсеналом можливостей вимірювання за рахунок різноманітних методик, які дозволяють встановити індивідуальні відмінності між людьми за тими чи іншими психологічними ознаками. Особливу групу цих методик складають ті, які створені для вимірювання особистості в цілому та окремих її властивостей.

З точки зору сучасної психології особистість - це відкрита для зовнішнього досвіду саморегулююча система, яка включає в свою структуру такі підструктури як: мотиваційна спрямованість, емоційна сфера (стиль переживання), стиль мислення (інтелектуальні здібності, спосіб осмислення, переробки і відтворення інформації), спосіб спілкування з оточуючими (індивідуальний стиль міжособистісної поведінки). Осо­бистість - це динамічна система, відкрита для зовнішніх впливів, яка реагує на зміни середовища в межах індивідуально окресленого діапазону мінливості, що робить структуру особистості адаптивною і стійкою до стресу. Вищі рівні самосвідомості, соціальна спрямованість і ієрархія цінностей індивіда формується не лише винятково під впливом соціуму, але залежать також від індивідуального тропізму, вибірковості, неусвідомлепого потягу, що значно обмежує кількість ступенів вибору конкретної лю­дини при освоєнні нею різноманітності оточуючого світу.

Отже особистість - надзвичайно складне явище в плані теоретичного аналізу, а в плані вимірювання - ще складніше. Це пов'язано з 2 глобальними невирішеними про­блемами: проблема значущих особистісних параметрів; проблема структури особистості.

В плані генезису діагностики особистості виділяють три підходи: 1.Типологічний. Його суть полягає в зведенні нескінченного числа індивідуаль­них варіацій до невеликої кількості типічних портретів–типів; 2. Психометричний - акцент зміщується на описі індивідуальних особистіспих рис. При цьому па основі факторної стратегії за багаточисельністю індивідуаль­них рис намагаються знайти фундаментальні змінні особистості. поективний підхід. В його рамках утверджується необхідність діагностики особистості як цілісної індивідуальності, яка характеризується унікальними способами взаємодії з навколишнім світом. 3. Найдревніший варіант типологічного підходу - теорія типів темпераменту Гіппо­крата. Більш строгі і науково обґрунтовані типологічні теорії у Кречмера і Шелдона. Ще складніші типології особистості з'явилися в XX ст. ( Юнга, Крюгера, Леонгарда, Делінгера та ін.).

Позитивні моменти типологічного підходу: тип - це свого роду якісна норма; він виступає як зручний робочий інструмент; зведення складних і різноманітних форм поведінки до більш простих. Проте в рамках типологічного підходу слід виділити такі суперечності: чи існує взагалі психологічний тин, чи є яка-небудь психічна реальність за цим поняттям? Кеттел і Айзенк негативно відповідають на це запитання, оскільки індивідуальні відмінності мають неперервний характер, і це виключає можливість існування типу. Навіть якщо визнаємо поняття типу, то слід говорити про чистий тип чи про проміжний. Представники психометричного підходу - Мейлі, Кеттел, Айзенк. Мейлі, напри­клад, дає визначення особистості як суми психічних якостей, які характеризують кож­ну окрему людину. Гілфорд розуміє особистість як "специфічне сузір'я рис". Отже, центральне поняття - поняття риси. Мейлі виділяє рівні вимірювання рис особистості: первинна риса - це той чи інший аспект поведінки, який безпосередньо спос­терігається. Це результат суто емпіричних узагальнень про поведінку даної лю­дини - "побутовий гештальт", але він виступає як первинний сирий матеріал для розробки питальників і інших методик; риса як змінна, де суб'єктивно узагальнені уявлення замінюються об'єктивними даними, а саме: яка-небудь риса (змінна) описується через конкретні вчин­ки людини, що спостерігаються в певній ситуації; в підсумку виявляється можливим оцінити ступінь вираженості даної риси через кількість конкретних вчинків (кількість відповідей в питальнику). Глибинна риса - це фундаментальна змінна або фактор, який лежить в основі змінних рис. Фактори (симптомокомплекси, які відповідають певним групам властивостей особистості) виділені па основі складного статистичного (факторного) аналізу рис.

Діагностичні дослідження в рамках психометричного підходу здійснюються як вимірювання окремих ізольованих рис (агресивність, авторитарність, тривожність, емпатійність і т.д.) або як складне дослідження комплексу рис (факторів). Найбільш відомі модифікації факторних моделей з різним числом факторів, які розробив Кеттел. Найпопулярнішою "класичною" моделлю є 16-факторна, яка реалізується в 16-факторному питальнику особистості.

Слід зазначити, що питальники як діагностичні методики, які базуються на інтроспекції самих обстежуваних, в процесі використання характеризуються такими труднощами: 1. Діагностування за допомо­гою особистісних питальників є наявність "ефекту фасаду". Це означає, що людина інколи навіть несвідомо вибирає соціально-бажані відповіді. Стимулом до соціально-бажаних відповідей є і встановлення обстежуваним залежності (реально існуючої чи уявлюваної) власного благополуччя від результатів обстеження. Для того, щоб уникнути впливу цієї установки, формулювання запитань маскується, вводяться так звані "буферні запитання", створюються особливі шкали (контрольна шкала або шкала неправ­ди). Необхідно врахувати, що установки, які діють при відповідях на запитання, мо­жуть бути розглянуті також як своєрідні особистісні показники (щирість - нещирість). 2. Індивід не завжди добре знає самого себе, оскільки кожному індивіду властивий різний рівень розвитку самопізнання і самоаналізу. Отже відповіді навіть при бажанні не завжди щирі. У зв'зку з цим психологи не рекомендують використовувати питаль­никові методики для обстеження дітей віком до 12 років, тому що лише в підлітковому активізуються процеси самосвідомості. 3. Не можна точно вирахувати коефіцієнт достовірності: неможливо порівняти показники, оскільки є всього один спостерігач - сам обстежуваний.

С. Л.Рубінштейн застерігав, що діагностичні показники, які одержуються за допо­могою особистісних питальників, мають орієнтуюче значення, їхня істинність повинна бути виявлена шляхом співставлення з відповідними об'єктивними даними.

В психодіагностичній практиці особистісні питальники дуже популярні. За висло­вом Б.В.Зейгарніка, "епідемія питальників" почалася в 60-ті р. і продовжується зараз. Деякі зарубіжні питальники використовуються без адаптації і рестандартизації. З'являється багато вітчизняних питальників, які створені "на око" і не відповідають еле­ментарним психометричним вимогам (стандартизації, надійності, валідності).

Проективний підхід спрямований на діагностику цілісної особистості. Юнгу нале­жить відкриття феномену, який лежить в основі всіх проективних методик, а саме мож­ливість за допомогою непрямого впливу на значущі області переживання і поведінки лю­дини викликати зміни в експериментальній діяльності. Юнг показав, що неусвідомлювані переживання особистості можуть піддаватись об'єктивній психодіагностиці. Проективні методи виникли як протест проти психометричного підходу в пси­ходіагностиці. Вони характеризуються такими особливостями: 1) спрямовані на виявлення станів цілісної особистості; 2) невизначеність в стимульному матеріалі і інтерпретації;

3) враховується активність самого суб'єкта (обстежуваного); 4) атмосфера невимушеності, повна відсутність оцінювального моменту зі сторони психолога; 5) можливість виявлення глибинних характеристик особистості, які мають не-усвідомлений характер. Проективні методи базуються на психологічному феномені проекції. Поняття про­екції для позначення цих методик було вперше використано Франком (1939). Мається на увазі, що завдяки невизначеності стимульного матеріалу особистість проектується на нього, як на екран. Образний вислів Франка призвів до уявлення про проективні ме­тодики як про своєрідні "рентгенівські промені", які висвітлюють глибини особистості.

Отже найбільш суттєвою ознакою проективних методик є використання в них невизначених, неоднозначних (слабоструктурованих) стимулів, які обстежуваний по­винен конструювати, розвивати, доповнювати, інтерпретувати. У відповідності з проективною гіпотезою кожен емоційний прояв індивіда, його сприймання, почут­тя, висловлювання, рухові акти несуть на собі відбиток особистості. Особистість проявляється тим яскравіше, чим менш стереотипні ситуації (стимули), які спонука­ють її до активності.

Вважається, що окремі люди відрізняються за ступенем своєї проективності, тобто здатності проекцією реагувати на невизначепі і неструктуровапі стимули, а також, що для різних людей один і той же стимульний матеріал може бути проективним Із різній мірі в залежності від характеру його "бачення", який обумовлений особистою пробле­матикою даного індивіда. Незважаючи на давнє і широке використання проективних методик вони залиша­ються проте предметом гострих дискусій. В дискусії щодо діагностичної цінності проек­тивних методик Кеттел займав песимістичну позицію (1957). Основні його аргументи: проективна психологія не здатна чітко сформулювати гіпотезу про те, які рівні особистості переважно відображаються в показниках проективних методик, які відкрито проявляються, усвідомлювані або, навпаки, неусвідомлювані; інтерпретаційні схеми не враховують, що захисні механізми можуть перекручувати сприймання проективних стимулів; залишається невиясненим питання про те, які саме особистісні параметри проектуються - потяги, несвідомі комплекси, динамічні афективні стани, стійкі мотиви. До цих аргументів, які підтверджують концептуальну слабкість проективних мето­дик. Кеттел вважає потрібним додати недолік, пов'язаний з низькою надійністю і валідністю. На жаль, слід визнати обґрунтованість критичних зауважень Кеттела, особливо, як­що оцінювати проективні техніки як психометричні інструменти або тестові процедури.

Дискусійним є питання про стандартизованість проективних методів. На відміну від тестів інтелекту або здібностей при проективному випробуванні практично не мож­ливо повністю уніфікувати і стандартизувати не лише аналіз і інтерпретацію резуль­татів, але навіть і саму процедуру дослідження. Поведінка психолога зовсім інша з чутливим, несміливим або спокійним, впевненим суб'єктом, з таким, який відкритий, активно шукає допомогу, або з тим, хто "захищається" при найменших спробах про­никнути в його внутрішній світ. Разом з тим, жорстка формалізація і стандартизація, як вказує ряд дослідників, суперечила б самому духу проективної техніки і була б не виправдана.

Франк з цього приводу вказував, що "не можна надіятись, що стандартизована процедура зможе широко висвітлити особистість як унікальну індивідуальність. Вона також не зможе сприяти проникненню в динамічні процеси особистості".

Анастазі також вважає, що питання про цінність проективних методик більш пра­вильно ставити при їх розгляді як якісних процедур, а не при кількісній оцінці їх по­казників, як це здійснюється в психометричних тестах.

Сказане вище визначає значення обов'язкового співвідношення "проективного матеріалу" із результатами, одержаними в інших дослідженнях, інформацією про життєвий шлях досліджуваного. Сліпе слідування різним інпретаційним схемам, взя­тим безвідносно до особистості обстежуваного, веде не лише до дискредитації методик, але, перш за все, до хибних діагностичних результатів.

На завершення слід зазначити, що при формуванні комплексної батареї робочих методик необхідно: 1) щоб вони були спрямовані на діагностику різних сторін особистості, описуючи її цілісно; 2) щоб одні і ті ж властивості особистості, по можливості, були досліджені різни­ми методиками, які реалізують різні діагностичні підходи.

Найбільшу значущість психодіагностика особистості набуває тоді, коли вона включається в процес створення умов для найбільш повного розвитку і самореалізації особистості.

Література

1. Анастази А. Психологическое тестирование. - М., 1982. - 336с.

2. Бурлачук Л. Ф. Психодиагностика личности. - К., 1989. - 168с.

3. Елисеев О.П. Практикум по психологии личности. - СПб., 2001. - 560с.

4. Мельников В.М., Ямпольский Л.Т. Введение в зкспериментальную психологию личности. - М., 1985. - 315с.

5. Непомнящая Н.И. Психодиагностика личности: теория й практика. - М., 2001. - 192с.

6. Первин Л., Джон О. Психология личности: тео­рия исследования. - М., 2000. - 607с.

7. 7. Психологическая диагиостика. / Под ред. К.М. Гуревича, Е.М. Борисовой. - М., 2000. - 304с.

8. Реан А.А. Практическая Психодиагностика личности. - СПб., 2001. - 224с.

9. Словарь - сиравочник по психологической диагно-стике./ Под ред. Бурлачука Л.Ф., Морозова С.М. -К., 1989. - 200с.

10. Собчик Л.Н. Введеиие в исихологию индивидуальности. - М., 1998. - 512с.